Розшарована реальність. Фотоісторія про коротке повернення в Харків

13 листопада 2022
Share this...
Facebook
Twitter

У дім батьків Ангеліни Бішеп у Харкові російські військові поцілили двічі, а район, де дівчина виросла (Північна Салтівка) — майже зруйнували вщент. Із її місць цілим лишився будинок, де вона жила останні три місяці перед повномасштабним втогренням. Харків’янку повномасштабна війна застала одразу після повернення з відпустки. Із рюкзаком для ручної поклажі вона виїхала в Німеччину, де провела пів року. Потім, переїхавши в Лондон, таки вирішує хоч раз навідатися до рідного Харкова. Фоторепортаж Ангеліни Бішеп — про її коротке повернення у прифронтове місто й нову мінливу реальність, яка розшаровується і часом заграє з минулим.

Мені незручно писати свою історію. Бо вона не має військового героїзму чи особливих подвигів, які, на мій погляд, справді варті уваги. Іноді думаю, що час особистих історій настане тільки після перемоги. Однак геть мовчати теж не можу, бо розумію: те, що я пережила — теж важливе й може когось щонайменше розрадити. Досвіди інших людей допомагають краще розуміти власний. Це протиріччя «говорити-мовчати» зараз гучно лунає всередині мене, незалежно від відстані до реальної лінії фронту. Розхитує, криє, вибиває ґрунт з-під ніг, залишає зневіру.

Мені пощастило. Я — людина, яку нічого ніде не тримало. За збігом обставин мене підхопили до кордону вже 24 лютого, тож я доволі комфортно приземлилася в Європі.

Додому через більш як 200 днів

До того як навідати Харків, я не бачила його більш як 200 днів.

Бути біженкою — це коли ти фізично цілий, але цілодобово наче піддаєшся психологічним тортурам. Реальність розшаровується. Я знаю, що дім, де я виросла, знівечено, тому тут, у Лондоні, вся ця «нормальність» здається пластмасовою, фейковою. Навколо мене — мир і можливості, але відчуття всередині невитравне — мене разом із моїм домом розвалило ракетами. Відтоді як виїхала, відчуття «тут» з’явилося лише під час мандрівок у Львів до друзів і хлопця. Там усе нагадує про світ, який був до лютого 2022 року.

Я їздила у Львів кілька разів за це літо, але через низку обставин не могла наважитися приїхати в Харків. Мені було страшно, що можу втратити будь-який сенс буття десь іще. Не знала, як відреагую на розвалені будівлі. Боялася не впізнати своїх друзів, побачити їх травмованими та знесиленими. Зрештою, жартувала, що стану останнім лохом, якщо під час єдиного приїзду до міста помру під обстрілом, замість того щоб зробити щось корисне. Але туга з допитливістю взяли верх. Тож за одним із львівських сніданків я врешті взяла квиток у Харків «на післязавтра». Відчувала, що мушу побувати там і побачити все на власні очі. Я була готова пережити те, що для харків’ян стало новою реальністю — щоденні «прильоти» й обстріли.

У Харкові я планувала пробути трохи більше доби. Добиралася я до нього більш як 30 годин.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Що далі потяг просувався на схід, то пустішим ставав вагон. Із усіх пасажирів до кінцевого пункту призначення прямувало десь 20 %.

Провідниця, ставши босоніж на столик, чіпляє ремені безпеки на одну з верхніх полиць плацкартного вагона.

Ми під’їхали до Харкова. Коли у вікні побачила дахи житлових будинків, Успенський собор, будівлю вокзалу, мене «накрило»: навіть не підозрювала, що настільки сильно скучила за містом.

Здалеку не було видно розбомблених будівель.

Квітучі клумби, рекламний банер, відкриті «АТБ», «Кулиничі» та «Арома Кава», неушкоджені будівлі і навіть противний яскраво-синій колір смітників. Мій Харків. На перший погляд усе виглядало так нормально. Переповнювало наївне відчуття, наче війна вже позаду. На секунду мозок вирішив, що останні пів року ми дивилися багатосезонний серіал жахів, а тепер кіно скінчилося, можна знову повертатися до звичного життя. Звісно, ця «нормальність» була оманливою.

Пішла до улюбленої кав’ярні Coffee Drivers прямо біля вокзалу, сподіваючись побачити й почути людей, які тут залишалися весь цей час. За стійкою там майже завжди був власник Даня. Він мене знав, бо я жила поруч і часто заходила попрацювати. Замість знайомих фрілансерів побачила трьох поліцейських і двох військових. Кава в улюбленій кав’ярні мені смакувала незмінно добре, краще, ніж будь-де в Європі.

Першим пунктом у моєму плані повернення була квартира на старій вулиці неподалік вокзалу. Там жили мої друзі, які евакуювалися в Берлін. Нині це тимчасовий дім їхніх друзів, артистів-волонтерів.

За день до мого візиту в Харкові не було світла, тож ми не змогли завчасно домовитися про зустріч із друзями друзів. Разом із товаришем просто подзвонили у двері: «Привіт! Я Ліна, це Валєра, ми від Олі з Женьой. Зайшли передати привіт». Нас обійняли та запросили на чай.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Моє останнє житло — неподалік цієї квартири друзів. З минулої осені я винаймала кімнату в будинку 1914 року, у відомому дворі на початку вулиці Полтавський Шлях. Цей будинок — цілий, однак навпроти — зруйнована від «прильоту» пам’ятка архітектури. На щастя, жодна людина тоді не постраждала.

За ключами від своєї квартири треба було сходити до моєї колишньої сусідки Даші. Вона — єдина з нашої компанії (з чотирьох людей) залишилася в місті. Волонтерить в одному з харківських штабів, де всіляко допомагають військовим і цивільним — плетуть маскувальні сітки, фасують гуманітарку тощо.

Share this...
Facebook
Twitter

Після робочого дня люди приходять у волонтерський штаб допомагати, наприклад, плести «кікімори» для військових.

Share this...
Facebook
Twitter

Даша плете жовто-блакитні браслети.

Share this...
Facebook
Twitter

У волонтерському штабі зустрічаємо британця, який плавить в електрочайнику парафін для окопних свічок, які робить зі старих консервних банок. На питання, чому він тут, відповів, що відколи зацікавився українськими подіями (російсько-українською війною. — ред.), просто не бачив себе в іншій ролі й хотів допомогти.

Гумдопомога для жителів деокупованих міст і сіл Слобожанщини.

Із пів години я пробула в штабі, взяла ключі й нарешті потрапила додому.

Востаннє я лишила свою кімнату перед відпусткою, 8 лютого. Пам’ятаю, як 21 лютого співробітник аеропорту в Лісабоні запитав у мене, як справи вдома (в Україні. — ред.). Я махнула рукою, сказала щось на кшталт «росіяни кожні пів року бризкають слиною і брязкають зброєю, все буде ок, я ось до Києва лечу!». Після 24 лютого я багато разів згадувала того чоловіка й думала, що він тоді думав про мене. Певно, я справила враження усміхненої легковажної дівчини з маленьким рюкзаком, яка принципово не читає новин. Три наступні місяці все, що в мене було з речей — це той рюкзак ручної поклажі.

Автопортрет удома. Знайшла капці, які ще до великої війни подарувала бабуся — тоді здавалися недолугими, а зараз — дуже цінною й теплою річчю. Позаду на підлозі в коридорі — теперішнє спальне місце моєї сусідки Даші.

Вікна моєї кімнати. Заклеєні скотчем і зашторені на випадок вибухової хвилі.

Із усіх речей, що залишилися в моїй квартирі — кілька коробок із взуттям «на вихід», великі келихи для вина, куплені в день переїзду, багато акварельного паперу та дуже багато записників із приватними нотатками з терапій, власними переживаннями, віршами.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Настінний календар, який хтось перегорнув на «Березень», поки мене не було.

Майже пів дня я перечитувала свої щоденники й переглядала старі фото.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Забираю з собою кілька книжок у наступну поїздку з дому.

Share this...
Facebook
Twitter

Ці нотатки я пишу зі стильного приватного будинку в Лондоні, але бути тут — не моє досягнення, а збіг обставин. Велика війна дала зрозуміти, що маленька кімнатка в Харкові з дивним ремонтом і купою важливих мені дрібниць — те, що мені цінніше за будь-які закордонні апартаменти. Бо це світ, який я сама облаштовувала, це мої, а не чиїсь досягнення.

Добре пам’ятаю першу повітряну тривогу після повернення:

— Окей, Валєр, ідем в підвал, — сказала своєму другу, який трохи підсміювався з мого поспіху. Перші дні вторгнення РФ він провів на найпівнічнішій вулиці Салтівки — його вікна виходили на сторону російського Бєлгорода. Валерій уже не боявся. Мені здавалося, що харків’яни (і загалом люди у прифронтових містах) настільки адаптувалися до нових реалій, що вже не квапляться в укриття після перших сигналів повітряних загроз.

Кваплю Валерія спускатися в укриття під час повітряної тривоги.

Виявилося, що в моєму будинку підвал був в аварійному стані. Погуглила. Ніяких альтернатив поряд не було. Отже, я опинилася в місті, в яке «прилітає» щодня, але поруч зі мною — жодного придатного укриття. Я панікувала та злилася, як так може бути.

— Бачиш? Можна не поспішати. Ходім в «Кулиничі». Двічі в одне місце не прилітає, — каже Валєра.

І я йду. Відчуваю, який це абсурд. Купую улюблену слойку зі сливою.

Назад до квартири повернулася вже сама. Емоційний стан «стрибав», тож попросила Валерія побути з цим наодинці. Решту дня провела у своїй квартирі, щоб оговтатися й повернутися до себе.

Автопортрети. Кілька годин поспіль читаю свої щоденники, фотографую важливе.

Share this...
Facebook
Twitter

Час збиратися й вирушати далі.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Час із батьками

Я вирішила поїхати до батьків. Вони живуть зараз у маленькому селі на південний захід неподалік від Харкова. Там відносно безпечно.

Дорогою фотографувала знайомі будівлі, чимало з яких були вже безлюдними.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Коли я фотографувала одну з вулиць, перехожа жінка запідозрила мене в диверсанстві і пообіцяла викликати міліцію. Спершу усміхнулася про себе, бо ж міліції у нас не існує вже років сім, але така пильність місцевих тішила.

Міліція
Із 2014 року почалася підготовка до реформи міліції, а 2015 року було утворено Національну поліцію.

Я йшла до залізничного вокзалу, місто поступово поринало в темряву. Освітлення не вмикали. Потім трохи шкодувала, що поїхала в перший же день, бо хотілося побачити й сповна відчути на собі Харків воєнного часу геть без світла.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Коли вже сіла в електричку, мені написав знайомий, який залишився жити в Харкові. Пропонував погуляти темним центром, поки до комендантської було пару годин. Ми давно не бачились. Я вагалася, та все ж відмовилася від пропозиції.

Share this...
Facebook
Twitter

Зупинка в одному з невеликих містечок. Вийшла на кілька хвилин у повну темряву.

Share this...
Facebook
Twitter

Діставшись пункту призначення, пішла до будівлі вокзалу. Навпомацки знайшла вихід звідти — все було без світла. Мене мали зустріти батьки, але вони спізнювалися. Всі люди, які їхали зі мною в електричці, чомусь пішли в іншу сторону.

До комендантської години залишалося 60 хв. Я стояла одна біля порожньої будівлі вокзалу в повній темряві й тиші. Прифронтова зона. Батьки все ще в дорозі. Я стояла й молилася, щоб ніхто не вистрибнув на мене з кущів. Сотню разів повторивши мантру, що більше ніколи сама не поїду сюди.

Мої рідні — тато та його тато, мама та її мама, живуть у маленькому приватному будиночку родичів, у селі на південний захід від Харкова. До цього вони жили в трьох окремих квартирах на Салтівці, найбільш ураженому російськими військами районі Харкова. Сподіваюсь, що вони повернуться додому, і що повертатися таки буде куди.

Ми з татом дійшли до старого сімейного цвинтаря, що за краєм їхньої ділянки. Тато каже: «Воно цікаве, подивишся вдень». А я вже так звиклася із темрявою і заспокоїлася після пережитого на вокзалі, що пішла дивитись прямо тоді, серед ночі.

Як виглядає тимчасове житло моїх батьків, дідуся й бабусі, я побачила вже вранці. Було так затишно, що не хотілося їхати.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Мій дідусь на веранді. Після мікроінсульту йому складно пересуватися, тому перебування тут йому на користь, адже до цього він жив у будинку, де часто вимикали світло, а тому не міг користуватися ліфтом.

Ми з мамою сходили в ліс по гриби, ще раз прогулялися територією навколо будинку з татом, познайомилися з сусідами. Мені б дуже хотілося побути там довше. Я приїду сюди ще. Дуже хочу приїхати.

Харків був вогким і прохолодним, коли батьки відвезли мене з села в місто. Попрощались із ними. Знову не знаю, коли їх побачу. Ця невизначеність — найскладніше. Не розумію, зустрінемося ми за місяць, чи пів року, чи за бозна скільки ще. Невизначеність на відстані відчувається як вічність.

Ще один день у Харкові

Другий свій день у Харкові вирішила пройтися містом і врешті побачити понівечені вулиці на власні очі.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Харківський митець Гамлет творить, краща точка з шаурмою в місті працює, люди працюють і волонтерять. Місто продовжує жити попри все.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Навпроти оперного (Харківський національний академічний театр опери та балету ім. М. Лисенка. — ред.) — Мироносицька церква. З її куполів через вибухові хвилі посипалося сусальне золото. Але цю споруду мені ані трохи не шкода, бо, по-перше, вона підпорядкована Московському патріархату, а по-друге, її звели попри протести громади.

Я не знаю звуку «прильотів». Сиділа, відпочивала біля оперного й дослухалася до кожної машини, що їхала бруківкою. Не знала, що звук коліс може бути настільки моторошним.

Почалася повітряна тривога. Вирішила пересидіти її в підвальній кафешці збоку від Оперного. На відбій чекала близько години. На щастя, «прильотів» не було (вони були вночі, поки я була за містом).

До потяга на Львів лишалося десь зо три години. Викликала таксі й поїхала до ще однієї квартири, де колись жила.

Share this...
Facebook
Twitter

Архівне фото: я у своїй кімнаті, «мольберт» із будівельної драбини та старої пральної дошки. (І. Чекачков)

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Прямо перед під’їздом працює мій улюблений овочевий кіоск. Продавчині на вигляд років чотирнадцять. Із нею помічник років десяти. Говорячи зі мною, переходять на українську. А я мало не плачу, бо не розумію, чому вони мають проживати цю війну. За що їм таке дитинство?

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Улюблений куток в кінці вулиці із видом на південну Салтівку.

Перша позначка «Укриття», яку я побачила під час свого перебування в місті.

Викликала таксі до вокзалу. На цей день лишався останній пункт: побачити Таню. Вона — моя подруга і директорка харківського театру «Нєфть», більша частина команди якого під час великої війни переїхала у Львів і створила там театр «Варта». Таня не виїжджала та увесь цей час працює в Штабі Культурного ШОКу.

У кіоску на вулиці Чайковській взяла Тані судочок лохини і поїхала до неї. Дорогою питала в таксиста про те, чому Харків зараз так потерпає:

— Ну, халепу роблять, щоб нам побільше проблем. С*ка, маньяки, терористи. Ну реально нелюди. Звіріють. Але Харків що — Харків безсмертний, живе собі. Слава Богу, все добре. Хотілося би, звісно, краще, але що поробиш. А зараз як не постріляють день — то алілуя, хоч день спокійно пожили. Зараз стемніє і буде як на кладовищі, тільки фарами встигай світити. (авторський переклад з рос.)

Ми приїхали в кав’ярню «Оптиміст» на вулицю Конєва (чекає перейменування). Данило, її директор (і тієї моєї улюбленої Coffee Divers біля вокзалу), вже під час повномасштабної війни відкрив ще дві точки, назвавши їх «Оптиміст». Нарешті побачилися з Данилом, випила його прекрасний флетвайт і нарешті обійняла Таню. Часу лишалось дуже мало.

У перший день, коли в кав’ярні я побачила військових, з’явилася ідея «підвісити» їм каву. Написала про це у свій чат харків’ян, які на час великої війни переїхали в Берлін. За добу зібрали півтори тисячі гривень, які закинула на рахунок Coffee Divers. Трішки підтримали локальний бізнес і передали привіт нашим захисникам.

«Підвішена» кава
Соціальна ініціатива, коли людина сплачує за якийсь продукт або послугу, але дарує таким чином його споживання чи використання тим, хто цього більше потребує.

Таня коротко поділилася своїм досвідом життя під час війни. Розумію, що не можу сповна розділити її емоції і зрозуміти стан, бо ми жили в різних контекстах. Зізнаюся, що я очікувала (і боялася) побачити виснажених, змарнілих людей, які живуть у воєнному Харкові. А натомість навколо — нескорені, горді, красиві люди. Пишають ними.

Загалом Харків навіював ностальгічну меланхолію, часом хотілося ридати просто серед вулиці.

Час знову їхати з міста. Я не в еміграції, не полетіла шукати долі. Я не вдома, бо мій дім — у Харкові. Привиди мого довоєнного життя тут на кожному кроці. Після цього короткого повернення в Харків з’явилося відчуття, наче моя реальність стерлася через цю кляту війну. Я приїжджаю у нові міста, спиняюсь там у когось, але не хочу вкорінюватися. За кордоном я не вкорінююся. Це схоже на протест. Я просто переходжу з однієї чиєїсь реальності в чиюсь іншу. У Львові, коли приїжджаю до коханого і до друзів, я теж не вкорінююсь, бо знаю, що я там ненадовго. Моя реальність — у Харкові. Я торкнулася її, але не могла повернутись.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Ангеліна Бішеп

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Анна Яблучна

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією