Повернутися з фронту і навчати жити з протезом

Історія Руслани з позивним Сіма увійшла до нашого мультимедійного проєкту про військових, які після служби адаптуються до цивільного життя. Поговорили з ветеранкою про її шлях у Збройних силах, поранення, відновлення і життя без барʼєрів. 

18-річною долучитися до ЗСУ

До повномасштабної війни Руслана жила в Одесі, працювала офіціанткою. Про те, що розпочалося вторгнення, дівчині сказала мама-військовослужбовиця. Руслана спочатку не повірила:

— Я одразу вписую в інтернеті: «Україна, 24 лютого» (щоб подивитися новини цього дня). І, дійсно, я бачу, що [почалася] війна. Я тоді ще жила біля моря. І чую: перший вибух.

Кілька днів Руслана була в Одесі, але потім, за маминою порадою, зібрала речі і поїхала в село. Там вона пробула тиждень, а тоді знову повернулася в рідне місто:

— Мені писали друзі, що вони роблять коктейлі Молотова. Скидали фотографії [зроблені] в Одесі. А я тут в селі. Мені відчувалося нібито я втікла. Я дивилася новини, бачила ці постійні «прильоти». І я зрозуміла, що я мушу повернутися. Як тільки я повернулася, я одразу почала збирати документи [для мобілізації]. Подзвонила мамі, запитала, що мені треба для цього. Вона мені дала перелік. І я почала цим займатися.

Так за два місяці від початку широкомасштабної фази війни 18-річна Руслана приєдналася до Збройних сил України. Ділиться, що до цього спонукав її характер:

— Через те, що я з дитинства була дуже бойова, я зрозуміла, що я мушу це зробити. Я розуміла, що в мене немає тієї підготовки, я не буду виконувати якісь суперзавдання. Але розуміла, що не дивлячись на те, як я ненавиджу папери, я готова сидіти і з ними працювати, аби це допомагало моїй країні.

Військова отримала посаду в запорізькому штабі, де збирала і сортувала документи. Згодом, щоб виконати завдання, для якого потрібно було поговорити з людиною віч-на-віч, Руслані довелося їхати на першу лінію зіткнення:

— Я дуже сильно мріяла там побувати, бо я бачила, як кожного дня пакується машина людей, одягає бронежилети, шоломи, і їде туди. Потім повертається ввечері. Це завжди такий звʼязок між тилом та головним КСП (командно-спостережним пунктом. — ред.) на першій лінії. І я декілька разів просила взяти мене з собою, але дорослі чоловіки мені сказали: «Мала, не вигадуй, сіла, сидиш, працюєш». 

Та коли військова потрапила на першу лінію (за 15 км від ворога), зрозуміла, що хоче працювати там, а не в тилу:

— Я заходжу в штаб, і це було як в кіно. Я бачу стіл величезний, на якому лежить карта, одна лампочка висить, тут працює рація, тут бігають офіцери, стоять над тим столом, приймають рішення, як, куди нам рухатися. Я просто зайшла і не змогла навіть просунутись далі — завмерла.

Повернувшись у Запоріжжя, Руслана вирішила, що робитиме все, аби потрапити на першу лінію. Для цього потрібен був дозвіл командира, який дівчина не раз намагалася отримати:

— Я кажу [командирові]: «Будь ласка, я буду робити все, що потрібно. Якщо треба, я буду всю ніч не спати, нести наряди». І він мені сказав: «Давай зробиш роботу, і тоді приїдеш». Дав мені завдання, я це все зробила за три дні.

Із часом командира таки вдалося переконати — Руслана одразу зібрала речі, передала виконані доручення і переїхала на КСП. Розповідає, що одразу поставила свою розкладачку, і сіла за рацію:

— Просиділа дві доби поряд з людьми, які працювали. Я все слухала, намагалася запамʼятати. І третя ніч — це була моя власна ніч. Я сиділа сама, біля мене сидів офіцер, з якими ми разом несемо нічний наряд. Мені було дуже не по собі, тому що я розуміла відповідальність, тому що я мала звʼязок з останньою позицією, яка перед ворогом. І якщо щось трапиться, або якийсь момент передачі інформації, мені це треба було дуже швидко записати і передати цю інформацію, прийняти і передати назад. І я дуже переживала.

