Велика війна з РФ була очікуваною, та все ж 24 лютого вона багатьох застала зненацька. Підступно просуваючись із території Білорусі, загарбники швидко пробиралися з півночі й тимчасово окупували частину Київського Полісся, Сіверщини та Північної Слобожанщини.
Завдяки ЗСУ і відважним місцевим партизанам на межі березня-квітня окупанти зробили «жест доброї волі» і залишили ці території. Почалося відновлення регіонів: розмінування, розбирання завалів, завезення гуманітарної допомоги для постраждалих мешканців тощо. Журналісти, документалісти і фотографи також отримали змогу відвідувати деокуповані населені пункти, щоб фіксувати злочини російської армії, спогади очевидців та осмислювати нову реальність.
Фотографка Єлизавета Букреєва.
Єлизавета Букреєва — київська фотографка, яка з квітня 2022 року створює проєкт «Шрами втраченої людяності». Це серія світлин про життя деокупованих міст на півночі України: деталі звичайної, та все ж нової рутини, яке знищили окупанти, зруйновані двори й дитячі майданчики, люди, які оговтуються від наслідків російської агресії. За словами авторки, її світлини про те, як змінюються обличчя людей, пейзажі та звичні нам речі: «Це протиставлення: все квітне, повертаються люди, а “шрами” в місті, як-от снаряд, що застряг у дереві, залишаються».
Публікуємо світлини Єлизавети, зроблені з початку вторгнення, та її роздуми про війну, фотографію та людей.
Я живу фотографією, ставлюся до неї як до мови. Світлина розповідає історію не лише візуально, а й на рівні почуттів, бо люди роздивляються деталі та сповнюються емоціями. Я інтроверт, тому завдяки мові фотографії мене можна краще зрозуміти.
5-та ранку 24 лютого, коли сім’я Єлизавети прокинулась від звуків вибухів.
Мені важко повертатися до знімків. Знайшла нещодавно свій воєнний щоденник — це світлини з першого місяця (вторгнення. — ред.). Додавала цю серію на сайт і відбирала фото для виставки. Їх складно переглядати, хоч у мене не такий травматичний досвід війни. В мене всі живі, ніхто не постраждав, були в Києві. Та я згадую себе в той момент, всі ті переживання, мого молодшого брата, який дуже боявся і хвилювався в перші тижні. Це зараз ми пристосувались до нової реальності, а тоді була тільки розгубленість. Все, що ти знав і до чого готувався, пішло не так.
Селфі Єлизавети, коли вона вперше повернулася додому відколи почалася повномасштабна війна.
Брат Єлизавети спить на підлозі в першу ніч російського вторгнення.
На початку повномасштабного вторгнення у людей з’явився страх, що зайва світлина може стати причиною ракетного удару. Раніше зі мною сварились постійно. Потрібно було пояснити людям, що я знімаю, навіщо це роблю, що не хочу завдати їм ніякої шкоди. Мені здається, що фотографи мають це робити, щоб змінювати ставлення.
Причини ракетних ударів
Відомо, що окупанти брали більшість інформації для коригування обстрілів з відкритих джерел, тому місцева влада та військові наполегливо просили цивільних людей не публікувати фото і відео з місць влучання раніше за офіційні джерела.
Дитячий майданчик у Бучі.
Артилерійський снаряд застряг у дереві. Київське Полісся.
Наприклад, в одному місті жінка питала в мене: «Шо ви там знімаєте, наші страждання?». Тоді я пояснила, що війна ще не закінчилась, скоро зима, а в них немає квартир, і якщо це документувати, то інші люди можуть побачити, відреагувати, допомогти. Вона одразу стала лагіднішою: «Ану сідай, дитино». Треба пояснювати, про це варто говорити.
Я дуже багато знімаю на вулицях, і тепер люди краще ставляться до фотографів, бо зрозуміли, що ми маємо вплив і можемо привернути увагу до їхньої громади, достукатись до влади або організацій, які їм допоможуть.
Олена везе нові вікна до свого частково зруйнованого будинку.
Я думаю, що роль фотографа під час війни дуже важлива. Якщо маєш що сказати — зроби це, навіть якщо ти не професіонал. Є випадки, коли Пулітцерівську премію отримували люди, які не мали жодного професійного знімка — вони просто опинилися в потрібний час у потрібному місці. Тож коли ти маєш що зафільмувати — чи то наслідки ударів, чи то воєнні злочини — будь-що — документуй, бо це необхідно.
