«Нравіца, нє нравіца — тєрпі, мая красавіца», — так Путін висловився про Україну під час пресконференції на початку лютого 2022 року. Ця завуальована погроза примусу і сексуального насильства з уст президента РФ натякає на особливості внутрішньої та зовнішньої політики Росії, а також менталітет її громадян. Вона буквально характеризує поведінку російської армії, що використовує зґвалтування й терор цивільного населення як зброю. Окупанти масово ґвалтують українців і українок різного віку і статі, а їхні дружини тим часом не тільки схвалюють, а й заохочують насильство.
!
Матеріал містить посилання на російські ресурси, переглядати їх можна через VPN.Пояснюємо, чому зґвалтування на війні — це воєнний злочин, куди потерпілим звертатися по допомогу та чому ця проблема потребує розголосу.
Поведінка російських військових-ґвалтівників в Україні не дивує, якщо розібратися, з якого соціального й культурного середовища вони походять. У суспільстві РФ гендерно обумовлене насильство — звична річ. У 2017 році російська Держдума декриміналізувала домашнє насильство, тепер це — адміністративне правопорушення. Російські високопосадовці навіть уникають назви злочину: у законі йдеться про «одноразові побої, завдані близьким родичем». Кампанії проти криміналізації сімейного насильства очолювали близькі до Російської православної церкви (РПЦ), праворадикальні, українофобні російські організації на кшталт «Двуглавого орла», «Союза православных граждан», «Сорок сороков», «Родительского всероссийского сопротивления» та ін.
У 2019 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) зобов’язав РФ посилити галузеве законодавство для протидії домашньому насильству. Передумовою став позов росіянки, яка зазнала сексуального насильства й переслідування від колишнього партнера. Прогнозовано, справа успіхом не увінчалася, адже ще у 2015 році Путін ухвалив поправки до закону «Про конституційний суд РФ», дозволивши йому не визнавати рішення ЄСПЛ. На тлі війни з Україною 11 червня президент РФ підписав закон про невиконання рішень ЄСПЛ, ухвалених після 15 березня 2022 року.
Фото: Getty Images.
Тим часом Україна — одна з країн-авторок Стамбульської конвенції («Конвенція Ради Європи про запобігання насильству проти жінок і домашньому насильству та боротьбу з цими явищами»), яку підписала серед перших країн 11 листопада 2011 року. Цей документ спрямований на захист людей від домашнього насильства і насильства за статевою ознакою. Десять років проросійські й консервативні сили перешкоджали ратифікації документа. Українське громадянське суспільство проводило мітинги й акції, медійні кампанії на підтримку Стамбульської конвенції, а дві петиції до президента з вимогою її схвалення набрали по 25 тис. голосів. Нарешті 22 червня 2022 року Україна ратифікувала Стамбульську конвенцію як одну з вимог для одержання статусу кандидата у члени ЄС.
Фото: Юрій Стефаняк.
Що каже законодавство?
Зґвалтування й інші статеві злочини на війні — це порушення правил і звичаїв її ведення, а також норм міжнародного гуманітарного права — статті 27 Женевської конвенції (1949) і додаткового протоколу до Женевських конвенцій (від 12 серпня 1949). Такі дії (примусове оголення, примусова стерилізація, примус до проституції тощо) класифікують як воєнні злочини та злочини проти людяності. У 1998 році Міжнародний трибунал щодо Руанди вперше визначив зґвалтування як засіб скоєння геноциду. У 2000 році Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії в Гаазі назвав зґвалтування злочином проти людяності.
За міжнародним законодавством, ратифікованим і в Україні, різні форми сексуального насильства підпадають під визначення катування: жорстоких, нелюдських дій, які принижують гідність людини. Українське законодавство не визначає поняття «воєнний злочин» і не класифікує зґвалтування як окремий воєнний злочин. Але «порушення правил і звичаїв ведення війни» тягне за собою покарання позбавленням волі на строк від 8 до 12 років.
