Як північ Сіверщини чинила опір окупації

Команда Ukraїner їздить в експедиції деокупованими територіями, щоб зафіксувати воєнні злочини російських загарбників, а також розповісти про український спротив. Так з’явився документальний серіал «Деокупація», а згодом вийде друком збірка репортажів «Деокупація. Історії опору українців. 2022». Репортаж із міст на півночі Сіверщини — один із понад двадцяти, що ввійшли в цю книжку. Богдан Логвиненко — засновник Ukraїner і постійний учасник цих експедицій — через ці репортажі дає змогу висловитися українцям, на долю яких випало пережити російську окупацію.

Корюківка і Городня розташовані на північний схід від Чернігова, за кількадесят кілометрів від російського й білоруського кордонів. Ці міста опинилися в окупації з перших днів вторгнення, адже через них просувалися, плануючи взяти обласний центр. Але зокрема завдяки опору місцевого населення й рішучості військових загарбникам не вдалося захопити Чернігів. На початку квітня російські окупанти відступили з Сіверщини.

Проганяти окупантів із Корюківки

— Танки їдуть заднім ходом. Корюківська громада не пустила їх у місто.

А того дня наприкінці лютого місцеві мешканці намагалися домовитися з росіянами, щоби ті йшли геть. Щоправда, всі очевидці стверджують, що військових слов’янської зовнішності не бачили — тільки переляканих тувинців або бурятів, які не розуміли, що відбувається. Ймовірно, їх готували до того, що на українському прикордонні їх зустрічатимуть шанобливо і з квітами. «Бойові» буряти злізли з танка, але отримали пропозицію від місцевих обміняти танк на порося. Зрештою людям вдалося випхати танки подалі від своєї громади. Ті розвернулися й поїхали назад до Росії.

Корюківка — невеличке містечко, в якому велосипедів більше, ніж автомобілів: повсюди велосипедні смуги та стоянки для двоколісних. Назустріч нам їде голова Корюківської громади в камуфляжних штанах та куртці кольору хакі — теж на велосипеді. На правому плечі шеврон із написом «Мисливець на сепаратистів». Це Іван Ващенко, йому тридцять один. Розповідаючи про паніку перших днів, він сміється. Чоловік очолив громаду всього за місяць до повномасштабного вторгнення. Другого липня 2015 року він був мобілізований на Донеччину, де більше року служив розвідником у селі Березове.

Стоїмо з Іваном та двома волонтерами на площі Героїв України. Поруч — будівля Корюківської військової адміністрації. Перед входом — кумедна кількаметрова підставка для вазонів у формі Ейфелевої вежі. Такі репліки полюбляють в Україні. З одного боку, це один із проявів синдрому меншовартості: зменшені копії впізнаваних споруд або ж порівняння на зразок «надслучанська Швейцарія» чи «вінницькі Мальдіви» нібито надають додаткової цінності. З іншого боку — данина популярності Франції, що тягнеться століттями. Перше відоме друковане періодичне видання в Україні виходило у XVIII столітті французькою — це львівська Gazette de Léopol, французькою розмовляли еліти Російської імперії і дотепер Францію вважають чи не найбільшим європейським дороговказом.

По праву руку, розповідає Іван, — приміщення Корюківської міської ради (звідси його не видно). Перед нами — Будинок культури Корюківської фабрики технічних паперів, яка виробляє шпалери. Частково завдяки цій фабриці у громади такий європейський вигляд: підприємство створює робочі місця, сплачує податки та вкладає кошти в розвиток території.

Пройде кілька місяців від нашої зустрічі і сюди приїде президент Німеччини Франк-Вальтер Штайнмаєр. Він відомий в Україні формулою, названою його прізвищем, яку він запропонував у 2015 році, та зрештою підписаною у 2019-му делегацією України, РФ та ОБСЄ. Вона спровокувала масові протести в Україні під гаслом «ні капітуляції», бо передбачала вибори на окупованих українських територіях без роззброєння російських загарбників і повноцінної деокупації. Тобто вибори на окупованих українських землях мали би проходити під російським тиском, та цей план так і не був втілений. У Корюківці Штайнмаєр був двічі. Уперше відвідав її два роки тому, у 2021-му.

