Врятувати школи Сластіона

18 червня 2021
Share this...
Facebook
Twitter

Активісти громадської організації «Школи Лохвицького земства» зберігають та відновлюють модерні будівлі сільських шкіл. Завдяки їхній волонтерській праці на Полтавщині знову заговорили про архітектурні шедеври сторічної давнини та їхнього творця Опанаса Сластіона, який реалізував у цих будівлях національну архітектурну форму.

Сто років тому вони були масштабним архітектурним ноу-хау. Комплекс шкіл у сільській місцевості Лохвицького земства в стилі українського архітектурного модерну втілив у життя архітектор Опанас Сластіон. У радянський час подібна архітектура таврувалась, а пам’ять про неї знищувалася. Сьогодні більшість цих унікальних будівель перебуває у напівзруйнованому стані та потребує термінової реставрації.

Феномен Опанаса Сластіона

Відома українська телеведуча та громадська діячка Ольга Герасим’юк родом із тих місць на Полтавщині, де творив Опанас Сластіон. Раніше, як і більшість місцевих, Ольга не знала ані про видатного архітектора, ані про його школи. І хоча Ольжин батько навчався в трикомплектній сластіоновій школі в Харсіках, вона дізналася про цей архітектурний проєкт лише у 2009 році, прочитавши в газеті статтю місцевого краєзнавця.

У цього «забуття» є конкретні причини. За часів СРСР ім’я Опанаса Сластіона на офіційному рівні було під забороною. Лише поодинокі ентузіасти підпільно досліджували спадщину видатного архітектора, проводили обміри будівель, робили замальовки. Одним із таких дослідників був архітектор Віктор Чепелик, роботи якого відіграли провідну роль у вивченні культурної спадщини Опанаса Сластіона.

Прочитавши статтю «сто разів», вражена Ольга почала писати відомим архітекторам, щоб переконатися в історичній та архітектурній цінності сластіонових будівель. Так вона вийшла на Зою Мойсеєнко, дружину Віктора Чепелика.

— Вона мені тоді єдина відповіла і сказала: «Дуже вас прошу, займіться цим, це страшенно важливо».

Ольга захопилася і почала ще глибше досліджувати архітектурну спадщину Сластіона та вивчати його біографію. А історія його життя була вельми багатогранна і масштабна, як і особистість Сластіона загалом: видатний архітектор, художник, мистецтвознавець, етнограф посідав належне місце в українському культурному середовищі того часу. Він товаришував із композитором Миколою Лисенком, письменницею Оленою Пчілкою, поетесою Лесею Українкою, науковцями Михайлом Драгомановим та Дмитром Яворницьким. Проте, на відміну від інших видатних представників того покоління, про Сластіона сьогодні майже не пам’ятають, каже Ольга Герасим’юк.

— Це була унікальна людина з багатьма зацікавленостями. Всі вони стосувалися української культури. Він був прекрасний художник-ілюстратор. Мало того, він був прекрасним керамістом. Він займався минувшиною, кобзарством. У мене до нього немає жодної претензії. Часом я його сприймаю як живу людину й досі.

Захоплення Сластіоном зрештою переросло в громадську ініціативу, яка об’єднала навколо себе десятки людей.

Опанас Сластіон був теоретиком та одним з ідеологів українського архітектурного модерну. Випускник престижної на той час петербурзької Академії мистецтв, у 1908 році Сластіон першим написав про появу нового українського стилю в петербурзькому журналі «Зодчий», де публікувалися відомості про архітектурні об’єкти Російської імперії.

Український архітектурний модерн, або УАМ, виник на початку XX століття і проіснував до 1940-х років. Цей стиль характеризується більшою демократичністю, спрощенням та чіткістю форм та, головне, він став першим повноцінним відтворенням багатовікової української культури в архітектурі.

УАМ поширювався на всій етнічній території України: від Ужгорода до Кубані. На західних теренах України, у тогочасній Австро-Угорщині, паралельно розвивалась одна з течій УАМ — так звана гуцульська сецесія. Головним її осередком був Львів.

Гуцульська сецесія
Архітектурний стиль, що розвивався в Східній Галичині. Особливістю стилю було використання традицій народної архітектури.

Але авангардом архітектурного перетворення України була саме Полтавщина. Першою в Україні будівлею в новому стилі став будинок Полтавського земства архітектора Василя Кричевського, зведений 1908 року. Зараз у ньому розташований Полтавський краєзнавчий музей.

Наймасштабнішим комплексом будівель у стилі УАМ стали споруди архітектора Сластіона. За його проєктами було зведено будинок земського лікаря в Чорнухах, електростанцію в Ніжині, водолікарню у Миргороді, будинки кооперативних товариств. А найбільшим архітектурним проєктом в житті Сластіона стали школи для початкового навчання в Лохвицькому земстві.

Унікальність сластіонових шкіл

У 1860-ті в Російській імперії відбулась реформа самоврядування, яка дала життя виборним земським зібранням. Земства відповідали за збір податків, організовували місцеве господарство, утримували дороги, заклади освіти, в’язниці, лікарні, урядові будівлі.

У 1908 році в Росії було ухвалено закон про початкову освіту. Тоді ж з’явилась потреба в будівництві великої кількості шкіл, особливо в сільській місцевості. Два роки потому комісія Лохвицького повіту (за потужної адвокації українських культурних діячів) обрала проєкт Опанаса Сластіона для побудови 93 шкіл в стилі українського архітектурного модерну.

Сластіон дуже добре знався на світових тенденціях в архітектурі й водночас глибоко досліджував українську культуру. Архітектор був переконаний, що будівлі в українському стилі розвиватимуть в українцях відчуття власної ідентичності. Сластіон не боявся поєднувати передові світові технології з місцевими традиціями. Завдяки цьому його архітектура гармонійно вписувалася в сільський ландшафт і водночас мала дуже сучасний вигляд.

Загалом Опанас Сластіон розробив вісім проєктів одно-, дво-, три- та, за деякими джерелами, чотирикомплектних шкіл. Проєкт Сластіона не мав рівних, він був новаторським та експериментальним. Школи були естетично привабливими й суттєво вирізнялися від інших будівель того часу. Фотограф Максим Іванов, який долучився до ініційованого Ольгою Герасим’юк проєкту з порятунку шкіл Сластіона, пояснює революційність задуму архітектора:

Комплекти
Класи учнів. На той час один комплект (клас) нараховував 50 учнів.

— На той момент це було архітектурне ноу-хау. Архітектура цих будівель дуже продумана і дуже гуманістична. Тут зроблені високі стелі, великі вікна — те, чого не було у тогочасних навчальних закладах, які зазвичай являли собою зйомну хату. І коли побудували ці школи, це була просто вершина гуманізму.

Сластіонові школи будувалися за принципом трансформованого простору: класні кімнати можна було легко об’єднати або розділити за допомогою складних перегородок. У будівлях було передбачено пічне опалення. Крім шкільних класів, Сластіон спроєктував у них бібліотеку та кімнати для приїжджих вчителів.

Характерною в будівлях УАМ є форма вікон: вони зазвичай шестикутні, трапецієподібні або прямокутні, з півколом у верхній частині. Таку ж форму мали портали та міжкімнатні двері. Споруди оздоблювались оригінальними карнизами, кам’яною вишивкою. Ескізи кам’яних візерунків для стін архітектор брав з альбомів української вишивки своєї подруги Олени Пчілки. Великі шестикутні вікна гарантували якісне освітлення приміщень.

Найбільш упізнаваними елементами сластіонових шкіл є двоярусні дахи, які візуально нагадують китайські пагоди, та декоративні башточки. Вважається, що останні були збудовані як переосмислення церковних бань, щоб наголосити, що школа — це храм знань.

На будівництві шкіл не економили, будівлі зводили із вартісних матеріалів: стіни з якісної цегли утеплювали натуральною шерстю; підлоги вкривали дубом, дахи — черепицею. Територію навколо шкіл облагороджували: висаджували квітники, алеї дерев, сади. У такому ж стилі зводили господарські будівлі, погреби, вбиральні.

Будували школи переважно на узвишші, щоб їх було видно здалеку, а з будівель відкривався краєвид на довколишні простори. Ольга Герасим’юк вбачає у цьому виборі місця для школи додаткові сенси.

— У Сластіона це був принцип такий: вони вибирали в кожному місці, де будували, найкрасивіше місце! Або це була гора. І піднімалися до храму науки на гору. Знаєте — як у небо. Мені здається, що в цьому був сенс якраз цього всього. Я думаю, що якби той переворот (Жовтневий) тоді не стався, то ми були б далеко, високо як народ.

Усього було три черги будівництва шкіл, кожна з яких мала певні архітектурні відмінності. Школи другої черги були більш бюджетними, ніж першої, а третя черга мала найцікавіші архітектурні рішення (наприклад, двозаломні дахи), і саме таких будівель збереглось найменше.

