Село Руські Тишки лежить на північ від Харкова, до міста всього 9 кілометрів. А до кордону з РФ — 18. Таке географічне положення визначило долю села з перших годин повномасштабного вторгнення – на понад 2 місяці стати російським плацдармом для обстрілів Харкова. Місцеві мешканці опинилися в окупації, серед них — начальниця поштового відділення «Укрпошти» Оксана Мальцева. Вона прихищала людей, пекла хліб, здавала ворожі позиції та навіть брала полонених.
Мешканці Руських Тишків почули перші вибухи 24 лютого 2022 року десь о п’ятій ранку. Уже за годину в село в’їхала російська техніка. Майже ніхто з кількох тисяч жителів не встиг покинути населений пункт.
Оксана Мальцева розповіла, що вже після перших обстрілів зникло світло, окупанти заглушили їм зв’язок:
— На родинній раді вирішили не виїжджати, бо могли не пройти фільтрацію: мій 18-річний син був уже на фронті, а 4-річна донька добре знає, що брат служить. І завжди, коли бачить чоловіків у військовій формі, радо гукає: «Слава Україні!».
РОСІЙСЬКІ ФІЛЬТРАЦІЙНІ ТАБОРИ
В'язниці для цивільних і військовополонених, які використовуються військовими РФ для затримання українських громадян, які загрожують російському контролю над Україною.Оксана не вірила, що РФ нападе, хоч і чула від подруги, яка працювала в селі Стрілечому на самому кордоні, про скупчення російської техніки. Оксана тоді думала, що це така «гра м’язами». Коли Путін напередодні повномасштабного вторгнення визнав так звані ЛНР і ДНР, син сказав Оксані виїжджати, але вона відмовилася: не захотіла тікати з дому та відчувала відповідальність через роботу.
«ЛНР» І «ДНР»
Окупаційні маріонеткові режими, встановлені РФ на окупованих нею територіях окремих районів сходу України. Також відомі як «Луганська народна республіка» і «Донецька народна республіка».— Я приїхала зранку скутером на роботу — тепер його нема, бо [російські військові] демілітаризували — і розповіла дівчатам, що всю ніч проплакала, а вони з мене сміялися: яка, мовляв, війна. Я оглянула відділення, у нас там є крупи, олія, туалетний папір — оце треба взяти про запас, подумала.
Оксана з чоловіком, п’ятьма дітьми, зятем та онуком під час окупації залишились у своєму будинку. Завдяки тому що на подвір’ї тривало будівництво, люди мали генератор:
— На час окупації наш будинок перетворився на рукавичку, у якій знайшли прихисток чимало знайомих і незнайомих людей: дачники, мешканці сусіднього села, яких [загарбники] не пропустили додому, 17-річний хлопчик та 15-річна дівчинка, які були без батьків. Бували дні, коли нас у будинку було до 30 людей.
Оксана каже, що так було простіше, адже люди розраджували та підтримували одне одного. Вони постійно обмінювались інформацією, і отакі розповіді за вечірнім чаєм про побачене в селі підштовхнули господиню до подальших дій:
— Я була зі зв’язком, бо наш будинок розміщений під горою заввишки 50 метрів. І якщо піднятися на гору, то навіть інтернет ловив.
Тож Оксана підіймалася на гору і передавала синові позиції ворогів. Вони мали секретний чат, і про те, що жінка здає ворожі позиції, ніхто не знав. З гори вона бачила все село, довколишні села та район Харкова — Салтівку. Бачила, звідки стріляють, куди заселяються окупанти, тож могла дати точні координати:
— Тут мені пригодилася моя робота, адже починала я працювати листоношею. Тож добре знала кожну вулицю, адресу, будівлю в селі. Якось дізналася, що в місцевий готель заселилося до 150 [російських військових]. Там був командний штаб. Передала інформацію куди треба, і все — на другий день усі окупанти пішли до Кобзона на концерт (загинули. — ред.).
Зашити рани, роззброїти зайд, стати до роботи
Під час окупації Оксана мусила дбати за безпеку дітей, годувати всіх, кого прихистила. Чоловік змурував піч надворі, то вона пекла хліб і роздавала людям, адже магазини не працювали, продуктів не завозили. Згадує, як люди плакали й дякували за хліб. Їй теж допомагали: коли бачили, що ніхто з її родини не прийшов по гуманітарну допомогу, то приносили додому:
— Я плакала, що люди мене помнять у такий важкий час. Якщо вони мене не забувають, то як я можу про них забути? Я не вважаю себе героїнею, я нічого такого не зробила. Так має бути і так має робити кожен в Україні, і тоді наша нація не помре ніколи.
У квітні на подвір’я жінки прилетів касетний снаряд й уламком поранив її 20-літню доньку. Терміново треба було везти дівчину в лікарню — на територію РФ. Але дочка відмовилася туди їхати. Тож Оксані довелося самотужки проводити операцію: діставати уламок, зашивати рану. На щастя, минулося без ускладнень, нині із дівчиною все гаразд.
5 травня почалося звільнення села:
— [Загарбники] в ніч із 5-го на 6-те тікали, хто на чому міг. І ось 8 травня ЗСУ вже дійшли до Тишків. Тепло. Я печу хліб надворі і бачу, як з лісочка на горі виходить військовий без шевронів.
Спочатку Оксана подумала, що то український воїн, але потім помітила на дулі автомата білу ганчірку. Солдат підійшов, попросив води, хліба. Розповів, що вже три дні переховується в лісі з товаришами. Сказав, що їх лишилося троє з 30, один поранений. Жінка дала їм хліба й води та спитала, звідки вони є. Вони були зі східних українських регіонів (окупованих РФ з 2014 року). Оксана сказала їм, що і сама родом з міста Чистякове (на схід від Донецька, в окупації з 2014 року), але дитиною виїхала звідти:
— Усі мої родичі там: бабуся, тітка, двоюрідні сестри. Я знаю, що таке окупація і що таке «рускій мір» з 2014 року. Ми не бажали, не звали їх (росіян. — ред.) сюди, до нас.
Разом зі своїми домашніми жінка стала переконувати ворожих комбатантів здаватися, бо ЗСУ не знущаються над полоненими:
— Ветеран АТО, якого ми в себе переховували, зателефонував кому треба. А поки ми чекали на наших хлопців, цих зайд роззброїли та замкнули в льосі. А вже як приїхали наші хлопці, ми їм передали полонених.
АТО
Антитерористична операція на сході України, розпочата 2014 року. Із 2018-го була трансформована в Операцію об'єднаних сил.Після звільнення село Руські Тишки з плацдарму російських військ перетворилося на поле бою, де проходила лінія фронту. Тому до осені Оксана з сім’єю жила в евакуації. 22 вересня, після того як Сили оборони остаточно відтіснили окупантів з цієї частини Слобожанщини, жінка повернулася до своєї поштової роботи. З моменту окупації відділення «Укрпошти» в Руських Тишках не працювало, у березні Оксана його відкрила й роздала продукти людям. Відділення вціліло, але постраждало: знесло дах та повилітали вікна від вибухів. Гроші та документи, які були сховані у сейфі, також вдалося зберегти:
— Моє відділення єдине стаціонарне аж до кордону, що почало працювати, то люди в нас отримують посилки, листи, уже почали потрошку платити за газ. У сусідні Циркуни завозю те, що вони виписали, у себе по селі розвозю пенсії, беру платежі, їжджу в магазин їм. Я працюю з 2006 року, люди звикли, що і можу і тиск поміряти, і укол зробити, взяти довідку в сільраді.
Нині дах у будівлі полагодили, вікна забили. Сільська влада передала генератор, бо у Тишках станом на середину березня 2023 року не відновлено електропостачання. Оксана каже, людям жити немає де. Тому ночують у Харкові, у родичів, винаймають житло:
— 90 % у нас житла пошкоджено. 50 % — не підлягає відновленню, в решти немає вікон, дахів. Зараз ще зимно, люди приїжджають до мене за пенсією, субсидією, лампочками (в Україні діє програма обміну ламп розжарювання на енергозберігальні. — ред.), за допомогою з благодійних фондів. Вони так радіють, що пошта працює!
Разом із новою листоношею Оксана обслуговує людей. Навчилася водити авто, бо село велике, нападають зграї здичавілих собак. Хоч і гучно, але працюють:
— Коли летить по Харкову, у мене хата труситься. Прикордонну смугу ми теж чуємо. Але було в нас і гірше, тому ми почуваємося добре, віримо в нашу перемогу, в наших хлопців. Усе буде гаразд!
