Що важливо пам’ятати про Революцію гідності

Українці не раз виходили на Майдан Незалежності в Києві, щоб захистити демократію. У 1990 році (в останню осінь СРСР) там відбулася Революція на граніті, під час якої українська молодь протестувала за демократичні процеси і проти нового союзного договору. 21 листопада 2004 року почалася Помаранчева революція проти фальсифікацій на виборах, а цього ж дня дев’ять років потому — Революція гідності. Кожна з них стала кроком у напрямі до усвідомлення українцями своєї сили єднання у боротьбі за краще майбутнє для держави.

21 листопада 2013 року півтори тисячі людей згуртувалися через соцмережі та вийшли на площу, щоб висловити протест проти відмови проросійського президента Віктора Януковича підписувати угоду про асоціацію між Україною та Євросоюзом. У той же час люди в різних містах України щодня збиралися й організовували акції на підтримку євроінтеграції. У ніч із 29 на 30 листопада на вулиці в Києві залишилося близько 400 активістів, переважно студентів. Озброєні бійці «Беркуту» силою витіснили людей із площі, застосувавши вибухові пакети, б’ючи людей кийками і давлячи ногами. Силовики витісняли євромайданівців нібито для встановлення новорічної ялинки.

Через те, що мирний протест жорстоко розігнали, 1 грудня у центр Києва з’їхалися сотні тисяч людей. Міліцейське свавілля скликало громадян, обурених корупцією, узурпацією влади, порушенням прав людини, політикою зближення з Росією. Через євроінтеграційні гасла протести назвали Євромайданом. Згодом, перетворившись на боротьбу за оновлення державної системи, відстоювання демократичних ідей і відмову підкорятися тодішньому проросійському режимові, він отримав назву Революція гідності.

На наступний день після побиття студентів, коли Майдан був фактично зачищений, люди збиралися в Києві, щоб вимагати покарання винних. Після цього сформували сцену Майдану, щоб музиканти і митці могли звернутися до народу, підтримати через музику і пісні. Євромайданівці зайняли будівлю Київської міської державної адміністрації (КМДА) і Будинок профспілок, де розташувався Штаб національного опору. Для безпеки протестувальників сформували 15 загонів цивільної самооборони, які назвали «сотнями».

Майдан Незалежності і прилеглі вулиці міста були заповнені учасниками протесту. Євромайданівці почали встановлювати наметові містечка, що оточили барикадами і кількома блокпостами. У цих місцях готували їжу, надавали медичну допомогу, забезпечували охорону й обігрівали змерзлих при потребі. Каркас новорічної ялинки на Майдані Незалежності, нібито заради якої побили студентів, влада таки встигла поставити — протестувальники прикрасили його прапорами і плакатами.

Від початку протистояння люди проводили мирні протести, щоб привернути увагу влади й донести своє невдоволення зовнішньо-політичним курсом країни. 8 грудня у Києві відбувся «Марш мільйонів» — народне віче із понад мільйоном учасників. Активісти вирішили блокувати Адміністрацію Президента і будівлі Уряду. У ніч із 10 на 11 грудня «Беркут» і підрозділи внутрішніх військ почали штурм, щоб розігнати мирних протестувальників, але Майдан встояв.

Поштовхом до ескалації протистояння стало ухвалення Верховною Радою України 16 січня 2014 року «диктаторських законів». Вони обмежували права громадян і розширювали повноваження спецпризначенців для покарання учасників акцій протесту. Закони затвердили з порушенням регламенту і законодавчої процедури, попри це тодішній президент України Віктор Янукович їх підписав.

19 січня євромайданівці розпочали ходу, щоб підготувати безстроковий пікет Верховної Ради України. Хода зустрілася із загонами внутрішніх військ і спецпідрозділами «Беркуту» на вулиці Грушевського — почалися сутички, які тривали усю ніч. Споряджені силовики використовували проти демонстрантів шумові гранати і гумові кулі, а також водомет. Євромайданівці ж носили будівельні каски, закидали міліцію бруківкою і «коктейлями Молотова».

