Повернутися, щоб стати до лав «Госпітальєрів»

У попередніх матеріалах цієї серії ми розповідали про тих, хто боронить Україну у війську, волонтерить, відкриває бізнеси та допомагає людям. А в цьому розкажемо про медиків батальйону «Госпітальєри», які повернулися, щоб допомагати боронити Україну від ворога. Це Марія, яка відклала свій план працювати у країнах Європи; Ярослав, який повернувся з Польщі; та Вікторія, яка призупинила свою роботу в американському банку на Волл-стріт, щоб стати частиною медичного батальйону.

«Жінки можуть і вміють воювати»

Марія Данчина (позивний Тювик) — бойова медикиня медичного батальйону «Госпітальєри» та інструкторка навчального центру при батальйоні.

До початку повномасштабного вторгнення РФ Марія навчалася й планувала працювати закордоном. У вересні 2021 року дівчина переїхала в Австрію, де почала новий етап свого життя і навчання. Там вона вступила на спеціальність «міжкультурний менеджмент» в університеті в Каринтії. Марія пригадує, що її захопила тамтешня природа. Адже Каринтія — це найпівденніша частина Австрії, яка межує зі Словенією та Італією. Марія жила в місті, з якого за 15 хвилин можна було доїхати до італійських міст Удіне і Трієст та побачити море. Марія так описує той період свого життя:

— Це природа, гори, неймовірні ландшафти. Навчання й саме середовище мені почало подобатись. Я завела нових друзів, товаришувала не тільки з колегами з України, а й також з інших країн Європи. Так тривало десь до лютого 2022 року. Саме цей шматочок життя був своєрідним складним етапом, тому що це переїзд, спроба зрозуміти це суспільство, пошук себе. Але він водночас був цікавим.

Марія думала про те, щоб залишитися в Австрії і потім поїхати працювати в інші країни Європи. Проте свої плани дівчині довелося змінити з початком повномасштабного вторгнення. Спочатку вона почала волонтерити в тому місці, де проживала: працювала з українською громадою, з австрійською поліцією і допомагала реєструвати українських біженців. А згодом Марія вирішила повернутись до України. 

— Було страшно за родичів, друзів, які залишилися [в Україні]. Коли мені мама сказала, що танки вже пройшли в Чорнобильську зону, вони рухаються сюди (до села Лютіж на півночі від Києва, де мешкали батьки. — ред.), я така: «А?». 

Думка про повернення дедалі більше давала про себе знати. Остаточне рішення вона ухвалила в середині квітня 2022 року. Марія прагнула бути корисною безпосередньо на полі бою. До того ж військова справа давно її цікавила:  2019 року, будучи студенткою Київського національного університету імені Тараса Шевченка, дівчина закінчила військову кафедру.

— Була командиркою взводу, кращою студенткою факультету. Викладачі переважно ставилися до нас як до цивільних, [мовляв], можливо, ми матимемо якусь військову облікову спеціальність, офіцерське звання, але не підемо у військо. А я така: «Ні, я хочу отримати більше знань». Що довше цей процес тривав, то більше я бачила реакцію викладачів, що «це вам не потрібно»; я розуміла, що не можу працювати в таких умовах. Досить важливим фактором, який на мене впливав протягом цього часу, було те, що все робилося «згідно-відповідно». 

Попри такий негативний досвід, інтерес до військової справи в Марії не зник. Прикладом для неї стали її рідні: Маріїн дід і два дядьки були військовими нейрохірургами. А інший дід був свого часу військовим льотчиком. Марія каже, що в родині ніколи не культивували образ військового, але вона зростала в середовищі, де обговорювалися речі, пов’язані з військом і війною.

Марія повернулася до України з чітким наміром мобілізуватися, але без певності, куди саме хоче піти. Її військово-облікова спеціальність — військовий переклад. Однак вона не була впевнена, чи хоче цим займатися. Крім того, коли дівчина приїхала у свій Територіальний центр комплектування та соціальної підтримки, їй сказали, що наразі люди з такою спеціальністю не потрібні. Марія стала самостійно шукати підрозділи, де могла б бути корисною. І тоді дізналася від подруги, що «Госпітальєри» набирають волонтерів. 

Марія волонтерила з ними два місяці. Розповідає, що тоді батальйон не брав до свого складу людей без медичної освіти й досвіду водіння. Утім, Марія не покидала спроб стати частиною «Госпітальєрів». Коли влітку 2022 року базу батальйону готували до урочистого відкриття до Дня Незалежності, Марія дізналася, що може потрапити на їхній перший вишкіл, адже до нього отримали змогу долучитися не лише медики та водії, а й люди з волонтерської спільноти. Отже, Марія пройшла тижневе навчання на посаду бойової медикині. Вона розповіла, що раніше медициною не цікавилася:

— Для мене медицина була чимось складним, що потребує глибокого вивчення. Але тут потрібно розрізняти, тому що тактична медицина насамперед про тактику. Це не класична медицина, як ми звикли бачити в лікарнях або інших медичних установах. Тут ми працюємо з певними винятковими станами і маємо обмежений обсяг маніпуляцій.

Марія додає, що їй довподоби те, чим вона займається: 

— Я і викладаю, і виїжджаю на ротації. Мені подобається команда, з якою я працюю, подобається отримувати новий досвід. Зараз я не обмежена оцими «згідно-відповідно». 

За словами дівчини, найскладніше їй було побороти синдром самозванця. Досить довгий час після завершення вишколу Марія сумнівалася в собі й у тому, чи може долучатися до тої чи тої бажаної сфери. Повірити в себе їй допомогли люди, які були поруч. Спочатку — її екіпаж «Госпітальєрів», а потім колеги, з якими Марія працює в навчальному центрі.

Медикиня також розповіла про труднощі, з якими стикаються жінки в українській армії. З її досвіду, є випадки, коли до жінки у війську ставляться адекватно; але стаються й ситуації, коли військовослужбовиці мусять доводити, що здатні виконувати певну роботу. Також, за її словами, є люди, які не прагнуть змінювати упереджене ставлення до жінок у війську. Сама ж Марія переконана, що жінки можуть і вміють воювати так само як і чоловіки.

— Сучасна жінка може не гірше виконувати певні командні функції. У мене була розмова з одним військовослужбовцем, він сказав мені: «Жінки фізично слабші за чоловіка. Ти ж не зможеш підняти, наприклад, цинк, понести його два кілометри; або не зможеш взяти гранатомет, до нього БК (бойовий комплект. — ред.) і почимчикувати кудись». А я кажу: «Дивись, є жінки, які це можуть зробити, і є жінки, які не можуть. І так само є чоловіки, які можуть це зробити, і є чоловіки, які не можуть». Тому часто параметри «фізична сила, фізичний розвиток» не працюють.

Марія також розповіла про походження свого позивного — Тювик. Дівчина любить досліджувати птахів і колись прочитала про коротконогого яструба — тювика. Це відносно маленька пташка, яка за потреби може атакувати набагато більшого за себе противника. Марії припав до душі характер й образ цієї пташки, тож коли настав час обирати позивний, вона згадала про тювика. Тоді, згадує дівчина, ніхто не міг зрозуміти, що це, плутали з «тюбиком». Але Марія пояснювала й довго наголошувала, що її позивний саме Тювик і не інакше.

Марія помітила, що після того, як долучилася до війська, стала впевненішою у собі, навчилася швидко ухвалювати складні рішення і контролювати страх. Разом із тим у неї з’явилася тривожність.

— Зараз я завжди маю з собою засоби для зупинки масивних кровотеч. У моїй машині завжди є засоби індивідуального захисту, протигаз, пожежна бойовка (спецодяг. — ред.). Ти наче завжди готуєшся до того, що зараз буде прильот по місту, і ти виїжджаєш, допомагаєш, працюєш. Це іноді не дає розслабитися. Іноді сидиш такий: «Ага, зліт МІГ, значить треба вже не лягати спати, а сісти на ліжечку, сидіти й чекати [можливого прильоту]». Тривожність має свої певні позитивні сторони, але й негативні теж.

На думку Марії, щоб підтримувати мотивацію людей у війську, командир має бути хорошим прикладом, уміти заохочувати й надихати.

— Іноді потрібно підібрати правильні слова, щоб люди йшли в бій не в пригніченому стані […]. Військовослужбовці бачать, що їхній командир каже: «Я піду першим, ви підете за мною». І вони будуть за ним тягнутися. Тому я саме такий підхід виробляю в собі, намагаюся просувати на курсах, де я читаю. Тому що заохотити — це важливо. […] Я не рекомендую робити те, чого сама не роблю. Якщо я займаюся спортом, я кажу: «Ходіть займатися спортом». Або якщо тренуюся працювати зі зброєю, то так само я заохочую інших людей.

Нині Марія часто їздить по Україні, але в неї є місце, куди вона повертається й де на неї чекають рідні люди — це будинок, у якому вона живе в Києві.

— Він захований серед багатоповерхівок, там почуваєшся, наче в коконі чи мушлі. Розумієш, що навіть якщо хтось поганий буде тебе шукати, він загубиться по дорозі, не знайде тебе. У цьому домі є рідні люди. Там є моя подруга і моя кішка, а моя кішка не дасть зробити мені боляче або неприємно. Вона мене дуже любить і просто чарівна.

Зараз Марія переконана, що українське суспільство поступово звикатиме жити в готовності до того, що може трапитися щось погане. Наприклад, нові будинки зводитимуть з укриттями, люди будуть проходити різноманітні підготовки тощо. Утім Марія каже, що навіть за таких умов хоче жити в рідній країні.

— В Україні мені комфортно. Мені подобається тут жити, мені подобається сфера послуг, люди, з якими спілкуюся. Я вирішила, що, можливо, в майбутньому буду їздити за кордон працювати або відпочивати, але жити буду в Україні. Це залізобетонний принцип, можна сказати, аксіома. Я буду жити тут.

«Зробити так, щоб після тебе щось залишилося»

Ярослав Горянський (позивний Зетрікс) — головний медик роти. Проводить евакуації, надає першу медичну допомогу, а за потреби ще й ходить на штурми разом із побратимами. Зараз він служить у десантно-штурмових військах Збройних сил України, а до цього був у добровольчому батальйоні «Госпітальєри». Ще раніше, 2017 року, Ярослав починав службу з Української добровольчої армії — був у 8 окремому батальйоні «Аратта».

Останні три роки перед початком повномасштабного вторгнення Ярослав вчився й працював у Польщі. Там він також завершував лікування грудної клітини — на ній мав багато шрамів після участі в бойових діях. Після одужання Ярослав залишився в Польщі.

— Пішла заморозка війни в зоні АТО. Я розумів, що на той момент бажання служити в ЗСУ взагалі не було, тому що я багато чого надивився під час проходження служби в добровольчому батальйоні. Я розумів, що не знаю, чим займатися в Україні. 

Ще в період АТО Ярослав розмовляв із побратимами про можливе повномасштабне вторгнення. Однак не готувався до цього заздалегідь. Тож коли 24 лютого дізнався про новий наступ російських військ, не міг зрозуміти, за що хапатися найперше. На той момент у нього було дві роботи й тримісячний собака. Однак Ярослав швидко зібрав речі, прилаштував пса й поїхав.

— Я одразу вирішив, що потрібно повертатися, тому що в мене дві сестри, молодший брат, бабуся, тітка…. Усі родичі були в Києві. І коли я побачив перші прильоти по Києву, що вони (російські військові. — ред.) вже майже в Києві, я розумів, що не хочу, щоб моя родина постраждала від них.

Найбільше Ярослав хвилювався, бо усвідомлював, що відповідатиме за життя людей — адже він медик. Пояснює, що кожну свою втрату пам’ятає й обдумує, чого не було зроблено, чого було зроблено недостатньо. Але наголошує, що попри ці хвилювання, він чітко розумів, що має бути в Україні.

Спочатку Ярослав потрапив у територіальну оборону, патрулював Київ. Потім їздив на евакуації в Ірпінь і допомагав людям, яким потрібна була перша медична допомога, виносив тіла. Ярослав пригадує той період:

— Я дуже добре пам’ятаю той міст, який був зруйнований з боку Києва. Річка тече. Холод скажений, ноги мокрі. А люди йдуть із дітьми. Ти намагаєшся допомогти їм перейти цей міст. Був сильний ризик того, що зараз почнеться якийсь мінометний обстріл. Багато людей казали: «Дуже дякуємо вам». Обнімали, намагалися чимось пригостити. А ти сам стоїш, у тебе в торбі якісь цукерки для дітей, [відповідаєш]: «Ні, не треба, все добре, в мене все є». [А тобі кажуть]: «Візьміть, обов’язково візьміть. Для нас це важливо». Ти просто це все береш, потім ще віддаєш іншим дітям, намагаєшся їх підбадьорити. І це було реально складно, особливо коли виносили тіла. У мене завжди є маленька надія, що людина все ж таки вижила.

