Слов’янськ. Місто керамістів

Сьогодні Слов’янськ є найбільшим постачальником гончарних виробів для українського ринку, але мало хто знає, що місцевій керамічній традиції вже понад століття. Відомий так званий кузнєцовський фарфор, ціла індустрія, винайдена російською династією Кузнєцових наприкінці ХІХ століття. Серед численних заводів, що належали династії, були і слобожанські: це і завод фаянсових виробів у Слов’янську (тодішньої Ізюмської волості), і завод фаянсового та фарфорового посуду в Будах. Залишки кузнєцовського фарфору збереглися у місцевому музеї: окремі тарілки чи цілі сервізи.

За радянських часів у Слов’янську було чимало керамічних заводів, навколо яких і розбудовувалося місто. Тепер кераміка — уже традиційне локальне ремесло. Слов’янський керамічний комбінат виготовляв плитку та фаянсові вироби, арматурно-ізоляторний — керамічні ізолятори, а в цехах народного споживання відливали у гіпсових формах горщики, вази тощо. Заводи поступово розвалювалися, але залишалося найцінніше — людський досвід. Так жила традиція, що живила ремесло і сприяла появі маленьких цехів, яких в місті було чимало до виникнення конфлікту на Донбасі.

Слов’янськ є містом гончарним, а не металургійним. Економіка Слов’янська базується на дрібних гончарних майстернях, кустарному виробництві, зазначає місцевий гончар Євген Павленко:

Євген за професією — водій, за освітою — інженер-механік автотранспорту. До ремесла, без будь-яких попередніх умінь, долучився завдяки другові, який теж став ліпити й випалювати гончарний посуд на-гора, а навчався у процесі:

— Цехи є маленькі, а є й по 100 людей. Глина місцева, вся звідси. Є біла глина з Дружковського кар’єру. А от наша червона глина — це під Слов’янськом в нас є село Глибока Макатиха, і там є кар’єр, звідки ми її беремо.

Гончарне ремесло у регіоні не законсервоване. Місцеві гончарі, ті, що залишилися по український бік умовного кордону із тимчасово окупованими територіями, заводять контакти із гончарями та потенційними покупцями з інших регіонів України. Майстриня Інна Павленко, дружина Євгена, розповідає:

— Ми багато куди їздили. Чотири роки поспіль їздили в Сорочинці. Клієнти у нас є також з Опішні. Їздили для обміну досвідом. Ну, все одно у них, як кажуть, свій стиль, у нас свій. Ми свій стиль виробили не те шо там-от віками. Десятиліття нашому стилю. Да, може ми у когось там шось там трошки взяли, але це вийшло уже тепер наше і йому років десять-дванадцять, тринадцять може від сили.

Хоч і маловідоме для решти куточків України, а тим паче за кордоном, слов’янське гончарство живе і розвивається. У Слов’янську діє Спілка виробників художньої кераміки, своєрідний керамічний кластер. Родина Павленків є членами спілки:

— Не стоїмо на місці, розвиваємось, шо-то нове намагаємось. У когось піддивляємось. У Слов’янську дуже сильна конкуренція, потому шо, як кажуть, всі хочуть. Шо-то де-то хто-то побачив і старається собі це застосувати, якщо це гарно, цікаво. Конкуренція — це життя.

Технологія

Процес виготовлення починається ще задовго до того, як з’являється замовлення. У Слов’янську — понад десяток кар’єрів із покладами глини. Видобуту глину спершу перетирають в порошок, а потім змішують з водою. Глина, за словами майстрів, повинна вилежатися приблизно рік, щоб вона перезимувала та перелітувала і щоб відбулися певні окисно-відновні процеси:

— Є глина, яку нам постачають наші партнери. Але це для станочного виробництва. Вона більш жорстка така, її відрізаєш, кидаєш у станок, він автоматичний, і там формується ну якась чи тарілочка, чи мисочка, чи горщик. А от в ручній роботі саме головне — це її відцентрувати, щоб її не кидало разом з гончаром потім. Якщо вже звик, то це не дуже тяжко. І розім’яти — це декілька раз її підняти вгору, потім опустити.

Глину розмелюють круговим млином, потім перетирають, очищають від залишків піску, додають певну кількість електроліту (сполука рідкого скла та соди, яка забезпечує текучість глини — ред.). Отриману рідку глину заливають у гіпсові форми, оскільки гіпс добре втягує вологу. Згодом ливарник визначає потрібну товщину виробу, зрізає його та пускає на подальшу обробку.

Керамічним посудом часто користуються на кухні, подаючи в ньому стави чи рідину. Якщо залишити готовий горщик неполиваним, то через нього просочуватиметься рідина. Тому гончарі заздалегідь заготовляють спеціальну поливу, якою покриють виріб. Потім він уже фінально випалюється у печі і стає готовим виробом. Опісля випалу слов’янські гончарі, як і майстри з Гавареччини (читайте історію про майстрів з Гавареччини в нашому матеріалі Гаварецька кераміка. Чорніша за дим), застосовують техніку лощення, себто полірування та натирання воском. Також тут широковживаним є процес молочіння:

— Після того, як вже з печі посуд наш вийшов, ми його просто купаємо у молоці, самому справжньому. Чим жирніше молоко, тим яскравіший колір. Якщо буде таке розбавлене, то виріб буде такий не дуже гарненький. Ми знаєм уже свою корівку, яка дає нам гарненьке молоко. Ось. І вже відправляється знову, в печі посуда запікається в молоці.

Родинна справа

Гончарна справа часто стає справою сімейною. За фахом Дмитро Яровий — дизайнер. Довгий час працював у Києві арт-директором глянцевого видання. Батьки ж Дмитра розпочали гончарський бізнес ще в 90-х, виготовляючи кераміку з білої глини. Основним ринком збуту на той час була Росія. З початку 2000-х вони припинили цей бізнес, бо було тяжко, заробляли навіть на перепродажі виробів. А тоді почалася війна. Після визволення Слов’янська Дмитро вирішив повернутися додому та допомогти батькам:

— Поспілкувалися із моєю мамою і вона каже: «Може досить працювати на “дядю”»? Тоді ми подалися на грант до Програми розвитку ООН і отримали максимальну суму для розвитку підприємства нашого. Купили цю будівлю. Нам взагалі на ремонт потрібні були кошти. І так от рік чи два роки тому дві людини завершили тут все самі. Потім, коли отримали грант, ще чотири людини працевлаштували, далі — більше; зараз у нас 12 людей працює і якось воно так, справляємося.

Гончарувати Дмитро вчився у місцевого гончара, колишнього військового, з яким вони тепер працюють разом на підприємстві.

Родина майстрині Вікторії Попової також займається гончарною справою вже у другому поколінні:

— Папа мій виготовляє цей посуд з нуля. Він колоте глину, заливає форми, рознімає, і все це попадає вже до мами. Вона його замиває, обрізає і ну вже робить цю одиницю, шоб вона сохла. І потім уже після того, як вона висохла, ми з чоловіком обробляєм, доводимо глазурь усередині і ставим на обжиг. А ще є мама мужа, яка потім оце все наждачной бумагой шліфує. Ну, сьогодні вже майже нема цього процесу.

Дуже важливим також є добре оздоблення виробу. Зазвичай тут цим займаються жінки:

— Є різка, є малювання ангобом, є ліпнина. Малюнки ангобом, дуже цікаво, знаєте, це така же ж рідка глина в тюбіку, вона видавлюється, і виготовляються такі візерунки.

Уніфікованого стилю оздоблення виробів у Слов’янську немає. У когось цінуються рослинні орнаменти, як-от виноградна лоза, а в когось добре «ідуть» вироби з морськими мотивами на продаж у приморські регіони України. Проте регіональна специфіка таки присутня, хоч покупець і не завжди з нею ознайомлений. Вікторія жартує:

— У нас на ринку спрашують: «А це шо за розпис? Може це петриківський?» Я говорю: «Ви що не бачили як він виглядає? Ні, — кажу, — канєшно ні». «А який?». Кажу: «Це розпис поповський. Як Попови придумали, такий розпис і є».

Головне у процесі — любов до того, що робиш. Залишатися на плаву попри недобрі ринки збуту і економічні виклики є направду мистецтвом:

— Гончарний круг — це як бренд, знаєте. Як львівська кава: вона не може бути несмачною. І точно так само і з цим гончарним кругом. Ну, воно не може бути негарно, ну просто тому шо воно наше, і вже тим особливе.

— У нас, на мій погляд, цікавіший сам процес. Тут продукція проходить декілька пар рук: сім, вісім. Залівщик заліває форми, замивщиця це замиває, носик там приклєїла, ручку приклєїла, дівчата його оздобили, глазуровщик його поглазурував, тут його вже в молоці викупали, а там воно вже з печі вийшло. От скільки тут кожної людини, яка душу вклала.

Гончар Бесік Каландадзе приїхав в Україну з Грузії в 90-х. Навчився ремеслу він ще у свої 19 років у Тбілісі, перейнявши вміння від двоюрідного брата. Робота з глиною потребує великої концентрації на процесі:

— Людина завжди в чомусь розвивається. Обираєш собі один напрям і можна розвивати все, що завгодно. Якщо ж за все одразу взятися — не вийде нічого.

У Слов’янську Бесік одружився ще тоді, у 90-ті, і дуже скоро вони з дружиною та дітьми виїхали в Грузію. Думали — назавжди. Втім, за деякий час таки повернулися у Слов’янськ. Гончарне ремесло привезли із собою. Бесік фактично став місцевим учителем гончарної справи. У нього перейняли досвід чимало гончарів, які зараз володіють власними підприємствами. Сьогодні на його приватному заводі щодня випускаються сотні одиниць гончарної продукції. Посуд настільки дешевий, що інакше, каже Бесік, підприємство просто не виживе.

Гончарський бізнес

Найбільш витратна стаття для гончарів — електроенергія. Але якщо за електроенергію платити зобов’язані всі, то податків за працівників намагаються уникнути, бо ж тоді бізнес ризикує стати зовсім збитковим. Окрім того, за останні кілька років значно знизився попит на гончарну продукцію в регіоні:

— Коли війна почалася у Слов’янську, то у центрі міста був цех і його закрили, бо почались бойові дії, все у них припинилося. Те саме і з багатьма малими підприємствами сталося.

Нині місцеві гончарі, що працюють на ринок Західної України, заробляють більше, ніж ті, що орієнтуються на місцеве населення чи околиці, каже Дмитро Яровий:

— У нас такий менталітет у людей, що нам щось подешевше, та й нехай, як там воно зроблено, хто його робив. А те, що це зроблено майстром, руками, що це хенд-мейд, — це мало кого взагалі колише. До мене, наприклад, друг приїжджає з Італії і каже: «Ух, прикольно! Це тим сам зробив?». Він цінує це. Кожен раз щось у мене замовляє. Каже: «Зроби мені якусь бутилочку під вино чи під коньяк. Скіки воно коштує?». Ну, я кажу, наприклад, 100 гривень. Він каже: «Ти шо?! Ти не цінуєш свою працю!». Каже, що це в Італії коштує 50 євро. Ну, а в нас і 100 гривень — це теж багато.

У перспективі Дмитро планує більше орієнтуватися на європейський ринок:

— Європі, може, ми й потрібні: я думаю, вигідно мати багатих сусідів, а не бідних, тому вони нам і допомагають, щоб ми працювали для них, вони ж саме так обирали, на який бізнес виділяти грант. Тобто вони бачать, що ми робимо якийсь цікавий продукт, то ми й будемо возити їм, будемо продавати у них.

Для виходу на європейські ринки потрібні відповідні сертифікати, здебільшого харчові. Зазвичай зараз про це дбає європейська сторона. Європа навіть надсилає пакування, коли робить оптові замовлення.

Ремесло воєнного пограниччя

Війна завдала значної шкоди приватним гончарням, чимало гончарів зазнали матеріальних збитків. Зараз близькість до фронту гончарів не лякає. Вони діляться спогадами про окупацію міста навесні 2014 року:

— Нас 12 квітня, на День космонавтики, захватили і 5 липня ми почули радісну новину (ми якраз виїхали зі Слов’янська), шо всьо, Слов’янськ звільнили. І ми бистренько додому.

Ті, хто у Слов’янську займаються власною справою, окупаційну владу ніколи не підтримували. Більшість, хоч і втратила свого основного покупця із Росії, визнає, що росіяни продовжують приїжджати за місцевими виробами:

— Як один каже наш активіст: «Нехай вони краще купують наший посуд, ніж патрончики».

Парадоксально, але з зароблених коштів гончарі часто виділяють частину на допомогу українській армії. У вільний час — ремонтують машини, які потім відправляться на фронт.

— В нас тут є бригади десантників: 81-ша, 80-та, 79-та, 25-та. Ну і багато тут хлопцям робити треба, чашки різні. Це хлопцям, 90-му батальйону; тим, шо в аеропорту були, замовляли. У них є шеврон «Кіборги», просили їм виготовити. І оце ми робили шеврон, хлопцям на чашечки клеїли.

— Ще ми маємо таку чудову техніку як ЧПУ станок, на якому ми можемо виготовляти дуже різноманітні шеврони. До нас приїжджають військові, привозять свій шеврон, ми вже маємо таку невеличку колекцію шевронів, з 95-ї, 81-ї бригади. Вони нам лишають той шеврон, і ми завдяки цьому станку його переносим на комп’ютер, з комп’ютера — на станок, а потім станок вирізьблює на гіпсовій формі той малюнок, який на шевроні тому єсть. Згодом дівчата його вже переносять на горнятко різного об’єму, тому у нас уже єсть даже невеличка колекція. Хто до нас приїжджає, ми всім-всім виготовляємо.

Попри тимчасову безликість на ринку і невизнання та відсутність підтримки з боку держави, гончарна справа у Слов’янську живе і житиме до останнього покупця. Це — величезний і досі невикористаний ресурс для держави та її економіки. А що залишається нам, то це підтримати гончарну справу осібною купівлею доброго і якісного, а головне — свого продукту.