Воєнні злочини та злочини проти людяності розслідує Міжнародний кримінальний суд у Гаазі відповідно до Римського статуту і з урахуванням статутів і досвіду міжнародних трибуналів щодо колишньої Югославії та Руанди. Згідно з міжнародним законодавством, такі злочини не мають строку давності. Це означає, що російських військовослужбовців-ґвалтівників шукатимуть, поки знайдуть і засудять. Воєнні злочини і злочини проти людяності передбачають командну відповідальність. Тобто за зґвалтування нестимуть покарання не тільки ґвалтівники, а й їхні командири. Крім того, воєнні злочинці не підлягають амністії.
За законом України, злочинами проти статевої свободи й недоторканості є: зґвалтування, сексуальне насильство, примус до сексу, дії сексуального характеру щодо дитини до 16 років, розбещення неповнолітніх і домагання до дитини. У 2019 році в Україні набрало чинності оновлене визначення зґвалтування. Тепер цей злочин кваліфікують на підставі відсутності добровільної згоди людини. Раніше ж потрібно було довести факт погрози застосування фізичного насильства чи його скоєння, або випадку, коли злочинець скористався безпорадним станом потерпілої людини. Варто нагадати, що від статевих злочинів потерпають люди обох статей, хоча статистика дуже перекошена в бік постраждалих жінок.
Зґвалтування як зброя
Історія має повно прикрих випадків, коли жінки масово потерпали від зґвалтувань та інших статевих злочинів під час воєн. За підрахунками британського історика Ентоні Бівора, під час Другої світової війни радянські військові зґвалтували близько 2 млн європейок. У своїй книжці «Падіння Берліну» він наводить звіти про численні статеві злочини червоноармійців у Східній Пруссії. Ці документи, до слова, зараз зберігаються в державному архіві РФ. Чимало жінок тоді зважувалися на вбивство своїх дітей і самогубство, аби тільки не потрапити в руки ґвалтівників. Німецька історикиня Барбара Йор припускає, що тільки в Берліні радянські солдати могли зґвалтувати до 600 тис. жінок. Жахливі подробиці про масове насильство розповідають у своїх книжках фізикиня Габріела Кьопп («Навіщо я народилася дівчинкою?»), журналістка Марта Гіллерс («Жінка в Берліні») та інші постраждалі.
Посолка Британії в Україні Мелінда Сіммонс 3 квітня назвала зґвалтування зброєю, яку російська армія свідомо застосовує в Україні. Історія ж підказує, що цей вид зброї Росія відточувала роками.
Під час Боснійської війни й геноциду в Сребрениці (1992–1995) сербські війська створювали «табори зґвалтування» і примусові борделі в місцевих готелях. Трагічно відомий готель «Віліна Влас», який був концентраційним табором та одним із центральних місць масового насильства. Тут утримували силою, ґвалтували й били близько 200 боснійок. За даними Асоціації жінок-жертв війни, після ув’язнення в «Віліні Влас» вижили менш як десять жінок. Загалом за різними оцінками від зґвалтування й інших статевих злочинів під час війни в Боснії постраждали від 20 до 50 тис. жінок. Були й постраждалі чоловіки. У доповіді Amnesty International за 2017 рік ідеться, що десятки тисяч потерпілих досі не домоглися належної компенсації й покарання кривдників. Саме в Боснії, на боці сербської армії, зі слів української письменниці Оксани Забужко, починав «кар’єру» терорист так званих ДНР і ЛНР Ігор Гіркін, визнаний військовим злочинцем. На думку Срджа Павловіча, науковця і письменника з Чорногорії, у 2014 році на Донеччині Гіркін застосував боснійський досвід терору цивільного населення. Вочевидь, під час повномасштабного вторгнення в Україну російська армія знову використовує цю ганебну стратегію.
Російські військові масово ґвалтували цивільне населення під час Першої (1994–1996) і Другої (1999–2009) російсько-чеченських воєн. Найвідоміший фільтраційний табір існував на базі слідчого ізолятора в селі Чернокозово Наурського району Чеченської Республіки Ічкерії. Зґвалтування використовували як форму катувань. Один із численних злочинів став резонансним. 27 березня 2000 року полковник російської армії Юрій Буданов викрав, зґвалтував у збочений спосіб, задушив і закопав 18-літню чеченську дівчинку Чу Ельзу Кунгаєву. Ґвалтівника й убивцю засудили лише до 10 років ув’язнення, а згодом звільнили достроково. У 2011 році Буданова застрелили чеченці просто посеред дня в Москві.
За вісім років російсько-української війни в Донецькій і Луганській областях тисячі людей постраждали від статевих злочинів. У повідомленнях громадських організацій і медіа йдеться про примусове оголення, групові зґвалтування, сексуальне рабство, примус до проституції, примусову стерилізацію й інші форми насильства та катування. Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» наводить дані ООН про те, що з 2014 по 2021 рік від сексуального насильства постраждали 3,1 % чоловіків і 8,2 % жінок, затриманих російськими військовими на тимчасово непідконтрольних територіях т. зв. ДНР і ЛНР. У зоні бойових дій, зазначає «ЮрФем», кожна третя жінка — потерпіла або очевидиця цього злочину. Серед чоловіків такий — кожен четвертий.
Ілюстрація: @anna_grin_art.
Ілюстрація: @anna_grin_art.
Україна двічі, у 2014 і 2015 роках зверталася до Міжнародного кримінального суду в Гаазі щодо воєнних злочинів Росії на нашій території. У 2018 році коаліція правозахисних організацій «Справедливість заради миру на Донбасі» передала в Міжнародний суд понад 100 сторінок задокументованих свідчень про системні статеві злочини, скоєні щодо українок та українців у зоні бойових дій на сході України. Після повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого ініційовано новий розгляд справи про геноцид українського народу. А 3 березня передова група Міжнародного кримінального суду приїхала в Україну розслідувати воєнні злочини Росії.
У травні з’явилася перша судова справа про зґвалтування під час повномасштабної війни, яку РФ розв’язала проти України. Судитимуть російського військового, який напідпитку застрелив українця в його будинку на Київщині. Після того окупант неодноразово ґвалтував дружину загиблого, погрожуючи їй убивством і насильством над маленьким сином, що ховався поряд у котельні.
Жорстокість російської армії
23 березня з’явилася перша офіційна підозра про зґвалтування українки російським військовим. Інформацію оприлюднила генпрокурорка України Ірина Венедіктова на своїй фейсбук-сторінці. Злочинець увірвався у приватний будинок у селі під Броварами і застрелив господаря. А потім з іншим військовим неодноразово ґвалтував дружину вбитого поряд з їхньою дитиною.
Наприкінці травня Уповноважена Верховної ради України з прав людини Людмила Денісова повідомила, що на гарячу лінію Уповноваженої вже надійшло півтори тисячі повідомлень про зґвалтування й тортури, скоєні російською армією. Реальні цифри, на жаль, значно більші, адже далеко не всі потерпілі готові говорити про пережите через стигматизацію цієї проблеми в суспільстві і страх перед загарбниками. Невідомо точно, скільки таких людей не можуть евакуюватися з тимчасово окупованих територій. Частину потерпілих жінок російські військові закатували до смерті, тому їхні тіла оглядатимуть, щоб підтвердити, або спростувати факт зґвалтування перед загибеллю.
Багато свідчень надходить від волонтерських, психологічних та інших громадських організацій. Деякі постраждалі вже зверталися на гарячу лінію «Ла Страда — Україна». Президентка організації Катерина Черепаха розповіла, що телефонують переважно потерпілі на окупованих територіях, тому допомогти їм поки що неможливо через активні бойові дії.
Ілюстрація: @mrsklrv.
Російські військові за час повномасштабної війни в Україні показали себе як мародери, а тепер ще й відзначилися особливою жорстокістю до цивільного населення. Телефонні розмови, які перехоплює СБУ, дають усі підстави думати, що в їхній системі цінностей просто атрофована людяність. Свою жорстокість російські вояки навіть не намагаються приховати. Один із таких промовистих випадків розповіла уповноважена Верховної ради України з прав людини Людмила Денісова. На Київщині російські окупанти казали неповнолітнім дівчатам, що ґвалтуватимуть їх так, щоб ті більше ніколи не захотіли близькості з жодним чоловіком і не народжували українських дітей. Цю свідому жорстокість і осмислений намір катувати цивільних тільки через те, що вони українці, можна розцінювати як частину геноциду армії РФ проти українського народу.
Російські військові знущаються з жінок і чоловіків, геть не зважаючи на їхній вік і стан здоров’я — потерпають немовлята, підлітки та люди літнього віку. Вони свідомо ґвалтують і калічать, знімають це на відео та вважають скоєні злочини ледь не своїми військовими трофеями. Наприклад, російський окупант на прізвище Бичков після сексуальної наруги над немовлям розсилав відео своїм військовим товаришам. На жаль, це не єдиний випадок зґвалтування немовлят і неповнолітніх. Також був зафіксований випадок зґвалтування 45-літнього чоловіка з інвалідністю, який не зміг приєднатися до сил опору й залишався вдома.
Проте вкрай мало постраждалих звертаються у правоохоронні органи. Про злочини російських військовослужбовців часто стає відомо з перехоплених СБУ телефонних дзвінків. Правозахисниця Лариса Денисенко наголошує, що всі такі повідомлення мають ретельно вивчати правоохоронці. В тих бесідах окупанти діляться з бойовими товаришами та рідними історіями про свої жахливі «здобутки» в Україні: в деталях розповідають про насильство над жінками й дітьми, жартуючи про скоєне. Наприклад, дружину одного російського військового неабияк розвеселила історія трьох танкістів, які зґвалтували 16-літню дівчинку.
Журналісти «Схем» ідентифікували ще одне російське подружжя зі схожої за настроями перехопленої розмови: 27-літніх Романа й Ольгу Биковських. Дружина зі сміхом дозволила чоловікові-окупанту «насіловать украінскіх баб», тільки з умовою користуватися засобами контрацепції. Розслідувачі з’ясували, що ця пара має дитину і перебралася в окупований Крим з Орловської області Росії. Биковського поранили в Херсонській області, а наприкінці квітня взяли в полон під Ізюмом. «Люді дічают», — каже в телефонній розмові про звірства своєї армії інший російський військовий. Слово «люди» тут важко припасувати до російських окупантів.
Згадані випадки — це краплі в морі, адже їхня кількість зростає щодня. Проте всі історії сексуального насильства, скоєного російською армією в Україні, мають спільний «почерк»: свідоме знущання, використання статевого насильства як засобу тортур, групові зґвалтування, ґвалтування до смерті, а також насильство над дітьми й дорослими на очах у їхніх рідних, нерідко утримуваних силою. Це вкотре підтверджує думку, що зґвалтування й інші статеві злочини росіян — не «побічний» наслідок війни чи виняток, а частина геноциду, спрямованого на знищення українського народу.
Ілюстрація: @anna_grin_art.
Тим часом окупанти намагаються приховати скоєне за ширмою фейків і дезінформації. Наприклад, 5 квітня в соцмережах масово поширювали оголошення про пошук психологів для зґвалтованих сиріт у Бучі. Проте дитбудинку в Бучі не існує, а вказаний там контакт «руся донцова», вочевидь, вигаданий. Іншим разом у соцмережах розтиражували фейки про зґвалтування дітей в Ірпені. Нерідко російські пропагандисти працюють за старою схемою: на реальне фото з постраждалими тулять необхідний їм підпис-фальшивку. Такими інфовкидами РФ намагається зачистити злочини своєї армії в Україні й підірвати довіру до України інших країн-партнерів. Тому важливо поширювати тільки офіційні, доведені факти насильства, щоб вони не пройшли непоміченими в інформаційному шумі.
Ілюстрація: @darucia_digital.
Злочини російської армії в Україні вражають цинізмом і рівнем ненависті до потерпілих. Ґвалтівники все ще вірять у власну безкарність. Проте Україна зробить усе можливе, аби кожен російський окупант відповів за скоєне. Щоб правосуддя відбулося, дуже важливо повідомляти про пережите вами чи людьми поряд у правоохоронні органи — особисто чи через тих, кому довіряєте.
Щоб зафіксувати факт сексуального насильства, потрібно звернутися:
– у невідкладну медичну допомогу (103);
– у поліцію (102);
– на національну гарячу лінію з попередження насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації (0 800 500 335) (з мобільного або стаціонарного телефону) або 116 123 (з мобільного).
– в Офіс Генеральної прокурорки (+38 096 755 02 40) — якщо немає змоги звернутися в медслужбу та поліцію.
Завдяки цим свідченням Україна зможе зафіксувати й довести злочини в судах і обов’язково притягне російських воєнних злочинців до відповідальності.