Потім Ярослав перейшов у Добровольче формування територіальної громади. Намагався долучитися до Сил спеціальних операцій, проходив для цього багато тренувань.

2023 року Ярослав поїхав у 5 окремий батальйон Української добровольчої армії. Командир сказав йому, що піхоти в них нема, вони більше працюють з мінометниками і тренують людей. Натомість запропонував Ярославу як медику долучитися до «Госпітальєрів». Коли Ярослав приїхав на базу батальйону, його одразу відправили на ротацію, тому що в нього вже був досвід.

— Я хотів бути в добровольчій структурі. «Госпітальєри» — я про них дуже багато знаю, багато чув, служив поруч, вони зі мною були на позиціях у 2017 році. Я розумів, що це батальйон, у якому я буду серед своїх. Я буду серед однодумців, які так само хочуть їздити, допомагати і рятувати людей.

Свій позивний Ярослав отримав ще у 8 батальйоні під час служби 2017 року. Спершу він запропонував позивний Поет, але йому відповіли, що вже є воїн із таким позивним. Тоді Ярослав згадав, що в усіх комп’ютерних іграх підписувався як Zetrix і вирішив назватися так. Для нього це прізвисько було знайомим, до якого не потрібно було б звикати. Коли Ярослав приїхав на передову, його побратими сказали: «Ні, Зетрікс — це дуже довго. Будеш Зет».

У червні 2023 року Ярослава мобілізували. Спочатку він поїхав на навчальну базу. Звідти його з побратимами відправили на навчання до Великої Британії. Ярослав каже, що дуже хотів отримати досвід навчання саме в цій країні. Однак коли прибув туди, то побачив, що реальність не відповідає його очікуванням: Ярослав проходив звичайний курс молодого бійця. Утім, коли дійшло до медицини, стало цікаво: виявилося, що його вміння різнилися з тим, чого навчали британські фахівці.

Після місяця навчань у Великій Британії Ярослава відправили отримувати фах бойового медика у Збройних силах України. Опісля він обрав службу в десантно-штурмових військах.

Ярослав каже, що досвід участі в повномасштабній війні відрізняється від того, який він отримав під час служби в зоні АТО:

— Більше крові на руках, на жаль. Більше почав цінувати життя. Якщо у 2016–2017 роках у зоні АТО стріляли, [були] прильоти якісь, я ходив спокойно по окопу, типу нічого не відбувається. А зараз я почав розуміти, що отак спокойно до цього ставитися не можна. Тому що в будь-який момент твоє життя може припинитися і тобі потрібно ще встигнути дуже багато чого зробити, багатьох врятувати, когось навчити. Треба зробити так, щоб після тебе щось залишилося.

Найтяжчою ситуацією для Ярослава є та, коли йому доводилося тримати на руках перших загиблих побратимів. Водночас він переконаний, що це його війна, бо від його участі залежать життя багатьох інших людей.

— Якщо ми будемо сидіти й казати, що це не наша війна, що ми тут взагалі ні до чого, це політики і так далі, до нас просто приїдуть і будуть нас убивати. А я не хочу, щоб мої родичі, друзі, знайомі від цього страждали. […] Суспільство має зрозуміти, що це війна не когось із нас. Це війна нашого покоління, нашої держави проти держави-агресора. Проти людей, які вирішили, що вони мають право прийти і вказати нам, як нам жити. Прийти і вважати нас рабами. Я не хочу бути рабом. Для мене неприпустима думка, що мені хтось буде вказувати, як жити.

На думку Ярослава, рішення повернутися до України має бути чітким і зваженим:

— Для людей, які вагаються, чи варто повертатися: я не можу сказати, що буде легко. Тут тяжко. І морально, і фізично. Але це наш дім. Ми тут народилися, виросли, будували плани. Тому маємо повертатися, об’єднуватися й робити все, щоб наша країна стала взірцем тієї країни, якими мають бути країни. Ми маємо створити ту державу, яку хочемо створити в майбутньому, щоб ми сиділи колись у старості й розуміли: «Блін, оце ми зробили. Афігєть! От реально, це круто! От тепер наша держава реально така, якою я її бачив. І я приклав до цього свою руку». Заради цього варто повернутися.

Ярослав переконаний, що Україна переможе завдяки людям. Він наголошує, що українці завжди хочуть мати можливість вибору і це те, що для нас як для народу залишається головним.

— Україна для мене — це щось рідне. Мені тут ніхто не скаже: «Чого ти сюди приїхав?», «от ти з України, їдь на свою Україну». Мені ніхто не буде казати неприємні речі про мою Україну. Так, тут вистачає людей, які теж це можуть сказати. Як-то кажуть, в родині не без поганої людини. Але родина — це Україна, це щось рідне, тепле і те, що спонукає щось робити.

Після перемоги Ярослав мріє мати свій будинок і сімейний ресторан.

— Дім — це там, де мені спокійно. Наприклад, у Києві я відчуваю себе як удома, тому що я виріс тут, я знаю це місто. Я гуляв по ньому ще змалечку. Це люди, родина, це відчуття, коли приходиш до себе в квартиру, а в тебе пахне чимось смачним. Ось просто цей запах. Ти піднімаєшся на ліфті, [вловлюєш аромат]: «О, щось цікавеньке. Так це ще й з моєї квартири [пахне]. Круто!» Оце дім. Тобто там, де на тебе чекають. Там, де ти можеш спокійно жити й не хвилюватися через якісь ракети.

«Я маю бути частиною цієї боротьби»

Вікторія Гончарук (позивний Торі) працює медикинею на евакуації поранених у медичному батальйоні «Госпітальєри». У 15 років дівчина переїхала до США, спочатку за грантовою програмою на навчання у школі, а потім за грантом для навчання в американському університеті. Після випуску вона працювала інвестиційною аналітикинею на Волл-стріт в інвестиційному банку Morgan Stanley.

Вікторія планувала продовжити кар’єру у сфері інвестиційного банкінгу та піти в приватні інвестиції, однак розмірковувала про повернення в Україну. Дівчина мріяла заснувати там компанію венчурних інвестицій, адже завжди вбачала потенціал в Україні й хотіла допомогти на місці.

— Я бачила, що українські бізнеси страждають від нестачі інвестицій, як важко їх отримати в Україні, багато бізнесів були змушені їздити в Америку, щоб отримати ці венчурні інвестиції. Мені завжди хотілося, щоб їм не треба було нікуди їхати, вони могли це робити в Україні, і через це більше бізнесів могли б вижити й просувати свої ідеї в Україні, а не за кордоном.

У США Вікторія мала омріяну роботу, жила в центрі Мангеттена. Із 20 років вона була на дзвінках і зустрічах з генеральними директорами величезних компаній, якими захоплювалася. Окрім цього, вона мала друзів, гарні перспективи й подорожі по всьому світу.

— Звичайно, було важко досягти цього всього. Мене вчили з дитинства не здаватися, і я завжди хотіла досягти того, чого хотіла, про що мріяла. Я плідно працювала, іноді на двох-трьох роботах і для досягнення своєї мети багато вчилася. Закінчила університет із двома вищими освітами одразу й паралельно до цього готувалася до карʼєри, яка взагалі не стосувалася мого навчання в той час. Бо я навчалася на статистиці, на data science, на більш технічну професію, але хотіла піти саме в інвестиційний банкінг. Тому для мене це було важко, неймовірно, але то було того варте.

Звичний ритм життя і сподівання на майбутнє у Вікторії змінилися з початком повномасштабного вторгнення. Про нього вона дізналася під час робочого дзвінка зі своїм босом, на якому презентувала свої проєкти. У цей час їй стали приходити повідомлення від друзів про те, що щось почалося. Вікторія не відразу зрозуміла про що йдеться, попросила хвилинку і сказала, що передзвонить. Тоді зрозуміла, що почалася повномасштабна війна.

— Для мене це було, як у тумані. Мені дуже хотілося відразу повернутися, бути з моїми батьками. Мій тато пішов в ЗСУ, мама пішла в тероборону, сестра також пішла в армію одразу в перші дні. Для них треба була тоді фінансова підтримка, і всі мої дні були зайняті саме цим. Я допомагала їм, у мене була дуже чітка мета, фокус — я відчувала себе частиною цього.

У перші місяці повномасштабної війни Вікторія допомагала підрозділам своїх батьків і сестри. Вона відчувала, що таким чином допомагає підтримувати економічний складник. Але згодом зрозуміла, що це й так робить багато людей; натомість потрібні ті, хто буде будуть допомагати саме на передовій. Тож Вікторія закрила свої справи і у квітні 2022 року приїхала в Україну.

— Я чітко відчувала, що це місце, де я хочу бути; і коли в моїй сімʼї, у моїй країні найбільша історична подія, яка може тільки бути в існуванні моєї країни за моє життя та за останні багато-багато років, я відчувала, що кожен українець має бути тут. Якщо ти українець і ти не в Україні, не для України, тоді ти не українець. Це чітке бажання й розуміння, що я маю бути частиною цієї боротьби. Я розуміла, що я буду тут щасливіша, ніж я була там у той момент. Бо коли повномасштабне вторгнення, коли жах триває у країні, у сімʼї, я не можу жити щасливим життям і пити коктейлі на Мангеттені. Я не могла бути повністю щасливою, поки не відчула себе частиною боротьби. Зараз найважливіше — це перемогти, боротися за нашу землю, боротися за полеглих побратимів.

Відразу ж після приїзду в Україну дівчина пішла на всі можливі курси тактичної медицини, які знайшла в Києві та інших містах. Після них чітко для себе знала, що хоче доєднатися до «Госпітальєрів». Пройшла вишкіл і вже наступного дня поїхала на передову на запорізький напрямок. Після цього Вікторія попрацювала на авдіївському, бахмутському, лиманському й харківському напрямках.

Дівчина ділиться, що у складні моменти триматися купи їй допомагають команда й відчуття морального обовʼязку продовжувати боротися. Вікторія пригадує: один із її найближчих друзів (на жаль, він загинув) родом з окупованої території. Вона каже, що найбільшим щастям для неї було б поїхати в його рідне місто, вже деокуповане, і подивитися, як він там жив.

Попри складні моменти і втрати, Вікторія пригадує й хороші. Неодноразово їй вдавалося врятувати кінцівку пораненої людини. Коли тим ставало краще, вони починали жартувати. Вікторія каже, що це ті милі й теплі моменти, про які хочеться згадувати й заради яких хочеться працювати. Вона пригадує один із таких випадків:

— Я йшла в супермаркеті в Ізюмі, побачила знайоме обличчя — розумію, що я його кілька місяців тому вивозила на евакуації, і він вже ходить в супермаркеті в Ізюмі. Так приємно стало.

Тато Вікторії продовжує службу, мама повернулася до своєї цивільної професії — вона вчителька молодших класів. А сестра Вікторії служить бойовою медикинею у 3 штурмовій бригаді. Вони з сестрою живуть недалеко одна від одної й бачаться доволі часто. Були випадки, що сестра працювала з пораненим, якого потім передавали Вікторії.

Вікторія ділиться, що ще змалечку відчувала негативний вплив Росії на Україну. Вона, зокрема, стикалася з упередженнями щодо спілкування українською. Революція гідності, на думку Вікторії, стала для неї ляпасом в обличчя в утвердженні відчуття того, що вона українка. А після революції в неї виникла потреба акцентувати це. Вікторія згадує: коли після 2015 року вперше поїхала за кордон, у США, то в тамтешніх людей ще не було усвідомлення України. Тож вона намагалася бути амбасадоркою своєї держави.

— Я вважаю, що люди, які поїхали за кордон, мають повернутися. Якщо вони не готові боротися фізично, бути на передовій, то вони як мінімум мають піднімати економіку України. Уже був час підготуватися, тому всі мають боротися.

Вікторія стверджує, що чітко бачить те, за що вона бореться — це життя інших людей, а також боротьба заради полеглих і поранених побратимів.

— Ми боремося за нашу націю, за найкращих людей. Наша країна, територія, культура зберігалася тисячоліттями й презентувала себе сотнями-сотнями років. Зараз для мене країна асоціюється з боротьбою і спротивом. Якщо ми не зловимо цей момент, коли воно повністю переросте в холодний конфлікт, то, значить, втратимо країну. Я цього точно не хочу. Я мрію ніколи не мати поранених, які не доїдуть. Мрію дожити до моментів, коли зможу мріяти.