Стріха. Центр: український модерн, мазанки, трипільська культура

Разом зі студією Craft Story продовжуємо цикл публікацій «Стріха» про українську народну архітектуру, її регіональні особливості та шляхи порятунку. У першій серії розповідали про архітектурну спадщину та традиції заходу України, у другій — про північні регіони. Ця серія присвячена унікальним будівлям центру України.

Український модерн

На початку XX століття в українській культурі відбуваються революційні зміни, що позначається й на архітектурних підходах. Дослідник архітектури і краєзнавець Артур Ароян пояснює, що саме в цей час українська культура остаточно починає існувати поза межами села й церкви. Водночас вона не відрікається від своїх традицій — навпаки, інтерпретує їх по-новому.

У цей час з’являється український модерн, відоміший у світі як ар-нуво. На теренах України йому вдалося проіснувати лише чверть століття, допоки не став предметом придушень та утисків.

Український модернізм постає перед світовою культурою як синтез національної ідентичності, демократичності, народної творчості та новітніх тенденцій в архітектурі. Тож в українських модерних спорудах можна спостерігати шестикутні вікна, шпилі, дешеві матеріали та простоту в будівництві:

— Цілком природно, що певний період нашої історії джерела українськості, у тому числі в архітектурі, шукали в селі. Це було в період засилля цієї імперської доктрини будівництва виключно якихось офіційних будівель, у виключно цих історизуючих або неокласичних стилях.

Історія починає відлік українського модерну від спорудження будівлі Полтавського земства за проєктом Василя Кричевського. Артур розповідає, що в 1902 році Полтавське губернське земство замовило в архітектора Олександра Ширшова проєкт свого нового будинку для реконструкції. Проте ідея митця адміністрації не сподобалася. Він розробив проєкт у стилі нового французького ренесансу, що був типовим для Російської імперії, та зовсім не відтворював українські мотиви, тому земство оголосило конкурс на новий проєкт. На ньому й переміг Василь Кричевський, який представив споруду з елементами народного стилю:

— У журі конкурсу був художник Сергій Васильківський. Він знав Кричевського, і він, звісно, розумів, що Кричевський — це їхня надія зараз показати щось кардинально інше. Й оскільки виставка цих проєктів і голосування відбувалося під час відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві, коли до Полтави з’їхалася вся українська інтелігенція, уся творча спільнота: Леся Українка, Коцюбинський, Хоткевич, — це мало свій також вплив на те, що на конкурсі переміг проєкт Василя Кричевського.

Краєзнавець зазначає, що Василь Кричевський здебільшого орієнтувався на архітектуру Віденського сецесіону. Він використав досвід спорудження суцільних керамічних фасадів із рослинними мотивами, які в променях сонця відбивалися різноманітними кольорами. Крім того, архітектор запозичив та інтерпретував багато народних мотивів для свого доробку. Наприклад, стіни зовнішнього фасаду похилі, що є певним посиланням на дерев’яні церкви, які будувалися за таким принципом задля стійкості. У будівлі Полтавського земства ми можемо впізнати й традиційну українську хату, але більш заможного типу. Вона відтворена в розписах червоною вохрою, якою раніше розмальовували будинки. Також Кричевський використовує український вальмовий дах — чотирисхилий дах із двома трапецієвидними і двома трикутними торцевими схилами.

Цю будівлю відомий український художник Сергій Васильківський назвав «дім, як грім». Фраза митця, як розповідає Артур Ароян, влучно передає, який поштовх для розвитку створив будинок Полтавського земства, бо надалі в межах губернії з’являються інші споруди в стилі українського модерну. Зокрема, Лохвицьке земство замовляє цілу низку проєктів шкіл, які розробить Опанас Сластіон — ще один відомий архітектор, який навчав дітей Миргорода гончарству та був членом експертної комісії в конкурсі на проєкт будинку Полтавського земства. Один із його навчальних закладів досі працює у старому місті Лохвиця.

Співробітниця Лохвицького краєзнавчого музею Ольга Пальчик розповідає, що двокомплектну земську школу спорудили в 1911 році. Початково приміщення задумувалося як навчальний корпус, але поступово до споруди добудували кімнати, що стали служити житлом для вчителів (усього їх було двоє: один для 1 і 3 класів, інший навчав дітей 2 та 4 класів). Школа увібрала всі ознаки українського модерну. Вона мала шестигранні вікна, прорізи для вікон і для дверей, притаманні козацькій добі. Крім того, будівля оздоблена цегляною орнаментацією — кути будівель розписані, як народна вишивка, тому її називали «Школа у вишиванці»:

— Усе це знову зводиться до того, що ми ментальна українська нація. Багаті на свої звичаї, традиції і культуру.

Прикрасити цегляною орнаментацією народні школи Опанасу Сластіону запропонувала письменниця Олена Пчілка, яка мешкала поруч із Миргородом у Гадячі. Вона надіслала архітектору альбоми зі самостійно зібраними зразками народних вишивок, втілення яких ми можемо спостерігати в проєктах 54 шкіл, що були споруджені під керівництвом Сластіона. На жаль, з усіх навчальних закладів фізично вдалося зберегти лише два, а як школа він працює лише в Лохвиці. Проте навіть ця школа частково зазнала руйнувань та радянської реконструкції, коли більшовики сплюндрували шпилі та вежу.

Наразі в Лохвицькій школі навчаються діти з першого по восьмий клас. Попри старовинність будівлі, заклад має всі можливості для комфортного навчання — опалення і технічне оснащення. Єдине, зазначає Ольга Пальчик, не вистачає спортзалу та приміщень для навчання, бо план будівлі цього не передбачав. Проте вона каже, що діти цінують свою школу.

Перша просторова домінанта: церкви

До XIX століття на території Наддніпрянщини була поширена дерев’яна церковна архітектура. Церква була не лише важливим атрибутом української сакральної традиції, а й просторовою домінантою у поселеннях.

Дерев’яна церковна архітектура була предметом постійних зазіхань за часів Російської імперії. На початку ХІХ століття, після скасування автономії Гетьманщини, Московський синод заборонив будівництво церков в українському стилі. Їх замінили традиційною для Росії синодальною архітектурою, для якої характерні куполи у вигляді «цибулин».

Відтоді розвиток української церковної архітектури зупинився, а за часів радянської окупації сакральні споруди або занепадали, або зазнавали руйнації. Проте деякі дерев’яні церкви все ж вдалося зберегти частково або повністю. Прикладом є старовинний Петропавлівський храм у Великому Хуторі, що неподалік Черкас. Свого часу тут був священником Петро Леонтович — брат відомого українського композитора та автора «Щедрика» Миколи Леонтовича.

Церква є повністю дерев’яною і побудована на зрубі, тобто не має жодного цвяха. При храмі була своя парафіяльна школа, де навчали грамоти дітей, чиї батьки не мали змоги платити за освіту. Пізніше при церкві відкрили ремесне училище. Там здебільшого хлопчиків навчали робити вози, колеса та інші ужиткові знаряддя. З приходом радянської влади Петропавлівський храм не оминули репресії, — у межах антирелігійної кампанії більшовики скинули церковні бані. Також був зруйнований купол та дзвіниця, але достеменно невідомо коли.

Дотепер втрачені частини неможливо реставрувати через заборону архітекторів — відновлення цих елементів може спричинити руйнування храму. Аж до 1940-х років церкву не використовували за призначенням: вона була то коморою, то шпиталем для поранених під час Другої світової. Однак під час воєнного часу тиск на релігію послабився, тому храм діяв з 1942 року під московським управлінням. У 2002 році церква була перереєстрована і підпорядкована так званому Московському патріархату.

Друга просторова домінанта: млини

У забудові сіл Наддніпрянщини, земля якої багата на родючі чорноземи, важливу роль грали млини. Ці споруди ефективніше й швидше за жорна розмелювали чималі врожаї зерна. Крім суто ужиткового значення, млини мали й певну естетичну функцію. Вони були своєрідною домінантою поруч із церквою в архітектурному просторі поселень.

Український краєзнавець та кандидат історичних наук Назар Лавріненко розповідає, що аж до другої половини XX століття в селах Наддніпрянщини широко використовували вітряні й водяні млини. На місцевості з потужними річками зазвичай ставили водяні, якщо таких ресурсів бракувало — будували вітряні. Останні споруджували в полі, обіч доріг, на пагорбах за селом або в полі.

Історик зазначає, що ще сто років тому поблизу Черкас налічувалося 10 тисяч вітряних млинів, сьогодні їх залишилося лише вісім. Один із них спорудив 1906 року у селі Івківці місцевий житель Оксентій Одинець. Назар Лавріненко пояснює, що цей вітряний млин був традиційним для українських сіл. Внутрішня конструкція складалася із закопаної в землю опори під назвою «дід», навколо якої крутилася широка дубова балка, у народі — «баба», разом зі своїм корпусом, що був піднятий на певній висоті. Усе дерево посипали сіллю, щоб вона вбирала вологу і млин не гнив. Шестерні для гальмового колеса майстрували з верби та ясеню, виступи-кулачки — із граба, який мали спиляти взимку.

Назар Лавріненко зазначає, що спорудження млинів — філігранна робота, адже потрібно знати багато інженерних нюансів:

— Вітряк ламає багато стереотипів. От [мовляв] наші діди були неграмотні, темні. Які вони були неграмотні?! Збудувати таку інженерну конструкцію, розрахувати шестерні — масу треба знань різних геометричних, математичних. Знать деревину, у якому пору року пиляти, як її заготовлять. Це теж треба було знати, щоб цей механізм працював. Вони це робили.

Відреставрований млин Одинця дав поштовх до започаткування різних ініціатив. Зокрема, через відновлення вітряка виникла ідея розвивати непоширену в Україні галузь історичної науки — млинологію. Ця дисципліна покликана вивчати механічні пристрої та споруди, що використовують енергію природних джерел. Щоб реалізувати цю ідею, Назар Лавріненко разом з однодумцями створив Українську млинологічну асоціацію. За ініціативи організації вдалося відновити цілу низку водяних та вітряних млинів.

До того ж млин в Івківцях підштовхнув Назара до створення сільськогосподарської атракції «Зерноленд» на території колишнього колгоспу. Відтоді «країна зерна» не тільки демонструє історію українського побуту, а й залучає відвідувачів до народних ремесел і поглиблює цікавість до сільського життя.

Назар Лавріненко пояснює, що поки це можливо, слід зберегти якомога більше млинів, бо залежно від регіону України вони відрізняються за конструкцією, розмірами й формою. Навіть у межах одного типу вітряки можуть бути абсолютно не схожими один на одного, тому історик наголошує на гострій потребі врятувати культурний спадок. Найкраще — реставрувати млини на місцях, де їх звели. Якщо не вдасться, то перенести в музеї, перетворити на пам’ятку архітектури або туристичну атракцію, як-от «Зерноленд». Назар Лавріненко ділиться, що планує створити музей млинів просто неба, щоб зібрати вітряки з усієї країни:

— Культура — що таке по визначенню? Це сукупність досягнень людства на певному етапі розвитку. От на певному етапі розвитку оце (вітряк — ред.) був пік наших досягнень: інженерних, технічних і так дальше. Я вірю, що гряне український Ренесанс. Й українська культура ввійде в душу кожного. І ми будемо опікуватися не лише вітряними, водяними млинами, а всіми пам’ятками, досягненнями наших попередників, наших дідусів-бабусь. Будемо це цінувати, берегти, розвивати.

Неподалік від Києва в селі Пустовіти розташовані млини новішого типу — голландського. Їх залишилося всього кілька в Україні. Основна відмінність цього типу вітряків у тому, що голландські млини мають форму конуса з округлою вежею і стоять на фундаменті. Такі вітряки ловлять вітер крилами й баштою, тому можуть молоти зерно цілодобово, незалежно від метеорологічних умов.

Вітряний млин у Пустовітах звів місцевий селянин Кузьма Дрига в 1902-му, коли повернувся з Франції, де працював два роки в наймах. Історикиня і краєзнавиця Віра Кравченко розповідає, що чоловік привіз із собою креслення і чотири камені жорна. Кузьма Дрига зібрав майстрів — і за два роки з’явився один із найкращих на той час млинів в Україні. Побудували його в центрі села на штучному пагорбі. Щовечора насип під звуки музик витоптували танцюристи, щоб той не просідав.

Усього Дрига мав п’ять великих млинів, що утворювали велике млинарське господарство. За якісним борошном приїжджали люди із сіл за сотні кілометрів. Проте у 20-х роках XX століття сім’ю Дриги розкуркулили та заслали до Сибіру, а млин віддали колгоспу. Вітряку вдалося пережити революцію більшовиків, становлення радянського режиму і Другу світову війну:

— Коли була війна (Друга світова — ред.), то люди чергували, боялися, щоб не зірвали чи німці, чи будь-хто з якоюсь поганою метою. Щоби його зберегти, люди всі роки окупації вночі ночували під млином, тому що він годував. Він спасав людей. Ті люди, які працювали на млині під час голодовки тоже, їхні сім’ї вижили.

Сьогодні млин збережений практично повністю в первісному вигляді, що є справжнім дивом, вважає директорка Миронівського краєзнавчого музею Інна Савсюк, адже всі інші вітряки не збереглися до наших часів. Але щоби перетворити споруду на туристичну принаду, її слід належно реставрувати:

— Млин — це місце сили, тому що тут вітер як сильна така стихія, як море, і вітер, і сонце в собі включають неймовірну силу. І що дає нам змогу, скажемо так, їсти хліб і жити на цьому світі, тому що хліб — це основа, це голова.

Трипільські будинки

Трипільська цивілізація вважається однією із провідних археологічних давньоземлеробських культур, що населяла територію сучасної України, Молдови та Румунії під час енеоліту (мідно-кам’яної доби). В Україні вона поширювалася від Верхньої Наддністрянщини й Південної Волині до Середньої Наддніпрянщини та Причорномор’я. Досягла свого розквіту в IV–III тис. до н.е. Термін «трипільська культура» виник від назви села Трипілля, неподалік Києва, де археолог Вікентій Хвойка виявив перші поселення культури на території України.

Артефакти цієї археологічної культури сьогодні можна побачити в музеї історико-культурного заповідника «Трипільська культура» в наддніпрянському селі Легедзине. Тут збережені керамічні вироби давньої цивілізації, а також побудовані моделі трипільських будинків.

Існує теорія, що поселення, поблизу якого побудований музей, було найбільшим у світі того часу. Директор музею Владислав Чабанюк розповідає, що площа поселення сягала 4,5 км², вміщуючи в собі близько 3500 будинків трипільців:

— То величезні, гігантські поселення, які, напевно, вплинули на розвиток людства, принаймні в цьому регіоні якоюсь мірою. Ми так хочемо надіятися принаймні.

Музейник каже, що на території поселення вдалося знайти керамічні залишки трипільських будинків, які тепер дають змогу відтворити автентичний вигляд жител.

Річ у тім, що під дією високої температури глина, яку використовували в будівництві, перетворювалася на кераміку, тому деякі фрагменти поселень збереглися. Владислав Чабанюк розповідає, що зараз між дослідниками точиться дискусія: трипільці початково випалювали глину в оселях чи спалювали свої будинки, коли через імовірне виснаження ґрунтів залишали їх.

Директор музею «Трипільська культура» схильний вважати, що це були все ж ритуальні спалення. Достеменно невідомо, для чого трипільці спалювали свої хатини. Науковці схильні вважати: якимось чином жителі давніх поселень виявили, що такі дії можуть запобігати епідеміям, й перетворили це на певний ритуал. Проте підтвердити чи спростувати таку гіпотезу наразі неможливо.

Залишки кераміки допомогли встановити, що будинки трипільців були достатньо довгими, від 10 до 20 метрів, але доволі вузькими. Ширина не перевищувала п’яти метрів. Директор музею зазначає, що клімат під час енеоліту був теплішим, ніж зараз. Люди могли будувати великі будинки й водночас використовувати менше дров для опалення. Житло трипільців складалося з одного-двох поверхів, його будували з найбільш доступних матеріалів: стіни зазвичай зводили з дерева, які потім обмазували великим шаром глини, навіть тинькували.

— Після них не буде ніхто ту тягнути штукатурку з простих людей, селян кілька тисяч років, напевно, аж до ХХ століття. Там (селяни — ред.) глиною помастили, там кізячком побілили, щоб візуально збільшити об’єми помешкання, а вони (трипільці — ред.) тягнули штукатурку. Тобто розвиток був, звичайно, потужний.

Досить поширеним є міф, що на першому поверсі трипільці зазвичай тримали худобу. Владислав зазначає, що це малоймовірно, адже відходи життєдіяльності тварин псували б підлогу й стіни. Найпевніше, цей поверх використовувався як комора або підвищення, щоби підлога не торкалася вологої землі. З чого трипільці будували дах, зараз теж достеменно невідомо. За фрагментами можна лише встановити, що він мав похилу напівсферичну форму. На території музею були спроби створити реконструкцію хати з глиняним дахом, який покривали лозою та половою. Проте за два роки верх будинку почав провалюватися, тому науковці дійшли висновку, що дах устелювали високим очеретом, який краще тримав воду, коли вона стікала після дощів.