У центрі міста стоїть монумент жертвам Корюківської трагедії — масового вбивства близько семи тисяч місцевих мешканців, вчиненого 1–2 березня 1943 року загонами угорської військової жандармерії під час Другої світової. Угорці спалювали людей заживо, розстрілювали з автоматів і кулеметів — усіляко мстилися за успішну партизанську боротьбу. Угорщина і в Першій, і в Другій світовій була на боці агресорів, та й тепер є єдиною країною ЄС, що відкрито підтримує Росію у повномасштабній війні проти України. Під час свого другого візиту до Корюківки Штайнмаєр посидів в укритті через повітряну тривогу. І після цього різко змінив риторику на користь України.

Очільник громади Іван Ващенко був одним із тих, хто супроводжував тут Штайнмаєра. Потім в інтерв’ю розповідатиме, що німецький політик не боявся нічого, останнім ішов в укриття, та й то через те, що про це просила його охорона. Ходив без броніка й каски, хоча до Корюківки ворожа артилерія дострілювала.

Іван згадує: російські колони йшли через прикордонний пункт пропуску «Сеньківка». Це місце (і село) на північний захід звідси, де сходяться три кордони: білоруський, російський та український. У 1975 році неподалік від прикордонного стику на території Білорусі було встановлено монумент «Три сестри» — нібито на честь фейкового «братерства» чи «сестринства» між трьома державами, що роками нав’язувалися Росією. Із Сеньківки російські війська розходилися по кількох напрямках, одним із яких була Корюківка. Одну, як ми вже знаємо, розвернули, а друга колона йшла туди зі сторони Семенівки, тобто з північного сходу. Декілька колон з того села пройшли повз Корюківку в бік Чернігова, залишивши її в тилу.

Іван розповідає, що назустріч російській колоні вийшов батюшка — як не дивно, саме російської церкви (так званого Московського патріархату). Він сказав, що росіян тут ніхто не чекає. Ті трохи постояли — пробували налагодити контакт. Потім нагодилися місцеві жінки з прокльонами: «Шоб ти тут заімпонтєнтився!». «Як конотопські відьми», — сміється Іван. Один російський військовий навіть розплакався. Явно не на такий прийом чекали.

Конотоп від Корюківки — за 88 кілометрів по прямій на південний схід. Там також цивільні зупинили російські танки фразою, що потім облетіла інтернет: «Це Конотоп. Тут кожна друга жінка — відьма*. У тебе завтра вже х*й стояти не буде». Так звернулася невідома жінка до російського військового, який сидів на бетеері (бронетранспортері). Двома днями раніше ми обʼїздили весь Конотоп у пошуках цієї жінки. За описами і візуальною схожістю з відео знайшли місце, де вона тоді стояла, і розпитували людей навколо. Але Конотоп у сім-вісім разів більший за Корюківку (понад 80 тисяч мешканців), тому шансів знайти потрібну людину було значно менше. Та ми не здавались: опитували перехожих перед центральним супермаркетом, чи знають вони ту жінку. На жаль, так і не пощастило її знайти. Утім, прокляття спрацювало: в Конотопі більше немає російських бетеерів, і хтозна, що тепер із тим солдатом. За два місяці після інциденту вийшла пісня українського альтпопгурту «Енджі Крейда» «Враже» — про відьом, які проклинають ворогів, прийшлих на українську землю. За кілька місяців ролик набрав десятки мільйонів переглядів та прослуховувань на різних платформах.

Але повернімося до Корюківки. Іван, як голова адміністрації та носій секретної інформації, був евакуйований до Чернігова, звідки керував громадою. Мав постійний контакт із міськими головами й інформував місцевих (переважно через інтернет).

