Share this...
Facebook
Twitter

У 2013 році сім’я Олійників перебралася з Києва до невеликого села Христанівка на Полтавщині у пошуках більш тихого та розміреного життя. Протягом цього часу Оксана та Орест встигли відкрити сільську бібліотеку, відновити магазин та створити музей історій села. Тепер уся громада прагне познайомити своїх гостей зі справжнім, живим селом, яке «говорить». Христанівка стала туристичним і культурним центром, куди приїздять відпочити та пізнати українське село мандрівники з України та з-за кордону.

Христанівка розташована на високому пагорбі, завдяки чому її неофіційно називають Піднебесною. Село з трьох боків омиває річка Сула. Коли навесні вона виходить із берегів та підтоплює землю, місцеві жителі часто жартують, що живуть на острові. Найближче від Христанівки місто – Лохвиця – розташоване за 15 км. На території села стоїть земська школа, спроєктована у 1913 році художником, етнографом і архітектором Опанасом Сластіоном. Нині ця пам’ятка архітектури, зразок українського модерну, реставрується завдяки зусиллям Олійників, волонтерів та місцевої громади.

Щоби мати фінансову і волонтерську підтримку для розвитку села з таким чималим природним і культурним потенціалом, зокрема, щоб відновити пам’ятку архітектури, Оксана та Орест створили громадську організацію «Живе село».

Подружжя Олійників

Оксана — засновниця ГО «Живе село», культурологиня та психотерапевтка з Києва, Орест — психотерапевт зі Львова. Ще 2012 року вони разом із піврічним сином Енеєм мешкали та працювали в Києві й не думали про те, що колись житимуть у маленькому полтавському селі з населенням трохи більше як півтори сотні людей.

Того літа Оксанина подруга запросила її з сином пожити у неї в селі. Після повернення до Києва Оксана зрозуміла, що їй стало надто тісно та задушливо у великому місті, тож вони з Орестом почали шукати варіанти для переїзду.

Спершу хотіли зібрати кілька сімей, орендувати будинок на літо та створити таку собі демоверсію життя в селі. Але, дослідивши ринок, подружжя зрозуміло, що набагато рентабельніше буде одразу придбати власний дім. На цьому і зупинилися. Орест тоді працював у клубі органічного землеробства, і це дозволило зібрати багато інформації про села та їхні спільноти дистанційно.

У пари було кілька варіантів, і вони планували відвідати кожне із місць. Спочатку Оксана навідалася до мистецького хутора «Обирок», що на Сіверщині. Він привернув Оксанину увагу через сформовану неформальну спільноту, але саме Христанівка стала тим місцем, в якому подружжю захотілося залишитися. Оксана згадує, що вже влітку 2013 року вони туди переїхали.

— Я досі дивуюся, як обидвоє на це погодилися. Але ми вибрали це село, тому що воно дуже живописне, красиве. Близько вода, воно невеличке, але при цьому в міру віддалене від міста. Людина, яка нам його показувала, зразу вивезла нас у ту частину села і каже: «Отут були скіфські кургани, а отут в нас схід сонця». Ми так сіли на цьому горбочку, посиділи (комарів було — тьма), і я кажу: «Ну це все». На цьому вибір закінчився.

Орест розповідає, що спершу рідні не надто позитивно поставилися до рішення подружжя, але з часом змирилися з їхнім вибором і всіляко допомагали з переїздом та купівлею будинку.

— Мої батьки були трохи засмучені, бо дитина ж оце вивчилася, була при роботі, при посаді й поїхала в село бикам хвости крутити. Мене в дитинстві мама тим лякала, що «не будеш вчитися, будеш бикам хвости крутити». Я так і поїхав.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Оксаним батькам було дуже складно зрозуміти, як можна було проміняти чудову освіту, а разом з нею і добрі робочі перспективи, на життя в маленькому селі.

— У батька така була мрія чи не мрія, що треба, щоб була президентом чи щось таке. Його трохи роздратувало, що я в Могилянку (Києво-Могилянську академію. — ред.) на філософію пішла: «То будеш, як Сковорода: боса і з торбою». І хто знав, що я переселюся в край Сковороди й діти будуть босі, а я от — у кроксах. Торби, правда, ще не нажила.

Оксані та Оресту справді пощастило знайти житло, в якому вже були всі зручності та комунікації, адже таких осель у Христанівці небагато. Будинок, який вони вподобали, не був виставлений на продаж, але подружжю вдалося домовитися з власником про його купівлю.

Місцеві жителі дивувалися появі нових сусідів. Їм було дуже цікаво, для чого молодій сім’ї переїздити з міста, де всюди комфорт та можливості, до маленького села. Але свою цікавість вони тримали при собі, бо в селі не заведено виявляти надмірну увагу до приїжджих. Свою привітність селяни продемонстрували вже після того, як сім’я остаточно перебралася до Христанівки. Проте особливих надій на те, що подружжя залишиться тут надовго, ніхто не покладав. Та сім’ї Олійників знову вдалося всіх здивувати.

— Ми переїхали в червні, і для місцевих це означало «о боже, вони не встигли посадити грядку». І в нас стільки овочів, як того року, не було ніколи. Тому що всі несли нам все відрами. Ми не встигали обробляти. Нам приносили курят, гусят дарували маленьких. Це тепло й увагу якусь хорошу я відчула дуже добре.

Після переїзду до Христанівки одразу з’явилося багато нових викликів та запитань, а з ними й відкриттів. Довелося ловити ритм села, багато вчитися від нього та його мешканців. Подружжя розподілило між собою обов’язки відповідно до вподобань: Орест займається тваринництвом та бджільництвом, а Оксана працює на городі. Олійники розповідають, що довелося багато спостерігати та вчитися, але процес цей був дуже ресурсним, вдячним та приємним.

— Клепати косу, косити… Тут діти сміялися з мене, аж каталися по землі: «Дядько Орест косити не вміє». Я в дитинстві бачив, щось там навіть робив, але коли береш нову косу, то її треба зібрати докупи, і було складно. Але я навчився тут вчитися робити те, що я ніколи не робив (наприклад, не вмів), і не боятися цього. Це як пригода суцільна.

Крім звичайних сільськогосподарських робіт, Оксана та Орест взялися за громадську діяльність. Як фахові гуманітарії вони мали потребу в запуску та реалізації різноманітних культурних, освітніх та соціальних ініціатив. Починали з того, що прибирали сміття в селі та влаштовували недільні читання для дітей. Оксана взялася за викладання англійської для місцевих дітлахів. Але невдовзі подружжя зрозуміло, що, поїхавши з міста, все ж привезли його з собою: вони намагалися адаптувати село та його мешканців під ритм і правила міста. Тож вирішили сповільнитися та прийняти той темп, яким жило село.

— Є жарт, що можна вивести дівку з села, але село з дівки — ні. То мені здається, що ще важче вивести місто з дівки, аніж село. Бо село якраз швидше адаптується, прагматичніше, і чіпкіший такий підхід.

Життя в селі чітко давало зрозуміти, що актуально, а що — ні. Тому з часом подружжя навчилося слухати свої потреби та потреби села. З такого «слухання» і з’явилися музей історій Христанівки, сільська бібліотека та магазин «Коло млина», ГО «Живе село», садиба GOGO–MOGO, фестиваль «Цурки-палки» та багато іншого. Оксана веде свій особистий блог та блог села, в якому публікує всі його новини.

Основним їхнім акцентом була і залишається спільнота, адже вона є місцем, де живуть історії, народжуються та підтримуються ідеї.

Оксана та Орест розповідають, що всі зміни та ініціативи, які їм вдалося впровадити за час їхнього життя в Христанівці, вони впроваджували передусім для себе. І було дуже приємно, що проєкти, які були цінними для них, виявилися вагомими й для громади.

— Я пройшла довгий шлях, щоб зрозуміти, що я правда роблю для себе, і бачити цей аспект. Якщо це ще добре іншим — круто. Але поки це чисто моя потреба бути чесною з собою і знайти все ж таки «для чого?» Для себе я це роблю. І в цьому місці я підросла за ці роки.

«Коло млина»

У 2016 році через збитковість зачинився єдиний в селі магазин. Мешканці Христанівки всю зиму ходили по хліб до сільського клубу, куди його привозила машина. Тоді, щоб полегшити життя односельцям, Оксана з Орестом вирішили відновити роботу крамниці, яку назвали «Коло млина».

— Магазин був закритий, стояв близько року. Ми возили навіть сюда підприємців, показували їм. Вони так ходили, губами ворушили, казали: «Да ні. Він не окупиться». І нам просто стало шкода місцевих людей. Була можливість (саме брат допоміг), ми це приміщення викупили. Довели в міру своїх можливостей до ладу.

Завдяки зусиллям Олійників магазин знову запрацював. Щоправда, рентабельним він так і не став, оскільки мало селян купують щось, крім хліба. Тому крамниця функціонує в форматі волонтерського проєкту і здебільшого обслуговує тих, хто не має змоги поїхати у сусідні села.

Попри свою збитковість, магазин виконує надзвичайно важливу соціальну функцію, адже це – головне місце зустрічі. Саме тут збирається та обмінюється інформацією вся громада. У магазині проводять різноманітні зустрічі та події, як-от кулінарний клуб та читання. Незабаром тут планують кінопокази. Це стало можливим завдяки розширенню приміщення. Спершу його використовували суто під магазин, та згодом там з’явилися сільська бібліотека і банк речей. Саме останній приносить основний дохід.

Історія банку речей почалася з пошуків зимового одягу для дітей з Христанівки. Оксана опублікувала у соцмережах заклик до друзів і знайомих надсилати речі. Їх передали чимало, і не лише дитячих.

— Ми просили речі для гуляння. У дітей не те, щоб немає одягу. У них був красивий зимовий одяг, в якому вони ходили в школу чи виїжджали в місто. А так, щоб на гуляння, на вбивання — не було одягу. Я точно знала, що у місті відірвалася наклєєчка — і все, в люди не вийдеш. А це зимовий, теплий, реально зручний одяг.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Мешканці села неабияк радіють появі банку речей, адже тепер вони можуть собі дозволити красиві та водночас доступні речі на щодень. Спочатку Олійники віддавали їх безплатно, але згодом помітили, що люди почали брати те, що не було їм потрібно. Тому запровадили символічну ціну. Сьогодні в банк передають речі з України та з-за кордону. В асортименті — не лише одяг, а й взуття, посуд, кухонне приладдя, електроніка та багато іншого.

— Одна бабушка взяла кофту красиву, каже: «Все, тепер мене в ній поховаєте». Через тиждень прислали ще нові речі, вона прийшла, каже: «Нє, я оцю візьму на вмирання». Кілька разів вона приходила і сердилася, бо не могла вибрати, в якій кофті їй все-таки помирати. У результаті вона в тих кофтах ходить в магазин, до села, в люди показується.

Раніше, пояснює Оксана, селяни не ходили в гарному одязі щодня, бо для того були буденні речі. А красиву річ можна було одягнути лише у місто або на свята:

— Зараз вони мають змогу за 5 гривень взяти річ, в якій можуть спокійно на грядках поратися, і можуть вийти до магазину в красивому. Тобто вже нема такої думки, що вона пів пенсії віддала за якусь кофту дорогущу. І їм це прикольно. Тут жінки, хоть вони вже похилого віку, але насправді красиві, і вони вміють дуже гарно підкреслювати свою красу.

Сільська бібліотека

Для сім’ї Олійників читання завжди було дуже важливим. Саме тому ідея створення сільської бібліотеки була чи не першою, яка з’явилася в подружжя після переїзду в Христанівку. Вони привезли з собою чималу бібліотеку і постійно поповнювали її. На той час подружжя купувало багато книжок для своїх синів, і сільські діти виявляли неабиякий інтерес до цих видань. Вони постійно позичали в Олійників книжки, які Оксана і Орест потім часто знаходили забутими десь у траві на узбіччях. Тому подружжя почало міркувати над тим, як забезпечити дітлахам доступ до якісної літератури та сформувати в селі культуру читання.

Оксана з Орестом поширили у соцмережах прохання про збір книжок, і люди відгукнулися на заклик. Друзі, рідні, організації та установи почали надсилати книжки до Христанівки.

— Чому в селі не читають? Тому що немає книжок. Думаю: «Окей, книжки ми можемо забезпечити». Ми це зробили, але ще було питання про те, як створити цю культуру читання. Тому що виявилося, що це не тільки про доступ до ресурсів, а й про цінність цих ресурсів, і чи вони комусь взагалі потрібні.

Спершу всі книги Олійники зберігали у себе вдома, проте згодом книжок стало так багато, що довелося шукати для них відповідне місце. Планували облаштувати його в сільському клубі чи садибі поруч із будинком, яку вони придбали під дитячий центр. Та все ж остаточною локацією бібліотеки став сільський магазин «Коло млина», як найпопулярніше серед селян місце.

Подружжя подало проєкт бібліотеки на грант від Британської ради та виграло його. За отримані кошти та завдяки зусиллям волонтерів і створили в будівлі магазину сільську бібліотеку. Тепер у Христанівці є місце, де можна взяти сучасні книжки.

Книжковому фонду христанівської бібліотеки позаздрять навіть міські книгарні. Тут є видання українською, польською, російською та англійською мовами. Нью-Йоркська школа українознавства надіслала в бібліотеку багато українсько- та англійськомовних книжок. Друзі-пластуни з куреня «Лісові чорти» Канади, США та Австралії теж передали з приватних колекцій книжки українських авторів, надрукованих вже у діаспорі. Деякі з цих книжок вперше потрапили в Україну саме завдяки ініціативі Олійників.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Бібліотека має чималу колекцію філософської літератури, якою поділилися Оксанині колеги-філософи з Києво-Могилянської академії. Тут можна знайти все: від Шопенгауера до Маркса. Оксана жартує, що сміливо можна їхати на літо в Христанівку для того, щоб писати дисертацію.

Подружжя розповідає, що жителі Христанівки люблять сільську бібліотеку. Вона для них ще й предмет гордості, адже не кожне сусідське село має таку «розкіш».

— То можна принаймні на базарі в Лохвиці похвалиться: «Чи у вас в магазині у вашому селі є бібліотека? У нашому є точно!»

Оксана й Орест діляться, що читають в селі доволі багато. Найбільше — в осінньо-зимовий період, коли у селян не так багато господарських клопотів. Діти радо відвідують бібліотеку, часто навіть для того, щоб просто порозглядати малюнки в книжках. Мають і своїх найкращих читачів, які потрохи вичитують та перечитують всю бібліотеку. Орест розповідає, що старші мешканці села дуже люблять українську класику, яку колись читали ще в школі. А загалом основні книжкові вподобання селян — фентезі та любовна лірика.

— Дівчата, ті, шо трошки старші, беруть підліткову любовну лірику. Їм таке дуже подобається. Марка Вовчка, Коцюбинського, Старицького люди беруть і читають. «Це, — каже (одна із читачок), — як в молодості, я отут в школі училась, так ловко написано». Панас Мирний — його одна людина вже по третьому колу перечитує. Люко Дашвар — зайшло. Люблять у селі читати дорослий любовний роман. Про любов і про минуле.

