Щоденні смерті, нищення природних і господарчих ресурсів, постійна психологічна напруга — реальна загроза для народів, яким не пощастило бути сусідами Росії. Українці добре знають, якою жорстокою може бути країна-терористка. Протягом багатьох поколінь у ній виростали все нові покоління імперців, що з новою силою докладалися до геноциду на окупованих землях. Це продовжується і від початку російсько-української війни 2014 року, набувши особливих масштабів із початком вторгнення 24 лютого 2022-го.
Дії російських загарбників під час повномасштабного вторгнення вже визнали геноцидом Верховна Рада України та парламенти низки країн (Канада, Ірландія, Польща, Чехія, Литва, Латвія, Естонія). Крім того, Європейський Союз і 43 світові держави опублікували спільну заяву про підтримку відкриття справи проти Російської Федерації в Міжнародному суді ООН відповідно до Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. У цьому матеріалі розглянемо поняття геноциду, історію його виникнення та юридичного регулювання, а також найбільш масові і трагічні геноцидні дії російських загарбників в українській історії.
Як виник термін «геноцид»
Це поняття почали широко використовувати після Другої світової війни. Воно означає цілеспрямовані дії з метою повного або часткового знищення груп населення за національними, етнічними, расовими або релігійними мотивами. Наразі таке визначення закріплено Генеральною Асамблеєю ООН у Статті 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
У юридичній і правовій царині важливою постаттю для становлення терміна «геноцид» був Рафал Лемкін, польський історик і правознавець єврейського походження. У 1933 році він запропонував два визначення для злочинів проти певних груп людей під час виступу на V Міжнародній конференції з питань уніфікації кримінального законодавства:
– Варварство — акти нищення, спрямовані проти етнічних, релігійних чи соціальних груп, незалежно від мотивації (політичної, релігійної, соціальної і т.д.).
– Вандалізм — зловмисне знищення творів мистецтва та культурної спадщини цільової групи через те, що ті культурні цінності є свідченням душі та геніальності цієї спільноти.
Ці терміни були окреслені правознавцем як такі, що мають врегульовуватися саме міжнародним правом. Це стало передумовою для затвердження сучасного терміну геноциду, який потрапив у наукову сферу у 1944 році завдяки праці Лемкіна «Правління країн Осі в окупованій Європі». Крім того, правник розробив основні проєкти юридичних документів, що унормовують поняття геноциду — «Конвенцію про геноцид Секретаріату ООН» та «Загальну декларацію прав людини». Рафал Лемкін зазначав, що цей різновид злочину з’явився ще до початку письмової історії, оскільки в первісному суспільстві окремі групи так чи інакше знищували одна одну.
У цьому контексті також варто згадати американського історика Нормана Наймарка. На його думку, геноцид завжди був частиною людської цивілізації, «навіть до того, як на землі виникли стародавні організовані держави, роди, клани і племена билися між собою та винищували одне одного з тою самою жорстокістю, з якою й модерні нації атакують і намагаються ліквідувати групи тих, кого вони вважають за ворогів». Зауважимо, що такі тези в жодному разі не мають на меті нормалізацію та толерування такого злочину як геноцид.
1946 року на сесії Генеральної Асамблеї ООН ухвалили резолюцію, в якій вперше офіційно було зафіксовано, що «відповідно до норм міжнародного права геноцид є злочином, який засуджує цивілізований світ, і за здійснення якого основні винуватці та учасники піддаються покаранню».
Згодом, 1948 року була прийнята Міжнародна конвенція «Про запобігання та покарання злочину геноциду» (набула чинності в 1951 році). У цьому документі виокремлено 5 актів, які можна трактувати як геноцид:
– убивство членів національної, етнічної, расової чи релігійної групи;
– завдання серйозної тілесної або психічної шкоди членам групи;
– навмисне створення групі життєвих умов, розрахованих на її фізичне знищення у цілому або частково;
– застосування дій, спрямованих на попередження народжуваності в групі;
– примусове переміщення дітей однієї групи в іншу.
Фото: Three Lions, Getty Images.