Пулітцерівська премія
Престижна американська нагорода у галузі літератури, журналістики, музики і театру, заснована видавцем Джозефом Пулітцером. Вручається щорічно з 1917 року.Завдяки фотографії можна довести величезну кількість злочинів окупантів. Коли росіяни звинувачували нас у тому, що Буча — це постановка, то супутникові знімки швидко довели достовірність світлин звідти. Яку б кількість грошей російська влада не вкладала в просування своїх меседжів, скільки б не кричала, що це фейк — жодна пропаганда не здатна стерти чи спаплюжити правду. Зіставлення звичайних фото і супутникових зображень, які неможливо підробити, для світу працює безвідмовно, з такими доказами вже не можна викривити дійсність.
Буча
Містечко під Києвом, окупація якого стала одним із символів воєнних злочинів загарбників проти цивільного населення. Тут були виявлені перші масові поховання українців, яких попередньо катували.Якось я перевіряла спалах, поки налаштовувала камеру, і він спрацював. Один хлопчик дуже злякався. Він досить далеко стояв, але миготіння було потужне. Попросила вибачення, сказала, що це лише фото. Така була незручна ситуація, бідний хлопчик. Діти до цього блимання ставляться погано, тому в них навіть не питаю, просто не знімаю зі спалахом. А дорослих запитую, зазвичай вони погоджуються. Кажуть, що вже нічого не бояться.
Валентина. Росіяни утримували її і ще близько 300 мешканців села майже місяць у невеличкому підвалі. Багато хто спав стоячи, притулившись до стіни.
Артем і Фадей у зруйнованій церкві. Лукашівка, Сіверщина.
Хлопчик розмахує українським прапором на організованому дітьми блокпості. Вони зупиняють машини, ставлять «контрольні» запитання і дають цукерку. Слобода, Сіверщина.
Зараз усім цікаві фронтові світлини зі сходу і півдня, бо це більше привертає увагу, а тут (на звільнених територіях Сіверщини й Полісся. — ред.) мало хто знімає. Але люди живуть із наслідками окупації досі. Всі як один кажуть, що понад усе бояться повторного вторгнення з території Білорусі, слідкують за новинами… Фотографи, які їздили в Харків і на південь країни кажуть, що візуально знищені міста всюди виглядають однаково. Я з цим не дуже згодна, бо мені здається, що за кожним руйнуванням є окрема людська історія. Їх не можна ототожнювати.
Богдан, мешканець Бучі.
У серії «Шрами втраченої людяності» мене найбільше чіпляють портрети. Коли потрапляєш у деокуповані міста, відчуваєш, як війна смердить: цей гній, смалений метал, пил, пісок… А от люди там дуже привітні, всі вітаються. Вони хочуть поговорити хоч про щось: звідки ми, як ми, що пережили, скільки коштує молоко в Києві. Я бачила цих людей не раз, ми приїжджали і знали, кому треба корм для тваринки привезти, кому відра, кому сокиру. Тож всі портрети точно залишилися в пам’яті.
Наталя народилась у Білорусі, але придбала будинок в Україні. Пережила російську окупацію.
Світлана біля свого багатоповерхового будинку. Її квартира — на п’ятому поверсі, саме туди влучила російська ракета. Горенка, Полісся.
Дмитро. Бородянка, Київське Полісся.
Зруйновані багатоповерхівки візуально вражають. Напевно, я пам’ятаю кожну. Вони зазвичай ніби розрізані, можна побачити, які там квартири, як люди жили. Колись у Бородянці я зустріла жіночку, яка одна залишилася в будинку, де цілої секції немає. Вона виходила витрушувати килим, і каже: «Два дні тому його чистила, і знову пил, треба чистити…». У неї немає вікон, водопостачання, газу. Нічого немає… А переживає за килим.
Зруйнований будинок у Бородянці, Київське Полісся.
Килимок із написом «Ласкаво просимо додому» (англійською) біля повністю зруйнованої багатоповерхівки. Бородянка, Київське Полісся.
Зруйнований будинок зі вцілілими шафами. Горенка, Київське Полісся.
Згоріла багатоповерхівка в Ірпені, Київське Полісся.
Досить швидко я зрозуміла, що ми неспроможні весь цей жах осмислити і пережити. Маю на увазі, що психіка нас захищає: все бачимо, розуміємо, знаємо, але сповна не усвідомлюємо трагедії. Бо просто не зможемо з цим існувати. Це звільнило мене як фотографа. Я розумію: що б я не зняла, що б не показала, яке б відео, книгу не зробила, цього всього буде недостатньо.