Аби прищепити дітям любов до книжок, Оксана з Орестом організовували суботні читання у місцевій школі. До цих читань часто долучалися іноземці та привозили дітям різноманітні смаколики. Подружжя пригадує, що такі зустрічі подобалися дітям найбільше і сприяли появі позитивних асоціацій, пов’язаних із читанням.

Оксана радіє, бо за ці роки вдалося зруйнувати стереотип дітей та молоді щодо непотрібності та «некрутості» читання. Тепер христанівська молодь ставиться до цього заняття більш шанобливо та уважно.

— Старші казали меншим: «Та що ти береш ті книжки? Голова буде боліти, ти й так читати не будеш». Та навіть якщо не буде — дайте, хай він собі візьме книжку.

Музей історій Христанівки

Земська школа у Христанівці входить до серії шкіл, яку в 1910–1916 роках спроєктував для Лохвицького повіту художник й архітектор Опанас Сластіон. Таких шкіл на Полтавщині понад 50-ти, і кожна з них — унікальний зразок українського модерну, з характерними шестикутними вікнами та дверима, вежами та цегляним декором на фасаді, що нагадує український візерунок. Христанівська школа належить до однокомплектних шкіл, тобто найменших, трикласних. Візерунку на стінах ця школа не має, проте зберегла характерний цегляний фасад, двоскатний дах та сині трапецієподібні вікна. У будівлі також була квартира вчителя, адже вчителі зазвичай були приїжджими.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У 1995 році школу закрили (зараз христанівські діти навчаються або в більшому селі Васильки, або в Лохвиці), а квартиру вчителя почали використовувати як фельдшерсько-акушерський пункт. Саме це допомагало підтримувати цю частину будівлі в гарному стані та рятувало її від впливу часу та погодних умов.

Коли фельдшерсько-акушерський пункт перемістили зі школи до сільського клубу, Оксана почала шукати способи вберегти пам’ятку українського архітектурного модерну. Вона відчувала цінність цієї споруди й хотіла, щоб односельці теж відчули її вагу та особливість.

Земська школа у Христанівці — не лише пам’ятка архітектури, а й місце, яке увібрало в себе дуже багато історій, спільних спогадів селян. Оксана планувала зібрати тут всі історії села, пробудити у людей відчуття спільності та належності до цього краю. Саме тому ця будівля, на думку Оксани, була і залишається ідеальним місцем для музею — музею історій.

Оксана організувала односельців і волонтерів, і вони разом влаштували толоку в приміщенні сластіонівської школи. Зусиллями Оксани та організації «Школи Лохвицького земства» об’єкту надали статус архітектурної пам’ятки. Аби залучитися інституційною підтримкою для облаштування музею, Оксана як очільниця ГО «Живе Село» разом із Лохвицькою міською радою підписала меморандум про створення в приміщенні школи музею. Згодом проєкт виграв грант від чеської фундації Via, і розпочалася активна робота над музеєм.

— Музей історій Христанівки — це був із самого початку проєкт не про те, щоб зробити кімнату, в якій будуть глечики. Це більше про те, щоб люди розказували свої реальні сільські історії. У нас основний акцент — це наша спільнота. Спільнота існує на різних рівнях, і ми максимально її хочемо помістити в цьому місці.

Перше, що зустрічаєте в музеї, — так звана часова шкала села. На ній кожен мешканець Христанівки має змогу розмістити себе та своїх рідних, вписуючи туди роки їхнього народження. Ця шкала — про інклюзивність і можливість розширення, вона унаочнює те, що хоч спільнота і має старі звичаї та пам’ять, але приймає нових людей і також дозволяє відчути «місцевість» та належність до громади. Адже у Христанівці є як родини, що живуть тут ще з козацьких часів, так і приїжджі, на кшталт Олійників. Спільнота — справжня цінність села, його справжня історія. Саме вона робить село живим та унікальним.