Проте день за днем Руслана все більше звикала до роботи в ролі операторки-звяʼзківиці. Вона тримала зв’язок між позицією на лінії зіткнення та іншими підрозділами, передавала інформацію про обстріли, вильоти ракет чи виходи артилерії, викликала медиків для евакуації. Зафіксувати потрібно було абсолютно все: кожен звук, переміщення техніки, скільки випустили снарядів, яка кількість поранених або загиблих. Це Руслана називає найважчою частиною роботи. Бували випадки, коли поранені помирали, поки операторка встигала викликати медиків. Або доводилося вночі фіксувати вильоти ворожих ракет, а зранку — читати новини про постраждалих і загиблих:

— Я розуміла, що немає вибору, що ми всі мусимо триматися. Ти не можеш взяти або кинути це все і піти. Ти мусиш бути тут, робити свою роботу. Я, як мінімум, обіцяла своєму командиру. Я казала, що я впораюсь, я буду робити все. І в мене не було права на помилку або права опустити руки.

Із часом обстріли ставали буденністю, згадує Руслана. Якщо серед ночі прокидалася від звуків «Градів», то засинала далі з думкою, що це не ЗРК С-300, а отже, небезпека не така висока. Хоча військова могла повернутися в тил, добровільно обирала залишатися на позиціях. Бо, як говорить Руслана, відчувала відповідальність перед командиром і побратимами.

Улітку 2022-го ситуація на фронті стала напруженішою: більше ворожих літаків, обстрілів артилерією, штурмів піхоти. Операторка згадує, що тоді у неї стало більше роботи. Хоча Руслана й могла взяти відпустку, щоб відновити сили, але не хотіла залишати команду:

— Якщо я поїду, в них наряди стануть ближче, роботи більше, а всі втомилися, всім важко. Чому я зараз мушу взяти і поїхати?

Разом із почуттям відповідальності, триматися в напруженому робочому режимі допомагала підтримка і турбота рідних. Мотивувала також племінниця:

— Мені брат скидає фотографію новонародженої моєї племінниці. І я просто на весь штаб починаю кричати: «Я стала тіткою». І це було дуже приємно. Я починаю ділитися своїми враженнями, як тут починається обстріл. Я просто відкидаю телефон — починаю працювати.

У війську Руслана не відчувала, що її знецінюють. Навпаки, командир розраховував на неї, а з побратимами і посестрами швидко вдалося знайти спільну мову:

— До мене ставилися, як до солдата. Іноді ставилися, як до дівчини, але було приємно. Ми могли сісти вночі, відкрити консерви і їсти. І всі разом з дорослими чоловіками обмінюватися досвідом, говорити про те, що нас чекає в цивільному житті, коли ми повернемося. Ці розмови обʼєднують, і вони не відрізняють людину від людини.

Поранення

Після десяти місяців роботи на запорізькому напрямку, розповідає Руслана, відбулася ротація у тоді вже деокупований Херсон. Раніше її КСП працював у полі, де легко було відрізнити українську стрільбу від ворожих обстрілів, а в місті це стало робити важче. У Херсоні з його багатоповерхівками, згадує Руслана, «прильоти» чути інакше, було важко зорієнтуватися, на якій вони відстані. 

Саме на херсонському напрямку Руслана отримала поранення, через яке втратила ногу. Тоді екіпаж потрапив під ворожий обстріл. Через пряме попадання у коліно, військова одразу зрозуміла, що ліву ногу доведеться ампутувати, але намагалася переконати себе, що кінцівку вдасться врятувати. У той момент, згадує Руслана, відчувала неймовірний біль. Та їй пощастило, що бойові медики з іншої бригади проїздили поруч і змогли вчасно зреагувати. Дівчину доставили в херсонську лікарню, де їй ампутували ліву ногу. 

