Повернутися до України, щоб захищати дім

Це четвертий матеріал нашого проєкту «Повернення додому», у межах якого розповідаємо історії українців, які могли жити й працювати за кордоном, але у складний для України час повернулися, щоб бути корисними й допомагати на місці: воювати, волонтерити, відкривати бізнеси та допомагати людям.

Українець в Інтернаціональному легіоні

Дмитро Шибанов народився в Києві. Коли йому було 7 років, сім’я переїхала до Чернігова. Там він закінчив школу і промислово-економічний коледж. Пригадує, що 17-річним разом із друзями долучався до Революції гідності: 

— Ми до кінця не усвідомлювали, але розуміли, що ці зміни, які будуть, — наші зміни. Ми — молодь, яка буде жити в цій країні, і це наше майбутнє. 

Із настанням 20-річчя Дмитро поїхав за кордон, щоб знайти своє покликання. Спершу три місяці працював за контрактом на фабриці у Польщі, після чого вирушив в Іспанію на запрошення свого друга. Залишитися спонукали стосунки з латиноамериканкою:

— Ми закохалися і почали більше часу разом проводити. І потім я зрозумів, що час так бистро йде, що я вже залишаюсь тиждень, два, три в Іспанії із нею. Спілкуватися ми не могли, тобто мовний барʼєр був складний, але отаке було захоплення, ми проводили багато часу разом і так сталося, що я залишився в Іспанії. Тобто це було не по плану.

Дмитро почав вчити іспанську мову, поступово влився у місцеву спільноту, працював за контрактом і став резидентом Іспанії. Коли минуло чотири роки, чоловік планував відпрацювати кухарем свій термін за контрактом і приїхати в Україну, але все відтягував поїздку. Допоки в один момент, коли відпочивав із друзями з різних країн світу, він дізнався з соцмереж про початок повномасштабної війни Росії проти України:

— У цій компанії було декілька українців, які також почали читати ці новини. Ніхто не зміг уявити, що це правда відбувається, і був такий шок, дуже сильний. […] Я не знав, що буде з моїм життям, тобто всі моменти життя пройшли буквально за хвилину.

Приблизно тиждень Дмитро не міг звʼязатися ні з батьками, ні з братом, ні зі знайомими, які жили в Чернігові. На початку повномасштабної війни місто 37 днів було у блокаді. До початку квітня 2022-го Чернігів потерпав від щоденних обстрілів російськими військами і мало не потрапив під окупацію.

Дмитро згадує, як 24 лютого 2022 року ходив вулицями Мадрида і не міг ні з ким розмовляти. Йшов поблизу закладів, де відпочивали люди, і бачив, що в кожному ресторані по телевізору показували пряму трансляцію з Києва:

— Я в кожен бар, ресторан заходив, дивився на цей екран і не міг повірити, що це дійсно відбувається. Це наче сон, дуже страшний сон. Я два–три дні зовсім не міг ні спати, ні їсти. Я планував собі: от зараз їду [в Україну]. Що я буду робити? На це питання у мене не було відповіді, але я зрозумів, що треба щось робити. Я не можу залишитись тут і продовжувати життя, як нічого не бувало.

У Мадриді Дмитро мав хорошу зарплатню і контракт ще на пʼять місяців, розірвання якого мало би небажані наслідки і для нього, і для роботодавця. Обміркувавши все і порадившись з рідними та своїм керівником, вирішив допрацювати контракт і після цього повернутися в Україну:

— Я хотів відразу повертатися. Ночами не спав, думав кожен день: «Все, купую білети». А потім думаю: «Не гарячкуй, не гарячкуй». Я зрозумів, що моя думка не змінюється. Я обовʼязково повернусь.

Наступного ж дня після завершення контракту Дмитро взяв квитки і вирушив в Україну:

— Я навіть не знав, чи сміятись, чи плакати. Повернення в Україну було дуже цінним кроком у моєму житті.

