«Настінні докази». Які написи залишали російські військові в Україні

У деокупованих містах усе нагадує про «них». Саме так їх російських військових здебільшого називають місцеві — не «росіяни», не «солдати», а «вони». Руйнування, спричинені ними, залишаються місяцями після звільнення міста. Ще довше мешканці памʼятатимуть про окупацію. Та є дещо, що зникає з вулиць блискавично, адже нагадує про болісний досвід, принесений «рускомірними», — це їхні написи ззовні й усередині різних будівель, на парканах, дорогах чи військовій техніці.

Пропагандисти РФ традиційно звинувачують у руйнуваннях ЗСУ, а очевидцям з українського боку закидають брехню. Та написи російських військових — один із доказів, що всі скоєні злочини — справа їхніх рук. Вони вдерлися в українські міста й села і свідомо знищували все і всіх, кого могли. Їхні «послання» ні з чим не сплутати, адже вони могли вирости лише на ґрунті російської культури. І читати їх страшно.

Уперше російські написи ми побачили у квітні, коли приїхали в деокуповані села Київського Полісся. У кожному населеному пункті схожа картина: на знищених автівках, на обгорілих будівлях, на обстріляних огорожах балончиками виведені позначки «V» та «Z» — дві літери, що стали символами цієї повномасштабної війни. Залишені написи «Движение гражданских запрещено». Речі болючі, але цілком функціональні з погляду військових: за статутом, зайняту солдатами територію потрібно маркувати.

Пізніше, після розмінування територій, стали зʼявлятися значно бентежніші тексти. Ні про який статут уже не йшлося — написи ранжувалися від погроз до особистих зізнань. Деякі з них такі промовисті, що їх можна (і варто) долучати до проваджень про військові злочини.

Ми почали збирати фото таких текстів, щоб краще зрозуміти природу російської агресії. Так зародився проєкт «Настінні докази» — архів написів російських військових, який станом на кінець лютого 2023 року налічує більше 400 одиниць. З часом ми стали помічати, що всі ці світлини мають певні патерни, тож їх можна згрупувати в кілька ключових категорій.

Маркування території

Військові зазвичай позначають зони, які вони займають під час воєнних дій: штаб, казарма, склад тощо. Та коли йдеться про окупований населений пункт, то штабом часто стає чийсь будинок, а казармою — школа. Російські війська не просто позначають територію, вони її повністю переозначують. Там, де було відділення пошти, окупанти складали тіла: на стіні жирними чорними літерами виведено «морг». У поліцейському відділку облаштували катівню: це стає ясно за написом «Лучше скажи мало, но хорошо». А ще за молитвами й календарями, які вишкрябували полонені українці на стінах. Зовсім поза межами військового статуту — баня, облаштована в кіоску ритуальних послуг. Тут буржуйка обкладена могильними плитами, є крадені каструлі, вʼязанка березових дров і гордовитий напис «Баня традиция русских». До речі, після початку повномасштабного вторгнення українці не тільки бойкотували все російське, а й позбувалися слова «російський» скрізь, де воно було до того. Адже «російський сир», «російська баня» чи «російська рулетка» набули геть інших значень.

Гасла та цитати

«Да захлебнется кровью тот, кто усомнится в нашем миролюбии. Ибо милосердие наше будет беспощадным!» Цитата з третьосортного російського фентезі Олени Петрової «Прокляте везіння», яку залишили російські військові (ймовірно вагнерівці) в селі Полуботки на Сіверщині — лише один із багатьох написів, що доводять: російські військові чудово розуміють, де знаходяться і що роблять. Знущальні й агресивні тексти вояки РФ залишили майже всюди, де побували. Соціологиня з Національного університету ім. Т. Шевченка Анна Самчук вважає, що в російській культурі, де традиційно хтось над кимось домінує, індивідом керує здебільшого страх, а отже, такі написи — спроба встановити домінування над іншим на тлі глибинної невпевненості.

Транслювання пропаганди

У перші місяці повномасштабного вторгнення РФ в Україну багато хто порівнював російсько-українську війну із Другою світовою. Написи російських військових на деокупованих територіях свідчать, що вони все ще вірять у культ «Великої вітчизняної війни», продовжуючи «подвиг радянських солдат». Радянська символіка, фіксування років «Великої Вітчизняної» — не рідкість на звільнених територіях. Іще більше відлунь сучасної риторики російської пропаганди. «Украина! Зачем вам НАТО???» — запитує окупант у Бучі. «Украина братский Народ России и мы защитим ее от фашизма и от бендеровской сволочи», — пише інший російський військовий на шкільній дошці в Бородянці. Проте альтернатива і «захист» росіян — руйнування, хаос і смерть.

Уникнення відповідальності

Читаючи деякі написи, можна на мить подумати, що російські військові — не такі вже й лихі люди. Місцями вони вибачаються і стверджують, що не мали вибору. Начебто їх змусили напасти на Україну, а вони нічого не могли з цим зробити. Втім, жодне з цих вибачень не виглядає щирим на тлі руйнувань і горя. Яскравий приклад — школа в Катюжанці, де жили російські військові під час окупації. На дошці — «сердечна» настанова дітям. Навколо — суцільна руїна та пустка. Школа розграбована до останнього світильника. А у дворі — місце поховання родини, яку росіяни впритул розстріляли з танка.

У контексті окупації «вибачення» російських військових — спосіб відхреститися від відповідальності. Це фундаментальне свідчення про брак субʼєктності росіян, які не можуть приймати самостійні рішення і живуть за принципом сили. Тому й пишуть, що «нас заставили» і бачать винними всіх, крім себе.

Більшості написів із цього матеріалу більше не існує. Їх хочеться «загоїти» наче потворні шрами на тілі українських міст. Якнайшвидше стерти, зафарбувати, забути.

Навіть працювати з текстами російських військових — це наче копирсатися в купі гною. Що вже казати про відчуття тих, хто знайшов такі написи у власних домівках?

Тим важливіше зафіксувати цей бруд перед тим, як його змити. Адже кожне слово, написане російськими солдатами на українських стінах, буде свідчити проти них у міжнародному суді.

Архів проєкту «Настінні докази» буде опублікований для вільного користування у березні 2023 року.