Вважається, аби довести факт геноциду, достатньо довести хоча б один пункт із переліку. Однак на практиці не все так просто, зокрема український історик Ярослав Грицак стверджує, що фактично злочин може бути визнаний геноцидом лише в тому випадку, якщо будуть наявні прямі (наприклад, письмові) докази, які часто відсутні або ж недоступні для слідства.
Тією чи іншою мірою Росія вдається до усіх п’яти актів геноциду в Україні. Чимало злочинів окупантів уже розслідується на звільнених українських територіях, і ще більше, на жаль, нам належить побачити на поки що окупованих землях. Жорстокість нашого ворога багатьом здавалося немислимою для XXI століття, але вона не є новим явищем. Пропонуємо розглянути найбільш масові та резонансні злочини Росії проти українського народу в різні періоди нашої історії, де простежуємо порушення актів Міжнародної конвенції «Про запобігання та покарання злочину геноциду».
Протогеноцид українців у часи Московського царства та Російської імперії
«Не всі геноциди однакові», — так професор історії Норман Наймарк охарактеризував різновиди геноцидів за тривалістю часу в лекції «Світова історія геноциду». Дослідник наголошує на тому, що геноцид може тривати від кількох днів до цілих століть. Останнє, на жаль, є реалією для українців. Зараз уже відкрито можемо казати, що акти геноциду з боку росіян почалися ще в часи Московського царства — політика Петра І була націлена на знищення українського народу.
Однією з найбільш кривавих сторінок за його правління стали події 13 листопада 1708 року — гетьманську столицю Батурин, що на Сіверщині, захопили і пограбували московські війська, опісля спаливши, а місцевих жителів знищили. У французьких часописах під заголовками «Страшна різня», «Жінки й діти на вістрях шабель» писали, що люди ховались у церквах, але озлоблені московити закидали факели у вікна, не звертаючи уваги ні на вік, ні на стать. Вони різали й рубали всіх, хто траплявся на шляху. Інші загинули в полум’ї. Кількість загиблих налічує до 15 тисяч (цивільних і військових).
Символи влади, архів гетьмана Івана Мазепи, скарбницю, ікони й інші державні і культурні цінності вивезли до Московського царства. Як бачимо, методи у росіян досі не змінилися. Згадаймо, як сучасна російська армія вивозила експонати з музеїв в окупованому Херсоні чи Маріуполі. Недарма в Ермітажі зараз зберігається і виставляється величезна кількість багаторічних «надбань» в інших народів, зокрема й українців.
Фото: Getty Images.
Далі була Катерина ІІ, на думку якої гетьманське правління Кирила Розумовського суперечило державним інтересам. Потім вона ж заявила, що Російська імперія за цей період не «поімєла», за її словами, від нашого народу ніякої користі та доходу, а також те, що українці відчувають внутрішню ненависть до всього «великоросійського». Протягом 1760–1780 рр. Катерині ІІ вдалося остаточно ліквідувати українське козацьке військо, запорозьке військо, лівобережні та слобідські полки, а також традиційний адміністративно-військовий устрій. Наприклад, Ізюм, який раніше був полковим містом, став провінцією, а потім нащадки Катерини ІІ повернулись у 2022 році, щоб зруйнувати не тільки місто, але й знищити населення. Серед списку «досягнень» імператриці також закріпачення населення Лівобережної та Слобідської частини України (1783 рік), а пізніше й Південної та Правобережної (1796 рік). Політику Катерини II в Україні цілком можна вважати протогеноцидною, адже після Петра I вона продовжила закладати основи для подальших російських злочинів і плекати ментальну зверхність імперців.
Радянська окупація: перші масові вбивства та спланований голод
Перша половина ХХ століття принесла велику кількість зафіксованих актів геноциду, зокрема на території України. У січні 1918 року радянська окупація Києва почалася з розстрілів українського населення — студентів, кадетів, буржуазії, інтелігенції та мирних жителів. Ось як згадували ці події очевидці: «Розкидані на площі та на стежках парків роздягнені тіла, між якими тинялися голодні собаки. Всюди кров, що просякнула, і сніг». На жаль, після 24 лютого 2022 року історія повторилась, подібні злочини російських загарбників побачило не одне українське місто в окупації, а згодом, після деокупації, фотодокази вразили світ.
