Прокурава. Гуцульські ложки

Share this...
Facebook
Twitter

Карпатське село Прокурава неподалік Косова — центр гуцульського ложкарства, одного з найдавніших ремесел і частини обрядової культури гуцулів. Покоління місцевих майстрів здавна робили дерев’яні ложки і з того жили. У роду ложкаря Романа Гуцуляка майстрів не було, втім він, аби продовжити місцеву традицію, опанував ремесло самотужки. Відтоді Роман відмовився від поїздок на заробітки за кордон. Сьогодні він працює у домашній майстерні, а за кордон їздять вже його ложки.

Підлога майстерні устелена тирсою та обрізками деревини. Тут навіть повітря здається просоченим мікроскопічними дерев’яними пилинками. У куточку, біля майстра, на купі м’якої, ще теплої тирси спить пес породи англійський кокер-спаніель. Псова шерсть має той самий, знайомий колір свіжої деревини. Добре замаскувався…

Прокуравські хати розкидані серед гір. В одній з них живе ложкар Роман Гуцуляк. У своїй невеличкій майстерні чоловік годинами робить заготовки для майбутніх виробів та працює за токарським верстатом. Усюди купками лежать готові дерев’яні ложки з особливою, вигнутою формою ручок. Ці вигини — фірмовий знак Романових ложок. Жодних маркувань чи підписів на своїх виробах він не ставить. Каже, що якісний виріб говорить сам за себе.

Ложка — елемент традиційно-побутової культури українців. Віддавна ложки використовували не лише в побуті, а й як ритуальний атрибут: на весіллі молодята їли однією ложкою, що символізувало поєднання двох доль. З ложок робили ляльок, їх вішали як обереги, на Святвечір залишали ложки на столі для померлих родичів. Є багато народних прикмет, пов’язаних із цим предметом. Якщо ложка впала зі столу, то господарям слід чекати на гостю.

Були ложки козацькі, монастирські, чумацькі, захалявні (таку ложку носили застромленою за верхню частину чобота, яка прикриває гомілку. — ред.), розливні, насипні тощо — всього близько 150 видів.

Перші згадки про існування такого приладдя, як ложка, відомі ще з часів Стародавнього Єгипту. Перші ложки робили з глини і лиш згодом — з дерева. Найдавніші дерев’яні ложки, знайдені на території сучасної України, датуються XII–XIII ст. Вони були знайдені в Києві на Подолі. Наприкінці XIX — на початку XX ст. сформувалися осередки ложкарства у Карпатах та на Галичині (села Яворів, Брустурів і Прокурава), на Поліссі та Наддніпрянщині (с. Тептіївка), на Полтавщині та в інших регіонах країни. Зараз у карпатській Прокураві залишилося вже не так багато майстрів, що виготовляють дерев’яні ложки. Роман Гуцуляк — один із них.

Прокурівський лежашник

Роман почав працювати з ложками ще у 80-х. Тоді він купував готові ложки та розписував їх гуцульским орнаментом, роблячи сувеніри. Згодом почав виготовляти дерев’яні гребені, а ще пізніше — уже власні ложки.

— Раніше просто як сувеніри вони (ложки) на цвяшку висіли, кольорові такі. Тепер чомусь всі хочуть білих, звичайних.

Прокурава віддавна була центром гуцульського ложкарства. До початку ХХ століття на західноукраїнських землях селяни використовували в побуті тільки дерев’яні ложки. На той час у Косівському повіті (історична адміністративна одиниця з центром у місті Косів, утворена в середині XIX ст. — ред.) чи не кожен чоловік займався ложкарством.

— У нас колись майстрів називали «прокурі́вські лежа́шники», бо тут не «ложка» казали, а «ле́жка».

Згодом у широкому вжитку з’явилися більш звичні нам металеві ложки. Сьогодні дерев’яні ложки особливо стають в пригоді тоді, коли властивості посуду (наприклад, тефлонове покриття сковорідок та казанків швидко псується при взаємодії з металом) або ж традиція приготування страви потребує цього. Наприклад, для приготування баноша — гуцульської кукурудзяної каші, яку в процесі варіння потрібно постійно помішувати, — зазвичай використовують дерев’яну ложку. На відміну від металу, дерево не нагрівається і тому немає ризику обпектися, довго вимішуючи такою ложкою гарячу страву. Крім того, дерев’яні ложки мають стійку властивість перешкоджати розвитку бактерій та цвілі і не залишають металевого присмаку в стравах.

Ложки з яблуні

Чи не найважливішим у виготовленні ложок є вибір деревини. Зазвичай ложкарі використовують бук, явір, березу, вільху, сосну й осику. Якісні ложки також виробляють із груші, а в гірських місцевостях використовують ялівець і жереп (гірську сосну). Ложки, виготовлені з ялівця і сосни, ще називають запашними через характерний приємний хвойний запах. А от смерека (не менш популярний матеріал у деревообробці), за словами Романа, не підходить для ложкарства, бо погано шліфується. Липа занадто м’яка для механічної обробки (і водночас дуже популярна серед майстрів, які роблять ложки цілком вручну), а горіх після обробки має неприємний запах.

Роман найчастіше використовує деревину фруктових дерев: яблуні, черешні. Ложки з неї мають гарний темний відтінок. Раніше майстер працював із буком. Каже, що саме цей матеріал має ідеальну структуру для виготовлення ложки. Але зараз, через масові незаконні вирубки карпатських лісів, бук знайти вкрай важко.

— Зараз буку просто мало вже, тому що вирубали вже ці дерева. Все вирубують. Тому треба деревину виписувати, а бук дорогий.

Деревину для ложок заготовляють ще взимку, сушать і розрізають на бруси. Раніше чи не на кожному прокуравському подвір’ї тривала така підготовка. Хтось зі старших чоловіків різав дерево пилкою на малі колодки, які опісля колов сокирою на менші і обтесував, роблячи заготовки для майбутніх ложок, лопаток, ополоників для насипання перших страв, які раніше називали «цідильник», «полонник». Ложкарі з гірських регіонів майже не сушили деревину, бо вважали, що сирий матеріал легше обробляти.

Зараз, каже Роман, у домашніх майстернях, де є станки, підготовка деревини відбувається значно простіше. Майстер розколює сокирою дерево і потім різцем вирізає дерев’яну болванку.

Раніше Роман, як і більшість місцевих чоловіків, їздив на заробітки до Польщі та Росії. Та відколи опанував ложкарське ремесло — їздити перестав. Вже не має в тому потреби. Тепер за кордон, у Литву, їздять вже його ложки. Їх там охоче купують, впізнають.

— Ложки — це моя справа. Чи я би більше міг заробляти? Ну, напевно, якби я поїхав на заробітки. Але вже в мене вік не для Польщі, трошки застарий. Треба мати здоров’я туди їхати. Та й щось мені не дуже подобається таке (заробітки). Колись я їздив і в Москву, і всюди їздив. Та все одно не дуже мені того хотілося.

Як народжується ложка

Після того як дерево для майбутньої ложки вибране й підготовлене, починається процес виготовлення виробу. Понад пів століття тому ложки робили виключно вручну на бондарному стільці (верстат, який складається з робочого столу та педалі, між якими в отвір вставляють заготовку і надають їй півкруглої форми), стесували стругом (зігнутий ніж з ручками на кінцях) бруски до потрібної товщини і надавали їм вигляду ложки. Зараз же, за словами Романа, на Гуцульщині майже ніхто не виготовляє ложки суто вручну. Роман також комбінує механічне та ручне виготовлення.

Спочатку за допомогою циркулярної пилки виробу надають потрібної форми. Чоловік використовує циркулярну пилку і для виготовлення ручки. Вона має бути гнутою і невеликою за розміром. У давнину форму ложки та ручку вирізали вручну шматком загостреного скла і це могло тривати годинами. Зараз же за декілька хвилин можна отримати прототип майбутнього виробу.

— Уже існує така техніка, що можна туди просто ввести дії, які ти хочеш, щоб машина виконала, і все — через деякий час в тебе готові ложки. Але це ж зовсім не те.

Кінцевий етап обробки є одним із найважливіших. Майстер бере до рук різець і вирізає заглиблення у ложці — їдало, а далі вигладжує і шліфує ложку вже на токарському верстаті, на якому можна і фігурно обточити виріб, і обробити торці (передні частини бруска деревини), і кінцево відшліфувати ложку. Готовий виріб, аби його можна було використовувати на кухні, Роман натирає шматком тканини, змоченої в харчовій олії. Так ложка набуває темнішого кольору, олія проникає у пори деревини і робить її стійкою до дії води та високих температур. Змащена олією ложка довше служить, адже деревина не розбухає і не тріскається.

— Коли я натираю олією, то ложка зразу змінює свій колір. Дехто хоче кольорові, дехто не хоче.

За день Роман виготовляє у середньому 30 ложок. Каже, що можна виготовити й 50, якщо вже є готові оброблені бруски дерева. Працювати легше удвох: один виготовляє, інший шліфує. Щоб виготовити принаймні сорок виробів, потрібно пропрацювати дванадцять годин. Майстер упевнений, що секрет успішного ремесла не в кількості, а в якості.

— Я, наприклад, вже по-іншому їх (ложки) робити не можу. Якщо мені сказати зараз: «Давай, зроби не п’ятдесят штук, а сто п’ятдесят, але абияк» — я не зможу просто. Я вже так, як звик, так і буду робити.

Свої ложки Роман Гуцуляк продає в Україні та за кордоном. У Литві, наприклад, вже давно має постійних покупців. Туристам, які приїжджають до Прокурави, ложкар часто роздає свої вироби безкоштовно, на пам’ять.

— Такої форми ніхто не робить. Навіть от в Києві продавали їх, а потім одна жінка каже: «А я бачила, на тому базарі ваші ложки продаються». Так і впізнають.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Інтерв’юер:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Валентина Половинка

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Катерина Легка

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Фотограф:

Микита Завілінський

Оператор:

Павло Пашко

Олег Сологуб

Режисерка монтажу:

Єлизавета Стрій

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Марія Петренко

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією