У січні 2023 року молодь з усієї України зібралася у три вертепи, щоб відвідати деокуповані і прифронтові міста, селища й села й колядувати для місцевих. Ми створили про це документальний фільм під назвою «Різдво разом», який став частиною стрічки «Маланка та Різдво», її можна подивитися на Takflix та Київстар ТБ. Колядницьке щастя продовжилося: у січні 2024-го зібралося п’ять вертепів. А вже в грудні, переконавшись, що більшість українців перейшли на новий церковний календар, вертепи поїхали знову.
Підготування до вертепу почалося з вересня. Віктор Перфецький та Христя Петринка організовують і вирушають у такі мандрівки вже втретє. Цього року зрозуміли, що ініціатива масштабується і стає довговічним проєктом. Створили соцмережі, мають багато ідей і планів.
Далі — розповідь Віктора про кілька місяців залагодження вертепувальних справ та репетицій і три дні поїздок.
Сад вертепів
Довго думали над назвою, зупинилися на версії «Сад вертепів». Я це відчуваю так, що кожен із цих вертепів — це таке маленьке деревце, яке ми садимо. І потім воно далі собі існує, цих дерев стає більше, і кожне ми плекаємо, формуємо. Воно просто красиво, наповнено і з відсилкою на Сковороду з його «Садом божественних пісень».
12 вертепів
Думали, що цьогоріч вертепів буде 7, потім поширили в соцмережах форму зголошення для охочих долучитися — і їх стало 10. А коли згодом стало 12, зрозуміли, що треба вчасно зупинятися. Наступним етапом був вибір керівників — одне з найскладніших завдань, бо на цих людей покладали багато обов’язків, вони впливали на атмосферу у вертепі. Очільники гуртів могли самі обирати людей із тих, хто зголосився, але за певними критеріями.
Наприклад, по три хлопці на вертеп, бо серед заявок у формі було мало хлопців. Треба було, аби були й ті, хто колядували в минулих роках і знають, як заходити на подвір’я, спілкуватися з господарями. А ще щоб бодай хтось один умів добре співати, аби на репетиціях допомагати іншим і щоб при коляді було ядро, на яке можна опертися. І просто загалом, щоби по вайбу було добре: без надміру веселих людей чи сумних — має бути гармонія. Наші вертепи вийшли дуже класні.
Сценарій: проросійський Ірод і жарти про Тису
Паралельно писали сценарій. Новий, але в межах традицій, де переплітаються світський і релігійний мотиви. Релігійний полягає в тому, що Звіздар чи Пастушки сповіщають господаря про народження Ісуса, потім Ірод шукає Ісуса, хоче вбити, приходять три Царі, Смерть вбиває Ірода як зло. А світський аспект у тому, що самі герої змінюються залежно від актуальної суспільно-політичної обстановки.
Ми вже три роки робимо Ірода і його слуг проросійськими. Цього року Ірод хоче посварити між собою Пастушків (уособлення народу). Є сцени, коли ті зневірені, дискутують, чи не втекти з України через Тису. Слуги Ірода стоять за ними й нашіптують: «Так, тікайте. Може, час уже здатися і взагалі ви нічого не вирішуєте, ви ж звичайні пастушки». Але потім приходить Ангел і каже: «Отямтеся! Згадайте, хто ви є насправді». Чорти і Смерть забирають Ірода. Тобто ми вложуємо в сценарій просвітницький мотив: роздор між українцями вигідний росіянам, часто вони його й ініціюють, треба єднатися і опиратися.
Архівні колядки
Колядки підібрали залежно від регіонів, куди їхали вертепи. Робили їм документ із текстами і посиланнями на записи. Це колядки з архівів, які публічно доступні. Матеріали, записані в експедиціях етнографами чи фольклористами. Ми хотіли (і це нам вдалося), щоб люди не співали щось дуже відоме, типу «Добрий вечір тобі» чи «Нова радість стала».
Хочеться, щоби люди могли вивчити нове для себе, але насправді старе, бо його давно співали в цих селах. Щоб колядники зрозуміли, що існують сотні і тисячі колядок.
Щоб вони вивчали і ставали носіями цього. Так і є: на афтепаті ми співали разом, і тепер 150 людей знають 10 колядок з архівів. І вже не помруть ці колядки, бо 150 колядничків їх вивчили.
Костюми
Паралельно з репетиціями шукали костюми. Цього року делегували це колядникам, але якщо їм не вдавалось знайти щось, то допомагали. Для костюмів ми теж зробили док із референсами з архівних фото вертепів. Якщо покопаться в польських, українських архівах, можна знайти фото вертепів 1930-х років, наприклад. На них герої дуже зі смаком, лаконічно вбрані. Я був здивований, як вони відчували своїх героїв. На фото з рівненського Полісся Ангел у білій туніці, з гарними крилами й короною зі статуйкою ангела. Де він її взяв? І в нього є шпага! На Поліссі в селі люди прийшли до того, що Ангел має бути зі шпагою. Добро має бути сильне, воно боре Ірода. І наш Ангел теж сильний герой, який наганяє Ірода, напам’ятовує Пастушків.
слайдшоу
Авторка фото: Єлєна Калініченко
Авторка фото: Дарина Федосенко
Авторка фото: Дарина Федосенко
Маршрути
Ми вже мали базу контактів із минулих років: три моїх, два Христіних маршрути. Ще контакти громад поруч, БУРівських місць. Обдзвонювали, домовлялися. Багато цього року було пригод із тими маршрутами. Два вертепи поїхали на Чернігівщину, один на Сумщину, на Харківщину три, в Запорізьку область три і ще три в Миколаївську. В Херсонську область — жоден, нам заборонили, бо небезпечно. Минулого року я ще колядував у Нововоскресенському, вже не можна туди їхати: літають дрони.
Було, що ми вже погодили місце проживання вертепу, маршрути, а за тиждень до виїзду громада відмовляла, бо ситуація загострилася. На Харківщині теж кілька громад відмовили, хоч були дуже зацікавлені — і це дуже сумно. Я зі своїм вертепом хотів у Велику Олександрівку на Херсонщині, але не вдалось. У Чернігівській області був випадок, коли нам влада сказала, що «в странє вайна, ніяких колядок не може бути». Але ми домовились з іншою громадою і таки поїхали.
Колядники жили в школах, амбулаторіях, у людей в домах, у дитячому садочку — як вдалося знайти, там і спали.
Кожному вертепу треба був бус для того, щоб пересуватися і щоб водій був постійно з ними, бо минулого року ми мали через це проблеми. Взяли 8 бусів у перевізника, ще два дали Repair together, один PEN, один просто знайшли у знайомих з Харкова.
Від хати до хати
Ми колядували під Миколаєвом у Шевченківській громаді. Цього року їздили 27–29 грудня. Минулого разу їздили 7–9 січня (за старим стилем), і велика частина людей (значно більше, ніж ми очікували) в селах сказали: «Так ми вже відсвяткували». Неочікувано, бо, наприклад, у Нововоскресенському церква так званого московського патріархату. Але люди на крок попереду. Ще була історія минулого року, що я дзвонив у Первомайське Миколаївської області до керівника Дому культури, вони збирали свою коляду. І він мені каже: «Будемо чекати, дуже раді вам. А коли приїжджаєте?». Я кажу: «Так сьомого». Він: «Що? Сьомого мені вас не треба. Якщо приїдете 25-го, буду радий!». Цього року хотіли 26-го приїхати, але вже не можна — небезпечно. Їхній Будинок культури зруйнований двома шахедами і нам просто не було б де жити. Але дякував, що ми досі пам’ятаємо і хочемо приїхати.
Як і минулі роки, ми мали концепцію, що хочемо бути традиційним, класичним вертепом, а не концертною версією, коли в домі культури збирається село, щоб подивитися вертеп. Це так ніколи не було і не треба так робити.
Ми просто ходимо від хати до хати, колядуємо у дворах, спілкуємося з господарями. І йдемо далі. Крім того, вертепували на вулицях, в молодіжних центрах, госпіталях, прихистках для переселенців.
Цього року, можливо, нам відкривали менше, ніж минулого. По-перше, це були будні, по-друге, дехто ще святкує 7-го. Одна жіночка каже: «Ну ми святкуємо по-християнськи, а не по-католицьки». Але все одно була рада, і дітей вивела, щоб послухали. Там, де відкривали, було тепло і щиро — те, за чим ми їхали. За тим, що ви коли приходите до чужої людини з колядою, вона вас зустрічає, запрошує, слухає, плаче, дякує. І ви ніби теж від цього отримуєте дуже багато щастя і любові. Даруєте любов і отримуєте у віддачу значно більше її.
Ми мали багато таких хатів, де нас тепло приймали і ми ловили багато цього колядницького щастя.
Якась шайка чуваків у костюмах приходить, але люди це дуже добре розуміють: на Харківщині, на Чернігівщині чи Запоріжжі в людей не викликає питання: «А що це ви таке робите?». Люди приймають, колядують разом з нами. І ми щасливі йдемо до наступної хати.
Майбутнє «Саду вертепів»
Що ми плануємо далі? Це складне питання, тому що минулого разу нас було 50–60 у п’яти вертепах. Цього — 162 людини у 12-ти. Якщо математично припустити, то далі вертепів може стати 25–30. Питання, чи потрібно це масштабувати саме так? Щоби не жертвувати якістю при збільшенні кількості.
Що ми зрозуміли цього року точно, то це освітню цінність проєкту. Більшість наших вертепувальників колядують уперше і ми даємо їм знання, як це робити. Уже маємо фаховість у цьому, раді ділитися. І фактично отримуємо людину, яка уже добре знайома з традицією, розуміє, що таке коляда. Вона дізнається, що це цікаво не тільки для людей, яким колядують, але і людині, яка колядує. Що це двостороннє щастя, і не просто так люди раніше колядували: це справді класне проведення Різдва. І вони готові щороку так проводити своє Різдво: їдучи з колядою до незнайомих людей у незнайомі села. Ми даємо їм буси, сценарій, костюми, допомагаємо вчитися співати, шукаємо гроші, маршрути.
Треба багато пояснювати: чому не варто співати електронну обробку колядки, чому Пастушок не має бути в червоних шароварах, а Ангел у крінжовій атласній мантії. Чому ми хочемо, щоб воно було саме таке, як було раніше, і чому це, що було раніше, таке класне. Хочеться, щоб у кожного вертепу був свій культурний ментор, який буде їм допомагати і пояснювати, щоб вони розуміли навіщо, як, чому.
Ще на майбутнє хочемо глибше спілкуватися з місцевими перед приїздом, залучати молодь, щоб вона створювала щось на місцях і відновлювала традицію. Як не вертеп, то хай просто колядують. Після кількох хатів ми сіли в бус погрітися і до нас прийшов хлопчик: «Я побачив, як ви йшли, захотілось вам поколядувати». Хочеться, щоб такого було більше. Із Києва приїжджають люди до тебе в село поколядувати, і ти теж можеш.
Дуже багато ідей, бажання від людей долучатися, і ми поки що не до кінця розуміємо, куди це направити, але будемо старатись робити мудро.
