Від пропагандистського музею до Музею пропаганди

14 лютого 2022
Share this...
Facebook
Twitter

Музей у Шепетівці, створений спершу для збереження пам’яті про радянського письменника Миколу Островського, за часів незалежності України почав змінювати формат і 2020 року став Музеєм пропаганди. Нині установа розвінчує міфи про біографію звеличеного раніше діяча, а на його прикладі показує механізм комуністичної пропаганди та осмислює наслідки тоталітарного минулого.

Радянська пропаганда не соромилася використовувати в своїх цілях культуру і мистецтво, оптимізувати під себе людські біографії та писати власні версії історичних подій. Із розсекреченням архівів після розвалу СРСР, а також із запуском процесу декомунізації українці все більше розвіюють радянські міфи та розкривають методи «вправляння мізків» у цій тоталітарній країні. Одна з нових інституцій, що профільно досліджує цю тему — шепетівський Музей пропаганди на базі музею радянського письменника Миколи Островського.

Музей Островського

Микола Островський — радянський письменник, свідок радянсько-української війни 1917–1921 років. Він був відомий розтиражованим радянською владою романом «Як гартувалася сталь», в якому зобразив українських воїнів жорстокими погромниками (як того вимагала політика партії). У воєнний період Островський мешкав у Шепетівці, тут же розгортається значна частина сюжету його твору про більшовика-фанатика Павла Корчагіна. Так Шепетівка стала для багатьох радянських людей містом, що асоціюється з Миколою Островським і його доробком. Та місцем, де мав з’явитися музей письменника.

Ідея будівництва музею Миколи Островського виникла після Другої світової війни, коли радянська влада створила культ навколо імені письменника. У листівках, які поширювали між солдатами під час визволення Шепетівки від нацистів, було написано: «Воїне, ти борешся зараз за землю Павки Корчагіна, тільки вперед, ні кроку назад!» Після війни солдати приїжджали до міста, щоб подивитись на землю, за яку вони боролись, і дізнатися більше про письменника.

Літературно-меморіальний музей Миколи Островського в Шепетівці відкрили 22 грудня 1946 року. Спочатку це була кімната у приміщенні теперішнього краєзнавчого музею: з фотографіями, книжками, документами, особистими речами письменника, примірниками його романів та ілюстраціями до них. Поступово експозиція розширилась, а працівники музею почали проводити лекції та екскурсії для школярів. Та невелике приміщення не вміщувало всіх охочих.

До того ж 1973 року за романом «Як гартувалася сталь» в Шепетівці знімали шестисерійний фільм про фанатичного комуніста, який бере активну участь у Громадянській війні. Островський, його роман і цей фільм принесли місту неабияку популярність і сприяли популяризації музею.

У 1974 році до 70-річчя від дня народження письменника у центрі Шепетівки почали будувати нове, більш просторе приміщення для музею. Директорка музею Наталія Никонова розповідає, що для цього створили благодійний фонд, куди надходили кошти від комсомольських організацій (комуністичних молодіжних об’єднань. — ред.). У будівництві музею брали участь всі школи міста: від найменшого і до найстаршого учня. Приїжджали студентські загони, молодь із сусідніх міст і допомагали, хто як міг. Проводили суботники та недільники. Нову будівлю відкрили 16 червня 1979 року.

— Відкриття було дуже помпезним, вулиці були вщент заповнені, сиділи навіть на даху, на деревах, щоб все це бачити, чути. Старші наукові співробітники згадують: такого широкого розмаху набрала подія, що дійсно щодня було по 22 екскурсії.

Ця триповерхова будівля стоїть на насипному пагорбі і має незвичну форму: п’ять сірих пілонів тримають червоне бетонне кільце. Наталія Никонова пояснює, що така помпезність якнайліпше відображає дух епохи. Спершу фасад хотіли оздобити барельєфами, але згодом вирішили використати смальту. Вхід у музей прикрасили мозаїчним панно в революційному дусі. Зовнішні стіни установи, покриті червоною смальтою, здалеку схожі на прапор Радянського Союзу, який майорить на вітрі. Мозаїки зі смальти — це класичний декоративний стиль радянського періоду.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У центрі майданчика над першим поверхом будівлі розмістили пластичну композицію — роман «Як гартувалася сталь» на сторінках історії.

— Все продумано було до дрібниць, щоб ось так впливати на людей засобами мистецтва.

