Павел Пеньонжек: «Міцний тил дозволяє чинити ефективний збройний спротив»

Павел Пеньонжек — польський воєнний кореспондент і фоторепортер. В університеті вивчав українознавство, а після першого курсу — з 2010 року — почав регулярно їздити в Україну, щоб пізнати її зсередини. Жив у Києві та Львові, де під час перебування у творчій резиденції писав одну зі своїх книжок, багато часу провів у Харкові. Почав навчатися на магістратурі Українського католицького університету, але не завершив її через інші професійні плани. Павел не мав стереотипів щодо України, натомість сформував власне бачення, покладаючись на спостереження.

Павел не бачить великих відмінностей між Україною та Польщею. Київ нагадує йому рідне місто — Варшаву, тому він відчував себе як вдома. Попри те, що життя в місті часто виснажує, столиця України вразила Павела:

— У Києві атмосфера наповнена бажанням щось робити. Хтось постійно щось пробує. Не завжди все виходить, не завжди так, як хотілося чи так, як мало бути, але спроби не припиняються.

Як польські медіа висвітлюють війну в Україні

Павел наголошує на правилах, яких дотримується в роботі воєнним кореспондентом: не працювати на жодну зі сторін конфлікту, зосереджуватися на історіях людей і віддавати голос передусім героям, щоб присутність репортера в тексті була непомітною. Репортер постійно прагне до незалежного погляду в матеріалах:

— У роботі журналіста найголовніше — якомога різносторонніше показувати світ. Чорно-біле може бути корисним у пропагандистській боротьбі, але воно суперечить журналістиці.

Павел пояснює, що справа не в тому, аби прирівнювати жертву до агресора, а провину за початок війни покласти на обидві сторони, бо це буде неправдою. Беззаперечним є факт, що Росія напала, а Україна захищається. Ретельність у роботі журналіста означає передусім врахування різних точок зору:

— Професія журналіста ґрунтується на суспільній довірі. Якщо медійники не висвітлюють ситуацію такою, як вона є, і стають на бік однієї зі сторін, це руйнує довіру до медіа. У перспективі це згубно не лише для засобів масової інформації, а й для демократії в цілому.

Репортер вважає, що журналісти в Польщі від початку повномасштабної війни творили перспективну картинку для України. Павел не схвалює того, щоб медіа будували надто високі очікування серед своєї аудиторії, бо пізніше це призводить до величезного розчарування, яке має руйнівний вплив. Правда не так шкодить суспільству, попри те, що спочатку її складніше сприйняти:

— На початку [повномасштабної] війни я був переважно в Україні. Коли читав новини польських видань, вони виглядали набагато оптимістичнішими, ніж події [війни]. Інколи в мене складалося враження, що там (у Польщі. — ред.) описують якусь іншу війну. Це було безвідповідально. Адже в медіа було більше спроб видати бажане за дійсне, ніж правдивих описів ситуації.

Павел переконаний: якщо люди чують лише те, що все добре, вони мають право почуватися обдуреними, коли, наприклад, зʼявляється інформація про корупційні скандали чи продаж отриманої гуманітарної допомоги. Це може призвести до того, що все більше людей будуть скептично ставитися до України. Втомившись від теми війни і допомоги, вони відвернуться від проукраїнського наративу або навіть піддадуться проросійському.

Репортер вважає, що варто ретельно розповідати історію війни, наприклад, висвітлюючи ситуацію з місця подій. Досі в Україну їздить мало польських журналістів, тому репортажів у Польщі порівняно мало. Набагато легше бачити події чорно-білими, коли описуєш їх на відстані, а на місці все виявляється набагато складнішим.

За словами Павела, проблемою журналістів є те, що вони зосереджуються на собі. Через це події, які вони описують, стають лише фоном до їхніх думок про ці обставини:

— Недостатньо бути на місці подій, треба ще мати відкритий розум. Є безліч журналістів, які багато подорожують, але не слухають людей навколо.

Як згуртований тил підсилює українську армію

У своїй книзі про війну в Україні «Спротив. Українці проти російського вторгнення» (пол. «Opór. Ukraińcy wobec rosyjskiej inwazji») Павел зосереджується на феномені опору. Він показує його через історії різних людей, які створюють цілісну розповідь. Спротив — це складний механізм, що складається з багатьох аспектів, серед яких репортер обрав саме громадянський вимір, а не збройну форму опору. Хоча в книзі зʼявляються герої, пов’язані з армією, вони виходять із низових громадських рухів. Павел зосереджується на розмовах із людьми та описі подій у переддні повномасштабної війни.

Найбільше репортера зворушують історії мирних жителів. Незважаючи на те, що збройний конфлікт для них особливо болісний, вони мають найменше можливостей впливати на його перебіг. Одного ранку прокидаєшся, а в твоєму домі — війна. Тому їхні розповіді мають більше емоцій і переживань. Усупереч загальним уявленням про війну, в ній беруть участь не тільки військові, які стали на захист Батьківщини. Чинять опір ворогам і цивільні, наприклад, вчителька танців, директорка театру, спортсменка джіу-джитсу чи айтівець. Павел вважає, що в Польщі боротьбу невійськових усвідомлюють не всі. Тому в своєму репортажі він вирішив показати, що кожна людина може діяти в умовах війни.

Репортер зізнається, що найцікавішим аспектом теми збройних конфліктів для нього є людський вимір. Павел наголошує, що схожі події відбуваються в різних частинах світу, і на них варто звернути увагу. Таким чином можна спостерігати повторюваність та визначити причини спалаху збройних конфліктів, як-от швидка поляризація, яка також стає проблемою в Польщі і може призвести до подальшого небажаного розвитку подій:

— Перш за все, я хочу показати, що мир не дається раз і назавжди. Він може закінчитися будь-якої миті. Це чудово ілюструє досвід людей, з якими я спілкувався. Зазвичай, вони не очікують війни, надіються до останнього, що зможуть якимось чином її уникнути, що все якось налагодиться.

Величезний успіх України репортер бачить у тому, що коли почалася війна, багато людей пішли воювати добровольцями, а інші громадяни відразу узялися підтримувати військових. Для бійців на фронті утворився міцний тил. Мирне населення майже без винятку стало на бік військових. Чимало людей допомагали Збройним силам, територіальній обороні та волонтерам: приносили їжу чи чай на блокпости, засипали мішки піском, будували бетонні споруди для оборони, копали окопи чи організовували волонтерські мережі:

— Усе відбувалося на стількох рівнях, що це важко описати. Це був масовий громадянський спротив. Армія, яка мусила так раптово збільшитися [на початку повномасштабної війни], попри численні труднощі, отримала величезну підтримку. Військові відчули: їм є за що воювати.

Репортер вважає, що підтримка армії цивільним населенням має вирішальне значення. Українці сходу і півдня, часто мешканці невеликих містечок, переказували військовим місцезнаходження ворога, ризикуючи життям, щоб допомогти ЗСУ якомога швидше відвоювати території та завдати ворогу якомога більших втрат. Найкращий приклад — опір Херсона, де люди вийшли на вулиці з прапорами святкувати визволення міста від окупантів:

— Міцний тил дозволяє чинити ефективний збройний спротив.

Українська нація стоїть перед екзистенційною загрозою. Проте люди по-різному реагують на війну: одні зайняті виживанням, інші — прагнуть проявити свою позицію. Саме ця діяльність і зацікавила Павела. Зізнається, що для нього це було очікувано, адже подібну згуртованість він вже спостерігав у 2013–2014 роках під час Революції гідності, коли майдани розгорнулися по всій Україні і люди діяли разом.

Суспільство обʼєдналося ще більше, коли Росія розв’язала війну на сході України в 2014 році. Люди почали створювати волонтерські мережі, щоб допомогти тим, хто постраждав від конфлікту. Українці допомагали військовим зі спорядженням, адже на той час армія була непідготовлена.

За словами Павела, Революція гідності і початок російсько-української війни у 2014 році стали основою для громадянської активності в лютому 2022 року. Натоді люди вже знали, що робити і до кого звертатися:

— Усе, що відбувалося у 2013–2014 роках, сприяло тому, що спротив у 2022 році був таким ефективним. Тоді [коли почалася велика війна] кількість людей, які хотіли діяти та допомагати, була значно більша, ніж у 2014-му. Війна на сході не була загальним досвідом українців, на відміну від повномасштабної війни, яка торкнулася кожного.

Журналіст вважає, що якби конфлікт загострився ще в 2014 році, ситуація в Україні була б набагато гіршою:

— Важко сказати, чи сильніший опір у 2014 році запобіг би повномасштабній війні. Але українська армія тоді була в жахливому стані. Іноземної підтримки не було. Сьогодні ж дуже багато зброї надходить з-за кордону. З іншого боку, ми не знаємо, чи ефективніші дії України не спричинили б те, що Росія масштабувала би конфлікт. Найбільше угруповання російської армії увійшло в Україну, коли українські війська вже підходили до Луганська і Донецька. Тоді окупаційні війська рушили на Іловайськ та Луганськ, а це означало, що війна не закінчилася. Питання, чи можна було зупинити росіян тоді [у 2014 році], залишається без відповіді.

Чому не можна послаблювати спротив

Павел зауважує, що за останні роки в Україні виросло покоління, яке не має тісних звʼязків з Росією. Репортер згадує Харків 2014 року і наголошує, що навіть до повномасштабного вторгнення в місті помітно зросла кількість людей, які переходили на українську мову. Україна відіграє іншу роль в житті сучасної молоді. Це величезна зміна, яка є наслідком довготривалих процесів, а війна їх лише прискорила.

Репортер також зазначає, що запровадження безвізу вплинуло на напрямок еміграції. Більше людей почали виїжджати зі сходу України до Європейського Союзу, ніж до Росії:

— Це було видно в оголошеннях про роботу. Пропозицій з Польщі та інших країн ЄС було більше, ніж з Росії. Співвідношення сил змінювалося, вплив Росії слабшав. РФ вирішила напасти, серед іншого тому, що розуміла: вона втрачає [вплив на] Україну. Сучасне українське суспільство не має таких сентиментів до Росії, як покоління, яке ще пам’ятає Радянський Союз.

Павел бачить, що громадянський спротив сьогодні менш інтенсивний, ніж на початку повномасштабної війни, і що його динаміка змінилася. Це пов’язано, серед іншого, з тим, що змінился потреби. Якщо на початку 2022 року під загрозою опинилися кілька великих міст, у тому числі й столиця, і була величезна потреба в гуманітарній допомозі, а волонтери зосередилися на містах, то з часом, коли активні бойові дії перемістилися на схід та південь України — допомога переважно стосується армії. У лютому 2022 року українці самоорганізувалися, щоб допомагати одне одному. Вони заповнили прогалини в діяльності держави у найвідповідальніший момент. Міжнародні гуманітарні організації підтримують цивільне населення, однак не допомагають військовим, тому волонтери змінили напрям роботи.

Повсякденне життя почало повертатися, і люди повернулися до звичайних справ, наприклад, заробляють гроші на життя. Ті, хто надають безоплатну допомогу, крім волонтерства, повинні робити ще щось. Деякі організації стали діяти професійно, шукаючи гранти та поєднуючи допомогу цивільним особам із підтримкою військових. Початок завжди найбільш хаотичний. Із часом рух набуває форми організації.

Оскільки багато людей повернулися до своїх домівок, може здатися, що війна їх уже не цікавить. Однак, на переконання журналіста, таких небагато:

— Якщо ми говоримо про звичайних людей, я думаю, що кожного, так чи інакше, зачіпає війна. Хтось сидить в кавʼярні, розмовляє, а його чи її близькі воюють на фронті. Можливо, ця людина активно волонтерить і допомагає війську. Це непомітно на перший погляд.

За словами Павела, активності спротиву, як і загалом Україні загрожує те, що війну можуть заморозити:

— Більшість сучасних війн, як правило, не закінчуються. У них немає ні чіткого початку, ні ясного кінця. Вони тривають десятиліттями. Якщо прориву не буде, то питання вирішення повномасштабної війни в Україні може бути відкладене на багато років, а тим часом відбуватимуться менші чи більші ескалації. Тому важливо аналізувати 2014 рік, а не розглядати його як давню історію чи самостійну подію, адже ми маємо справу з продовженням того самого процесу.

Значно складніше, на думку Павела, запобігти вичерпанню міжнародної підтримки. У 2022 році сталося щось надзвичайне: євроатлантичний світ висловився одноголосно, як ніколи раніше. Однак ця єдність, як і громадянський спротив всередині України, може значно послабитись. Є країни, які хочуть якомога швидше завершити цю війну. На це впливає багато факторів, таких як внутрішні суперечності в цих країнах, майбутні вибори, зростання сил фракцій, які виступають проти підтримки України чи поставок зброї:

— Єдине, що може втримати міжнародну підтримку — це надія. Якщо буде обіцянка перелому у війні, підкріплена конкретними діями, то партнери бачитимуть, що цей конфлікт можна розвʼязати. Однак якщо справа застрягне і військові дії не приноситимуть рішення, буде все більше голосів, які закликатимуть до переговорів.

Чим російсько-українська війна відрізняється від інших

Павел розпочав репортерську кар’єру в Україні, але писав також про інші збройні конфлікти. Висвітлював події у Сирії, Афганістані, Нагірному Карабасі та Іраку. Розповідає, що схожий до українського громадянського спротиву спостерігав опір людей у Нагірному Карабасі, коли територію контролювала Вірменія. До того ж, цей конфлікт також мав міждержавний характер. Інша ситуація в Афганістані, Сирії та Іраку, де точаться громадянські війни або так звані проксі-війни, до участі в яких залучені треті держави. Під час таких конфліктів з’являються різні угруповання, і цивільне населення не може без вагань обрати одну сторону. Із перспективи суспільства, ситуація не є чорно-білою:

— В Україні екзистенційний конфлікт, і українці розуміють: їм є що втрачати. Тож треба поставити все на карту. В інших конфліктах це «все» набагато складніше окреслити. У Сирії в момент найбільшої дефрагментації лише сирійська опозиція, яка бореться з армією президента Асада, налічувала близько тисячі різних воюючих угруповань. Більшість із них навіть не знали про існування одне одного. Дуже часто вони були своєрідними формуваннями територіальної оборони, які діяли на конкретних ділянках. У Сирії було багато груп, часто не з дуже хорошою репутацією. Крім цього, більш світська частина опозиції була витіснена та знищена військами Асада, а їй на заміну прийшли джихадисти (іноземні добровольці, які з початком війни в Сирії рушили на «священну війну» проти Башара Асада. — ред.). Це все вплинуло на те, що громадянський спротив та залученість були малопомітні.

В Афганістані після 40 років конфлікту ситуація — дуже складна. У країні, розповідає репортер, панує бідність, багато жителів борються з недоїданням або залежністю від наркотичних речовин. Афганський уряд — бездієвий і корумпований, а країна стала залежною від іноземної допомоги. Більшість афганців не мають надії на майбутнє, тому їм нічого захищати:

— Ті війни не порівняти з ситуацією в Україні. Війна в 2014 році охопила не всю країну, а лише частину території. Крім того, у війнах в Афганістані, Сирії залучені різні треті сторони, що ще більше ускладнює вирішення тих конфліктів.

Проте репортер помітив дещо спільне: незалежно від географії чи національності, коли люди, втікаючи від війни, виходять з дому, вони думають, що виїжджають не більше ніж на декілька тижнів. Вони не беруть з собою багато речей і сподіваються, що все скоро закінчиться. Натомість роками не можуть повернутися на батьківщину. Павел був свідком цього не лише в Україні у 2014 році, а й у Сирії та інших місцях, де висвітлював збройні конфлікти:

— Спільним завжди є: страждання, жертви, хаос, невпевненість у завтрашньому дні, нездатність планувати чи нормально функціонувати, життя в умовах, до яких неможливо звикнути.

Репортер помітив, що цивільне населення в країнах, де війна триває роками, має значно менше відчуття впливу на ситуацію:

— Проте були й ті, хто намагався щось змінити. У Кабулі та інших великих містах я зустрічав цілі групи, які намагалися попри все вплинути на ситуацію. Люди не залишалися пасивними. Вони діяли, але в менших масштабах. Їм було набагато складніше, тому що вибір, який стояв перед ними, не був таким очевидним, як у випадку українців.

Штучні відмінності та поділи

Павел почав подорожувати Україною у 2010 році. Він працював репортером під час Революції гідності та бував у різних куточках країни, тож пізнав її різноманіття. Варто зазначити, що цю особливість України використовували зокрема для створення штучних розколів: українськими політиками під час виборчих кампаній, Росією, яка на їхній основі будувала стратегію знищення України, міфи про «Новоросію» та бажання населення «Донбасу» відокремитися від України, щоб увійти до складу РФ.

Ці штучні поділи є результатом російського колоніалізму, який передбачав політику примусової русифікації та асиміляції. Роками цілеспрямовано знищувалися верстви українського суспільства, які мали сильне почуття національної ідентичності. Багато російськомовних людей не знають або не враховують, що для їхніх предків російська мова взагалі не була рідною, а її вживання було результатом примусу, створеного радянською владою. Мова є одним із багатьох інструментів, які Росія використовує для створення штучних розколів серед українців і просування наративу про те, що російськомовна більшість прагне об’єднатися з РФ, водночас протиставляючи їм українськомовних людей.

Павел вважає, що розбіжності в українському суспільстві — штучні, але в них почали вірити. Проте, на думку репортера, розбіжності насправді невеликі. Мешканці окремих регіонів мають власну історичну спадщину та свій світогляд, але це не протиріччя, які неможливо узгодити в загальнонаціональному масштабі:

— Чим менше когось знаєш, тим легше мати викривлене уявлення про цю людину. Простіше думати про неї як про когось страшного, злого, чужого. Війна, попри свою жорстокість, змусила людей переміщатися в межах країни та ближче пізнавати одне одного.

Як поляки допомагають українцям

За словами Павела, в умовах повномасштабної війни українці та поляки значно зблизились та краще пізнали одне одного, жили під одним дахом і ділилися пережитим. Ймовірно, не кожен такий досвід був позитивним, але загалом тісніший контакт матиме позитивний ефект:

— Проблемою є самі поляки. Про це свідчать результати соціологічних досліджень. Переважна більшість українців декларує майже безкритичну симпатію до поляків. Однак це не завжди взаємно. Історія, безумовно, відіграє важливу роль в цій ситуації і багато значить для поляків. На жаль, на темі історії також спекулюють деякі політичні групи.

Павел прогнозує, що свого роду «медовий місяць» у польсько-українських відносинах не триватиме вічно. Зʼявлятимуться певні проблеми й непорозуміння, але рівень довіри і співпраці між двома державами вже не повернеться до того, як було до 2022 року:

— Найбільшою перешкодою в польсько-українському діалозі, здається, є те, що кожна сторона має своє розуміння проблеми та шляху її вирішення, яке виключає бачення протилежної сторони. Також кожна зі сторін зосереджується лише на своїй перспективі. Тому і не вдавалося вирішувати конфлікти. У міждержавних відносинах, як і в журналістиці, не варто будувати завищені очікування, щоб надто сильно не розчаруватися. Завжди легше протистояти викликам, тверезо оцінюючи ситуацію.

Павел уважає: те, що сталося в Польщі вже від перших годин повномасштабної війни, також можна вважати громадянським спротивом. Це був загальнонаціональний масовий низовий рух. Репортер зазначає: не всі українці це розуміють і думають, що за всією підтримкою стояла передусім держава. Цим можна пояснити вдячність польській владі, тоді як насправді двигуном допомоги було громадянське суспільство. За словами Павела, якби не активність самого суспільства, усе виглядало б інакше й держава б не впоралася. Люди приймали українок у своїх домівках, приходили на кордон, привозили необхідні речі, надавали медичну допомогу. Система державної підтримки з’явилася пізніше, але все ще базувалася на співпраці з суспільством:

— Перебуваючи в Україні, я дізнався про те, що відбувається у Польщі переважно зі ЗМІ та повідомлень знайомих. Я здивувався: не очікував, що допомога [поляків] буде такою масштабною.

Складники перемоги

Із книги Павела «Спротив…» можна зробити висновок, що громадянський опір є одним із найважливіших складових перемоги у війні. Однак це не єдиний важливий фактор. Без сумніву, військова міць — на першому місці. Також потрібні відповідальні політики та ефективні державні інституції, разом із непохитною відданістю суспільства:

— Щоб бути ефективними, військові мають бути змотивовані. Приклад Росії показує, що можна мати велику армію, але якщо вона не розуміє, за що воює, то досягти успіху набагато складніше. Довгий час про Росію та недемократичні країни вважали, що попри слабкість держави, корупцію та зруйновані інституції вони можуть створити сильну армію. Проте виявляється, що для того, аби держава була військово ефективною, їй потрібні сильні інституції. Такий висновок можна зробити з 24 лютого. Треба будувати сильну та ефективну державу.

На початку повномасштабного вторгнення захід мав схожі сумніви і щодо України. Іноземні політики й урядовці боялися, що почнеться хаос, весь час уважно слідкували за ситуацією і думали, як скоро держава почне розвалюватись. Ці думки не взялися нізвідки, вони викликані досвідом Афганістану — західні припущення там виявилися переоцінені, й афганський уряд розвалився як картковий будиночок відразу після того, як американці залишили країну. Проте в Україні інша ситуація. Попри численні недоліки, держава функціонує навіть в умовах повномасштабної війни, яка триває вже майже два роки:

— Я вважаю, що у випадку з Україною громадянський фактор був недооцінений або ж взагалі виключений з аналізу. Думаю, саме він і виявився вирішальним.