Найбільша хвиля будівництва шкіл Лохвицького земства припала на 1912 та 1913 роки. Їхнє будівництво уповільнилось з початком Першої світової війни, а згодом, в 1916 році, припинилось. Достеменно невідомо, скільки всього шкіл встиг побудувати архітектор Сластіон. Він помер у 1933 році під час Голодомору.

Архітектура, яку не вберегли

За часів радянської окупації пам’ять про школи Сластіона, як і про інші будівлі в стилі УАМ, штучно знищувалась. Нищились і самі будівлі. Деякі елементи шкіл, наприклад башточки, вважались особливо шкідливими, тому на багатьох будівлях їх демонтували. Мало де збереглись двоярусні черепичні дахи: їх під час ремонтів замінили звичайною бляхою. На місце шестикутних вікон вставляли прості прямокутні або взагалі закладали їх цеглою. З кінця 1990-х вікна почали змінювати на металопластикові.

Усі школи, які вистояли до сьогодні, зазнали певних архітектурних перетворень. Багато будівель було переобладнано під інші цілі. Іноді колгоспи використовували їх для своїх господарських потреб. У деяких селах школи стали магазинами, клубами, інтернатами, будинками для людей похилого віку, витверезниками, монастирями, приватними оселями та навіть гаражами. Зміна призначення будівель супроводжувалася варварським переплануванням.

Лише кілька шкіл зберегло своє призначення і досі використовуються в навчальних цілях. Ці будівлі зазнали найменше перебудов, а отже найкраще збереглись. Найбільше ж занепадають ті школи, які жодним чином не використовуються. Здебільшого такі будівлі перебувають у комунальній власності, і ними мали б опікуватись сільські ради. Однак на практиці школами займаються лише ентузіасти або приватні власники, які їх викупили.

У випадку шкіл працює теорія розбитих вікон. Якщо якась будівля почала руйнуватись, то цей процес зупинити майже неможливо. Радянська влада залишила слід не лише на будівлях, а і в головах місцевих мешканців, які розбирали пам’ятки архітектури на будівельний матеріал. Люди, які все життя жили поруч зі школами, не уявляли цінності цих будівель. Хоча у багатьох із них в цих школах вчилися батьки, діди та прадіди.

Щоб виправити цю ситуацію і впорядкувати культурну спадщину, Ольга почала писати листи до місцевих органів влади та шукати школи Сластіона в реєстрі пам’яток. Спершу все виглядало песимістично. У місцевих реєстрах замість шкіл були пам’ятники комуністичним вождям та ідеологам, а тодішня влада не була зацікавлена у розвитку цієї ідеї. Але після 2014 року ситуація покращилася.

— Коли відбулася Революція гідності, всім нам стало цікаво: хто ми такі, звідки, що було з нами, що оце таке? Ніхто нічого не знав. Ми жили просто над поверхнею. І ми подумали, що якраз зараз — час.

Ольга разом зі своїм однодумцем, фотографом Максимом Івановим, почала їздити селами Полтавщини в пошуках будівель, бо ані інформації про їхнє точне розташування, ані переліку всіх шкіл комплексу Сластіона на той момент не було.

— І ми почали це досліджувати самі. Вибирали вихідні дні, сідали в авто і їхали за нашими якимись здогадками.

У кожному селі Ольга з Максимом шукали старі дерева на узвишші (бо саме в таких місцях зазвичай будували школи й навколо висаджували сади чи алеї) та розпитували місцевих мешканців, у яких такі відрядження викликали не лише подив, а й цікавість. Приїзд медійної особи, яка із захопленням розповідає про Опанаса Сластіона, сприяв тому, що люди почали інакше сприймати свою архітектурну спадщину, яку донедавна вважали «розвалинами».

Ользі подобається така діяльність саме через можливість спілкуватися з простими людьми.

— Живеш у справжньому світі, чуєш смак справжньої своєї біографії. А головне, знаєте, що? Люди, яких зустрічаєш.

Ольга каже, що їй легко дається поєднувати свою роботу з громадською діяльністю, адже це те, чим вона живе.

— Я не можу сказати, що у вільний від роботи час я займаюся Сластіоном. Ні. Я ним займаюся весь час. У нас у кожного своя професія, і я ж, відповідно, займаюся іншим трохи, але це частина тепер така «must», що називається, ми без цього тепер уже ніяк.

Пошук порятунку

Після кожної експедиції Ольга та Максим наносять знайдені школи (або їхні залишки чи фрагменти фундаменту) на мапу і починають шукати способи порятунку того, що можливо врятувати. Перше, що необхідно одразу зробити, це надати будівлям статус пам’ятки. Для цього роблять заміри та виготовляють облікову документацію, яка подається на розгляд до Міністерства культури.

Щоб будівлі отримали звичайний охоронний статус, потрібні неабиякі зусилля та часовий ресурс. Спочатку віднайденим школам надають статус «Щойно виявлений об’єкт культурної спадщини» і заносять їх до Переліку об’єктів культурної спадщини. Потім починається боротьба за надання школам статусу «Пам’ятка архітектури місцевого значення», після чого на будівлю можна повісити табличку «Охороняється державою». Поки що зі знайдених 53 шкіл охоронний статус вдалося вибити лише для 37 будівель. Також ведеться робота з надання школам статусу пам’яток архітектури національного значення. Інколи для того, щоб зрушити з місця нерухомі бюрократичні процеси, Ользі доводиться застосовувати власні контакти.

— Найосновніша проблема — це спілкування з місцевою владою, яка сама нічого не робить і нікому нічого не дає.

Утім, не чиновниками єдиними. За порятунок сластіонових шкіл взялися різні люди: до команди «Шкіл Лохвицького земства» долучалися архітектори, реставратори, художники, письменники, міністри, місцеві мешканці та приїжджі волонтери. Облікову документацію для знайдених шкіл допомагала розробляти архітектурна майстерня Івана Бикова, фінансову підтримку надавав Фонд родини Загорій, а медійно діяльність ініціативи висвітлює Ольга Герасим’юк. Організація відкрита для всіх, хто хоче зробити щось корисне для спільної мети.

— Взагалі це ініціатива, до якої може примкнути будь-хто, і так вона і працює. Ми кидаємо клич, шо ми їдемо, і тоді збираються люди і їдуть. Тобто це не стала організація. Ми постійно от так збираємося хмарою, набіги робимо і таким чином працюємо. Гроші наші — волонтерські завжди.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Паралельно із розв’язанням бюрократичних питань активісти шукають рішення для порятунку шкіл. Кожна будівля розглядається індивідуально. У деяких випадках вдається знайти свідомого власника, який зацікавлений у збереженні пам’ятки й готовий вкладати у це власні кошти. Біля інших шкіл активісти проводять толоки, влаштовують перформанси, театральні вистави, на які запрошують місцевих мешканців та привозять відомих гостей. А в деяких селах, як-от у Христанівці, є активна громада, яка самостійно опікується школою.

Реставрація

Одна з найбільших складностей, яка постає перед активістами, — це пошук фінансування на реставрацію шкіл. По-перше, багато будівель перебуває у вкрай поганому стані, і їхнє відновлення потребує величезних коштів. По-друге, в Україні за радянських часів була перервана традиція меценатства, а розраховувати у цьому плані на державу активістам не доводиться.

Утім, і тут знаходяться люди, які прагнуть допомогти. Як-от Анатолій Ізотов, який став третім «постійним» членом команди після Ольги та Максима, долучившись до проєкту «Школи Лохвицького земства» одним із перших. Для Анатолія Ізотова реставрація — це спосіб життя.

Анатолій опікується збереженням пам’яток з 2003 року. З 2012 — працює в інституті «УкрНДІпроектреставрація». За свою кар’єру Анатолій долучився до реставрації багатьох відомих пам’яток, зокрема тих, що перебувають під охороною ЮНЕСКО. На момент написання матеріалу він працював в Одесі над збереженням комплексу міської садиби Воронцових. Паралельно з великими об’єктами Анатолій з професійного інтересу займається реставрацією малих об’єктів, таких, як школи Сластіона.

— Не буває нецікавих пам’яток або об’єктів, вони завжди в чомусь своєрідні й завжди цікавлять людей, принаймні фахівців.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Анатолій каже, що в Україні існує серйозна проблема з підготовкою професійних кадрів у його галузі, адже з 2015 року в нашій країні не можна здобути освіту реставратора. Додають проблем і прогалини в законодавстві: за захист і збереження історичних пам’яток відповідають одночасно п’ять державних інституцій, серед яких Міністерство культури, Держгеокадастр, Інститут археології тощо. Єдиного органу, який би відповідав за пам’ятки і якого вимагають фахівці, немає. Інша проблема — відсутність належного покарання за руйнацію пам’яток.