Тему евакуації поліції, СБУ й керівників різноманітних відомств у перші дні повномасштабного вторгнення російська пропаганда використовує доволі ефективно. Евакуацію подають як втечу та зраду, хоча за українським законодавством невиконання посадовими особами наказу евакуюватися трактується як порушення. Пропагандистські меседжі працюють із тими, хто шукає в росіянах «асвабадітєлєй». Утім, робота в окупації небезпечна для держслужбовців не лише тому, що вони є носіями чутливих даних (наприклад, про всіх мешканців населеного пункту), а й тому, що російські військові, беручи в полон керівників міст, вдало поповнюють обмінний фонд. Так сталося на півдні України з мером Мелітополя Іваном Федоровим. Його тримали в полоні шість днів, поки не обміняли на дев’ятьох російських полонених. У схожій ситуації опинився очільник сусіднього з Корюківкою міста Сновська — Олександр Медведьов, якого утримували тиждень. А старосту села Нові Боровичі, що неподалік Сновська, Анатолія Сірого понад рік не вдається повернути.

Є й інше пояснення, чому ворожа пропаганда так націлена на локальних керівників. Реформа децентралізації дала можливість відчути силу місцевого самоврядування. Багато влади було віддано на місця, і люди, навіть у найменших населених пунктах, зрозуміли, що таке пряма демократія. Тож російським окупантам часто або не вдавалося замінити обраних народом керівників на своїх ставлеників, або вони ставали надто непопулярними, на відміну від тих, кого обрали законно прямим голосуванням.

Корюківські волонтери і «світ без русні»

Разом із нами на площі стоїть волонтер Сергій Старостін. Він у червоній куртці з написом «Тойота». Спершу намагається говорити російською, але голова району Іван Ващенко жартома каже: «Четвертуємо!» — і Сергій хутко переходить на чудову українську. Жарт подіяв. Початок повномасштабної війни застав чоловіка в Чернігові на роботі. Про вторгнення в їхнє місто сповістив дзвінок тітки з селища Березна.

За тридцять сім хвилин чоловік подолав на своїх «жигулях» відстань до Корюківки (приблизно 85 кілометрів). Зідзвонився зі знайомими з Чернігова, щоб вивозити людей. Та вже тоді виїхати з Корюківки було можливо тільки переправою через Десну, яку облаштували нашвидкуруч у Боромиках. До переправи Сергій добирався на «жигулях», а на тому боці річки друг запропонував йому інше авто. Далі — на під’їзді до Чернігова — знову треба було перетнути Десну, на той момент іще не зруйнованим Київським мостом.

Сергій вивозив людей на безпечну територію, віз із Чернігова медикаменти на запит міської ради і повертався назад. Переганяв машини, затарені харчами, інсуліном. У Чернігові його знали як корюківського блогера, а на блокпостах впізнавали по шапці з написом «ТікТок».

— Перша поїздка — екшн! Взяли в товариша машину і ледве вмовили його, щоб разом поїхати, бо всі бояться. Назбирали людей з їхніми котиками: хто що мав, то й брав на виїзд. [Окупанти] не випускають — обстріл. Прийшлось пішки йти через пішохідний міст два села.

Потім обстановка трохи стабілізувалася і стала більш зрозумілою, їздив машиною, поки друг її давав. Згодом той запереживав, чи не станеться чого. Тож Сергій написав у фейсбуці, що евакуйовує людей із зони боїв, і закрутилася історія: чоловік отримав багато запитів про допомогу. Так тривало щонайменше місяць. Сергій принципово не брав грошей із людей. Іноді доходило до сварки, коли йому намагалися всунути двісті, а то й тисячу гривень.