Руслана опритомніла вже дорогою до Миколаєва. Згадує, що одразу торкнулася місця, де мала бути нога, але зрозуміла, що її немає і заплакала. Далі розпочався період, який вона називає «побувати у пеклі», адже будь-який рух приносив біль: 

— На день третій я вже так втомилася плакати. […] Коли вдень мені треба щось робити (пересуватися, поїсти, сходити у вбиральню), тобто ці рухи, вони приносили муки болі.

Руслана намагалася не плакати, щоб полегшити страждання рідних, які весь час були поруч. Каже, було боляче дивитися, наскільки вони переймаються за неї: 

— І я тоді пообіцяла собі, що я буду пробувати це робити (плакати. — ред.) менше. Плюс до мене мав приїхати командир. А я не могла показати командиру, що мені важко, бо я, напевно, більше переймалася за командира, ніж за батьків, тому що я йому давала обіцянку. А батьки знають, що таке війна, вони самі служили і в АТО, і всюди. 

Руслана згадує, як командир Бук приїхав у Миколаїв, щоб провідати її:

— Я вже на кріслі колісному, качу до нього: «Бук, все добре, зараз пару місяців, протез, — кажу, — повертаюсь на службу, будемо працювати далі». Він такий: «Давай-давай, Сіма, я тобі впрацюю далі».

Відновлення

Зараз ветеранка відчуває, що їй комфортно говорити про поранення, бо так вона може надихати і навчати інших. Руслана вважає, що це її завдання, адже так військові бачать: життя продовжується. Хоча раніше вона й сама думала, що буде дуже важко переживати втрату ноги:

— Кожна людина думає, що краще їй загинути, ніж залишитись з інвалідністю. Запитайте в кожного військовослужбовця, який свідомо сам туди (на фронт. — ред.) йшов. Кожна людина готова не повернутися, ніж повернутися з інвалідністю. І я їхала туди так само з цим відчуттям.

Хоча поранення і змінило її життя, Руслана не жалкує про рішення долучитися до війська:

— Я виплакала дуже багато сліз, коли втратила ногу. Я плакала безупинно. Мені було дуже важко і я не хотіла жити, не хотіла сприймати, що моє життя тепер буде таким. І я просто так [казала]: «Залиште мене, не чіпайте мене, все. Я не хочу ні їсти, ні спати». Але жодного разу я не плакала через те, що: «Навіщо я туди (в ЗСУ. — ред.) пішла». Жодного разу. 

Руслана розповідає, що війна і служба у війську змусила переоцінити життєві цінності. Йдеться як про буденні моменти, як-от можливість прогулятися і випити кави, так і про масштабніші зміни світосприйняття:

— Коли ти отримуєш поранення, втрачаєш якусь частину тіла, ти розумієш, наскільки було приємно навіть просто ходити. Коли ти вдягаєш протез і починаєш робити те, чого ти не міг робити ось буквально тиждень тому, ти знов це все переосмислюєш.

Під час реабілітації, за словами Руслани, крім фізичного болю, фантомного відчуття ноги, виникають і психологічні труднощі. Людина з ампутованою кінцівкою має усвідомити своє нове тіло, прийняти його. Із цим Руслані допомагав брат. Він привіз у палату дзеркало, щоб сестра могла дивитися в нього і звикати до нового вигляду, також щодня водив на прогулянки й у кафе на обід, запропонував купити новий цивільний одяг: 

— Мені було дуже важко вперше вийти на вулицю в звичайному одязі. Тому що я розуміла, що я зараз одягну звичайний одяг і матиму вигляд як просто дівчина без ноги. А коли ти стоїш в статутній ЗСУшній формі, ти виглядаєш, як воїн, який втратив ногу за щось. І оце, може, нічого не змінює, але в голові людини, яка отримала поранення, це велику роль грає.

В одеському шпиталі Руслану не покидало болюче усвідомлення, що життя не буде таким, як раніше. Під час реабілітації допомагала робота з психологинею. Їй ветеранка вдячна за те, що тепер вміє не концентруватися на минулому, а повертатися до теперішнього: думати про те, яким був її день, що вона встигла зробити. Також намагається фокусуватися на хороших людях, які її оточують. Хоча хейтерів вистачає, особливо, у соціальних мережах. Проте Руслана впевнена, що тільки вона вирішує, як їй жити:

— Я дуже була залежна від думки інших людей. Навіть вплоть до того, що мені вдягнути, як на мене подивляться, якщо я зараз почну робити те чи інше, чи хтось не засудить мене. […] Я подумала, що: «А може, байдуже взагалі на все. Може, просто відчепитися від себе і робити те, що я хочу, те, що мені подобається». 

Так Руслана вирішила вести соцмережі, де ділилася б перебігом реабілітації. Це отримало настільки позитивний відгук, якого ветеранка й не очікувала. Згадує, що часом повідомлення від підписників допомагали впоратися з болем краще, ніж знеболювальні. 

Так, із часом Руслані вдалося усвідомити себе в новому стані:

— Я по-справжньому покохала себе та своє життя вже після поранення. До поранення мені не подобалось ні моє тіло, ні моє життя, ні те, яка я була. От тільки на службі я стала наповнюватися якимось такими приємними прям враженнями. І коли я втратила ногу, я підстрибувала до дзеркала, дивилася на себе і розуміла, що це я от така. І, може, я взагалі-то мала бути такою.

Руслана переконана, що ніхто не може змусити поранену людину щось зробити, окрім неї самої. Реабілітологи можуть навчити базових знань і пояснити, як користуватися протезом. Але як людина адаптуватиметься, залежить лише від неї: 

— Ти маєш розуміти, що ти для себе хочеш. […] Я або жертва, або я просто починаю жити [по-новому]. Я можу або закритися в стінах, або я можу робити те, про що я мріяла. […] Кожна людина, яка тільки починає свій шлях, вона має для себе зрозуміти, хто вона в цьому світі, і яку роль вона обирає для себе. І що вона хоче для себе. Якщо людина по-справжньому хоче жити, вона буде жити.

Робота в Superhumans

Руслану оперували пʼять разів. Після одеського шпиталю вона була в санаторії. А потім Ольга Руднєва, керівниця Superhumans, запросила її на відкриття їхнього реабілітаційного центру:

— [Ольга] каже: «Ти не маєш зараз протезуватися у нас. Ми просто тобі зробимо екскурсію, покажемо, що да як». Я приїхала і одразу зрозуміла, що я маю бути тут. Я дуже сильно не хотіла їхати за кордон. Я дуже хотіла протезуватися вдома.

Superhumans — це всеукраїнський центр із протезування, реконструктивної хірургії, реабілітації та психологічної підтримки постраждалих від війни дорослих і дітей. Перший заклад відкрили у 2023-му поблизу Львова. Там виготовляють протези, безкоштовно протезують та реабілітують пацієнтів. 

Після відвідин центру Руслана вирішила протезуватися в Superhumans. Уже за три дні вона стала на протез. Тоді ветеранка мала чіткий план, як хоче відновлюватися, тож налаштовувалася на нього і мала успіхи:

— Я одразу [після протезування] почала йти. Це були не правильні кроки, але вони були. Мені казали, що мені треба буде пів року для того, щоб взагалі зрозуміти, як треба ходити і пересуватися, а я на пʼятий день вже поїхала в Одесу і впевнено йшла з однією милицею, з ідеальною рівною ходою, з ідеальним балансом, перекатом через протез. І впевненістю.

Хоча процес не був легким. Бувало, що протез натирав до крові, але ветеранка все одно надягала його і намагалася звикнути, щоб якомога краще адаптуватися:

— Я вже ходжу рік і я досі вчуся. Я минаю всі перешкоди, я вмію бігати, ходити вверх по сходах, вниз. Я вмію все. Але на цьому я не зупиняюся. Тому що я хочу вивести це все до ідеального стану. Так, щоб взагалі не було помітно, що я на протезі. Не тому, що я хочу сховатися, а тому, що я знаю, що я можу зробити так, що взагалі навіть не буде помітно, що я на протезі. 

Завдяки швидкій реабілітації, Руслана почала допомагати іншим пацієнтам Superhumans: давала поради, ділилася своїм досвідом. Тож один із реабілітологів центру запропонував дівчині долучитися до їхньої команди. Зараз Руслана працює з напрямом рекреаційної реабілітації (консультує поранених, показує їм як працювати з протезом й адаптуватися до життя): 

— Мені хочеться одразу дати розуміння людині, що її чекає. Я саме та людина, яка не вдягає на пацієнта рожеві окуляри. Я кажу, що буде боляче, буде важко, ти будеш дуже втомлюватися. Моментами ти будеш злитися на протез і не хотітимеш його вдягати, тому що тобі буде важко. Але ти маєш це робити чим частіше, чим більше. Потім буде легше.

Руслана сумує за армією, своїми побратимами і посестрами, але відчуває, що зараз перебуває на своєму місці. Адже допомагаючи іншим військовим та цивільним відновитися після поранень, вона може принести більше користі. Відчуття свого призначення допомагає Руслані не опускати руки:

— Бути частиною Superhumans — це бути частиною супержиття, супермотивації. Це шалено і дуже круто!

Завдяки рекреаційній реабілітації в Superhumans допомагають пацієнтам відновлюватися за допомогою занять, які їх цікавлять. У центрі часто опитують пацієнтів, що ті хотіли спробувати до поранення. Так, Руслана разом із пораненими займається скелелазінням, гольфом. Розповідає, що спершу вони з командою привозять на тренувальні майданчики пацієнтів без протезів, щоб ті зрозуміли, наскільки складно рухатися, а наступного разу ці люди приїжджають вже протезовані:

— Я показую, як працювати з протезом, і в людини зʼявляється відчуття, коли ти можеш спертися на протез, коли ти можеш ступнути на ногу, своєю ногою піднятися і витягнути себе, потім знову приставити протез, спертися на нього. Після цього в тебе зʼявляється відчуття, що це не просто залізо, це те, що допомагає тобі в житті функціонувати, це те, на що ти можеш розраховувати, те, що тебе підтримує.

У центрі це один із методів — «рівний рівному», коли ветерани з ампутованими кінцівками на власному прикладі показують, як жити з протезом і звикнути до нього. Руслана пояснює, що людині важливо навчитися довіряти протезу, спиратися на нього і навантажувати так само, як свою кінцівку:

— Тому що реабілітація — це не про навчати ходити на протезі. Реабілітація — це навчати жити з протезом і навчати людину, щоб вона зрозуміла, що вона набагато повноцінніша, ніж колись.

Ветеранка говорить, що як тільки приходить на роботу, одразу посміхається в оточенні пацієнтів. Бо розуміє, що вони мотивують одне одного рухатися вперед:

— Оця мотивація, ця сила, яка відчувається просто в просторі, коли ти знаходишся поруч з ними — це щось шалене і неймовірне. І такого я не відчувала ніде і ніколи. Їхнє спілкування, їхні жарти, їхня підтримка один одного — це неймовірно. Це дуже мотивує, це дуже захоплює. І коли в тебе пропадають сили, ти дивишся на них і такий: «Так, треба триматися». А вони так само дивляться на мене.

Руслана говорить, що і військові з ампутованими кінцівками помічають, як на них часом дивляться перехожі. Тож якщо хтось хоче подякувати, для цього достатньо посміхнутися і не відводити погляд. Руслана наводить приклад із власного життя, коли жінка запитала, чи не потрібна їй допомога:

— По-перше, вибачилася, що вона мене відволікає від справ, по-друге, вона запитала правильно: «Чи може вона мені чимось допомогти, і чи потрібна мені ця допомога?». А не так: «Давайте я вам допоможу». […] І вона мені зробила комплімент, сказала, що я дуже гарно виглядаю. […] Я запамʼятала це. Ми вже вийшли [з магазину], вона мене обійняла, ми трішки поспілкувались. Я її запамʼятала, я запамʼятала цей момент. 

Ветеранка вважає, що люди мають бути вдячними своїм захисникам. Але цього не навчиш — це можна тільки відчувати. Руслана додає, що саме з людей, на її думку, і починається інклюзивність: 

— Люди просто мають залишатися людьми. Бо пандуси ми зробимо, а навчити людей ми не навчимо, поки вони самі того не захочуть. Саме як і людина після ампутації не почне сама жити, поки сама цього не захоче.