До повномасштабної війни Дмитро уявляв, як приїде в Україну, зустрінеться з рідними та друзями, а через деякий час повернеться в Іспанію. Але в час війни поїздка додому була складним рішенням, адже чоловік розумів, що не скоро повернеться в Мадрид. Дмитро пригадує свій приїзд в Україну:

— Я приїхав у Львів. Як вийшов з автобуса — пролунала перша сирена. Емоційно страшно стало, чесно. От просто сам цей звук сирени — це дуже неприємний звук, коли я вперше його почув.

Після того як почалася повномасштабна війна, Дмитро зрозумів, що долучиться до лав ЗСУ. Вирішив: готовий робити будь-що, аби бути корисним у війську. Спершу він обирав підрозділи та радився з друзями-військовими. Дмитрів знайомий запропонував йому долучитися до Головного управління розвідки Міністерства оборони України. Тоді Дмитро пройшов навчання і брав участь у бойових діях у ролі мінометника.

Через деякий час, коли процес Дмитрового оформлення в ГУР майже дійшов до кінця, виникла затримка на три місяці, повʼязана з бюрократичними нюансами. У цей же час йому написали знайомі-колумбійці, які воюють за Україну. Вони запропонували долучитись до Інтернаціонального легіону, де Дмитро зміг би використовувати знання іспанської мови. Тож чоловік усе пояснив знайомим, які допомагали йому потрапити в ГУР, і відмовився від першочергового плану. Його намір підтримали — так Дмитро став командиром відділення штурмового батальйону в 3 Інтернаціональному легіоні.

Побратими Дмитра переважно родом із Латинської Америки, також є іспанці, які приїхали воювати в Україні. Разом вони проводять розвідку та беруть участь в штурмових завданнях. Часом, розповідає Дмитро, він встигав готувати їжу своїм побратимам:

— Зараз у мене така посада, що немає багато вільного часу. Тому коли є можливість, готую українську їжу, смачну. Але я звик трошки до колумбійської їжі. Вона мені подобається. Вони також вміють добре готувати.

Дмитро розповідає, що йому подобається говорити з іноземцями про їхню мотивацію стати на захист України. Так він краще розуміє своїх побратимів:

— У кожного в голові є своє ставлення до цього всього. Хтось дійсно підтримує і хоче, щоб Україна була незалежною. Хтось шукає якісь емоції, тому що є молодики, які приїздять сюди за емоціями.

На думку Дмитра, люди з цивільних професій здатні переорієнтовуватися на військові спеціальності настільки швидко, наскільки сильно вони вмотивовані:

— Кожен українець повинен вирішити для себе: або він не бере участі і забуває зовсім, що таке Україна, або він хоч якось та бере участь. І якщо у нього є мотивація, то він швидко вчиться.

Чоловік каже, що поки він служить, багато разів змінював думку, чим займатиметься після війни. Але так і не сформував чіткий план дій, бо не знає, скільки ще триватиме збройний конфлікт. Дмитро говорить, що наразі єдиний шлях до бажаного майбутнього для українців — здолати ворога:

— Україна переможе, тому що ми — українці, ми — нація, ми — сильні. І я вважаю, цього достатньо, щоб перемогти. Тому що в нас немає іншого вибору. Ми повинні це зробити і ми це зробимо.

Дмитро Шибанов загинув на Донеччині 30 березня 2024 року, через 6 днів після запису цієї розмови. Він мріяв, щоб Україна закріпила свої кордони такими, як вони були 1991-го, і стала сильною державою:

— Україна — мій дім. І тому я тут. І я буду робити все можливе, що є в моїх силах, щоб відновити кордони і у нас була процвітаюча країна, якої ми достойні.

Українська Кассандра

Оксана Чорна народилася в Алмати, що в Казахстані, а зростала в українському місті Дніпро. Професорка в галузі економіки, вона викладала в університетах Польщі та США. У 2013-му працювала старшою науковою співробітницею в Інституті економіки і прогнозування Національної академії наук України. Тоді ж брала участь у Революції гідності, а з початком російсько-української війни спершу возила волонтерську допомогу для війська, а потім долучилася до ЗСУ. Так у 2015 році Оксана мобілізувалася на посаду водійки-санітарки у 28 ОМБр, яка тоді базувалася у Красногорівці, що на Донеччині. Там жінка служила до листопада 2016-го, а після 15 місяців служби демобілізувалася. Ще пів року волонтерила і в серпні 2017-го поїхала за кордон, щоб працювати за фахом. Згадує, що після служби було складно повернутися до цивільного життя, тому й вирішила переїхати:

— Якщо ти фізично поряд з війною, то вона тебе буде затягувати — я би постійно їздила до своїх хлопців [на фронт].

Із серпня 2017-го до початку повномасштабної війни Оксана працювала в Омані викладачкою економіки в Modern College of Business and Science. Окрім цього, займалася фотографією: познайомилася з місцевими фотографами, з якими їздила на фотографічні пленери, знімала відео про місцеву природу. Налагодивши життя в Омані, жінка не планувала його змінювати. Але в лютому 2022 року почалася повномасштабна фаза війни.

Оксана каже, що й до того розуміла: Росія розвʼяже широкомасштабну війну. Тому узимку 2022-го вона попередила свою сестру, аби та купила бензину для машини і генератор, а також запаслася ліками, водою, продуктами. В Омані Оксана разом зі своїм чоловіком, теж військовим, підготувала план на випадок початку повномасштабної війни. Вони одразу вирішили, що повернуться в Україну:

— Це не було неочікувано. Ти розумієш, що це (повномасштабна війна. — ред.) сталося, але ти не віриш в абсурд цього всього. Особливо коли обстрілювали Київ і ракети прилітали вдома — це нагадує Другу світову з бомбардуваннями. ХХІ століття, Tesla, польоти в космос, айфони, які все роблять, і тут в тебе ракети розносять будівлі посеред європейського міста. Це такий когнітивний дисонанс. Дуже складно прийняти це.

Оксана не розглядала інших варіантів, окрім як повернутися до ЗСУ. Адже, на її думку, цивільним вижити під час війни складніше:

— Коли ти з побратимами, в тебе є якийсь захист, ти дієш у складі команди, ти знаєш, що коїться, в тебе є зброя. Ти принаймні щось можеш зробити. Я взагалі не планувала жити в Україні і повернулася сюди тільки, щоб її оборонити.

Повернення з Омана до України для Оксани виявилось складним і дорогим, адже довелося швидко купувати квитки. Летіли з Маската (столиця Омана) через Дубаї в одне з німецьких міст, потім із Німеччини до Вроцлава, а до польсько-українського кордону доїхали місцевим транспортом. Уже в Польщі Оксана планувала купили машину, якою поїхала б в Україну:

— На цій машині повертатися вже в [місто] Дніпро, до мами і далі до своїх [військових] частин. Але я тоді написала пост у фейсбуці і мені друзі дали гроші, незнайомі люди просто давали — я вилітала з Омана, я навіть цих людей перший раз в очі бачила — вони привозили прямо в аеропорт гроші, щоб передати, допомогти якось.

На зібрані кошти Оксана купила три автомобілі, які завантажили гуманітарною допомогою та медикаментами. Щоб приїхати трьома машинами в Україну, Оксані з чоловіком потрібен був ще один водій:

— Ми знайшли ще хлопців, які поверталися в свої [військові] частини, які теж жили і працювали за кордоном. Вони поверталися, і ми їх забрали з собою, і один з них був теж водієм. І так ми поїхали до Львова.

На той момент траса зі Львова до кордону «стояла», бо велика кількість людей рятувалася від бойових дій і ракетних атак. Як пригадує Оксана, люди тікали в паніці, кидали машини на узбіччя і йшли пішки з дітьми і речами:

— [Було] таке постійне враження, типу, мені реально туди треба? Може, мені не треба? Вони ж всі тікають, може, вони щось знають. Чому ми туди їдемо? Ну, такий страх був, звісно.

Проте ці думки не змінювали Оксаниного рішення — вони поїхали на схід:

— Я такої пустої одеської траси ще не бачила. А потім поїхали через Кривий Ріг. Машин не було на вулицях — все закрито. І через Кривий Ріг у Дніпро. 

У місті Дніпро Оксанин чоловік долучився до свого підрозділу, в якому служив раніше, а Оксана стала бойовою медикинею в 57 ОМПБр. Її команда евакуювала поранених у місцях активних боїв: перед Лисичанськом, Борівським, Тошківкою, Новотошківським. Каже, що підрозділ тоді відступав і ніс великі втрати. Чимало Оксаниних побратимів зникло безвісти. Після відступу з Лисичанська їх відвели до Словʼянська. Влітку 2022-го бригаду вивели на відновлення, а вже з вересня того ж року вона брала участь в наступі на окупований Херсон:

— У нас були три підходи, три наступи десь по 5–7 днів. Потім 5 днів і бригаду виводять, бо розбита бригада. Поновлюють сили — і на наступний раз. Третій раз це був листопад 2022-го року. Ми дійшли вже тоді до Берислава, до [узбережжя] Дніпра, зайняли позиції. Вивозили поранених, бо я була в медпункті батальйону. 

Із Херсона їхню бригаду перекинули на Бахмут, де на той момент були щільні бої. Оксана евакуювала поранених та організовувала роботу медичного пункту. Із січня 2023-го вона перевелася в 53 ОМБр на посаду пресофіцерки:

— Наступ на Херсоні додав позитивних сил, що зможемо щось відбити. До того вони (російські військові. — ред.) з Києва відійшли, з Сумщини, [ЗСУ] Харків відбили. Така ейфорія була. Коли я прийшла на посаду пресофіцера (це офіцерська посада), а до цього я служила бойовим медиком (це сержантська посада), то вирішила підписати контракт, щоб отримати офіцерське звання. Я отримала молодшого лейтенанта за контракт — контракт до демобілізації. До кінця війни, виходить. 

Ще коли Оксана воювала у 2015 році, разом із побратимами придумувала позивні. Тоді вони вирішили назватися на честь давньогрецьких чи римських міфічних персонажів. Оксанині побратими обрали собі, наприклад, Аріс, Морфей, а вона стала Кассандрою:

— Я оце коли служила тоді в 28 бригаді, і взагалі до цього, коли я щось розказую, мені в більшості не вірять, і звідти й пішло. Я тоді хлопцям казала, що планувала поїхати працювати на Фіджі, бо хотіла займатися серфінгом. Я на карті вибрала місце по гуглу, де гарненько, тепле море, гарні інститути, найшла, подалася, і прийняли мене. Почалася війна і я тоді вже відмовилася їхати. І я коли це розказувала своїм побратимам, вони сміялися з мене і казали, що фантазьорка. Потім, коли я поїхала в Оман, вони перестали так вважати. Але що я кажу, а вони не вірять, оце звідти й пішло Кассандра.

2019 року вийшла друком Оксанина книжка «Позивний Кассандра». Це збірка оповідань про війну, в якій жінка хотіла охопити перші 15 місяців служби та волонтерство. Проте ділиться, що так і не вдалося все висвітлити:

— Коли я сіла писати, то вийшло, що там всього три місяці помістилося в книжку. То я вже написала тоді другу частину про нашу ротацію в Станиці Луганській (ми тоді там стояли в 2016-му році) і Щасті. Але не встигла видати, бо написати книжку — це не так просто.

Працюючи над історіями, згадує Оксана, дзвонила побратимам, перепитувала інформацію, уточнювала деталі, опрацьовувала документи. Адже хотіла зробити не художнє, а документальне видання:

— Ця книга скоріше писалася для моїх побратимів, ніж для цивільних. Вона написана досить військовою мовою. Тобто [її] дуже важко, я розумію, цивільним читати. Але я дуже хочу написати про повномасштабну війну. І тут буде набагато складніше, бо тут дуже багато подій. Дуже багато хлопців, дуже крутих загинуло, і були поранені. Ці всі історії мають люди знати. Бо ідея тієї книжки була розповісти про героїв, які про себе не розкажуть.

Коли Кассандра приступила до роботи на посаді пресофіцерки, то купила хороший фотоапарат, аби залишити кадри російсько-української війни в історії:

— Знімати на щось менш якісне мені не дозволяє повага до людей, яких я знімаю. Бо я хочу для них найкращий результат.

Після перемоги жінка планує подорожувати. Наразі вона вже побувала в 41 країні, у планах відвідати з чоловіком всі країни світу. Та поки в Україні війна, каже, що її місце тут:

— Я роблю все, що від мене залежить. На більше я просто не здатна. Це все, що я можу. А якщо би сидіти десь і [казати]: «Ну, да, в принципі, можна було б поїхати, але я боюсь», — отак би я не змогла жити. […] Як я можу сидіти десь, коли мої хлопці, з якими я служила, зараз гинуть на війні? Можливо, я зможу привезти їм бутилку води, і це їм якось допоможе. То чому я це не зроблю? Я маю це зробити.

Вирвати життя з лап смерті

Дмитро Руснак народився в Одесі, де навчався у школі і обрав медичний фах. У 2013–2014 роках брав участь у Революції гідності — тоді проходив спеціалізацію з рентгенології у Києві. Каже, саме тоді усвідомив, що Росія — це ворог:

— Куди втекла політична верхівка [України]? Російська Федерація. Втручання було помітно. Далі нахабне захоплення Криму, далі була потужна інформаційна компонента, яка виходила з Москви. Потім те, як вони приховано пхали своїх військових спеціалістів на схід України. У мене і знайомі були, які були залучені в АТО, а для мене це початок україно-російської війни. І попередні конфлікти [РФ], такі як Грузія, і накопичення військ, і ті політичні ігри — це були ланки одного ланцюга. Питання було тільки: коли?

По закінченню навчання в Києві Дмитро повернувся в Одесу, став працювати лікарем. Проте після того, як Росія почала війну проти України (окупувала Крим і ввела війська на сході), чоловік міркував, що рентгенолог не надто потрібний на фронті. Тому вирішив отримати додаткову кваліфікацію з екстреної медицини й анестезіології за кордоном для того, щоб підготуватися до викликів війни. Тому він вчив іноземні мови (англійську та німецьку), готував документи і займався підробітками, щоби профінансувати переїзд в Німеччину:

— Поступове наростання напруги [на фронті] продовжувало тиснути на мене. І я намагався прискоритись і заглибитись у свою спеціалізацію, щоб у будь-який момент бути готовим і фінансово, і морально, і як спеціаліст.

Напередодні початку повномасштабної війни Дмитру сильно запамʼяталося 22 лютого. Він тоді чергував у відділенні інтенсивної терапії в Німеччині, обстежував непритомних пацієнтів, яким у палаті увімкнули радіо для стимуляції свідомості. Раптом, окрім музики, Дмитро почув новини про скупчення російських військ на кордоні з Україною і можливий початок широкомасштабного наступу:

— Диктор німецький каже, що, на наш погляд, це є перебільшення і наші партнери хочуть якісь політичні ігри робити, збільшувати ставки. І в той час вони ще сказали таку фразу, яка мене геть обурила (а це один із центральних німецьких радіомовників був), що протягом восьми років в Україні відбувається «громадянська війна». Через два дні мені дзвонить мій товариш зі Штатів: «З Одеси дзвонять, почалося».

Два з половиною роки Дмитро відпрацював у Німеччині, набрався лікарського досвіду, а коли почалося широкомасштабне вторгнення, діяв згідно плану: батьків перевіз до Німеччини, а сам повернувся в Україну, щоб стати військовим анестезіологом.

Дізнавшись про повномасштабну війну, згадує Дмитро, він спершу панікував. Але йому вдалось зібратися з духом — того ж дня, 24-го лютого, він пішов до свого керівника, щоб повідомити про свій намір повернутися в Україну:

— Усі [колеги] поставилися до цього як до певної бздури і до останнього не вірили, що я отак от зберу манатки і поїду. Тому цих діалогів у мене насправді було мінімум три (конкретно з шефом). Він перепитував: «Точно впевнені? Ви уявляєте, куди ви відправляєтесь?».

У Дмитра в Німеччині було спокійне життя: мрії, плани, курс із підвищення кваліфікації, щоб отримати статус лікаря невідкладної медицини і чергувати на машинах швидкої допомоги, а ще мав намір купити мотоцикл. У Німеччині для того, щоб пройти водійські курси, треба спочатку скласти теорію, а потім практичні заняття, для яких обовʼязково мати спорядження. Дмитро розповідає, що 23 лютого придбав шолом і костюм мотоцикліста, але вже наступного дня повернувся до магазину, щоб здати все куплене обладнання:

— Памʼятаю реакцію продавця, а це такий сільський невеличкий регіон, де люди одне одного знають. Складно було уявити масштаб тої трагедії, якою є війна. Коли я пояснив, чому [повертаю товари], без жодних додаткових зборів мені повернули мої гроші. У дорослої людини сльози на очах, бо там люди памʼятають — це була американська зона окупації — вони теж памʼятають війну. Так само я написав емейл в університетську клініку з приводу курсу — теж у них певна пеня була — до останнього центу повернули всі гроші, усвідомлюючи мій задум.

На момент, коли розпочалося повномасштабне російське вторгнення, Дмитрове життя в Німеччині набуло стабільності: він мав дозвіл на постійне проживання, ліцензію для роботи, авторитет у лікарні, довіру від місцевих, фінансовий добробут, автомобіль. Життя було організоване, аж тут все потрібно було змінити. В Україні йому потрібно було заново підтверджувати свою кваліфікацію, стикатися з іншою бюрократичною системою і працювати в небезпеці:

— Це все сильно лякало. Але було усвідомлення того, що, звичайно, можна було цей конфлікт перечекати, а потім з певним досвідом, з фінансами, «на білому коні» приїхати на свою батьківщину як лицар ДʼАртаньян. І при будь-якій спробі висловити свою точку зору мені би сказали: «А де ти був, коли гриміло?». Я просто мрію, щоби діти наші, і внуки, і наступні покоління ніколи цього жаху не знали, і нарешті ми змогли би збудувати здорове суспільство. Для цього насамперед потрібно зовнішнього ворога перебороти. Тому я повернувся.

Дмитро міркує, що не міг лишитися за кордоном, коли в Україні повномасштабна війна. На це рішення впливав увесь його життєвий досвід. Хоча він виріс у російськомовній сімʼї, але шкільне навчання було українською. Розповідає, що великий вплив на формування його світогляду мали вчителі української мови. Вплинула й родина, а особливо те, що його дідусь і бабуся по маминій лінії під час Другої світової війни були залучені до бойових дій як медики. Бабуся була операційною сестрою, а дід — рентгенотехніком.

Коли Дмитро збирався їхати в Україну, колеги з лікарні надали йому медичних витратних матеріалів вартістю близько 6 тисяч євро. Ними чоловік заповнив два автомобілі, якими вирушив в Одесу разом із татом:

— Батько вирішив мене самого не відпускати додому. Ми повернулися до Одеси, розподілили ці ліки, витратні матеріали, деяке обладнання між одеськими лікарнями, бо ще було незрозуміло, який буде потік поранених, кому буде це найпотрібніше.

Потім Дмитро звернувся до ТЦК, адже хотів долучитися до ЗСУ, на що йому відповіли, що у нього немає ані військового звання, ані військового досвіду, ані формальної військової освіти. До того ж, чоловік не мав українського сертифіката з анестезіології, а у сертифіката з рентгенології сплив термін дії. Відтак Дмитрові запропонували професії оператора мінометного розрахунку або снайпера. Однак він вирішив самотужки шукати спосіб долучитися до війська так, щоб використовувати свої професійні знання.

Зрештою, чоловік долучився до Першого мобільного добровольчого госпіталя імені Пирогова (ПДМШ). Після короткої підготовки весною 2022 року Дмитро опинився в Бахмуті. Згодом місяць допомагав цьому добровольчому госпіталю поблизу Києва, де точилися бої з російськими військами, а після відступу окупантів з півночі країни знову повернувся на Донеччину. На той момент його команда вирішила, що перебувати у Бахмуті — небезпечно, тому вони стали працювати в Часовому Яру.

Утім Дмитро продовжував їздити в Бахмут, щоб евакуйовувати поранених і долучатися до роботи лікарів на стабілізаційних пунктах. Згадує, що більшість їхніх пацієнтів були цивільними. Каже, що йому довіряли вести найтяжчих потерпілих: тих, хто потребував штучної вентиляції легенів чи підтримки серцево-судинної діяльності. Крім дорослих, розповідає Дмитро, йому доводилося працювати і з дітьми:

— З перших днів робота у мене була повʼязана з тим, що я важко поранених дітей доставляв у [місто] Дніпро. На той момент я не міг уявити, що можу так сильно ненавидіти. Бо це якраз ті діти з простих російськомовних сімей Донбасу, яких так на словах поривалася «захищати» Російська Федерація. 

Згодом Дмитро познайомився з командою організації «Лікарі без кордонів», які перебували на той час у Костянтинівці. Місяць він пропрацював разом із ними у лікарні № 5. Там допомагав військовим, які мали бойові політравми. Вважає, що тоді отримав надважливий досвід. Через місяць Дмитро дізнався, що формується передове хірургічне відділення, оформив необхідні документи, отримав військовий квиток і присягнув на вірність Україні. Через кілька тижнів йому дали перше завдання — займатися аеромедичною евакуацією:

— Це неймовірний досвід як для лікаря, як для хлопчика, який мріяв бути поліцейським, космонавтом, пілотом. Є своя специфіка роботи. Пощастило з командою: доволі швидко ввійшли в курс справи, виконали непрості евакуації. Чотири години, вібрація, шум, якось треба слідкувати за людиною, оцінювати кожного разу стан. А тут одразу повний борт пацієнтів. Також було так, що по кілька вкрай важких для транспортування пацієнтів. Ми впоралися.

Разом із командою Дмитро рятував військових під час херсонської операції восени 2022-го. Також літав на схід України, де працювали за 20 кілометрів від Бахмута, коли йшли важкі бої за місто. Саме там йому знадобився отриманий у Костянтинівці досвід. Розповідає, що коли працював анестезіологом у Німеччині, мав планові операції, підготовлених пацієнтів і лише зрідка — невідкладне втручання. А тут йому доводилось спрожогу давати раду важким пораненням і знекровленим бійцям:

— Є кілька життів, які наша команда врятувала, вирвала з лап смерті, а також кілька випадків, коли я точно знаю, що це зробив особисто я. Я розумію тепер, що якщо зі мною щось трапиться, це буде не дарма прожите життя.

Дмитро каже, що свідомо вирішив поділитися своєю історією з медіа, щоб підбадьорити тих, хто сумнівається в ухваленні власного рішення або стикається з труднощами на шляху до втілення задуманого:

— Я вирішив висловитись також, щоб підбадьорити тих, які весь цей час тут (в Україні. — ред.) і сказати, що люди, які за кордоном пам’ятають, хто вони, і готові повертатися, працювати і разом захищати нашу країну. Також я би хотів заспокоїти тих людей, які вирішили залишити Україну. У кожного свої обставини. І, відповідно, засудження, зневага абсолютно не варті того. І хочу, знову таки, надихнути тих, хто ще сумнівається, чи варто повертатися чи ні. Повертатися варто. Роботи багато. Просто не буде. Але без вас, без вашої участі легше нам теж не стане. Знаходьте сили, повертайтеся і давайте разом працювати на нашу спільну перемогу.