Інший волонтер поруч із нами — Володимир Онищук, керівник місцевого молодіжного центру «Куб». Спирається на велосипед, на якому висять прапорці-символи Корюківської громади: зелений коренастий дуб на жовтому щиті та три перехрещені білі булави попереду. Розпитую, як так сталося, що в Корюківці такий активний велорух. Володимир відповідає:

— У нас і мер їздить на велосипеді, і, бачте, голова нашої адміністрації. Є такий рух — «Корюківка рулить»: ми щороку до Дня міста організовуємо веломандри по області. Торік заїхали на Київщину: Переяслав-Хмельницький, Яготин. Навіть трохи Полтавщини зачепили. За день проїжджали 150 кілометрів. Маємо автомобільний супровід, кухаря. Їздимо з наплічниками, ночуємо на природі.

У своєму молодіжному центрі Володимир організував гуманітарний штаб. Услід за ним їдемо обідати. Він купує нам кілька піц. Забороняє нам за них заплатити — хоче пригостити.

Далі разом із Іваном Ващенком їдемо до села Наумівка, що на північ від Корюківки. Його брат із сім’єю був там, коли в населений пункт зайшли російські танки. Іван показує те саме місце і порівнює з відео на телефоні. У траві — дитячий блокпост. Іванів брат знімав знаки по всьому району, аби заплутати російських військових.

— На рахунку наших людей — тридцять чотири одиниці спаленої російської техніки і п’ять — трофейної. Я співкоординував це захоплення. Психологія — важлива штука. Росіяни постійно почувалися тут у небезпеці.

На цьому ж місці досі висить знак, на якому маркером написано: «Русский, едь домой. Нах*й из Украины». Іван розповідає, що ще одне село його району вразило б росіян, якби вони туди потрапили. Чому? Їдемо туди.

Село називається Бреч і має вигляд заміського курорту. Зрештою, його центр, де розташоване кінне племінне господарство «Бреч», і є курортом. Поряд розважальний комплекс, ресторани, спа-салон, кінний манеж, боулінг-центр, дитячий центр, свій «Версаль» із фонтанами та скульптурами, куди приїжджають з Чернігова гуляти весілля або корпоративи. На жаль, комплекс відомий також і резонансними справами. За пів року до вторгнення тут загинули двоє хлопців із чернігівської ІТ-компанії. Пішли купатися в озері і їх уразив струм.

Усе село — як ідеально вистрижений газон. Іван каже: ось такий вигляд має «світ без русні».

Городня: не боятися окупантів, не вестися на пропагандистів

Того ж дня їдемо з Корюківської громади до міста Городня. Це вже сусідній район, але саме там був штаб російських загарбників на цьому напрямку. Там вони катували й допитували людей, туди вже за кілька днів після початку окупації приїхав російський пропагандист британського походження Грем Філліпс. Сімнадцятого березня на його ютуб-каналі вийшло відео Hello Again Ukraine (Graham Phillips returns to Ukraine) (з англ. Привіт знову, Україно (Грем Філліпс повертається в Україну). У ньому він показує монумент «Три сестри» на кордоні України, Росії та Білорусі і говорить таке: «Одна сестра, найстарша, — розумна, красива і могутня. Друга — також гарна та привітна. Разом — добрий альянс. Водночас третя сестра обирає темну сторону, скочуючись у фашизм і неонацизм, що впливає на всю сімʼю». У цей момент Філіпс драматично розвертається, щоб у кадрі виднівся знак державного кордону України. «Добрі сестри обʼєднуються, аби врятувати ту, що приносить їм біль і проблеми. Жорстка любов, вторгнення, але це врятує молодшу сестру», — говорить він. У кадрі за пропагандистом видно кілька валіз. Схоже, хтось підкинув їх до памʼятника. Після запису російські військові заберуть цього блогера з України. Його підривна робота проти нас продовжується дотепер. Філліпс уже заблокований в більшості країн, а у Великій Британії на нього накладені санкції. Його обвинувачують у співучасті у воєнних злочинах.

Із початку війни Росії проти України у 2014 році Філліпс «висвітлював» її з проросійської позиції, відверто брешучи й оспівуючи російських кураторів, які ним керують. Раніше цей пропагандист був журналістом іншого гатунку, писав статті про свій досвід відвідування борделів у Києві. Переглядаючи роботи Філліпса з окупованих територій України, можна легко помітити його постійні загравання до всіх дівчат, яких він зустрічає, та масні фрази. І це лише те, що потрапляє в його «документальні репортажі».

У Городні зустрічаємося з Галиною Волочок, місцевою громадською активісткою. Вона брала участь в акціях, що відбувалися тут на підтримку України вже в окупації. Одна така пройшла на честь дня народження Тараса Шевченка, дев’ятого березня, фактично за два тижні після окупації. Галина розповідає і водночас показує відео з тої події на телефоні:

— Ми зібралися, директорка Дому культури видала [українські] прапори — їх було чимало. Найбільший сягав 20 метрів. Разом із мером рушили колоною під гаслом «Слава Україні! Героям слава!». На чолі колони йшов наш атовець Роман. Не побоявся включити на колонці гімн України на всю гучність. Батюшка читав молитву за Україну. Коли все закінчилося, ми розвертаємось, а там — росіяни: десь зо три буси й джипи броньовані. Стоять з автоматами, дивилися на дійство. Як колона їх зобачила, то я подумала, що люди розійдуться. Аж ні!

Люди вишикувалися в колону. Росіяни такі: «Добрий дєнь!». У відповідь зачули: «Слава Україні! Героям слава!». Хтось навіть викрикнув: «Слава нації! Смерть ворогам!». Люди йшли, розуміючи, що може «прилетіти» будь-якої миті. Але сутичок не сталося. Усе закінчилося тим, що російські військові поїхали до мера. Намагалися його змусити перейти на їхній бік і почати присікати такі акції. Але зрештою мер залишився на своєму. Городні пощастило — їхнього голову не викрадали.

Одного дня Галина помітила Грема Філліпса, коли той розкачувався на дитячій гойдалці. Мобільний зв’язок натоді вже зник і зловити його можна було або з дев’ятиповерхівки, або на певній точці траси за містом. Галина саме збиралася повідомити про переміщення російської колони. Пропагандист пішов за нею. «Гаразд, це просто збіг», — заспокоїла саму себе. На другий день ситуація повторилася: Філліпс знову пішов за нею. Коли на третій день сталося те саме, жінка розвернулася: «Якісь питання до мене?».

Той раз — і в інший бік. За два дні його затримали місцеві активісти — колишні атовці. Пропагандист представився Грішою, волонтером із Великої Британії. Хитрістю він від них вислизнув: сказав, що його документи у воєнній поліції, а люди не схотіли накликати на себе окупантів. Уже перегодом зрозуміли, кого вони відпустили, — ідентифікували по фото. Наступного дня Філліпс дременув до Росії. Тим часом активісти поширили в телеграм-каналах його знімок, а по місту — листівки із закликом не вестися на пропагандиста, якщо той іще з’явиться.

Філліпс знімав свої брехливі сюжети про те, які «доблесні миротворці» росіяни, як вони роздають гуманітарку. Але жодна людина з Городні не засвітилася на його відео.

В Україні існувала своя когорта таких пропагандистів, як Грем Філліпс, які маскувалися під журналістів. Один із найбільш відомих — Анатолій Шарій — у 2017 році подав на мене в суд за образу його честі та гідності. Шарій наполягав, щоб я спростував свої слова з колонки для «Детектора медіа», що він — «рупор руского міра». У кінці червня того ж року Шевченківський районний суд Києва відхилив позов, згодом було відхилено й апеляцію. У своїх відеоблогах Шарій погрожував мені особисто і заявляв, що дійде до суду з прав людини. Та чомусь так цього і не зробив.

Диктаторські режими активно використовують подобу всього, що можуть купити: подобу журналістики, подобу громадянського суспільства, подобу опозиції. У Росії такі імітації працюють на відмінно, та у вільних суспільствах їх швидко викривають.