Ще одним інструментом масового знищення українців був голод. Під час першої хвилі у 1921–23 рр. він забрав життя понад мільйона осіб. На тлі посухи і неврожаю радянська влада насильно забирала фактично все продовольство з України. Крім того, у 1921 році тодішній уряд — Рада народних комісарів РРФСР — запросив допомогу тільки для Надволжя (територія біля середньої і нижньої течії Волги), а нову економічну політику в Україні запровадили значно пізніше за інші регіони, що дозволило продовжувати продрозкладку.
СРСР системно використовував голод як спосіб приборкання українців. Вже через 10 років розпочалася друга хвиля голоду, який був значно страшніший за перший і отримав назву Голодомор. Про нього ми випустили низку пояснювальних матеріалів. Внаслідок штучного масового голоду у 1932–33 рр. загинули мільйони українців на території УСРР та Кубані (Північний Кавказ, в долині річки Кубань та її приток).
Третя хвиля масового голоду в Україні тривала впродовж 1946–47 рр. як наслідок вивезення зерна. Цього разу від рук більшовиків загинуло більше 700 тисяч осіб.
Масові вбивства політичних в’язнів
Російське керівництво ще з часів Радянського Союзу вдається до масштабного внутрішнього терору заради боротьби з опозиційно налаштованим населенням України. Найпоширеніший серед його різновидів — судовий. Таким чином, ще одна велика група актів геноциду — винищення політичних в’язнів. Це були люди, які висловлювали критику радянської влади, відкрито виступали проти її політики, мали небажані для режиму переконання, релігійну чи етнічну приналежність. У багатьох випадках затримання відбувалися без будь-яких підстав або ж за допомогою доносів.
У 1937 році НКВС УРСР отримав дозвіл на 4.2 гектари землі у лісовому масиві неподалік селищас (нині це частина Києва) для так званих спецпотреб — поховання жертв розстрілу. За різними даними, під час Биківнянської трагедії за період 1937–1941 рр. було вбито від 20 до 100 тисяч осіб. Нині це найбільше масове поховання жертв комуністичних політичних репресій на території України. Поховання були безіменними, переважно у вигляді братських могил. Крім того, дослідники свідчать, що більшість людей спочатку катували, а лиш потім стріляли в потилицю або основу черепа. Одразу згадуються світлини поховань у деокупованому Ізюмі з номерами замість імен та супутникові знімки з інших тимчасово окупованих територій, де в геометричній прогресії збільшується площа «імпровізованого» кладовища.
Деяких страчених у Биківні вдалося опізнати, зокрема художника Михайла Бойчука, письменників Михайла Мороза та Володимира Ярошенка, священиків Івана Третяка й Якова Рева. Більше про постаті розстріляних і закатованих розповідає Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» у проєкті «Імена з безіменних могил».
Фото: Олександр Кузьмін для Бабель.
Іншим прикладом масової страти політв’язнів стала Заліщицька трагедія. У липні 1941 році кілька сотень осіб з Буковини і Галичини, які перебували у Чортківській тюрмі, помістили у вагони та відвезли на залізничний міст у селі Кострижівка. Після цього органи НКВС підпалили (за іншими даними підірвали) потяг та скинули у Дністер. Тіла віднесло течією річки у молдовське місто Вадул-луй-Воде, де пам’ять про вбитих політв’язнів береже братська могила. Руки жертв були зв’язані дротом. Такі ж події ми могли бачити минулого року в репортажах із деокупованих територій Полісся та Слобожанщини.
Фото: David Guttenfelder для The New York Times.
Органи НКВС навіть не завжди намагалися приховати свої звірства. Так, у червні–липні 1941 року були проведені масові розстріли політичних в’язнів прямо у тюрмах Львова і Золочева. Того ж року чекісти підпалили в’язницю у центрі Харкова на вулиці Чернишевській, де було близько 1200 осіб.
Інтелектуальний геноцид
Окремо варто виділити акти геноциду проти української інтелігенції, яка була основною небезпекою для Росії ще з імперських часів, адже саме ця група населення підтримувала українську мову та культуру попри всі утиски і заборони.
Насамперед, ідеться про період Розстріляного відродження (20–30-ті рр. XX ст.). Початком масового нищення української інтелігенції у радянські часи вважають арешт Михайла Ялового та самогубство Миколи Хвильового у 1933 році, а кульмінацією — розстріл понад 300 її представників-в’язнів Соловецького табору в урочищі Сандармох (Республіка Карелія) з 27 жовтня до 4 листопада 1937 року. Також підтверджено, що саме ця територія використовувалася органами НКВС СРСР для проведення масових страт цивільного населення.
Діяльність представників Розстріляного відродження через десятиліття продовжили шістдесятники, частина з них згодом приєдналася до дисидентського руху. Саме вони порушили у суспільстві питання колоніального становища українців у складі СРСР. У серпні–вересні 1965 року почалась перша хвиля арештів, до якої потрапили правозахисники Михайло Горинь, Іван Гель, філологиня Мирослава Зваричевська, майстриня художньої вишивки Ярослава Менкуш та ін. Передумовою для другої хвилі став вихід періодичного видання «Український вісник», де були опубліковані дослідження з історії, а також порушували тему геноциду політичних в’язнів.
28 червня 1971 року радянська Компартія ухвалила таємну постанову «Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів». Її сучасним аналогом можна вважати російський закон про фейки, який також був створений для приборкання «неблагонадійних» громадян. На підставі цієї постанови у 1972 році знову почались арешти української інтелігенції. Політв’язні отримували в середньому 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання, а тих, кого не вдавалося притягнути до кримінальної відповідальності, відправляли до спеціалізованих психлікарень, умови в яких були часто гірші за ув’язнення. Цей період іноді називають «задушеним відродженням». Термін активно використовував поет Іван Драч, зокрема під час доповіді на «Київській установчій конференції народного руху України за перебудову» в липні 1989 року:
— У нашій історії роки стагнації і застою означені як «задушене відродження». Всіма фібрами свого буття, всією нездійсненністю попередніх періодів нашої культури, які не збулися або збулися лише частково, ми надіємось, ми прагнемо, ми трудимось і сподіваємось, що наше відродження нарешті здійсниться і до нього не варто буде долучати жодних чорних епітетів.
Акти геноциду під час російсько-української війни
У лютому 2014 року Російська Федерація прийшла на територію України, щоб продовжити діло своїх попередників, справу всього свого життя — поневолювати, катувати і вбивати. 24 лютого 2022 року вона стала ще більш озлоблена та кровожерлива.
У сучасній війні росіяни вдаються до всіх актів геноциду, які закріплені Міжнародною конвенцією:
– убивства членів національної групи (страти під час окупації в Бучі, Ізюмі та Маріуполі);
– завдання серйозної тілесної та психічної шкоди (поранення та каліцтво цивільного населення внаслідок обстрілів, тортури під час окупації);
– створення життєвих умов, розрахованих на фізичне знищення (обстріли цивільних кварталів та інфраструктури, руйнування медичної системи, створення штучного голоду та гуманітарного дефіциту на окупованих територіях, порушення свободи пересування);
– застосування дій, спрямованих на зниження народжуваності (сексуальне насильство та зґвалтування на окупованих територіях, кастрація військовополонених та обстріли пологових будинків у Маріуполі, Херсоні, Вільнянську);
– примусове переміщення дітей однієї групи в іншу (депортація українських дітей у РФ, усиновлення в російські родини та програми русифікації).
Століттями Росія в різних своїх амплуа проводила цілеспрямовані кампанії, направлені на знищення українського народу, чим продовжує займатись і зараз. Американський дослідник Леон Купер у XX столітті запропонував термін «геноцидна держава» для країн, які завжди шукають нових ворогів і груп для знищення. Зараз кожна людина має бачити в цьому визначенні насамперед Російську Федерацію (а також її попередні образи у вигляді Московського царства, Російської імперії та РРФСР), яка представляє реальну загрозу не тільки для українців, але і для всього світу.