Планування жител могли варіюватися, але у великих місцевих поселеннях традиційним був двокамерний будинок. Там розташовувалися сіни, перестінок і одна велика кімната — така собі «кімната-студія». Праворуч від входу зазвичай стояла банева піч. Вона освітлювала місце для перетирання зерна. Цікавою особливістю давніх жител є те, що вони мали лише одне кругле вікно, яке являло собою отвір у стіні навпроти дверей і слугувало для виведення диму та було джерелом світла. У будинку панувала темрява й постійний протяг, тож весь світловий день проводили надворі.

Директор музею зазначає, що житло використовувалося тільки для сну або приготування їжі. Біля вікна стояв вівтар — місце для релігійних обрядів та жертвоприношень. Владислав Чабанюк каже, що тут трипільці могли молитися і спілкуватися з богами.

Стелі в будинках були доволі низькі. Музейник пояснює, що так трипільці зберігали тепло в житлі:

— У далекому 2004 році вдалося розкопати одну хатину, яка прекрасно зберегла свої стіни. Стіни випалилися, бо зазвичай у хатах в основному гарно випалюється підлога, на який ми стоїмо, глиняна, а стіни, стеля — це все просто фрагменти, це хаос випаленої глини. А тут стіни по 17 метрів, які гарно випалилися і лягли на бік. І там можна було заміряти висоту стін, прольоти між стовпами, товщину стін.

На жаль, уряд не фінансує заповідник, попри його державний статус, тому музей власноруч шукає кошти на свою діяльність і дослідження. Один з експериментів полягав у спорудженні прототипу трипільського будинку, який мали спалити та простежити, що від нього залишиться. Проте грошей вистачило лише на матеріали й на зведення каркаса. Тож музей зібрав толоку і спільним зусиллями добудував житло. Владислав згадує, що потім ту хату дослідники разом з учасниками толоки спалили, щоб скласти уявлення, який вигляд мали трипільські будинки.

У 2006 музей узяв участь у державній програмі «Золота підкова Черкащини», за якою вдалося спорудити лише дерев’яну частину одного житла, хоч у проєкт був закладений план кількох хат. Голий каркас будівлі стояв ще певний час, доки дослідники не зрозуміли, що хата згодом почне руйнуватися. На території музею вирішили зібрати толоку знову:

— Пройшов рік, і ми закінчили хату. Людям настільки сподобалося, [питали]: «А що, це вже все? Ми не будем більше збиратися?» І ми тоді започаткували щорічний фестиваль «Трипільська толока», коли з усієї України приїжджає десь біля 500 людей. Уже там далі ми глину місимо й будуємо. Тобто використовуємо бажання людей зануритися в прадавнє ремесло будівництва хати.

Владислав Чабанюк зазначає, що трипільська культура повністю руйнує уявлення про спосіб життя наших предків, тому, щоб позбутися хибних упереджень, варто вивчати й глибоке минуле:

— Тоді (вивчаючи історію — ред.) люди розуміють, що маючи отакі нібито примітивні знаряддя праці, люди добилися такого великого успіху в організації свого життя, суспільства й так далі. Тому навіть ця хата працює на те, щоби поламати стереотип пихатості сучасної людини по відношенню до минулих поколінь.

Чи успадкували українці певні архітектурні традиції, які зберігалися до ХІХ століття, саме від трипільців — питання дискусійне. Утім, директор музею трипільської культури зазначає, що від трипільських часів землеробство стало нерозривною традицією на українських землях. До ХІХ століття доступним матеріалом для селян на території Наддніпрянщини залишалися лишень дерево і глина. Тож ще за трипільців було створено тип житла, його планування й оздоблення, які у наступних тисячоліттях проявилися в архітектурі українських поселень.

Хати-мазанки

У народному будівництві Наддніпрянщини здавна домінувала глина. Деревину також використовували, але в обмежених кількостях, бо на відміну від заходу України цей матеріал був дефіцитним. Тому здебільшого в регіоні переважав каркасний тип житла, тобто мазанки. У каркасних хатах стіни споруджувалися по дубових стовпах, які закопували в землю і наповнювали саманом — невипаленою цеглою із суміші глини, соломи та піску. Коли стіни обмазали та просушили, їх білили вапном, крейдою або білою глиною. До XX століття дах переважно покривали очеретом, пізніше — листовим залізом і шифером.

Народна архітектура Наддніпрянщини ХІХ століття поодиноко збереглася на території регіону. Одним із власників старої мазанки став Дмитро Крижановський, більш відомий як Дімон Пройдисвіт, який веде блог на ютубі про відновлення старої хатини. Після мандрівок світом, де його постійно запрошували відпочивати за містом, чоловік зрозумів, що хотів мати свій будинок у селі:

— Спочатку це було бажання мати свою невелику дачку подалі від людей, де можна приїжджати з міста й насолоджуватися співом пташок, і просто валятися на гамаку, але це залишилося у фантазіях. Бо, як виявилося, мати хату в селі — це значить постійно біля неї крутитися і щось робити, щось вдосконалювати. І в ході реставрації хати підсвідомо, не розуміючи того, я заглибився в етнографію і зрозумів, що, виявляється, і там багато чого цікавого, що дає зрозуміти інколи прості, здавалося, речі щодо нашого життя.

Повернувшись із подорожі Західною Азією, Дмитро придбав хату неподалік Умані, у селі Старі Бабани. Про родину, яка проживала в будинку, мандрівнику вдалося дізнатися небагато. Хату звели Орехта і його жінка Агаф’я в 1836 році. Після них залишилося троє синів, один із яких був Прокіп. Він і доживав свої дні в цій хаті. Це класичне житло ХІХ століття — з двома частинами для проживання, сіньми та коморою. На жаль, від оригінального побуту залишилося небагато речей, тож Дмитро збирає старожитності з навколишніх сіл. Таким чином він намагається зберегти колорит хатини:

— Перших пару років ми без електрики разом із друзями тут намагалися в тоді дуже непростих умовах весело проводити час навіть взимку. У люті морози ми приїжджали сюди, освоювали навики готування в печі, грілися на лежаночці. А вже потім, досліджуючи етнографію, захотілося повернути цій будівлі її колорит, бо із рідних речей побуту тут лишилися лише стіл, лава й ліжко.

Разом з прагненням зберегти автентичні елементи для Дмитра важить і реставрація мазанки. Він вважає, що це чудова можливість не лише дослідити побут наших предків, а й зберегти елемент культурного генофонду для нащадків:

— У цьому є щось цікаве, тому що, наприклад, я, як людина, яка виросла у квартирі, поняття «батьківська хата» не маю. Тому ця хата, яка для нас також не є частинкою нашого минулого, але можливо буде частинкою чогось, що асоціюватиметься для мого сина з його батьками, то я хотів би докласти таких зусиль, аби для нього це було щось більш важливе, ніж зараз ця хата є для нас.

Олександр Куденець також вирішив відродити автентичні мазанки й придбав старі хати в Опішному неподалік Полтави. Одне з найдавніших поселень регіону з багатими традиціями гончарства за козацьких часів було містечком і прославилося як один із найбільших осередків виробництва кераміки та селітри в Україні. Наприкінці ХІХ — на початку XX в містечку працювали близько 1000 гончарів, тут мешкало чимало заможних людей, і це впливало на архітектурне обличчя Опішного. Проте їхні садиби, споруджені з найвідомішого місцевого матеріалу — глини — не збереглися. Найстаріше житло, якому вдалося уникнути руйнації, датується 1914 роком.

Реставрування будинків — це хобі для чоловіка, яке приносить йому задоволення. До повномасштабної війни в мазанках часто зупинялися сім’ї, які приїжджали на літо по декілька років поспіль. Після вторгнення Росії більшість людей залишаються на короткий період, тому планувати розміщення стає дедалі складнішим. Утім, Олександр однаково радо приймає гостей в осередку зеленого туризму «Старий хутір»:

— Нам важливі позитивні відгуки людей, які практично проживають у цих будинках. Тому що вони дійсно доторкаються до частинки історії, яка несе для них цей позитив. І вони дійсно заряджаються цими емоціями, які потім вертаються до нас. Тобто це найбільша нагорода від людей, якою ми заряджаємося і яку ми отримуємо.