22 січня було ухвалено ще одне незаконне рішення про розширення повноважень силовиків, які діяли проти учасників Євромайдану. Їм дозволили використовувати світлошумові і димові гранати, що доставили з Російської Федерації. Цього дня від вогнепальних поранень на вулиці Грушевського в Києві вперше за час Революції гідності загинули два активісти — вірменин Сергій Нігоян і білорус Михайло Жизневський. Поранення від гумових куль, уламків і хімічні опіки отримали сотні євромайданівців. Силовики жорстоко поводилися з учасниками протесту, незаконно їх затримували і катували.

Наприкінці січня повстання охопили й інші регіони України. Протестувальники займали адміністративні будівлі, усували з посад проросійських голів держадміністрацій. Ці протести стали реакцією народу на загострення протистояння Євромайдану після прийняття «диктаторських законів» і сутичок силовиків із протестувальниками на вулиці Грушевського в Києві.

Переговори наприкінці січня між урядом й опозиціонерами закінчилися тим, що лідери опозиції оцінили дії уряду як затягування часу і вирішили закінчити переговорний процес і продовжити мирний протест на Майдані.

18 лютого відбулася хода активістів до Верховної Ради України, де депутати мали розглянути зміни до Конституції України. Активісти закликали парламент повернути Конституцію 2004 року, за якою політична система України мала знову стати парламентсько-президентською, що зменшувало можливості для узурпації влади. Цю Конституцію скасували після перемоги Віктора Януковича на виборах у 2010 році. Мирний наступ переріс у масові зіткнення між євромайданівцями і силовиками. Спецпідрозділ міліції «Беркут» розігнав демонстрантів на підступах до парламенту і розпочав штурм Майдану. На боці міліції активно діяли «тітушки» — найманці, які застосували фізичну силу і брали участь в масових сутичках проти активістів. Цього дня понад 20 євромайданівців було вбито з вогнепальної зброї.

Події 20 лютого на вулиці Інститутській в Києві увійшли в новітню історію України як «кривавий четвер». У цей день снайпери вбили 48 євромайданівців. Цього ж дня у 2014 році Росія розпочала окупацію Криму, а навесні вторглася на схід України. Вісім років по тому, у 2022 році, РФ розгорнула повномасштабне вторгнення.

Віктор Янукович намагався укласти з протестувальниками «мирну угоду», в якій обіцяв зокрема розслідування вчинених злочинів. 21 лютого парламент абсолютною більшістю голосів таки схвалив Закон, за яким в Україні була відновлена парламентсько-президентська республіка. Однак активісти вважали угоду з чинною владою «окозамилюванням», адже, як організаторка силових розгонів та розстрілів, вона довела свою злочинну природу.

У ніч з 21 на 22 лютого Віктор Янукович із найближчим оточенням втік із Києва. Спочатку він виїхав до Харкова, де за підтримки Росії намагався влаштувати з’їзд для відокремлення східних регіонів від України. Однак план не вдався — Янукович і більшість членів його уряду втекли в Росію.

Верховна Рада України, Адміністрація Президента, Кабінет міністрів і Міністерство внутрішніх справ у цей перехідний період контролювалися й охоронялися учасниками Майдану. Депутати ухвалили постанову про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень і призначили позачергові вибори на 25 травня 2014 року. До того часу обов’язки президента виконував спікер парламенту Олександр Турчинов.

Розслідування щодо винних у злочинах на Майдані ще не завершені, адже іноді судові процеси тривають роками. Нерозкритими залишаються перші вбивства на Майдані, зокрема активістів Сергія Нігояна, Михайла Жизневського і Романа Сеника в січні 2014 року.

«Цій історії (великої російсько-української війни. — ред.) не кілька місяців. Їй більше 8 років. Тоді народ щойно пройшов Революцію гідності. І саме після 2014 року в Україні відродився дух спротиву та стійкості. Війна почалася не 24 лютого 2022 року. Вона почалася в лютому 2014 року після Майдану», — Нолан Петерсон, американський журналіст і військовий ветеран, який живе в Україні з літа 2014 року.

Основним геополітичним наслідком Революції гідності став початок виходу України із зони впливу Росії в економічній і політичній сферах, зменшення залежності в культурному аспекті. Був скасований позаблоковий статус України, що означав її невходження до міжнародних структур колективної безпеки й оборони.

Три місяці тисячі українців жили на Майдані Незалежності в Києві. Учасники Революції гідності створювали волонтерські організації і благодійні фонди. До прикладу, волонтери громадської ініціативи «Євромайдан SOS» цілодобово надавали юридичну й іншу допомогу. До них зверталися побиті, незаконно заарештовані, піддані тортурам, звинувачені у сфабрикованих кримінальних й адміністративних справах учасники протестів, а також ті, чиї рідні зникли або загинули. Під час Революції гідності також було створено волонтерську групу «Зграя», яка потім працювала з військовими на сході України у 2014–2015 роках, а після повномасштабного вторгнення допомагає не тільки військовим, а й цивільному населенню.

Щоб зберегти пам’ять про ці події та їхніх героїв, виник Національний музей Революції гідності. Проєкт його будівлі від німецьких архітекторів, який виграв на конкурсі, безоплатно передали Україні. Спорудження будівлі музею планували розпочати восени 2022 року, але через повномасштабне вторгнення РФ воно так і не почалося. Поки що музей має постійні експозиції в інших просторах, проводить виставки, культурну й освітню діяльність в Україні й за кордоном.

Під час Революції гідності на Майдані було багато митців — музиканти, артисти й художники об’єдналися в «Мистецьку сотню». Члени Союзу вольних художників облаштували посеред Хрещатика експозиційну площу, яку назвали «Мистецький Барбакан». Художники розписували каски протестантів, щити загонів цивільної оборони. Одним із музичних символів Революції гідності став Piano Extremist. Одягнений у балаклаву і бронежилет, він уперше в 2014 році зіграв на Хрещатику інструментальний твір Ludovico Einaudi. Навесні того ж року Piano Extremist написав свій перший твір «Небесній Сотні».

Революція гідності стала трансформаційним феноменом для України — допомогла зберегти її незалежність від імперської Росії, позбувшись Віктора Януковича і його оточення, і повернула європейський вектор розвитку країни. Боротьба українців сприяла процесу декомунізації, розвитку громадянського суспільства, що потужно заявило про себе під час Євромайдану, а згодом переросло у числені громадські ініціативи, волонтерський рух, і подальшу трансформацію посттоталітарного суспільства в демократичне.

Події зламу 2013–2014 років в Україні стали не просто історичними — вони багато чого пояснюють про нинішню російсько-українську війну та її передумови. Російська влада, яка вважає розвал СРСР геополітичною катастрофою, не могла стерпіти існування дійсно самостійної і сильної України. Тому коли стало зрозуміло, що Революція гідності перемагає, Росія гібридними методами розпочала війну проти України, а російська пропаганда всі ці роки намагалася очорнити події Євромайдану та його учасників. Водночас часто саме учасники Революції гідності сформували той кістяк, що захищає Україну на фронті і розвиває громадянське суспільство.

Революція гідності стала темою для фільмів:

– «Усе палає» (All Things Ablaze) Олександра Течинського, Олексія Солодунова і Дмитра Стойкова;
– «Зима у вогні: Боротьба України за свободу» (Winter on Fire: Ukraine’s Fight for Freedom) Євгена Афінеєвського;
– «Євро­май­дан. Чор­но­вий мон­таж» (Euromaidan: Rough Cut) Романа Бондарчука, Володимира Тихого, Андрія Литвиненка та ін.

Література на тему Революції гідності:

– «Український Майдан, російська війна. Хроніка та аналіз Революції Гідності» Михайла Винницького;
– «Майдан. Нерозказана історія» Соні Кошкіної;
– «Майдан. Події — свідчення — менталітет» Олександра Стражного;
– «Майдан.(Р)Еволюція духу» Антіна Мухарського;
– «Майдан. Свідчення. Київ, 2013–2014 роки» Леоніда Фінберга.