Опір Запоріжжя: «волонтерка», емоційні гойдалки й аеророзвідка

Запоріжжя відоме не тільки своєю козацькою спадщиною та національним заповідником на острові Хортиця. Це місто — один із найбільших промислових центрів країни, де розміщені металургійні комплекси, машинобудівні та гірничодобувні підприємства. Частина з них — включно з Запорізькою АЕС — опинилася під тимчасовою російською окупацією. Але місто продовжує працювати, допомагати своїм та боротися.

Раніше ми розповідали про культурно-інформаційний фронт, який розгорнули жителі Запоріжжя. В цьому матеріалі ділимося історіями містян, які стали на оборону міста — почали активно створювати волонтерські групи та приєднуватися до лав ЗСУ. Волонтери й військові — потужні як «Запоріжсталь» — продовжують працювати на користь України, наближаючи нашу перемогу.

Знайти, що треба. Антон

Антон Козирев — один із представників волонтерської банди «Шо ти, Дядя?», яка допомагає ЗСУ, поліції, Силам ТрО, медикам і рятувальникам. Волонтерське об’єднання фокусується на забезпеченні захисників і захисниць необхідним спорядженням, а також ліками та медичними засобами для порятунку (турнікети, ноші, прилади для оперативної хірургії тощо).

Антон народився у Запоріжжі, якийсь час працював на шахті в місті Дніпрорудне. Згодом став керівником управління соціальної сфери Запорізького залізнорудного комбінату та місцевим депутатом. Зараз Дніпрорудне під тимчасовою окупацією. Місцеву шахту намагаються підтримувати в робочому стані, але багато людей виїхало з міста. Після встановлення окупаційної влади, в Дніпрорудному окупанти та їхні поплічники почали викрадати українських активістів.

— У четвер і п’ятницю (24–25 лютого 2022 року. — ред.) я був на роботі (у Дніпрорудному). У п’ятницю, як зазвичай, поїхав додому, в Запоріжжя, до сімʼї. А в понеділок уже не зміг повернутися на роботу, тому що вже ходила важка техніка біля Василівки, проїзду не було.

Опинившись в Запоріжжі, Антон одразу вирушив до волонтерського центру. Там зустрів своїх знайомих, з якими починав волонтерити ще у 2015 році — тоді вони займалися виключно допомогою військовим. Каже, що спершу у всіх був намір допомагати чим можна, потім створили спільний чат, куди долучалися охочі, а вже потім усе переросло у волонтерське об’єднання. Вони зрозуміли, що разом зможуть допомогти більшій кількості людей.

Окрім амуніції для військових, «Шо ти, Дядя?» надає гуманітарну допомогу переселенцям із Маріуполя, Бердянська й інших міст, збирає ліки й надає допомогу і людям, і тваринам.

— Коли ти волонтериш, дуже складно відділити одне від іншого (напрями роботи. — ред.). Ми зрозуміли, що нам треба згадувати усі свої навички, об’єднуватися та дуже швидко реагувати на те, що відбувається.

Зараз «Шо ти, Дядя?» налічує близько 20 волонтерів. На їхньому складі можна побачити безліч речей, так необхідних українським військовим: від карематів і спальників до банок тушкованки, горошку та соняшникової олії. Антон розповідає, що назва їхньої волонтерської банди з’явилася через те, що під час війни всі питали одне одного «шо ти, дядя?». Тепер це внутрішній мем їхньої команди. Логотип з єнотом з’явився пізніше:

— Цей процес, коли ми шукаємо та знаходимо все, що необхідно, називаємо «єнотити». У нас навіть (в Запоріжжі) є контактний зоопарк, там є живий єнот, ми над ним взяли шефство, їздимо до нього в гості.

Волонтери команди «Шо ти, Дядя?» не тільки закуповують акумулятори для підзарядки ґаджетів на передовій, але й дещо роблять самі. Наприклад, їм часто допомагає інженер Сергій Концеус. Разом із ним команда виготовляє павербанки, акумулятори для тепловізорів, шиє бронежилети з турецької сталі, а також створює хімічні грілки:

— Хімічна грілка — це така цікава річ. Якщо сюди (до суміші. — ред.) додати води, вона нагріється до 50–60 °C. І цей пакет можна покласти в кишеню або в рукавички. Насправді ця штука не потребує ніяких рідкісних елементів — тут звичайна деревʼяна тирса, алюмінієва тирса і купорос. До речі, весело було їхати через блокпости, коли в тебе в машині стоїть мідний купорос, бо він виглядає, мʼяко кажучи, як-от в серіалах показують метамфетамін.

Звичайний робочий день волонтера минає у постійних клопотах. Антон каже, що зміг посидіти вдома лише раз — коли в місті оголосили комендантську добу (з 19:00 8 травня до 5:00 10 травня 2022 року). Для тих, хто також волонтерить, чоловік має дві поради. По-перше, ретельно перевіряти інформацію й контактувати безпосередньо з людиною або підрозділом, які потребують допомоги. По-друге, не нехтувати звітністю, адже треба чітко розуміти, що кожну гривню витрачено за призначенням.

Особливостями волонтерського руху в Запоріжжі Антон називає самостійність та організованість людей. У перший тиждень повномасштабного вторгнення в місті з’явилося близько десяти волонтерських об’єднань і ще безліч окремих добровольців, готових допомагати:

— Я багато де в Україні був, але Запоріжжя та Київ — це (міста), які не потребують команди зверху. Тут люди як мурахи — як тільки якісь події розгортаються, ти навіть не встигаєш зрозуміти, як воно все поїхало.

Допомога своїми руками. Сергій

Сергій Концеус — активіст організації «Демократична сокира» з 2019 року. Уродженець Одеси, він виріс в Запоріжжі, тут же закінчив Національний університет «Запорізька Політехніка». До початку повномасштабного вторгнення Сергій ремонтував і продавав оргтехніку, а зараз волонтерить. Зокрема тісно співпрацює з об’єднанням «Шо ти, Дядя?».

— 24-го лютого ми були в Запоріжжі, прокинулися від вибухів. Мені вистачило однієї ночі в бомбосховищі, щоб почати діяти. Сидіти і чекати, коли воно закінчиться, — це не моє.

У своїй майстерні Сергій із командою ремонтує техніку для військових, як-от квадрокоптери чи тепловізори. Доводилось лагодити і протитанкові ракети, наприклад NLAW-и, які іноді не спрацьовують через несправні акумулятори. NLAW — це переносна протитанкова керована ракета, у неї невелика вага (близько 12 кг) і дальність пострілу до 800 метрів, підходить для знищення бронетехніки ворога. Команда Сергія не тільки полагодила два NLAW-и, а й записала відеоінструкції, щоб інші волонтери теж могли допомогти в цій справі. Крім того, вони займаються власним виробництвом приладів, необхідних українським військовим. Зосереджують увагу на електроніці — акумуляторах і павербанках.

— Ми не хапаємося за будь-яку заявку. Ми обираємо ті, які можемо закрити і які не можуть закрити інші.

Сергій каже, що його волонтерській команді доводиться бути винахідливими. Наприклад, акумулятори з одноразових електронних цигарок вони переробляють так, щоб їх використовувати для тепловізорів. Отримані вироби схожі на промислові, але мають кращі характеристики — їх вистачає мінімум на тиждень роботи. До того ж, на відміну від батарейок, «прокачені» командою Сергія акумулятори можна перезаряджати. Щоб зібрати достатньо електронних цигарок, зверталися за допомогою в соцмережі — їхній допис поширили близько 1,3 тис. людей, після чого Сергій почав отримувати посилки з цією сировиною з усієї України.

— Екологічність нашого суспільства також вражає, тому що люди їх (одноразові цигарки. — ред.) не викидали. Вони ж шкідливі, їх треба переробляти. І тут ми відкрили цей «портал»: сказали, що приймаємо «одноразки», що вони потрібні нашим захисникам. І воно як понеслося!

Ще один напрям роботи команди Сергія — виготовлення власних павербанків. Корпуси до них друкують на 3D-принтері. Потужність такого ґаджета — від 10 000 міліампер — цього достатньо, щоб кілька разів зарядити смартфон або планшет. На виготовлення одного йде близько 20–30 хвилин. Набагато більше часу витрачають на пошуки й доставлення комплектувальних деталей. Сергій каже, що павербанки їхнього виробництва дешевші, ніж промислові, а ще їх доволі легко виготовити:

— Ми записали відео і показали, що ці павербанки може робити майже кожен, у кого є руки.

Сергій каже, що раніше в Запоріжжі було багато поціновувачів «рускава міра», регіон вважався російськомовним. Зараз він розуміє, що це було результатом політики русифікації. Після початку повномасштабного вторгнення настрої у місті змінилися, люди почали об’єднуватися, допомагати одне одному й армії:

— Населення у нас стало менше, а нації стало більше.

Сергій разом із дружиною та дитиною залишається в Запоріжжі. Вважає своє місто красивим і затишним, а людей — відкритими та згуртованими:

— Найбільше надихає те, що у нас немає іншого виходу, нам треба перемагати.

Волонтери в Запоріжжі, на думку Сергія, роблять велику роботу: забезпечують потреби військових, постачають харчування, зварюють протитанкові їжаки. Волонтер пригадує історію, як під час робочої поїздки один із місцевих жителів віддав йому квадрокоптер, який купував своєму синові — мовляв, військовим він зараз більше потрібний:

— Опір міста тримають українці, зокрема запоріжці, тому що нам не байдуже, ми хочемо тут жити і ми тут живемо.

Не сцим, стоїм, їб*шим. Тарас

Тарас Білка — ютуб-блогер, який веде канал «НЕ СЦЯТЬ». Свою назву канал отримав від фрази, за якою українська спільнота впізнає Тараса: «Не сцим, стоїм, їб*шим». У минулому чоловік працював журналістом та очолював «Суспільне.Запоріжжя», волонтерив, а також заснував пивоварню «Синя Білка Craft Beer» і їздив в експедиції українськими пивоварнями.

Станом на кінець жовтня ютуб-канал Тараса має понад 66 тисяч підписників. За день він може випустити до чотирьох відео — це стріми, спецвипуски, ранкові відео «Не сцим, їб*шим» та вечірні «Хроніки війни». У «Хроніках» він спілкується з військовими, а також документує власні новини й емоційні стани:

— Мені не хочеться втратити нічого важливого, тому що я бачу цей переможний шлях України і мені треба якось буде це дітям розказувати, онукам. І відеохроніки (записую) тому, що видно як людина міняється.

Рубрика «Не сцим, їб*шим» з’явилась як продовження влогу, який Тарас записував у мирному житті. Тоді він обговорював теми вигорання та панічних атак. Після початку повномасштабного вторгнення продовжив розбирати різні психологічні питання. Зокрема він щодня аналізує психоемоційний стан українців (цивільних і військових) та окупантів, показуючи, як вони змінюються і до чого варто бути готовими невдовзі. Вивчаючи певні тригери (події чи речі, які можуть викликати у людини переживання), Тарас доволі точно прогнозує, коли ми відчуватимемо ейфорію, а коли — розпач.

Тригерами, що визначають психоемоційний стан, можуть бути різні події — новини про звірства у Бучі або дискусії учасників Всесвітнього економічного форуму про перебіг російсько-української війни та її глобального впливу на решту країн. На думку Тараса, в часи великого психологічного навантаження дуже важливо прогнозувати зміни власного настрою:

— Ти розумієш, що від себе можна чекати і це дуже крутий скіл (з англ. skill — вміння). Наприклад, ти знаєш, що будеш впродовж дня більш роздратованим, і розумієш, як уникати конфліктів.

Визначати психоемоційні стани Тарасу допомагає фокус-група, а також психологи-волонтери з різних країн світу. Сам він почав відвідувати психолога у 2014 році, коли РФ розгорнула війну на сході й окупувала Кримський півострів. Тоді Тарас їздив на Донеччину як журналіст, неодноразово опинявся під обстрілами та втратив друзів у бою. Розмовляючи з військовими, чоловік помічає, що вони самі рідко звертаються за психологічною допомогою:

— Я спілкувався з морським піхотинцем, який поранений вийшов з Маріуполя. Він пояснив, чому вони не ходять до психолога. Тому що (психологи) одразу шукають якусь травму, ставлять діагнози, і робить це людина, яка не наближена до війни, не бачила її і не втрачала там рідних.

Утім, Тарас переконаний, що кваліфікована психологічна допомога дуже потрібна людям, які пережили травматичні події. Зокрема, цим мають займатися військові психологи з досвідом участі в бойових діях або наближених до них умовах. Але таких фахівців, за словами Тараса, на жаль, дуже мало.

Він також помічає, що хвилювання цивільних людей може погіршувати емоційний стан військових. Наприклад, коли мирні піддаються на інформаційні провокації ворога та поширюють неправдиву інформацію, телефонуючи рідним на фронт. На думку Тараса, попри довготривалу війну, багато людей іще не навчилися базових правил інформаційної гігієни — перевіряти джерела, обмежувати споживання інформації, довіряти тільки офіційним повідомленням і не поширювати на емоціях будь-який допис.

Інформаційно-психологічні операції (ІПсО) та дезінформація — тема, якій Тарас приділяє багато уваги, зокрема записав про це спецвипуск для свого каналу. В ньому він пояснює, як за допомогою окремих інформаційних акцій (сюжетів про «розіп’ятого хлопчика» чи шевронів національного полку «Азов» у російському Музеї Перемоги) пропагандисти РФ досягають головної мети — переконують і росіян, і світову спільноту, що всі українці — неофашисти:

— ІПсО зараз — це інструмент ведення війни, якому взагалі не приділяли достатньо уваги. А потім, коли зрозуміли, як працюють ІПсО, виявляється ніхєра собі як можна людьми керувать.

У своїх відео Тарас намагається пояснювати складні речі простими словами. Для цього використовує наочні матеріали: стикери, аплікації чи навіть фігурки з шоколадного яйця Kinder Surprise. Так, для означення психоемоційних станів має наліпки різних кольорів. Жовті стикери на графіку означають цивільних, сині — військових, а червоні — окупантів. Для пояснення історичних контекстів також користується візуалізацією.

Тарас пояснює, що на прикладі наліпок із коміксів від американця Роя Ліхтенштейна — одного з найвідоміших творців поп-арту — набагато простіше пояснити значення і механіку отримання ленд-лізу, системи постачання зброї, техніки, боєприпасів, сировини від США Україні. Про це у блогера теж є відео.

Щодо своєї медіаактивності, то Тарас каже, що зараз помітний тренд на українську мову та медіаконтент. Так, наприклад, у 2021 році перегляд українських ютуб-каналів зріс на 30 %. Але Тарас вважає, що самої лише відмови від російськомовного контенту недостатньо — потрібно створювати якісний український продукт і доносити свої наративи:

— Єдина війна, яку ми програли абсолютно, і тільки зараз намагаємося отримати статус кво, — це війна на полі ютуб.

Окрім інформаційної боротьби, Тарас співпрацює з українською аеророзвідкою, постачаючи їй необхідні дрони. Вважає, що в сучасній війні неможливо переоцінити значення дронів — вони не тільки допомагають коригувати вогонь, а й бережуть життя піхотної розвідки:

— Якби у 2014 році у нас були дрони, які так літають і таке можуть, то не треба було б чекати вісім років. Україна вже була б незалежна від лишайного сусіда.

Тарас часто долучається до волонтерських зборів, але сам себе волонтером не вважає. Зазначає, однак, що зараз відбувається велике переродження та єднання української нації, зокрема у волонтерстві:

— Злам відбувається на якомусь тектонічному рівні. З нації хліборобів (ми) стали нацією воїнів, ще й додатково з прихованим геном волонтерів.

Оператор коптера. Павло

Павло Пашко — звукорежисер і оператор, який із 2016 року працював у команді Ukraїner. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, пішов до військкомату, але його не взяли через відсутність бойового досвіду. Після цього Павло зв’язався з друзями, які допомогли йому записатися до місцевого добровольчого формування територіальної оборони «Азову». Звідти потрапив до щойно сформованого підрозділу аеророзвідки.

Напередодні 24-го лютого Павло відчував наближення нового етапу російсько-української війни. Вважав, що до всього підготуватися не зможе, але все ж купував деякі речі, як-от батончики, воду та фільтри до неї. Доєднавшись до війська, відзначив, що велику частину роботи по забезпеченню бійців виконують волонтери:

— Наші волонтери, яких ми знаєм з 2014-го року, зараз просто в рази більше почали робити. Всі включилися на 150 %, плюс ще й нові люди додалися.

Наразі Павло активно використовує професійні навички, що їх мав як цивільний оператор коптера. Саме він знімав більшість відеоконтенту Ukraїner за допомогою «залізної пташки», а ще восени цього року вийшла фотокнига Ukraine from above, де більшість світлин України з неба — роботи Павла. Попри те, що він із самого початку повномасштабного вторгнення долучився до оборони країни, вважає, що міг би робити ще більше для ЗСУ та аеророзвідки:

— Ти начебто й робиш, що вмієш, ділишся інформацією, розвиваєшся, але з іншої сторони розумієш, що, мабуть, можна більше робить.