— От коли в нас буде норма, що за руйнування пам’яток будуть саджати, й надовго, а судова система почне таки виносити вироки… Я думаю, що один-два вироки — і в нас руйнація пам’яток зникне сама собою.

Реставратор працює з об’єктом, як лікар. Спочатку проводить діагностику: обстежує всю будівлю, робить заміри, готує документацію для внесення її в реєстр пам’яток. Цей етап називається правовою охороною пам’ятки. Після цього будівлі призначається «лікування». Тоді починається робота над практичним збереженням (прикладна реставрація).

На етапі реставрації важливо зберегти автентичні матеріали та технологію будівництва. Реставратор не може замінити старий елемент сучасним аналогом, бо так пам’ятка втрачає свою історичну цінність. Буде викривлення історії, «нашарування епох».

— Людина, яка прийде після нас, років через 100-200, буде вважати, що: «О-о, 300 років тому поклали метал, так було прийнято».

Руйнацію старих будівель спричиняють як природні фактори (найчастіше — брак водовідведення, шкідники та іржа), так і антропогенні (вплив людини). За словами Анатолія, у випадку зі школами саме другі переважають.

— Ніколи природа так сильно не впливала на пам’ятки, як люди самі на них.

За словами реставратора, повноцінне збереження пам’ятки можливо лише тоді, коли вона постійно використовується.

— Головне що? Пам’ятка має жити, бути доглянутою. А щоб вона була доглянутою, вона має жити. Тобто то такий взаємозв’язок.

Майбутнє сластіонових шкіл

Глобальний план активістів — реконструювати весь проєкт Сластіона, віднайти та відновити всі школи, дати їм друге життя та зробити регіон туристично привабливими. Ольга Герасим’юк визнає: щоб відновити всі школи, може не вистачити цілого життя. Активістка мріє встигнути врятувати те, що ще не забрав час, і побачити ці будівлі знову живими. Однак наразі її тішить те, що люди почали цікавитися культурною спадщиною Опанаса Сластіона.

— Туристи, яких ми возили, були в такому захваті від оцих об’єктів! І після цього сюди почали їздити люди. Наша сторінка (у фейсбуці) має карту. Сюди постійно їздять, наприклад, на велосипедах. Цілі групи беруть маршрут «Сластіонові школи» і їздять. Приїжджають автобуси. Тобто до цього є інтерес.

Проєкт «Школи Лохвицького земства» спрямований на ширшу мету, ніж просто зберегти історичні будівлі. Ольга каже, що хоче «перевернути мислення» мешканців Полтавщини, щоб вони почали «копатися у своєму минулому», дізнаватися про славну історію своїх предків, позбуватися комплексу меншовартості.

— Я не хочу, щоб і далі про нас говорили як про край, який нагодує, про буряки, корови, «мольоко». Я хочу, щоб Полтавщина позбулася оцих декорацій совєцьких, щоб їх не було. Я хочу, щоб вона просто була собою.

Амбітна мета активістів «Шкіл Лохвицького земства» — внести школи Сластіона в перелік об’єктів світової спадщини ЮНЕСКО. За словами Анатолія, потрапити туди цілком реально, адже організація практикує включення до переліку всесвітньої спадщини комплексів територіальних об’єктів, тобто будівель, які розташовані на певній території. Саме такими є школи Сластіона: містяться в межах єдиної історичної території та виконані за єдиним задумом.

Ольга готова за це «воювати» до переможного кінця.

— Ми собі поставили таку амбітну мету, нам треба самим добитися, щоби наші об’єкти цьому відповідали.

Ольга каже, що за кілька років їхньої активної діяльності вже майже всі на Полтавщині знають про архітектора Опанаса Сластіона та його школи, і люди почали по-іншому ставитись до історичних будівель.

— Я вам хочу сказати, що наші школи міняють свідомість.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Автор,

Асистент продюсера,

Інтерв’юер:

Максим Ситніков

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Наталія Петринська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Наталка Панченко

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Анастасія Бондаренко

Лідія Буляк

Юлія Безпечна

Вікторія Кравчук

Фотограф:

Костянтин Гузенко

Микита Завілінський

Оператор:

Павло Пашко

Операторка:

Ольга Криштан

Режисерка монтажу:

Надія Мельниченко

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Валентин Гур'єв

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Аліна Кондратенко

Даша Тітарова

Христина Архитка

Тетяна Толмачова

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією