Передумови нападу РФ на Україну

Росія досі не полишила свої хворобливі загарбницькі плани щодо України, тому сучасна повномасштабна фаза війни — цілком закономірний, на жаль, етап трьохсотлітнього протистояння. Українцям не можна забувати про хай і болючі, але сповнені гідності сторінки своєї історії. Адже стирання національної пам’яті та створення міфів-покручів — те, з чого Росія віддавна починає свої загарбницькі політики. Ось чому повною нашою перемогою буде не тільки вигнання загарбників зі своєї землі, а й повне відмежування від їхнього впливу на всіх можливих рівнях.

У цій публікації розповідаємо про низку історичних передумов, що передували сучасному повномасштабному вторгненню РФ в Україну. Росія, назвавшись так лише у XVIII ст., перебирає на себе керівну роль в історії України та претендує на історичний спадок Давньоруської держави, створеної на 700 років раніше зі столицею у Києві. Це абсурдне прагнення країни-терористки не витримує жодної критики ані українських, ані іноземних істориків.

Часи Московії

Підвалини держави, що назвала себе Московією, закладені у XII ст. на базі неслов’янських народів — угро-фінів (меря, ерзя, чудь, пермь та ін). Ось із яких слов’янських племен викристалізувався праукраїнський етнос: поляни, сіверяни, дуліби, древляни, волиняни, хорвати, тиверці й уличі. Натомість російський етнос — із радимичів і в’ятичів, які асимілювали угро-фінські племена. Тобто ідея про «спільну слов’янську колиску» з Україною — маячня.

Спочатку Московія була невеликим князівством Володимиро-Суздальської землі (частина Київської Русі). Завдяки вірній службі й підлабузництву Золотій Орді (Монгольській імперії), московські князі швидко отримали від хана право на велике князювання, а згодом і привласнили собі спадковий титул великих князів із роду Рюриковичів. Особлива «заслуга» у цьому князя Івана І Калити. В 1327 році взяв участь у поході золотоординців на Твер, тобто московити пішли війною проти своїх одновірців і сусідів: спустошували міста, крали їхні святині, людей відправляли в неволю або вбивали. Цей крок допоміг Івану I Калиті заслужити прихильність хана, який через рік віддав йому Костромське князівство і титулував князем Новгородським. А в 1332 році він домігся від Узбека-хана (хана Золотої Орди) визнання його «великим князем Всієї Русі». Татари допомагали Івану I Калиті усувати своїх суперників на владу.

Фактично залежною від хана Московія пробула два століття, залишаючись весь цей час основним центром збору данини для золотоординців. Розташовувалась спочатку в межах сучасної Москви та Московської області. Її князі активно завойовували землі Київської Русі, а в процесі розпаду Золотої Орди присвоїли собі частину її земель. Тут відзначився ще один московський князь — Іван ІІІ. Саме він загарбав Новгородську республіку, депортувавши частину її населення вглиб Московії, а для виправдання своєї агресії назвав новгородців зрадниками.

Першу літописну згадку про місто Великий Новгород (центр Новгородської республіки) у Росії вважають початком своєї державності. Але й тут постає питання: за даними так званих «руських літописів» Новгород датований 859 роком, при тому що перша згадка про Давню Русь зафіксована лише в 883 році. Дані археологічних досліджень засвідчують, що Новгорода у ІХ ст. ще не було. Об’єднання кількох невеличких віддалених поселень в «го́род» відбулося лише на рубежі Х–XI ст. і то в міру княжої централізації та християнізації з Києва, столиці потужної середньовічної держави — Київської Русі, що існувала у IX-XIII ст.

Захопив Іван ІІІ і сусідні до Московії князівства: Тверське, Ярославське, Ростовське і частково Рязанське. А ті, що залишилися незалежними, все одно зазнавали значного московського впливу. Щоб підняти престиж Москви, Іван ІІІ одружився з Софією, племінницею останніх візантійських імператорів. Те, що вона не мала прав на імперський престол, не завадило князю замахнутися на спадщину Константинополя і взяти візантійського двоголового орла за герб Московії.

Та на цьому Іван ІІІ не зупинився. Він перший із московських князів починає титулувати себе царем (хоча не вперше із приставкою «всієї Русі»). Таке оновлене величання не мало об’єктивного підґрунтя, його не визнавала жодна тогочасна монархія. Наприклад, польський історик Даріуш Колодзєйчик знайшов історичну грамоту кримського хана Саадета I Ґерая до польського короля Сигізмунда I Старого, в якій Івана III згадано як смерда (селянина) й холопа. Така практика називання московських князів у Кримському ханстві тривала аж до середини XVII ст. Однак самопредставлення й генеалогічні зв’язки з київськими князями Рюриковичами укріплювали міф про Московію як спадкоємицю Київської Русі.

Доклався Іван III і до розколу Київської митрополії, яка перебувала у складі Вселенського патріархату Константинополя. Він заарештував Київського митрополита Ісидора та скликав у Москві собор «ручних» єпископів, які без відома Константинополя вибрали настоятеля самопроголошеної Московської церкви.

Спадкоємець престолу Василій ІІІ продовжив традицію московських князів щодо завоювання руських (і не тільки) земель. Неодноразово залучав до своїх військових походів дружніх ординців. За його князювання був створений міф про Москву як «Третій Рим». Також у цей період з’явилась легенда про «шапку Мономаха», що за задумом московитів мала би беззаперечно підтвердити право Московії на володіння руськими землями. Але є кілька «але». По-перше, «шапка Мономаха» не має стосунку ані до роду візантійських імператорів, зокрема Костянтина Мономаха, ані до самої Візантії. У сумнівному «Сказанні про князів Володимирських» йдеться, що в XII ст. імператор Костянтин Мономах подарував цей головний убір київському князю Володимирові Всеволодовичу як своєму внукові, який ішов на Візантію з війною. Тобто це був, з одного боку, відкуп, з іншого — спроба відвернути збройне протистояння. Але Костянтин правив, коли його онукові було лише два роки, тож про очолювання збройного походу під його проводом не може бути мови. По-друге, не вписується у легенду і стиль шапки, бо виглядає вона як класична монгольська тюбетейка (яку історики, до речі, датують не XII, а ХІV ст.), за винятком хреста зверху (який, вочевидь, начепили вже в Москві) та оздоблення хутром. За однією з версій, московському князю Юрію Даниловичу цей головний убір подарував Узбек — хан Золотої Орди, коли той одружувався на його доньці. Але, звісно, ординська тюбетейка не підходила для створення міфу про «священних московських імператорів із візантійським корінням».

Іван IV Грозний, син Василія ІІІ — перший, кого повінчали на царство «шапкою Мономаха» й почали називати царем — правителем Русі. Під його керівництвом продовжувались жорстокі завойовницькі війни. Захопивши владу на більшості ординських територій, Московія подолала армію хана, правонаступника імперії Чингісхана, та утвердилась у царському титулі.

Та це все одно не змінило залежності Московії від кримських ханів. У силі ще була угода про «братство і вічну дружбу», укладена князем Іваном ІІІ із Менґлі-Ґереєм, згідно з якою кримські хани вважалися спадкоємцями слави Золотої Орди, а московити — «меншими братами» з правом передавати княжий титул у спадок та зобов’язанням сплачували данину Криму. Це тривало аж до кінця XVII ст. і остаточно припинилося лише за правління Петра I.

Поразкою для Московії завершилися і виснажливі війни з Великим князівством Литовським за українські й білоруські землі. Щоб знайти винних, Іван Грозний пішов війною проти свого народу — почався державний терор із конфіскацією земель, репресіями та стратами. Це привело Московію наприкінці XVI ст. до «Смутних часів» — періоду економічної та соціальної кризи. У цей час у диких степах України активно розвивалася Козаччина з військовим осередком у Січі.

І поки у XVII ст. Московія поступово відновлювала свою територіальну експансію, козаки прагнули визволити українські землі з-під впливу Речі Посполитої. Спочатку союзниками українців були кримські татари, але вони виявилися мінливими партнерами, тож козаки знайшли військову підтримку в Москви.

1654 року Козацька Україна нібито уклала воєнно-політичний союз із Московією, за яким залишалася незалежною. Та «Березневі статті» (Переяславський договір) Богдана Хмельницького, оригіналів чи копій яких, до речі, ніхто не бачив, лише дали можливість Московії для подальшого перетворення України на її колонію. До слова, радянська й російська пропаганда на довгий час заклала розуміння Переяславської ради як довгоочікуваного возз’єднання «братніх народів». На жаль, міф настільки ввійшов у суспільну свідомість, що в 2004 році українська влада планувала спільно з Москвою відзначити 350-літній ювілей «возз’єднавчої ради», однак хвиля обурення дослідників, істориків і культурологів не дала цьому відбутися.

Московсько-польська війна 1654–1667 років завершилась Андрусівським перемир’ям, що насильницьки поділило українські етнічні території на дві частини — Правобережну й Лівобережну. Там без участі козаків фактично вирішили долю їхньої держави, зокрема визначили, що Військо Запорозьке має бути «послушним» перед московським царем і польським королем. Це запустило процес розпаду української державності, а Московія, яка раніше виступала гарантом незалежності, першою почала руйнувати Гетьманщину — посилювала окупацію та експлуатувала козаків.

Часи Російської імперії

Перетворення Московського царства на Російську імперію сталося за часів правління Петра І. Він провів низку реформ, щоб наблизити державу з її азійським населенням і порядками до Заходу, а також легітимізувати як потужне утворення у світі.

Петро І ліквідував боярську думу, замість якої з’явилися сенат і колегії (регіональні органи управління), законодавчо встановив кріпацтво, створив регулярні армію та флот. Церква була повністю підпорядкована державі. В імперії навіть була власна інквізиція — орган, що називався «Таємна канцелярія».

Цар зайнявся й «іміджем» держави: замінив «Московська» на «Российская» (апелюючи до Русі, що мало би працювати як іще один штучний аргумент про правонаступництво на її землі), а слово «царство» на «імперія».
Також почав переписувати історію. Петро І продовжував ідеологію своїх попередників та представляв Московське царство як нащадка Давньоруської держави та Візантійської імперії. Також запустив процес стирання з народної пам’яті періоду васальної залежності від монгольського хана, натомість поширюючи тезу, що як і решта князівств Московське було захоплено монголами, і в результаті низки визвольних війн отримало незалежність та перетворилося на імперію.

Петро І потурбувався про те, щоб свідчень, які б доводили фальсифікацію історії, не залишилося: зокрема, у 1678 році росіянами був знищений український Чигирин, де зберігалися документи про Козаччину. Документи та літописи, які зберігалися в українських монастирях, також були вилучені.

Таку політику вигадування історії продовжила Катерина ІІ. Коли імператриця вступила на престол та побачила, що її держава має бідну історію, не пов’язану із Давньоруською державою, вона взялася за переписування літописів. За її наказом від 1783 року було створено «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Таким чином закладені московськими царями претензії на спадок Давньоруської держави та Візантії були закріплені, і така сфальсифікована версія історії була видана у 1792 році. Вона й досі залишається офіційною історією Російської Федерації.

Російська імперія невпинно розширювала власні території аж до 1914 року. Багато цих загарбань відбувалися за участі Гетьманщини та її козаків, яка на той час фактично була васалом імперії. Власне сам Петро І отримав престол завдяки підтримці гетьмана Івана Мазепи. Значним був внесок козацьких полків під час численних, організованих Московським царством турецьких походів, війн з Османською імперією, Кримським ханством й Королівством Польським та Великим князівством Литовським. Так імперія отримала вихід до Чорного моря, а також Правобережну Україну та частини сучасних Литви й Латвії. Проте, під час Північної війни між Швецією та Російською імперію, український гетьман Іван Мазепа опинився в таких обставинах, які змусили його підписати союзницький договір зі Швецією. На той час це виглядало як єдиний варіант позбутися залежності від Москви.

Петро I у відповідь на це варварськи зруйнував гетьманську столицю Батурин (2 листопада 1708 року), вирізавши всіх мешканців включно із жінками та дітьми. З цього моменту починається поступове скасування всіх прав Гетьманщини, які були закріплені в документах та угодах, які Запорозьке військо підписувало з тоді ще Московським царством, коли приймало його протекторат.

Важливо додати, що сподівання Івана Мазепи вибратися з пут Московії з допомогою шведів не справдилися. Скориставшись нібито зрадницьким рішенням українського гетьмана, московити проводили активну агітаційну роботу. По-перше, їм вдалося нав’язати українцям думку, що Мазепа — відступник, і через це його за наказом Петра I відлучили від церкви. По-друге, залучити на свій бік частину українців, які, зокрема, билися проти своїх же в Полтавській битві (1709), що стала вирішальною. На жаль, програш Мазепи в ній аж на 200 років поховав усі сподівання на українську державність (до появи УНР в 1917 році).

Справу Петра I продовжили його наступники. Спочатку імператриця Єлизавета ліквідувала українсько-російський митний кордон (1753), Катерина II — Гетьманщину (1764) та зруйнувала Запорозьку Січ (1775), розчленувала Гетьманщину на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва (1782), а також закріпачила українців (1783). За декілька років було повністю ліквідовано козацький устрій в Україні. Поневолення України всупереч угодам та гарантіям Московського царства завершилось скасуванням магдебурзького права в 1835 році.

Основними тенденціями внутрішнього устрою Російської імперії на захоплених територіях була консолідація влади в руках імператора, орієнтація на інтереси дворянства та уніфікація всіх сфер життя народів, захоплених імперією. Наступники Петра І продовжували культурно пригнічувати та експлуатувати підкорені народи, щоб посилювати свою владу. Забороняли користуватися будь-якою мовою крім російської, встановлювали жорстку цензуру, контролювали діяльність всіх учбових закладів та релігійних установ.

Поки в Європі відбувалися демократичні революції та еволюціонували політичні системи, російські імператори здебільшого лише посилювали самодержавство та придушували будь-яку культурну самобутність підкорених народів. Внутрішні опозиційні рухи та численні національно-визвольні революції підкорених народів — поляків та українців, жорстоко придушувалися. Навіть низка прогресивних реформ як-от земська, судова чи освітня, запроваджених у другій половині XIX ст., були надто поверхневими, щоб розв’язати назріваючу кризу кріпосних відносин в країні. Російська імперія також пізніше за всіх (1861) скасувала кріпацтво (до прикладу, Сполучене королівство Великої Британії та Ірландії скасувало рабство в 1833 році). Попри те, що указ імператора датується 1861 роком, реально процес розтягнувся на десятиліття, адже умови звільнення від кріпацтва були на користь поміщиків: селяни не лише були зобов’язані викуповувати власні землі та свободу, але часто отримували менше землі («обрізи») та мусили продовжувати працювати на панів («відробки»).

Часи Радянського Союзу

Завдяки тому, що на поч. XX ст. світ був охоплений соціалістичними ідеями, на розваленій Російській імперії вдалося постати новому імперському утворенню — Радянському Союзові. Українці вкотре опинилися на перехресті війн та імперій. Нова «червона» влада в Москві розгорнула дві потужні військові кампанії для загарбання територій — Кавказу, Білорусі, Української Народної Республіки та ін. Спочатку, в 1917 році, було захоплено Харків і проголошено його столицею новопроголошеної Української радянської соціалістичної республіки (УРСР). Саме тоді і з’явився міф про Харків як першу столицю України, який досі не викорінили. А в 1918 році величезна більшовицька армія захопила Київ. Із тих пір упродовж трьох років столиця переходила з рук в руки, а решта територій України стали плацдармом кривавих протистоянь української армії проти більшовиків. В історіографії ці події відомі як Українська революція 1917–1921 років. На жаль, «червоній» владі вдалося закріпитися і поступово загарбати майже всі території колишньої імперії.

Із приходом комуністів почався безпрецедентний терор, зокрема українців. Будь-хто, незалежно від статусу, міг бути визнаний «класовим ворогом». Абсурдності ситуації додавало те, що соціалізм, який сповідувала влада СРСР, передбачав, що робітники й селяни мали б стати провідним державотворчим класом, але їх теж не оминув «червоний терор». Більшовики використовували терор і насильство як інструменти узурпації й утримання влади: конфіскація майна, арешти, заслання, розстріли, примусові роботи чи мобілізація, створення штучного голоду тощо. Такі форми «правління» Володимир Ленін легітимізував у своїх працях. Звірства більшовиків були настільки масштабними й жахливими, що більшість архівних документів про цей період досі перебувають у Москві і строго засекречені.

Україну, яка потерпала від «червоного терору», чекало ще одне жахливе випробування — голод, що виник через продрозкладку, тобто «програму» радянської влади із заготівлі сільгосппродукції в 1919–1921 роках. Ситуацію обтяжували посуха й неврожай 1921 року.

Більшовицький проєкт Леніна не передбачав створення окремих національних комуністичних держав. Усі вони мали увійти до складу однієї російської держави. Однак радянська влада зустріла сильний спротив українців, які не давали насадити комунізм. Тому вже 1921 року по всій підконтрольній комуністам території впровадили нову економічну політику (НЕП), яка послаблювала економічні обмеження.

Як бачимо, ідея СРСР як добровільної федерації була лише красивою обгорткою, що дозволила більшовикам загарбати бунтівні народи до складу СРСР. Натомість суть нового режиму була цілком тоталітарна. Від політики НЕПу швидко відмовилися, і лібералізацію замінила нова хвиля репресій.

У січні 1924 року помер Ленін, і подальші роки в СРСР тривала боротьба за владу. Зрештою в Москві переміг Йосип Сталін. Через запроваджений Сталіном режим відбувалися масові ув’язнення й розстріли. Особливо під приціл потрапила українська інтелігенція: освітяни, лікарі, юристи, політики, науковці, літератори й інші діячі мистецтв. Їх масово арештовували за сфабрикованими справами. Точну кількість таких репресованих українців, на жаль, зараз встановити складно. На основі архівних матеріалів Служби безпеки України було зроблено оцінні підрахунки, за якими з 1927 по 1990 рік в Україні заарештували понад мільйон осіб (з них понад 50 % – українці), 545 тис. із них — засудили, а щонайменше 140 тис. — розстріляли. А з кінця 1920-х і до поч. 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей. Так СРСР намагався винищити українців.

Ще одна, найпотужніша хвиля Голодомору прокотилася Україною в 1932–1933 роках, забравши життя мільйонів українців. Це аж ніяк не було «збігом обставин» чи «природних катаклізмів» — це була планомірна спроба винищити українців. Дослідники офіційно називали цифру в 4 млн жертв, але у вересні 2021 року в українському суспільстві розгорнулася жвава дискусія, адже Міжнародна асоціація дослідників Голодомору-геноциду повідомила, що внаслідок Голодомору загинуло 10,5 млн українців. Однак варто враховувати, що радянська влада свідомо фальсифікувала статистику смертності, тому дані, на жаль, у різних дослідників відрізнятимуться. Жахливий злочин радянська влада приховувала від Заходу, тому він не набув розголосу. Тож факт геноциду проти українців замовчувався аж до 1980-х років, поки до влади не прийшов Михайло Горбачов і не проголосив курс на перебудову та гласність.

Але СРСР не збирався зупинятися на усталених кордонах. За таємним протоколом від 24 серпня 1939 року (пакт Молотова-Ріббентропа) нацистська Німеччина і Радянський Союз домовилися про окупацію Польщі. З цього договору двох диктаторів почалася Друга світова війна. 1 вересня 1939 року Гітлер напав на Польщу, а за два роки — порушив угоду і напав на СРСР.

У Другій світовій війні загинуло близько 3,3 млн українських військових (військовослужбовці, партизани й ополченці) 3 млн цивільних (іще 2,2 млн померли від труднощів воєнної доби), а інфраструктура УРСР зазнала колосального руйнування. Україна постраждала найбільше. Коли перші бомби впали на територію України, Сталін почав панічно мобілізовувати українців, які мали б зупинити бліцкриг. За 1941 рік це було «гарматне м’ясо», яке тільки сповільнило, але не спинило наступ, бо було майже неозброєне, неодягнуте і майже не обліковувалося як військові одиниці. Коли радянські війська почали відтісняти німців, фактично друга хвиля війни прокотилася Україною. Наприклад, під час найкривавішої битви за Дніпро — на Букринському плацдармі (за 80 км на південний схід від Києва) — за офіційними даними загинуло від 417 тис. українців, а дехто вважає, що 1–1,5 млн.Такі великі людські втрати зумовлені тим, що радянська влада ставилася до українців як до «розхідного матеріалу».

В роки Другої світової війни та після її закінчення СРСР поглинув нові регіони України (зокрема Волинь, Бессарабію, Буковину, Галичину, Закарпаття), які раніше належали до інших державних утворень. Також внаслідок Другої світової війни втратили незалежність країни Балтії: Литва, Латвія та Естонія. Так само до сфери впливу Радянського Союзу потрапила Центральна Європа. Сталін встановив маріонеткові соціалістичні режими в Польщі, Чехословаччині, Угорщині та Румунії. Будь-які спроби громадян поневолених країн виступити проти соціалізму закінчувалася силовим придушенням протестів, як в Угорщині 1956 року чи в Чехословаччині 1968-го.

Смерть Сталіна 1953 року дещо послабила репресії, але всіх, хто проти, продовжували саджати за ґрати. Символом ув’язнень став ГУЛАГ — всесоюзна система концентраційних таборів. Також СРСР провадив воєнні операції у В’єтнамі, Афганістані і мало не вступив у ядерну війну з США у 1962 році (Карибська криза).

Навіть після послаблення репресій у другій половині XX ст. життя радянських громадян не було солодким. Попри міфи про «переваги радянського способу життя», мешканці СРСР не мали права власності, рівного доступу до освіти, якісної медицини, гідної правоохоронної системи і свободи самовираження. І все ж поступово радянська машина терору виснажувала себе, а від комунізму залишилася тільки назва. Спроби реформувати радянську економіку, здійснені Михайлом Горбачовим, зазнали невдачі. У 1991 році, після кількох марних спроб зберегти СРСР, нежиттєздатність держави стала очевидною. 26 грудня 1991 року Михайло Горбачов повідомив, що Радянський Союз припиняє своє існування.

Часи Російської Федерації

У 1991 році найбільша республіка Радянського Союзу — відтоді Російська Федерація — стала його спадкоємицею і неохоче відмовлялась від свого впливу на території колишніх республік, які одна за одною стали суверенними державами. Були спроби економічного й політичного тиску та спроби привести до влади вигідних Росії людей. На певних територіях держава не цуралася і відкритого військового втручання.

Наприклад, після проголошення незалежності Молдови підрозділ російської армії, який базувався у Придністров’ї, заявив про свою незалежність та встановив у регіоні військову диктатуру під керівництвом генерала Лєбєдєва. В результаті з’явилася ніким не визнана Придністровська Молдавська республіка.

Так само у 1991 році про власний суверенітет заявила й Чеченська республіка Ічкерія. Однак Росія, проігнорувавши закони та Конституцію СРСР, не визнала незалежність молодої держави і не полишила спроб повернути її до складу Росії. Спочатку це були політична та економічна блокада. Далі — відкрита війна. Росіяни мали значну перевагу у кількості живої сили та техніки, проте чеченська добровольча армія, велика частина якої не мала зброї та спорядження, чинила опір ворогу. Тож Росія розпочала терор проти мирних жителів: масовані авіаційні бомбування, обстріли житловиих кварталів вже відомиоми українцям «Ураганами» й «Смерчами» та іншою забороненою міжнародними конвенціями ракетною та артилерійською зброєю, мародерство та насильство над цивільними. Лише під час битви за Грозний — столицю Ічкерії — загинуло близько 35 тисяч мирних жителів міста. Але ні окупація Грозного, ні вбивство першого президента Ічкерії Джохара Дудаєва не наблизили Росію до перемоги. Тож у 1996 Кремль був змушений заключити мир, вивести свої війська з території Чеченської республіки і фактично визнати свою поразку. Однак вже через три роки Росія знову розпочала відкриту військову агресію. На початку 2000-х їй вдалося закріпити в республіці проросійський уряд, але вірні ідеї незалежної Ічкерії чеченці продовжували опір, який російська ФСБ придушувала ще протягом років.

Під вуаллю добросусідства, стосунки Росії та України теж були доволі напруженими. Вже у перші роки незалежності виник конфлікт («Кримська криза», 1992–1994 роки) за поділ Чорноморського флоту та приналежність Кримського півострова, який фактично був спробою РФ повністю контролювати півострів. А 28 травня 1997 підписано угоду, згідно якої флот РФ мав перебувати на військовій базі в Севастополі до 2017 року. Крім того, за цим договором РФ мала офіційне право користуватися деякими стратегічними об’єктами у Криму (аеропорт, військовий санаторій, точки зв’язку тощо). Та у 2010 році Янукович підписав Харківські угоди, які подовжили термін аж до 2042 року. В Україні ці домовленості викликали обурення суспільства як такі, що суперечать Конституції України. Після окупації Криму у березні 2014 року РФ денонсувала угоди в односторонньому порядку.

У 1994 році Україна, РФ, США та Велика Британія підписали Будапештський меморандум (пізніше із застереженнями приєдналися Китай і Франція), який фактично роззброїв Україну та змусив передати весь свій ядерний арсенал Росії. Натомість, країни-підписанти гарантували цілісність, суверенітет та повагу до українських кордонів. Чимало експертів звертають увагу на те, що Будапештський меморандум мав більш декларативний, ніж практичний характер. Виступаючи 19 лютого 2022 року на Мюнхенській безпековій конференції, президент України заявив, що готовий ініціювати переговори учасників Будапештського меморандуму, адже зараз РФ порушує його домовленості. «За відмову від третього у світі ядерного потенціалу Україна отримала гарантії безпеки. Тієї зброї у нас немає. Безпеки у нас нема також. Немає і частини нашої держави, що за площею, до речі, більша, ніж Швейцарія, Нідерланди чи Бельгія. А головне — немає мільйонів наших громадян», — сказав Володимир Зеленський у мюнхенському виступі.

Після Будапештського меморандуму (1994) Україна не тільки віддала РФ свою ядерну зброю, а ще й утилізувала стратегічну авіацію (близько 30 бомбардувальників розпиляли на брухт), а також розраховувалася за російський газ своєю зброєю — балістичними ракетами.

Цією угодою нібито мали вирішити і питання приналежності Криму, коли Росія погодилася на те, щоб Крим залишився у складі України, зберігаючи при цьому статус автономної республіки. Те, що РФ визнає чинні кордони України та відмовляється від територіальних претензій, офіційно декларували двічі: у 1997 році підписанням «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською федерацією» та у 2003 році — підписанням договору про державний кордон між країнами (останній підписували Леонід Кучма та Путін).

Правда, того ж року боротьба за острів Тузла ледь не переросла у збройний конфлікт. 29 вересня 2003 року РФ почала жодним чином не узгоджене з українською стороною спорудження дамби через Керченську протоку до українського острова Тузла. Активна фаза конфлікту тривала до кінця жовтня цього ж року. Російська сторона, яка тоді відпрацьовувала всі класичні стадії інформаційної спецоперації, ставила собі за мету вивчення реакції України і світу на зазіхання на територіальну цілісність України.

Суттєве погіршення російсько-українських відносин відбулося після Помаранчевої революції 2004 року. Москва розцінила перемогу демократичних сил як виклик її впливу на терени України, тож почала вести більш агресивну зовнішню політику. У цей час загострились питання визнання Голодомору 1933-го року геноцидом, можливості вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Відзначилась федерація і економічним тиском, наприклад, активно провадила «газовий» тиск, маніпулюючи становищем як держава-монополістка в ЄС на цей вид ресурсу. Намагалася «закручувати гайки» і в продовольчій сфері.

Коротко і вичерпно ставлення РФ до України ілюструє репліка Путіна до Джорджа Буша (президент США 2001–2009 року) на саміті НАТО, що відбувся в Бухаресті в 2008 році: «Україна — це навіть не держава!». Очільник Росії тоді натякнув, що якщо Україна таки вступить у НАТО, то РФ може «начать отторженіє» Криму та східної України.

До Революції Гідності були й торговельно-економічні протистояння. Наприклад, у 2012 році — «сирна війна» (закиди РФ нібито в сумнівній якості українського сиру й введення обмеження на його експорт), у 2013-му — «шоколадна війна» (заборона продажу в РФ продукції компанії Roshen) та експортна блокада України Росією тощо. Кожна з цих історій — спроба економічних маніпуляцій і тиску на Україну.

17 липня 2013 року в Азовському морі, далеко за межами територіальних вод Росії, катер берегової охорони прикордонної служби РФ влаштував погоню за українським риболовецьким човном, наздогнав його і протаранив, унаслідок чого загинуло четверо з п’яти українських рибалок, а щодо вцілілого і врятованого переслідувачами п’ятого порушили карну справу за «браконьєрство та порушення кордону».

Росія всіляко перешкоджала проєвропейському курсу розвитку України. Особливо очевидно це стало під час «Євромайдану», коли проросійські політики-маріонетки і тодішній президент Віктор Янукович усіляко блокували укладення угоди між Україною та ЄС. «Євромайдан», який згодом переріс у Революцію Гідності, повалив режим Януковича і зруйнував плани Кремля зробити Україну своєю маріонетковою державою, адже мільйони українців впевнено заявляли, що «Україна — це Європа». Скориставшись втечею Януковича до РФ як приводом, Путін на початку весни 2014 року силою захопив Крим, а через місяць розв’язав війну на сході України.

У цьому регіоні Росія діяла за вже відпрацьованим у Грузії сценарієм. Спочатку РФ підтримувала групу сепаратистів у регіоні Абхазія, а потім і в так званій Південній Осетії: надала фінансування та зброю, з якої бомбили цивільну інфраструктуру на підконтрольних Грузії територіях. Тоді в Росії так само не визнавали свого прямого втручання у розпалювання цього конфлікту та фінансування терористичних дій сепаратистів і так само звинувачувала Грузію у трагедії в цих регіонах та у пригніченні місцевих жителів. У 2008 році, користуючись приводом «захисту населення», росіяни ввели війська на території самопроголошених республік та розпочали відкриту війну з Грузією. Тактика була традиційно терористичною: російська армія обстрілювала мирні міста, житлові райони та об’єкти цивільної інфраструктури.

Із початку війни в Україні постійно був присутній наратив про «порятунок» тих, кого РФ начебто приходить захищати. Адже Росія постійно стверджує, що вона «миротворець» і прагне миру. Так відбувалося впродовж десятиліть, і світ цього практично не помічав. Однак як би не змінювалися держустрій і назва країни-терористки, зрозуміло одне: вона ніколи не могла змиритися з існуванням незалежної України й українців, що попри все не покидають прагнення жити у вільній країні.