Музей був створений також для того, щоб розвіяти стереотипи про село та показати, чим насправді воно живе. Часто в уявленні людей село виступає своєрідним ідеалізованим символом батьківщини, покинутим і безпорадним. Або ж навпаки — асоціюється з неосвіченістю та потребою його цуратися. На прикладі живих історій реальних людей Оксана прагне продемонструвати справжнє життя села, вивести його зі стану безмовного об’єкта та надати йому право голосу. Звідси й гасло музею: «Заговори, щоб я тебе побачив».

— Часто люди сприймають село на рівні фотографії: це кицька, курочка, бабуська. Усе лишають на рівні зображень, але не дають людям із села сказати слова. Ми знімали глибинні інтерв’ю з цими бабусями, які розказували три години про все на світі: в що гралися, що їли, з ким женилися, які були свадьби, як хліб пекли. Все підряд, але разом з тим виринали якісь дуже прості та зворушливі історії, які не дають сказати: «Да, село — точно отстой» чи: «Точно, це колиска нації, духовна скарбниця».

Діяльність музею почалася з архівного фотопроєкту. Оксана разом з односелицею Любою збирали по сім’ях старі фотографії села та його мешканців, сканували, відновлювали, друкували та групували в альбоми. До фотографій підбирали описи та сімейні розповіді й згодом видали два номери журналу «МІХ» з історіями села. Жінки розповідають, що людям було дуже цікаво та зворушливо впізнавати себе і своїх рідних на фотографіях. Любов пояснює, що це допомогло пригадати старі зв’язки між родинами та встановити нові.

— Ми кожний понеділок і п’ятницю приходим до магазину для того, щоб купить хліба і речі. І я зі своїми фотографіями під рукою іду запитать, хто на фотографіях. Було таке, що люди дивилися і казали: «Та не може буть!» Один чоловік дивиться і каже: «Так це ж я!», а я кажу: «Ну так ти ж, подивись». «Так це ж моя мати, мої діти, а чого вона тут?» А фотографії ті брали в сестри його, у родичів. Це село родичів, усі зв’язані між собою.

Селяни почали зносити до музею різноманітні старовинні інструменти, одяг та предмети побуту. Але в Оксани було бажання надати цим речам додаткового сенсу, окрім лише експозиційного. Тому вона почала знімати відео, на яких селяни розповідали та демонстрували, як користуватися цими предметами. Згодом провели серії глибинних інтерв’ю з жителями Христанівки про місцеві звичаї, традиції та повсякденне життя.

Ці розповіді дали змогу краще зрозуміти Христанівку та надихали на нові проєкти. Таким чином з’явився фестиваль популярної в селі дитячої гри «Цурки-палки», під час якого старші мешканці села пригадували та вчили молодших, як грати в цю популярну в їхньому дитинстві гру.

Під час досліджень вдалося записати безліч цікавих історій про жителів села, як-от історію місцевої народної поетеси й бандуристки Христини Литвиненко. Люди згадували й інших непересічних односельців та їхні таланти.

Ще одним важливим проєктом стала серія відео про те, як жителі Христанівки переживали Голодомор. Цю унікальну відеоколекцію планують презентувати в музеї, але сьогодні деякі відео вже можна знайти в мережі. Оксана та громада села працюють над залученням додаткових коштів до музею та форматом розміщення відеоматеріалів.

Оскільки музей історій базується на ідеї діалогу (як внутрішнього, між сільськими родинами, так і зовнішнього — з містянами та іншими культурами), то радо приймає подарунки та експонати від гостей та друзів. На думку Оксани, така інтеграція є дуже важливою, адже вона дає змогу поділитися своїм та дізнатися про інших.

— Приїжджають до нас у гості, й усіх дуже збуджує ця ідея музею. І хочеться дарувати людям подарунки. Приїхала моя однокурсниця (вона живе в Мексиці) і попривозила якісь мексиканські іграшки, з їхнім типом вишивки. Мені подобається ця ідея діалогу — що ми зберігаємо свою унікальність, але при цьому можемо дати простір новому і чужому, яке хоче собі поділитися і проривається.

Садиба GOGO-MOGO

Після переїзду до Христанівки подружжя Олійників зрозуміло, що для втілення всіх планів та проєктів потрібні додаткові приміщення. Тому невдовзі вони викупили кілька сусідніх будинків і почали їх облаштовувати. Так з’явилася садиба GOGO-MOGO.

Спершу Олійники планували зробити там бібліотеку та дитячий центр. Проте, коли їхня бібліотека розмістилася у сільському магазині, садибу вирішили використовувати як хостел для гостей Христанівки. Згодом на зміну концепції хостелу прийшла ідея ретрит-центру, яку подружжя розвиває і сьогодні.

Ретрит
Період особистого чи групового усамітнення для духовної чи психологічної роботи над собою.

Ретрит-центр GOGO-MOGO — це місце, куди можна приїхати й повністю перезавантажитися та відновитися. Оксана та Орест використовують центр для особистої психотерапевтичної практики та радо ділять його з колегами. Туди часто приїздять волонтери, друзі та гості для того, щоб усамітнитися та підлаштуватися під новий простір без звичних їм декорацій та подразників.

— Ще коли ми задумували його як дитячий центр, думаю: якщо це Полтавщина, то класно було б прив’язати це якось до Гоголя чи до Сковороди. «Гоголь»? Скучно. «Гоголь-моголь»? Уже не так нудно. І відсилання до Гоголя є, і якась гра з цим, легкість. Моя дизайнерка мені потім каже: «А що, як «Гого-мого»?» Думаю: «Це свіжа ідея — повідрізать зайве». Воно і грайливе, і зараз, коли все перейшло у формат ретріт-центру чи кабінету психотерапевтичної практики, налипли нові сенси.

Олійники дуже радіють, що колись вирішили переїхати. Кажуть, що зараз би вже не повернулися до міста. Село дозволило їм уповільнитися та отримати внутрішню свободу. Воно по-новому відкрило кожного з них і показало нові перспективи. Саме тут Оксана зрозуміла, що хоче займатися психотерапією та почала власну практику, а Орест повернувся до неї після багатьох років перерви. Вони навчилися взаємодіяти з громадою, розуміти її та дуже тонко відчувати потреби людей. Навчилися й краще слухати себе.

В Оксани з Орестом ще дуже багато ідей та проєктів, вони радо вітають гостей та нових людей, які поділяють ідею залученості, дотичності до громадської спільноти. Лише просять не брати місто з собою. Оксана розповідає, як сильно її змінило сільське життя та скільки нового досвіду вона здобула завдяки громадській діяльності.

— У мене була дуже теоретична освіта: теорія культури та філософія. І ти так ніби думаєш, що добре розумієш, як все влаштовано. І тут мене дуже класно приземлило, і мої ідеалістичні штуки розбилися, а потім зібралися заново через практику. Коли забираєш теоретичні шаблони й починаєш відбудовувати це на практиці, то трошки краще розумієш, як влаштований світ. І в цьому місці дуже багато свободи. Це така цілина в цьому сенсі: хочеш — туди роби, хочеш — сюди.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Марта Слобода

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Наталія Петринська

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Наталка Панченко

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Юлія Безпечна

Анастасія Бондаренко

Наталія Вишинська

Лідія Буляк

Вікторія Кравчук

Асистент продюсера,

Інтерв’юер:

Максим Ситніков

Фотограф:

Микита Завілінський

Оператор:

Павло Пашко

Операторка:

Ольга Криштан

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Більд-редактор:

Сергій Коровайний

Транскрибаторка:

Анна Ємельянова

Марина Якуб

Аліна Кондратенко

Христина Архитка

Марія Глух

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією