Оствиця. Відновити давньоруське городище у Рівному

Share this...
Facebook
Twitter

Парк історичної реконструкції «Оствиця» розташований в Рівному, на березі озера Басів Кут. Команда місцевих активістів взялася за його створення 2020 року. Сьогодні тут роблять репліки давніх човнів, проводять історичну реконструкцію давньоруського городища, влаштовують турніри лучників та бої «русичів» із «варягами», відтворюють давньоруську зброю, посуд, прикраси та ігри.

Басівкутське городище — одне зі збережених давньоруських городищ на Волині. Результати археологічних розкопок цієї місцевості дають змогу датувати городище ХІ — початком ХІІ століття. Сьогодні це важливий історичний об’єкт, пам’ятка національного значення. Такі городища виникли в Х—ХІІ століттях як своєрідні культурні центри і перевальні пункти для торгових суден. Також вони виконували функції блокпостів, на деяких збирали мито. Басівкутське було городищем замкового типу, себто укріпленим прихистком для жителів прилеглих поселень у разі небезпеки.

На території городища кілька десятиліть поспіль велися археологічні розкопки, якими керував місцевий археолог Богдан Прищепа. Сьогодні цю справу продовжує його учень Олексій Войтюк. Щораз нові відкриття та знахідки з розкопок дають змогу місцевим досліджувати залишки давнього укріплення.

Біля підніжжя давнього Басівкутського городища, колись оточеного ровами, місцеві активісти вирішили розбити парк, який би слугував його історичною реконструкцією зі збереженням й відтворенням традицій та побуту часів Київської Русі. Назву для парку — «Оствиця» — обрали не випадково. Озеро Басів Кут належить до русла однієї з приток Горині — річки Усті, або ж Оствиці. Тож саме давня назва річки послугувала назвою для сучасного парку.

Юрій. Початок досліджень

Ідея створити парк історичної реконструкції виникла з бажання місцевих досліджувати навколишні території. Один із засновників «Оствиці» — рівненський художник, дизайнер та громадський активіст Юрій Ойцюсь — довгий час працював у Києві, після чого вирішив повернутися до Рівного. Разом із дружиною, Ольгою Постніковою, він почав подорожувати регіоном на велосипеді у пошуках цікавих історичних об’єктів. Їхні велоекспедиції утруднювала нерозвинена інфраструктура:

— Ми не тільки прокладали веломаршрути, ми їх ще іноді фізично прорубували по лісам таким, що ледь продертись можна. От я і почав шукати якісь цікавинки.

Тоді ж у Юрія виникла ідея створити спільноту «Рівне. Тур вихідного дня»: він добирав і викладав у мережу легкі велосипедні маршрути, які новачки могли долати як самостійно, так і з інструкторами. У 2015 році Юрій разом з іншими місцевими активістами презентували «Зелену стежку Рівного» — туристичний велосипедно-пішохідний маршрут для активного відпочинку вздовж річки Устя. Проєкт підтримала міська влада і жителі Рівного, і незабаром він став міською програмою.

Маршрут «Зеленої стежки» утворює коло протяжністю 15 км, що об’єднує цікаві історичні локації. Одну з таких — Басівкутське городище — Юрій обрав для створення туристичного центру та парку історичної реконструкції.

— Ми маємо цей проміжок історії часів Давньої Русі зберегти, показати, що він наш. Тому що зараз відбувається «перетягування ковдри» Росією: вони позиціонують, що це їхня історія і їхня країна, що Русь — це там десь. А ми намагаємося цю «ковдру» повернути.

Разом із Юрієм над проєктом парку історичної реконструкції від початку працювала його дружина Ольга. Завдяки її успішній промоції в соцмережах про проєкт дізналися іноземці та українці за кордоном.

— Часом я приходила і прибирала, часом і людей збирала. Я і бухгалтер, і піар-менеджер, і комунікаційний менеджер.

Згодом до команди долучився майстер по дереву Олег Петренко, з яким Юрій познайомився у соцмережі. Олег одразу ж відгукнувся на прохання про допомогу, тож чоловіки вдвох упродовж трьох днів розчищали дорогу вздовж Горині від заростей. Розчистили також струмок на території городища.

— У давнину на місці теперішнього парку було болото, а потім, десь у 80-х роках, коли робили з річки водосховище (Басівкутське водосховище. — ред.), мул підняли з дна і болото засипали. Така височина утворилася. У парку є струмок, по якому вода з пульпи сходила і виходила в озеро. Ми його трошки розчистили, підправили, бо коли ми туди тільки зайшли, то зарослий був струмок дуже вербами. Ми це все вручну виймали.

Спершу звели дерев’яний місток, щоб мати змогу дістатися території та ретельно її розчистити і осушити.

Робота стартувала в лютому 2020. У команди не було навіть електроінструментів, тож гущавину рубали вручну, сокирою та мачете. Після отримання фінансування від міської ради ландшафтні роботи набули масштабних обертів: територією двічі пройшовся екскаватор, ділянку вирівняли й розчистили, покращили ґрунтовий покрив, проклали доріжки.

Олег. Спершу був човен

Оскільки річка Горинь та її притоки історично були судноплавними, а міста — портовими, команда «Оствиці» зацікавилася вивченням човнів, які ходили водами регіону.

— Купців по Горині ходило багато. У нас ті річки, що маленькі зараз, як струмки, в давнину були судноплавні, по ним з високою водою приходили варяги. Горинь судноплавна була в нас і за радянської влади. Це зараз це в нас все відійшло, шо люди на наші човни кажуть, шуткуючи, «басівкутський флот». Це вже для людей так дико, шо тут є човни.

Так зародилась ідея відтворити давній дракар — дерев’яний човен вікінгів, на якому ці скандинавські воїни-мореплавці здійснювали грабіжницькі набіги й дальні морські плавання. Дослідженням теми і виготовленням репліки човна керував майстер Олег Петренко:

— Я, взагалі, різьбяр по дереву, різав різні деталі. Юра запитав, чи зможеш дракар зробити? Я так, не подумавши, сказав, шо зможу. З цього, в принципі, і почалося, з тієї мрії фактично. Самому було цікаво навіть випробувати себе, тому що мало є спеціалістів у цій галузі. Ми шукали, до Києва їздили, в істориків запитували і в реконструкторів, які цим теж пробували займатись. Десь місяців п’ять ми тільки інформацію вивчали.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

«Дракар» дослівно перекладається як «корабель-дракон», адже на носі цих суден кріпили різьблену голову дракона. За сприяння громади ресурси знайшли доволі швидко (проєкт подали на громадський бюджет і виграли), тож за три місяці вдалося виготовити перший дракар — «Гунгнір» — зменшену дев’ятиметрову копію Гокстадського дракара. Робили його за кресленням оригінального 20-метрового човна з данського Музею кораблів вікінгів у місті Роскільде.

Другим човном стала типова давньоруська лодія — невелике військове судно. Хоча цілими таких човнів не знаходили, завдяки літописним описам та замальовкам, а також збереженим частинам такелажу вдалося створити репліку — лодію «Лада». Олег із місцевими волонтерами виготовляли її два з половиною місяці.

— Все можливо, навіть силами однієї людини можливо побудувати човен. На початковому етапі хлопці мені допомогли, бо там колода дуже важка, там десь три тонни вона була. Там розколоти треба було її, пробували розколювати, як правильно це все відбувається, затягнути це все в майстерню, ці три тонни. Ну а далі я вже борти нарощував сам.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Обидва човни важать до тонни і виготовлені з соснової деревини за каркасно-стовповою технологією. Хоча у процесі виготовлення майстри використовували сучасну техніку, матеріали підбирали якнайближче до автентичних — наприклад, вітрила виготовлені з льону:

— Заклепки, залізо, дерев’яні нагелі (цвяхи. — ред.), паклювалося так само мотузкою, промочувалось дьогтем — максимально дотримані технології тих часів.

Човни пройшли випробування на надійність: майстри ставали на борти і пробували їх перевернути. Бічні вітри човни теж витримують, тож можуть безпечно катати туристів:

— Було цікаво дивитися на реакцію людей: пливе човен, повен одягнених в давньоруську чи варязьку одежу людей з мечами і сокирами. Очі рибалок ставали більш такі округлі. Потім, звісно ж, були посмішки, селфі. Людям дуже цікаво, всі реагують надзвичайно позитивно: вітають, питають, що за човни.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Коли процеси вже були налагоджені, почали робити плоскодонні човни-довбанки (човен, виготовлений шляхом видовбування серцевини стовбура дерева. — ред.), а також збирати колекцію віднайдених затонулих човнів для майбутньої експозиції. Зокрема, один дубовий човен ХVII століття дістали з води у Березному, інший транспортували до Оствиці з Херсона.

— Треба, звичайно, трошки досвіду роботи з деревиною, щоб розуміти, як вона себе поводить, вміти правильно її вибирати. Там є секрети невеличкі: як, що, за чим йде, так само — як гнути дошки, як правильно вставляти заклепки, дерев’яні нагелі (теж там нюанси є). Ну, ми це все вивчали, досліджували. Ці технології зараз доступні. На цих човнах ми вже навчилися, зараз можу казати, що ми можемо вже наступні робити.

Оствицькі човни не лише спускали на воду, а й возили на місцеві історико-культурні фестивалі, розповідає Олег Петренко.

— Дракар уже в нас побував на Горині двічі і на Гощанському фестивалі, лодія також була на воді, ми сплавлялися. Пробували і вверх по течії йти, досить непогано вона себе показала. Уже досвід і ходіння по річках, і управління цими човнами, ходіння під вітрилом напрацьовуємо.

Для Олега цінність проєкту полягає у тому, що він піднімає цілий пласт історії України, демонструючи, що вона починається не з періоду козацтва. Адже поселення на наших землях були значно давніше, і таких поселень було сотні:

— Тут жили люди, це наші предки, це наша історія, яку треба знати, розуміти, пам’ятати. Щоб знати, хто ми такі, де наше коріння. Навіть ті, хто живе тут поруч, не знають, що тут було городище, якого воно періоду, хто тут жив і чим вони займалися. Це така просвітницька фактично робота, ну й нам цікаво.

Реконструкція городища

Від початку робіт з облаштування парку команда «Оствиці» встигла втілити чимало ідей: звели кілька споруд в техніці давньоруського зрубу, заклали верф (місце для будівництва й ремонту суден. — ред.), почали будівництво головного входу в парк із надбрамною вежею, провели фестиваль прадавніх човнів і веломарафон власноруч прокладеними маршрутами, виготовили репліки давньоруського одягу для фестивальних заходів, а також репліки музейних речей: підвіски-перуниці, заколок, хрестиків, мечів періоду Давньої Русі.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Юрій показує ковальню просто неба, де постійно працюють майстри, виготовляючи репліки давньоруської зброї тощо.

— Тут ми вже кували, ножів штук 10 спробували, міхи зробили. Автентичним способом це все робилося, без електрики: деревне вугілля, залізо, вогонь, повітря — і воно пішло.

За задумом очільників проєкту, крім відтворення прадавніх будинків, на Оствиці повинен бути відроджений і побут: тут є власна майстерня, де вже пробували виготовляти за давніми технологіями щити, луки, дерев’яний посуд, реконструювати знахідки з розкопок. Так тут створюють атмосферу давньоруського поселення, відкритого для всіх зацікавлених.

Юрій вбачає можливості для зростання ще й в майбутньому прирості команди проєкту, адже в активістів вже є та напрацьована база, що дасть змогу привернути увагу інших ентузіастів та завоювати довіру загалу:

— Якось все виходить, і є розуміння. У нас багато роботи було зроблено волонтерської наперед: на напрацювання імені, на напрацювання якогось іміджу, щоб показати людям, що ми щось можемо. Тому що не можна так одразу прийти й сказать: «О, я хочу це робить, дайте мені те, а ти мені дай те». Ти маєш щось зробить, щоб люди в тебе повірили і зрозуміли, що ти можеш щось організувать. Як робиш — дуже багато людей радіють, тому що вони бачать, що шось можна змінити, створити таке цікаве.

Інформацію для відтворення автентичності городища беруть із різних джерел: вивчають літературу, радяться з істориками, археологами і майстрами, використовують дані розкопок.

Макет реконструкції городища розробляли спільно з майстернею архітектури та дизайну Most, а надихалися досвідом тематично близьких музеїв і парків, зокрема у Польщі й Данії. За словами Юрія, з іншим волинським проєктом — етнопарком «Ладомирія» — вони активно обмінюються інформацією, їздять у гості:

— Допомагаємо чим можемо. Наприклад, є якась річ, яка мені не потрібна, — я віддаю її для них, вони — щось для нас. У Здовбиці є теж схожа локація, але вони всі відрізняються. У принципі, з одного напрямку, але вони всі різні. А так з людьми, які їх організовують, ми товаришуємо.

У планах також облаштувати сцену для заходів, ристалище, велику поляну для кемпінгу, а також спорудити алею майстрів — будиночки теслі, гончара та коваля, тобто відтворити майже повний цикл давніх ремесел.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

— У нас гарна природа, в нас є історичне підґрунтя. Взагалі, потенціал шалений. Приклад є: тут просто були чагарі, бур’яни, борщовик і шалений огірок, а зараз це локація, на яку кожен день приїжджає купа рівнян, і ми вже відомі по всій Україні.

Для туристів на Оствиці передбачені прогулянки верхи на конях та на човнах, відпочинок біля води, екскурсія городищем, а також давньоруські забави «Сліпий молот» і «Котигорошко», коли суперники змагаються, озброївшись поролоновими булавами. Наразі команда працює переважно над розбудовою городища і просуванням проєкту.

У 2021 році стартував регіональний проєкт «Міста Погориння», спрямований на створення туристичного маршруту низкою давніх волинських городищ, з-поміж яких і Басівкутське. Маршрут проклали по обидва береги річки Горинь.

Сприяння місцевої влади дає команді більший простір для втілення планів, та засновники проєкту прагнуть з часом перейти на самофінансування. Кроком до цього став, наприклад, фестиваль лучників, проведений у цій місцевості вперше. Кошти з продажу фестивальних квитків вклали у розвиток проєкту.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Юрій Ойцюсь впевнений, що процес генерування чогось цікавого, нового і є ціллю команди «Оствиці».

— В якийсь момент я зрозумів, що я не хочу фінала, не хочу, щоб от зробив — і все. Тобто реконструкція минулого — це процес, який сам по собі і є ціллю. Пошуки, дослідження, створення реплік речей, які були в давнину. Ми дуже багато чого втратили по роботі з інструментами стародавніми, по ремеслам. Та це все можна повернути, в принципі.

Тож учасники команди проєкту продовжують втілювати заплановане і чітко усвідомлюють, чому вони тут.

— Для мене «Оствиця» цікава у першу чергу тому, що це наповнює життя сенсом. Тут ми працюємо в любих умовах, в морози такі шалені, але це має сенс: ти бачиш, чим воно наповнює місто, як ти змінюєш простір, ти бачиш, як ти змінюєш людей свого міста, своєї держави, і ти відчуваєш, шо ти реально на щось впливаєш.

за підтримки

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Ірина Жукевич

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Софія-Ольга Кунгурцева

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Анна Сильман

Тоня Андрійчук

Юлія Безпечна

Асистент продюсера:

Ігор Шминдрук

Фотографиня:

Ліна Чу

Оператор,

Фотограф:

Павло Пашко

Операторка:

Ольга Оборіна

Режисер монтажу,

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Сценарист:

Микола Безкровний

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибаторка:

Ярослава Нікітюк

Контент-менеджерка:

Юлія Пелипенко