Місце для будівництва вибрали не випадково. Музей розташований на перетині двох центральних вулиць: Островського, де жив письменник, і головної, Героїв Небесної Сотні. За книгою «Як гартувалася сталь», саме на куті цих вулиць Павло Корчагін визволив моряка Жухрая з рук жандармів. Перед входом до музею стоїть пам’ятник Миколі Островському, який поставили ще в 1966 році.

Над проєктом музею працювали два архітектори: киянин Микола Гусєв та його хмельницький колега Володимир Суслов. А в оформленні будівлі брали участь понад 80-ти художників із різних куточків України під керівництвом художника Анатолія Гайдамаки та архітектора Анатолія Ігнащенка.

Наталія Никонова згадує, що ажіотаж навколо музею був великий.

— До музею приїжджали люди зі всього Радянського Союзу. Часто організовувались екскурсії для школярів. Бувало, хвіст екскурсійного ланцюга стояв на вулиці, поки всередині проводилось декілька екскурсій.

Музейний фонд

Фонд музею складається з понад 30 тисяч експонатів. За групами зберігання це писемні джерела, фотографії, образотворче мистецтво, нумізматика (монети, гроші та медалі), філателія (поштові та гербові марки, конверти і листівки), фалеристика (нагрудні знаки). Після приєднання в 1996 році окремим відділом Шепетівського краєзнавчого музею фонд поповнився експонатами, які стосуються історії міста. Тут зберігається багато етнографічного матеріалу: гончарні ткані та плетені вироби, а також вишивка. Там само утворився невеликий археологічний відділ, у якому є сектор природи. Цей розділ експозиції під назвою «Природа краю» музей створив своїми силами в 2008 році.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Бібліотечний фонд почав формуватися ще в 1946 році, коли відкрився літературно-меморіальний музей Миколи Островського. Фонд наповнювався переважно публіцистичною літературою про історію комуністичної партії та комсомолу. Художньої літератури було менше. У музеї зберігаються всі видання творів письменника: від першої публікації роману «Як гартувалася сталь» 1932 року до ювілейного московського видання 2004 року. Є видання різними мовами світу, зокрема мовою пушту (одна з державних мов Афганістану. — ред.), японською, китайською. Роман публікували в Бразилії, Мексиці, і примірники цих книжок теж є в музеї.

Уперше ця книжка вийшла у видавництві «Молода гвардія» в Москві. Островський жив на території Росії і писав про Україну російською мовою. Але самостійно друкувати він не міг, бо після тифу важко захворів і з часом його спіткав параліч, а пізніше — сліпота. Тому роман він надиктовував. В українському перекладі книжка вийшла друком у 1934 році в Харкові.

Головна зберігачка фондів музею Алла Новохатська розповідає, що Островський був дуже задоволений виданням українською мовою, адже використовував у своєму романі діалекти, якими спілкувались у Шепетівці, а зберегти звучання діалектів іншою мовою важко.

— Ця книжка була популярною свого часу. Люди думали: якщо Корчагін зміг вижити, то вони теж зможуть впоратись зі всіма проблемами. У багатьох ця книжка була настільною і читаною-перечитаною.

У музеї зберігається понад 460 ілюстрацій до творів Миколи Островського. Серед них — оригінали малюнків відомих художників. Раніше фінансування музею було кращим, зазначає Алла Новохатська, тому була змога придбати ці унікальні роботи.

Під час будівництва музею для фондосховища було відведене невелике приміщення. Проте за час існування інституції назбиралось багато матеріалів, які потрібно десь зберігати. Тому працівники використовують як фондосховище почергово бібліотеку і бібліотечний фонд. Для зберігання паперового матеріалу, нумізматичної колекції й іншого придбали меблі.

Серед творів мистецтва в колекції музею — мікромініатюри українського механіка, фотографа, музиканта Михайла Маслюка, якого називали жмеринським Лівшею». У 1989 році музей придбав три його роботи: паротяг, зроблений з краплини золота; золотий мікробарельєф Леніна та унікальний портрет Миколи Островського.

У фонді установи зберігаються також близько 700 примірників марок, на яких зображені різні історичні періоди. Є віденська колекція марок УНР 1919–1920 років, яку оформлював український художник Микола Івасюк. Усі колекції та виставки так чи так пов’язані з Островським або часом, у якому він жив, розповідає Алла Новохатська:

— Взагалі, будь-який експонат, який є в музеї — по ньому можна вивчати історію.

Микола Островський і міфи навколо його постаті

Радянський партійний діяч, письменник Микола Островський був дуже популярним у міжвоєнний період. Його біографію знали всі, але знали тільки те, що розповідала радянська пропаганда. Тільки після послаблення режиму почали досліджувати справжню біографію письменника.

У 1950—60-х роках в шепетівському музеї Миколи Островського працювала Ніна Перепелицина, спершу науковою співробітницею, пізніше — директоркою. Жінка вела щоденники, в яких писала про нові відкриття в біографії письменника.

Коли Ніна Перепелицина почала працювати в музеї, вона захотіла знайти людей, які були знайомі з Островським. З початком пошуків біографія, яку радянська пропаганда прикрасила і підточила під себе, почала розсипатись. Серед так званих знайомих письменника виявилося багато самозванців, які переконували, що виросли разом з Островським і знають про нього все. Та вдалось також знайти реальних людей, про яких писав у своєму романі автор.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Тогочасна директорка музею вирішила дослідити справжню біографію Островського. У Москві був музей, присвячений життю письменника, його очолювала його дружина Раїса. Ще один був у Сочі, ним завідувала сестра Миколи Катерина. Співробітники шепетівського музею їздили до Москви та Сочі працювати в архівах, проте директорок ніколи не було на місці, а ключі від фондів губилися, розповідає Наталія Никонова:

— Тобто робили усі можливі перешкоди, аби не допустити до документів, які могли би повпливати на ту біографію, яка була уже вишколена і запущена у маси. Біографія, яку потрібно було чути людям і вірити у неї.

Через певний час Ніні Перепелициній почали надходити погрози. «Нехай перестане ритися в старих могилах», — такий допис можна побачити в її щоденнику. Після цього жінка припинила своє дослідження.

Біографію Островського продовжили вивчати після розпаду Радянського Союзу. Завдяки розсекреченню архівів міфи навколо постаті письменника почали розвіюватись.

Зокрема Наталія Никонова розповідає, що в біографії, яку подавала радянська влада, Островський був родом із незаможної сім’ї. Проте архівні дані свідчать, що сім’я мала хороший дохід. Наприклад, є фотографії, де члени родини вдягнені заможно. Також відомо, що в сім’ї була своя винокурня, а в одній половині будинку тримали крамницю. Сестри Миколи були вчительками, а батько — військовим і служив у царській армії, як і дід.

Також музей розвінчав міф про те, що сім’я Островських переїхала в Шепетівку із волинського села Вілія нібито через війну. Насправді ж вони переїхали, бо сім’я збідніла: батько полюбляв грати в карти, і майже все їхнє майно пішло на сплату боргів. Марія Юзлова, заступниця директора з наукової роботи, переконана: біографія Островського — важливий приклад впливу радянської пропаганди:

— Треба досліджувати і вивчати ось такі постаті, і на їхніх прикладах показувати, як працювала система, зокрема пропагандистська.

Одним із методів радянської пропаганди було формування кумирів для народу. Створювались ідеалізовані постаті, вигідні для влади. Так сталося з Миколою Островським, чию біографію розкрутили за три місяці.

Після Першої світової війни багато солдатів повернулись додому з пораненнями і травмами. Для пригнічених війною людей без заробітку і часто без житла був створений образ молодого патріота Миколи Островського, який пожертвував здоров’ям заради розбудови держави. Довгий час вважалося, що в 1921—1922 роках Островський брав участь у будівництві вузькоколійки Боярка — Київ і там захворів на тиф, ускладнення від якого спричинили параліч, а згодом і сліпоту. Те, що юнак продовжував громадську діяльність, був членом партії, одружився, писав роман, мало надихати інших людей. Зараз відомо, що у 1921—1922 роках Островський вчився на електротехнічному відділі Київської залізничної школи й повернувся звідти вже хворим.

Островському вручили орден Леніна (найвищу нагороду СРСР. — ред.), він був п’ятим письменником-орденоносцем на весь Радянський Союз. А також дали звання бригадного комісара, тільки ніде не розголошувалось, за що саме.

Бригадний комісар
Військове звання збройних сил Радянського Союзу з 1935 до 1942 року

Наталія Никонова розповідає: якщо підняти архівні спогади 1970-х років, то в них вказано, що Микола Островський був активним революціонером, а пізніше — комсомольцем. Хоча на момент Жовтневої революції йому було 14 років. Але ніхто не замислювався, чи справді Островський брав участь в революції, чи був на фронті. Певним доказом того, що це вигадка, є те, що при вступі в партію у графі «Участь в бойових діях» він поставив прочерк, адже там збрехати було не можна.

Суперечностей в біографії Островського достатньо. Радянська влада після смерті письменника відшліфувала його історію і фактично ототожнила з героєм його роману Павлом Корчагіним, зробивши з нього кумира, розповідає Наталія Никонова:

— Але він був живою людиною, яка могла в чомусь помилятись і не була ідеальною в усьому.

Директорка музею зазначає, що пропаганда була фундаментом радянської могутності й проникала в усі сфери життя, зокрема і в мистецтво:

— Через мистецтво можна впливати на людей, на їхню свідомість, маніпулювати ними так, що людина навіть про це не буде замислюватись. І радянська пропаганда на цьому дуже добре розумілася.

Музей Островського теж є своєрідним прикладом пропаганди. З певними політичними турбулентностями змінювався культ особи й це чітко простежується в історії музею. Спочатку в краєзнавчому відділі був бюст Леніна та фотоколаж із його цитатами, потім його змінили на погруддя Сталіна, а після нього — Брежнєва. Згодом там з’явився бюст Островського, який стоїть у музеї і донині.

Культ особи
Безмірне звеличення постаті, яка займає найвище становище в політичній чи релігійній ієрархії. Найчастіше притаманний тоталітарним і авторитарним державам.

— І коли людина потрапляє до музею, їй розповідають ту чи іншу історію, вона вірить у це. І, власне, тому пропаганда використовувала роботу музею, в тому числі. Не лише працювала з засобами мистецтва, але і керувала роботою музеїв, створенням музеїв.

Від музею Островського до музею пропаганди

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У 2010 році музей почав змінювати формат. Тоді він став відходити від теми життя Островського й почав активно розвінчувати міфи з біографії письменника. У 2014 році стартував проєкт «Як гартувалася сталь: територія міфів та реалій», у межах якого проводили інтерактивну екскурсію експозицією музею «Микола Островський під грифом “цілком таємно”». В ній розповідали про факти з життя письменника, які раніше замовчувались. Також створили театралізовану екскурсію-подорож «Містом Павки Корчагіна». Це оповідь про місто крізь призму роману «Як гартувалась сталь». Таким чином можна було дослідити автобіографічність роману Миколи Островського і відділити вигадку від правди. Директорка Наталія Никонова згадує, що нові формати отримали схвальні відгуки мешканців Шепетівки:

— Ось ці заходи дуже сподобалися людям. Ми так надихнулися тим, що нарешті знайшли шлях.

Через театралізовані та інші формати екскурсій Шепетівкою музей закріпив за собою роль туристичного центру свого регіону. Пізніше співробітники вийшли за межі міста й розробили туристичні маршрути Шепетівка — Полонне, Шепетівка — Славута, Шепетівка — Ізяслав.

У 2012 році музей започаткував проєкт «Всеукраїнська школа майстерності для людей з особливими потребами» (хоча з людьми з інвалідністю співпрацював ще з 1960-х років). Ця школа популяризує творчість людей, які вже мають певні здобутки в своєму ремеслі, а також проводить майстер-класи з декоративно-прикладного мистецтва. У межах цієї школи музей організовує персональні виставки учасників проєкту.

Після прийняття в 2015 році пакету законів про декомунізацію гостро постало питання вибору нової назви для музею. У ній потрібно було врахувати політичний контекст створення музею, оформлення в стилі соцреалізму, а також наявний фонд музею. Для того щоб вибір нової назви проходив чесно і відобразив думку громади, працівники провели анкетування мешканців Шепетівки.

— Ми побачили, що дуже поляризуються думки громади. Більшість була за те, щоб тут нічого не чіпати — ні в назві, ні в музеї.

