Музей з пляшок Серафима Леська

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

У Великій Яромирці, що на Поділлі, на одному з подвір’їв є незвичайна споруда. Її фундамент закладено зі скляних пляшок, стіни — споруджено з пластикових, на даху височіє вітряк, а всередині зібрано музей. Змайстрував це власноруч один із жителів села — Серафим Лесько, який протягом усього життя завзято збирає предмети старовини. Роками Серафим колекціонував також історії людей, які уклав у величезну родову енциклопедію села.

Серафим почав будувати музей у 1997 році, коли вийшов на пенсію. Каже, був непосидючим тоді. Згадує, як з’явилася ідея:

— Ходив, думав, з чого будувати, щоб не розтрачувати грошей. Та й які тоді гроші були? 85 рублів — така в колгоспі зарплата. Врешті почав пляшки збирати: і по смітниках ходив, і люди багато помагали — без них я б нічого не зробив. Були й скептики, що питали, скільки процентів уже побудував. А план був зробити. У 2000 році я вже відкрив музей.

Екскурсії Серафим проводить переважно для дітей, які приходять сюди з усього району. Бувають і закордонні відвідувачі.

У колекції музею — старовинні предмети побуту, глиняний посуд, знаряддя праці та сільськогосподарське приладдя, військовий реманент, нагороди, фотографії та книги. Деякі експонати стоять перед входом, тому розповідати Серафим починає ще знадвору.

Речі з історією

До призьби приставлено кілька схожих круглих кам’яних брил із дірками посередині, які виявляються то сонячним годинником, то жорном (пристрій для помолу збіжжя — авт.), то гончарним кругом (пристрій для ручного формування глиняних виробів — авт.), то точилом (пристрій для гостріння ножів, сокир, кіс тощо – авт.), а то й частиною прикордонного стовпа, який відділяв Польщу від СРСР до 1939 року.

Показуючи ярмо, упряж та пута для бика, Серафим згадує про чумаків:

— У нашій Яромирці таке прислів’я було: «Пан відпускає на Юра, коли в жито сховається кура». Значить, що жито вже виросло високе, роботи закінчилися, можна їхати по сіль.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

На стіні висить ріг тура — представники цього виду вимерли ще 400 років тому, але колись водилися в Карпатах.

Колекціонер особливо пишається «наполєоновським» експонатом — надбитим дзвоником, який чіпляли на коня чи до брички. На ньому зберігся напис: «Париж, Наполеон, 1812».

Експозиція музею містить зібрання медалей та орденів. Чоловік розповідає, що односельчани приносять їх сюди, коли відчувають, що скоро мають помирати. Тут виставлено і «Знак пошани», який належить самому Серафимові. За музейну справу його нагороджували неодноразово — на стіні поряд висить похвальна грамота, вручена на святкуванні ювілею району.

Свою мету Серафим убачає в поширенні історичних знань. Він зауважує:

— Коли людина історію знає, вона дивиться на світ інакше.

Колекція була зібрана зусиллями всієї громади, її збирач вірить, що праця для загального блага добром і повертається. Серафим скромно та з недовірою ставиться до думки, що результати його праці можуть бути цікавими комусь не місцевому, тому він повсякчас приказує:

— Я вас затримую чого – бо там немає на що дивитися.

Книга життєписів яромирчан

Серафим захоплено вивчає свій родовід, йому вдалося відшукати корені аж до 1829 року. Бажанням підтримувати зв’язок поколінь відзначився не один Лесько. Серафим пригадує: якось знайшов фотографію діда, де той вивів напис: «1932 рік. Сьогодні йшов сильний дощ».

Прапрадід Серафима був паном, про нього вдалося знайти інформацію в польських архівах:

— Мені поляк приніс, який наш, але в Польщі живе. Там про Яромирку всьо є, розумієте, а в нас нема нічого.

Дослідник вирішив власноруч виправити ситуацію: 1991 року з’явився задум створити книгу пам’яті жителів Яромирки. Нині це солідний том на 1790 сторінок, який вміщує століття людських доль.

Книга «Історія в життєописаннях мешканців села Великої Яромирки» починається переліком прізвищ:

— Це ті, хто працює над книгою, хто помагав мені. Бо я тільки записую, але люди щось приносять. Наприклад, наш голова сільської ради подарував тридцять конвертів. А я сообщаюся з людьми, щоб писати цю книгу.

Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter
Share this...
Share on Facebook
Facebook
Tweet about this on Twitter
Twitter

Серафим бідкається, що своїми предками цікавиться близько 40 % людей, а є й такі, що не знають свого імені по батькові. Щодо принципів роботи автор книги відзначає, що воліє писати про живих людей, так інформація буде надійнішою. Також він обов’язково зазначає респондентів, наприклад, «Записано зі спогадів Доміни Ганни Тимофіївни 20 квітня 1993 року». Життєписи насамперед призначені для наступних поколінь одного роду, тому вони «не для чужих очей».

Запис про Серафима

Серед багатьох історій у книзі є біографія самого Серафима, в якій описано де, як і коли він народився, ким були його батьки та їхні родичі. Є про одруження, про службу танкістом у Черняхівську, про 12 років роботи шофером та 12 років роботи обліковцем. А завершується вона такими рядками:

«Маємо п’ятеро онуків, які на канікули приїжджають до нас і помагають по господарстві. За своє спільне життя з Галиною Опанасівною побудували ми новий будинок і все господарство. Купили легкову автомашину ВАЗ 2106, мотоцикл МТ 10. Виховали і дали путівку в життя дітям. Зараз обоє на пенсії, пораємося коло свого господарства. Свій життєвий шлях згадав і описав Лесько Серафим Олексійович».

Міркуючи про майбутнє музею, Серафим зазначає:

— Дехто питає: «А дальше шо?», а я кажу: «В мене син є».

Отак звичайному подільському селу пощастило мати старого дідо в брилі та вишиванці, який береже пам’ять про покоління, збирає світлини та історії, єднаючи минуле з майбутнім. Завдяки його багаторічній праці дітвора не тільки з підручника зможе дізнатися, що цими землями йшов Наполеон, що чумаки їздили по сіль на Юра та що існував колись такий звір, як тур.

Як ми знімали

У цьому влозі ми потрапимо до Кам’янця-Подільського, побачимо як літають кулі над фортецею, познайомимось із переселенцем з Криму Миколою Шлапаєм, подивимось, чим живе Кам’нець-Подільський замок, потрапимо на тренування з мотоболу, відвідаємо Отроків і садибу Сцибор-Мархоцького, а наприкінці – потрапимо до Великої Яромирки, де фантастичний чоловік Серафим Лесько створив власний музей.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Марина Саражин

Редакторка:

Катерина Легка

Коректорка:

Марія Прохоренко

Продюсерка:

Ольга Шор

Наталія Панченко

Фотографиня:

Поліна Забіжко

Оператор:

Андрій Рогозін

Оператор,

Звукорежисер:

Павло Пашко

Режисерка монтажу:

Юлія Балка

Режисер:

Микола Носок

Сценаристка:

Карина Пілюгіна

Більд-редактор:

Олександр Хоменко

Транскрибаторка:

Анна Лукасевич

Слідкуй за експедицією