«Доброго ранку, ми з Маріуполя». Як маріупольці волонтерять у Дніпрі

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну активізувало волонтерські спільноти як ніколи. Багато організацій, які до того не були суто волонтерськими, перепрофілювалися, щоб допомагати військовим і цивільним. Раніше ми писали про Центр сучасної культури у Дніпрі, який став осередком волонтерського руху і використовує свої контакти для фандрейзингу. Серед новостворених організацій — дніпровський хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя», де допомагають внутрішньо переміщеним особам із «гарячих» точок. Більшість волонтерів — біженці з Маріуполя, а також з інших міст сходу й півдня України, які спочатку приходили в хаб за гуманітаркою, а потім вирішили долучитися до його діяльності. Щодня волонтерський вулик відвідують майже 2 тис. людей.

Нарівні з гуманітарною допомогою цивільним Роман і Марина Перетятьки закривають потреби військових, адже переконані, що від наших захисників залежить доля України. Волонтери забезпечують їх засобами гігієни, водою, продуктами, намагаються постачати берці, бронежилети й медикаменти. Планують також благодійний аукціон: збирають деактивовані снаряди, щоб розписати їх петриківкою. Кошти з продажу цих виробів підуть на роботу волонтерського центру.

Марина і Роман. Життя до російського вторгнення

До початку великої війни Роман і Марина допомагали вразливим верствам населення в Маріуполі — переселенцям, багатодітним, малозабезпеченим людям, дітям із рідкісними захворюваннями. Вони сприяли культурному розвитку міста та його мешканців. Для молоді з дитячих будинків сімейного типу читали різноманітні лекції, намагалися запровадити цікаву неформальну освіту, влаштовували заходи, присвячені різним подіям — наприклад, річниці народження Тараса Шевченка.

При храмі Петра Могили та собору Успіння Пресвятої Богородиці вони створили школу українського живопису, писанкарства, мотанки, школи італійської та англійської мов для дітей, а також українську бібліотеку, яка налічувала близько 7 000 книжок. Через вторгнення російських військових у місто частину книгозбірні довелося спалити, щоб чергових храму не репресували за «націоналістичну» літературу, наприклад, книжки про Степана Бандеру. Там також залишилися рідкісні екземпляри, передані канадською діаспорою, як-от видання поезії першої української друкарні у Франції. Марина попросила чергових заховати його. Сподівається, що книжка вціліє.

У 2020 році, коли почалася пандемія коронавірусу, Марина й Роман познайомилися з активістом Кирилом Долімбаєвим, який одного разу дуже їх виручив. Річ була в тім, що через карантин прихожани перестали ходити до храму. А у їхню благодійну їдальню, яка працювала вже близько 20 років і де безкоштовного годують нужденних, приносили їжу саме звичайні люди, бо церква вже не могла забезпечити потреб усіх охочих. Отець Роман думав, як під час пандемії налагодити роботу храму та їдальні зокрема, адже він не міг перестати годувати маріупольців, які від цього залежали. Тоді чоловік розмістив пост у фейсбуці з проханням про допомогу. Прочитавши допис, Кирило підтримав їдальню грошима, а потім приїхав особисто та сказав: «Вам потрібна постійна допомога, систематична». Пізніше активіст побачив макет розпису храму петриківкою, зацікавився й долучився до життя цієї громади.

Коли у 2020 році розписували храм, до майстрині і волонтерів підійшли троє чоловіків, що почали глузувати, мовляв, «хохли малюють». Кирило спокійно поговорив із ними, провів екскурсію, і пізніше ті чоловіки стали прихожанами саме цієї української церкви. Активіст вважає, що подібні культурні проєкти мають розвиватися попри те, що вони дорого коштують: вартість розпису храму склала приблизно 2,5 млн гривень. За його словами, такі інвестиції в культуру виправдовують себе, навіть якщо змінять життя хоч однієї людини:

— Коли людина щиро полюбить свою батьківщину, то вже ніколи не візьме в руки зброю, щоб убивати українців.

Новий етап

За декілька днів до повномасштабної війни Роман відчував, що щось погане точно станеться і з Маріуполя потрібно їхати. На другий день вторгнення, після вечірньої служби, чоловікові зателефонували друзі-військові і сказали: «Отче Романе, будь ласка, покиньте місто, у вас є сорок хвилин». Це було пов’язано з загрозою висадки російських десантних військ, адже є припущення, що вони в першу чергу почали б шукати активістів Маріуполя. З 2014 року Роман постійно допомагає армії, тож він вирішив евакуюватися з сім’єю:

— Ми розуміли, що живими зробимо набагато більше, ніж мертвими, тому виїхали. Хоча й думали, що це на один-два дні…

Виїжджали вночі, під обстрілами, і, за словами Романа, врятувалися чудом. У село, повз яке вони з Мариною проїжджали, поцілила ракета. Просто позаду їхньої автівки стався вибух. Вони встигли проскочити за лічені секунди.

Уже наступного дня Роман хотів повернутися до прикордонників, адже він військовий капелан. Та на дніпровському блокпості священника не пустили: сказали, що в Маріуполі вже висадилися диверсійно-розвідувальні групи окупантів.

Уже після евакуації Марина дізналася, що в під’їзд її маріупольського будинку «прилетіло». Три верхні поверхи склалися, як картковий будиночок, бо це була звичайна панельна дев’ятиповерхівка. Проте Марина не втрачає надії повернутися і побачити всіх родичів і друзів.

Із 24 лютого церква стала прихистком. Батько Марини й Романа до останнього залишався там служити. Він, доки не виїхав, розвозив продукти прихожанам, військовим та всім, хто їх потребував. У храмі готували їжу. 26 лютого Кирилу Долімбаєву вдалося купити багато продовольства, і ним ще два місяці церква годувала тих, кому це було необхідно. Багато маріупольців уже в Дніпрі казали Роману: «Ми знаємо ваш храм, завдяки йому ми вижили».

Станом на початок літа було відомо, що будівля храму вціліла, хоча її дах посічений від «прильоту». Російські військові приходили з обшуком, виламали двері, вкрали речі. Що саме і в якій кількості поцупили — достеменно ніхто не знає, адже вийти на зв’язок із черговими храму дуже складно через ситуацію в місті. Марина розповідає, що окупанти в Маріуполі забороняють Українську православну церкву. До храму кілька разів приходили з обшуками й погрозами, мовляв, така інституція їм не потрібна.

Кирило Долімбаєв розповідає, що він, як і Роман Перетятько, був у російських списках на розстріл, тож, якби не виїхав з міста до повної блокади, його вже не було б серед живих. Тим більше він має велике татуювання — орнамент вишиванки на руці, яке окупанти могли б оцінити як «нацистське». Тож, отримавши повідомлення від друзів із правоохоронних органів про те, що ворожі диверсійно-розвідувальні групи його вже розшукують, активіст швидко зібрав речі й документи. Разом із сім’єю та собаками вони швидко покинули місто.

Виїжджаючи, Кирило не встиг забрати дуже цінну для нього річ — ексклюзивну вишиванку з приазовським орнаментом. Він створив її разом із майстринею Тетяною Нафталь. Сорочка оздоблена елементами, що є на розписах храму Петра Могили та собору Успіння Пресвятої Богородиці. Чоловік вірить, що коли повернеться в рідне місто, знайде вишиванку вцілілою.

До повномасштабного вторгнення Кирило активно співпрацював з храмом Петра Могили та Собору Успіння Пресвятої Богородиці. Він створив Школу бандури та живопису імені Василя Сліпака, де маріупольці безкоштовно навчалися грі на автентичному музичному інструменті. Петриківський розпис у школі викладала Ольга Черьомушкіна, яка оздоблювала будівлю храму. Долімбаєв разом із Мариною та Романом Перетятьками заснував громадську бібліотеку української літератури імені Василя Стуса. Активіст також відкрив при храмі експозицію національного українського вбрання та збирав для неї давні світлини маріупольців у вишиваних сорочках.

У Дніпрі, крім «Доброго ранку, ми з Маріуполя», волонтер заснував центр реабілітації внутрішньо переміщених осіб під назвою «Вільний простір — Little Mariupol». Тут, за словами Кирила, кожен біженець зі сходу України може почуватися як вдома та отримувати якісний культурний і освітній український контент. У центрі є невеличка кав’ярня, бібліотека, конференц-зала (там працюють юрист і психолог), безкоштовний простір для роботи, а надворі — літній майданчик, де можна проводити покази фільмів і лекції на свіжому повітрі.

Заснування хабу

Ще в Маріуполі Роман та Марина керували платформою Eleos-Донецьк, де у співпраці Православної церкви України й неурядових організацій піклувалися про соціально вразливих громадян, збирали продукти й речі для військових. Потрапивши у Дніпро, брат із сестрою не змогли полишити волонтерську діяльність. Вони зустрілися зі своїми родичами, розповіли про бажання допомагати тим, хто постраждав від повномасштабної війни. Виявилось, що родичі мають офісні приміщення та склади для таких потреб — із них і почався центр «Доброго ранку, ми з Маріуполя».

Коли активіст Кирило Долімбаєв вивіз свою сім’ю з Маріуполя за кордон і приїхав до Дніпра, він допоміг заснувати волонтерський хаб «Доброго ранку, ми з Маріуполя». Чоловік шукає гуманітарні вантажі й донорів, які оплачуватимуть паливо для вантажівок, спілкується з пресою як представник хабу та розповсюджує інформацію про нього в соцмережах. Роман називає волонтерський центр «маріупольською діаспорою»:

— Для нас допомагати — це логічно. Так морально легше. Крім того, волонтери лишаються з нами, бо в нас утворився осередок Маріуполя: люди можуть прийти, поспілкуватися з земляками та зрозуміти, що вони не одні стикнулися з бідою.

Першою партією допомоги на початку березня були ліки від застуди та три пари шкарпеток для військових. А тепер у хабі щоденно отримують допомогу до 2,5 тисяч біженців. Така кількість людей дізналася про центр майже без реклами: Марина з Романом написали оголошення на своїх фейсбук-сторінках, його перепостили локальні міські групи.

«Сарафанне радіо» зробило свою справу. Друзі з Польщі передали центру перший мікроавтобус із їжею. Пізніше «Доброго ранку, ми з Маріуполя» почав співпрацювати з різними організаціями, зокрема грантодавцями. Наприклад, фонд «Відродження» допомагав закуповувати продуктові набори, а Данська рада у справах біженців забезпечувала хаб засобами гігієни.

Марина розповідає: «Наше завдання зараз — якомога сильніше зміцнити тил, допомогти біженцям та військовим, закрити діри там, де можемо, робити необхідне для держави. Це наш вклад в перемогу. Ми не хочемо тут (у Дніпрі. — ред.) закріплюватись, адже націлені на повернення в Маріуполь і його відбудову».

На думку Кирила, успіх центру полягає в тому, що їм вдалося впровадити найкращі бізнесові ініціативи у «волонтерку». Також у «Доброго ранку, ми з Маріуполя» не толерують і не терплять корупції. «Ми самі є біженцями, тож розуміємо, що потрібно біженцям», — розповідає активіст.

Отець Роман вважає, що налагоджені в Дніпрі зв’язки та шляхи отримання гуманітарки дуже допоможуть їм волонтерити й у Маріуполі, коли до міста вдасться повернутися і потрібно буде відбудовувати інфраструктуру, відновлювати звичне життя людей.

Велика війна, звісно, стрімко змінює обставини. В кінці весни Кирило Долімбаєв почав займатися власними проєктами, тож зараз волонтерська сім’я «Доброго ранку, ми з Маріуполя» — це біженці з Маріуполя й інших «гарячих точок», духовенство Донецької єпархії, Митрополит Донецький і Маріупольський Сергій, команда Елеос Донецьк та колеги з Елеос Дніпро.

Волонтери хабу

Волонтер Олег із сім’єю залишалися в місті Попасна на Донеччині протягом трьох тижнів із початку повномасштабного вторгнення, а потім виїхали до Бахмута. Згодом і там почалися інтенсивні бойові дії, тож родина евакуювалася до Дніпра. Чоловік прийшов у «Доброго ранку, ми з Маріуполя», щоб отримати продукти, і випадково потрапив на розвантаження гуманітарки. Тоді й вирішив залишитися з командою. Каже, хочеться допомогти хоч чимось таким самим біженцям, як він.

Олег розповідає, що в рідній Попасній у його сім’ї не залишилось нічого. Місто зараз у тимчасовій окупації, і так звана ЛНР імітує там виконання державних функцій. Волонтер же вважає, що це терористична організація, яка ні на що неспроможна. Він вірить, що повернеться додому якнайшвидше й тоді вже все відбудує.

Поряд із домом волонтерки Тані в Маріуполі не було укриття, тож дівчині доводилося просто сидіти в квартирі, коли російські літаки скидали бомби на будинки навколо. Саме тому вона виїхала з міста в середині березня. Розповідає, що було дуже страшно, адже мобільного зв’язку не було. Російські блокпости стояли через кожні 500 метрів. Деякі військові заохочували Таню їхати до Криму чи Донецька. Проте в Донецьку живе брат дівчини, який говорить, що за вісім років російської окупації місто ніхто не відбудував, хоча влада так званої ДНР стверджує протилежне. Наступного дня після евакуації Тані загарбники обстріляли колону цивільних автівок із людьми, які намагалися виїхати з Маріуполя.

До волонтерського хабу дівчина потрапила через знайомих. Каже, що залишається допомагати команді, щоб не з’їхати з глузду від новин і переживань. Додає, що їй приємно робити щось корисне для суспільства й водночас відволікатися від жахів сьогодення.

— Я ненавиджу російських військових. Вони позбавили нас міста, дому, позбавили всього. У нас в Маріуполі майже все життя залишилось. Я там вчилася, жила. Як можна до них ставитись? Ненавиджу, нема чого додати.

Волонтер Сергій у Маріуполі працював на катамарані. Після початку повномасштабного вторгнення Роман Перетятько запропонував йому допомогти виїхати до Дніпра. Сергій теж вирішив доєднатися до команди хабу «Доброго ранку, ми з Маріуполя»: розвантажує та завантажує машини гуманітаркою, приносить продукти для фасування тощо.

Сергієва теща та її брат залишились у рідному місті. Коли їм зрідка вдається знайти вайфай, вони зв’язуються з ним і розповідають, що їжу в основному отримують від волонтерів, і, хоч обстріли затихли, ситуація залишається неспокійною. Незважаючи на скрутну ситуацію в Маріуполі, у Дніпрі залишатися Сергій не планує:

— Чекаю, щоб повернутися в Маріуполь, так. Але тільки як він буде український. Коли окупанти відійдуть, тоді можна й повернутися.

Подружжя з Маріуполя Ігор і Наталя побачили у фейсбуці отця Романа, що той волонтерить у Дніпрі. Вирішили приїхати, щоб допомогти, і залишились. Пара не знає, що сталося з їхнім домом: у місті не залишилось знайомих, які могли б перевірити стан будинку.

Наталя розповідає, що волонтерство в центрі допомагає відволікатися від тривог:

— У вихідні, коли ми не працюємо, сидимо вдома, стає важче все це переносити. Інформація про Маріуполь дуже складна, бо хочеться додому, а дому немає… Тут (у хабі «Доброго ранку, ми з Маріуполя». — ред.) відпочиваємо від цих думок, бо спілкуємось зі знайомими, земляками.

Інші волонтери допомогли подружжю знайти квартиру і облаштуватись у Дніпрі. Ігор про це каже так: «Вони допомогли нам, а потім ми їм ще допомагати будемо».

Плани на повернення

Отець Роман каже, що ставиться до російських військових як до покійників. Вважає, що після всіх скоєних ними злочинів до них неможливо ставитись інакше:

— Те, що ми побачили в Ірпені, Бучі, Києві, на Чернігівщині, що ще побачимо, коли будемо звільняти Маріуполь, Донбас і Крим… У мене немає прощення зараз. Можливо, з роками я їх прощу, але зараз як священник я їх пробачити не можу. Це абсолютне зло, яке ми повинні знищити, й усе. Не ми почали цю війну, але ми її закінчимо.

Родина Перетятьків збирається повернутися в Маріуполь, щойно це буде можливо. Кажуть, що вони на «низькому старті» і зберуть всі свої речі за дві години. Кажуть, що готові жити в наметі, відбудовувати місто й надалі розвивати його культуру.

Ще за кілька днів до вторгнення у Марини з Романом було багато планів, які вони досі збираються втілити. Екскурсії містом, старовинними єврейськими кладовищами і будівлею храму Петра Могили та собору Успіння Пресвятої Богородиці хочуть робити разом із культурно-туристичним центром «Вежа». Роман мріє організувати на великій території храму показ фільмів просто неба, де люди зможуть відпочивати на лежаках і переглядати в навушниках стрічки, обговорюючи їх опісля. Також волонтери збираються організувати реабілітаційну арт-терапію для військових. Залишилося лише дочекатися перемоги й відбудови Маріуполя.

— Зараз проблема не у відбудові міста, а у «відбудові» свідомості людей. Важливо, щоб суспільство щиро полюбило Україну, її культуру, і нарешті зрозуміло, хто його ворог. Тоді все буде добре. А відбудувати — це дрібниці. Цегла, труби для постачання газу і води, дроти для електрики, та й усе.