Дехто пропонував присвятити музей воїнам АТО/ООС чи Степану Бандері. Інші висловлювали думку зробити музей краєзнавчим. Також була ідея перефарбувати смальту в синьо-жовті кольори. У пошуках нової назви брала участь фахова спільнота музейників та істориків, та знайти влучне рішення було вкрай важко. Коли ж до Шепетівки приїхала Тетяна Сосновська, директорка Національного музею історії України у 2015–2020 роках, вона сказала, що це музей радянської пропаганди. І ця назва якнайкраще йому пасувала. Наталія Никонова пояснює, що пропагандою є і біографія Миколи Островського, і експозиція самого музею. Також пропаганда впливала на творення історії України і на її позиціонування.

— Як підвести спільний знаменник XX століття одним-двома словами? Це пропаганда. На чому побудувався той радянський режим? От що було фундаментом — пропаганда.

Ідея назви інституції — Музей радянської пропаганди — була досить суперечливою, оскільки виникало питання, чи відповідає вона закону про декомунізацію. Після подальших обговорень назву скоротили до Музею пропаганди. Наталія Никонова впевнена, що така назва спонукає значно розширити межі експозиції:

— Власне, нас така обірвана назва — Музей пропаганди — теж заставила задуматися, бо вже ти не обмежуєшся тим, що це радянська пропаганда, але потрібно якось розширювати поле своєї діяльності.

Сьогодні важливо говорити про те, що було правдою, а що — вигадкою. Адже за фейковими подіями приховувалась справжня історія. А її розуміння і дослідження є одним із головних завдань декомунізації. На противагу Радянському Союзу, де створювалася ілюзія успішної держави без негараздів та бід.

Основне завдання декомунізації, я вважаю, — не знімати симптоми, а дійсно позбутися тієї фальші, тієї брехні і звільнитися від тих міфів, які насаджувалися нам десятки років.

Після початку війни на Сході України музей активно проводить різні заходи і виставки, присвячені цій темі. Наталія розповідає, що такі події завжди мають багато відвідувачів і проходять дуже душевно: зі спогадами солдатів і бойовими історіями. Недалеко від музею розташований завод, куди солдати привозили техніку на ремонт і часто заходили в музей просто з цікавості. А згодом — приїжджали знову, вже як друзі. Вони знають: тут їх можуть підтримати і вислухати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

— У нас була старша жінка, науковий співробітник, вона взяла цю роботу на себе і була для них, як мати. Вона знаходила кожному слова підтримки, вона з ними була постійно на телефоні. Хлопці дзвонили, коли важко було на душі, і вони їй виговорювались, як психологу.

Коли з’явились перші загиблі, в музеї почали проводити години пам’яті, співробітники спілкувались із матерями. Музей пропаганди був фактично першим музеєм на Волині, який створив відділ, присвячений російсько-українській війні. У ньому розповідають про загиблих в АТО земляків.

До карантинних обмежень у зв’язку з пандемією COVID-19 в музеї був кіноклуб, де показували фільми фестивалю документального кіно про права людини Docudays. На показ одного з них, «Явних проявів немає», запросили головну героїню Оксану Якубову і її побратимів із 54-ї окремої механізованої бригади. Перегляд кінострічки і зустріч з Оксаною пройшли дуже щемко. Військові ділилися спогадами з відвідувачами. Такі історії з війни стали окремим напрямом роботи інституції.

У 2021 році музей провів захід, де дітям загиблих земляків вручали срібні нагороди «Батьківське серце». Також вже видали дві книги про загиблих шепетівчан. Одне видання було для матерів, у пам’ять про їхніх дітей, а друге — для родин тих, хто не повернувся з війни. Шепетівчани збирали кошти своїми силами для видання другої книжки. Іноді самі воїни АТО/ООС стають ініціаторами подій у музеї.

— Це місце пам’яті. Місце, де можна не лише почути щось нове, це місце, де можна задуматися. Місце, де можна переосмислити ті чи інші уявлення, зробити свої висновки. Де можна почути нову інформацію і, напевно що, сформувати думку про XX століття — правильну думку, критичну.

за підтримки

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Ольга Гах

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Катерина Легка

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Тоня Андрійчук

Анна Сильман

Асистентка продюсера,

Інтерв’юерка:

Юлія Безпечна

Асистент продюсера:

Ігор Шминдрук

Фотографиня:

Софія Соляр

Оператор:

Павло Пашко

Операторка:

Аня Корман

Режисер монтажу,

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Сценаристка:

Тамара Люльчак

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибатор:

Олександр Кухарчук

Транскрибаторка:

Махлуга Аллахвердієва

Контент-менеджерка:

Юлія Пелипенко