Сирійці України. Хто вони?

5 листопада 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Сирійська спільнота в Україні почала формуватися за радянських часів. Спершу сирійські студенти приїздили вчитися, обираючи переважно медичний фах. За часів незалежності України зав’язалися активні торгові відносини між Сирією та Україною. Популярними напрямами була торгівля деревиною та фруктами. Кількість сирійських мігрантів поступово збільшувалася з 2012 року, із початком війни в Сирії, яка триває й досі. Чимала частина населення Сирії вимушено залишає свої домівки та виїздить до інших країн світу на тимчасове або постійне проживання. В Україні більшість із них починають нове життя й започатковують власну справу.

Сирійці в Україні мешкають з часів Радянського Союзу. Одні з перших приватних клінік, які стали з’являтися у вже незалежній Україні, відкривали саме сирійці, які тут вивчилися на медиків. Із початком війни у Сирії кількість мігрантів збільшилась. За даними Агенства ООН у справах біженців станом на 2018 рік приблизно 600 сирійців попросили притулку в Україні. Сьогодні лише в Києві мешкає близько двохсот сирійців. У кожного — своя історія. Хтось приїхав на навчання, створив сім’ю і вирішив лишитися, хтось — тікав від жахів війни і знайшов в Україні прихисток і шанс на нове життя.

Громадянська війна, яка розпочалася у Сирії після низки мирних протестів громадян проти політики президента Башара аль-Асада, стала причиною найбільшої гуманітарної кризи у світі з часів Другої світової війни. Починаючи з 2011-го понад 12,7 мільйона сирійців (а це — половина довоєнного населення країни) змушені були залишити свої домівки, ставши біженцями чи зазнавши переміщення всередині країни.

Туркі та Марина

На стіні помешкання сирійця Туркі Джабара висить картина. Її господар колись привіз із батьківщини. На ній — стара вуличка Дамаска: двір, колодязь, фонтан, навколо якого родина зазвичай збирається поїсти та поспілкуватися. Поруч із картиною стоїть уд (струнний щипковий музичний інструмент. — ред.) і дерев’яна ступка, в якій мелють каву.

Меблі у приймальні Клініки лікаря Джабара (DJC), якою Туркі керує вже понад чотирнадцять років, — також із його рідної Сирії:

— Я хотів, щоб це місце нагадувало про моє східне походження, тому меблі замовляв із Сирії, моєї першої батьківщини. Майстри, що їх виготовляли, родом із передмістя Дамаска, як і я. Навіть дерево, з якого виготовлені меблі, — звідти.

Свій перший приватний кабінет в Україні акушер-гінеколог Туркі Джабара відкрив у районі Львівської площі у 1995-му і пропрацював там близько десяти років:

— Я був одним із перших лікарів (в Україні. — ред.), який наважився відкрити приватний кабінет. Після інституту я ще рік вчився у Німеччині, потім — рік у США. До того ж у мене на той час вже був досвід приватної практики в Сирії, тому мені було дещо легше, ніж українським колегам.

У Сирії, розповідає Туркі, професія лікаря традиційно вважається престижною. Батько — також лікар за фахом, тож син без вагань обрав той самий шлях.

— За рейтингом професій на першому місці — медичні, потім — інженерні, юридичні і так далі. Будь-які батьки хочуть, аби їхня дитина отримала престижну освіту і професію.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Учитися Туркі поїхав до тодішньої УРСР. У 1986 році закінчив Київський медичний інститут (нині — Національний медичний університет імені Богомольця), після чого повернувся в Сирію працювати лікарем загальної практики. Пізніше отримав направлення на спеціалізацію з акушерства та гінекології знов-таки до Києва, де врешті провчився ще п’ять років: два — в ординатурі і три — в аспірантурі медичного інституту. На третьому році навчання Туркі зустрів майбутню дружину Марину — в лікарні на бульварі Тараса Шевченка, де проходив практику:

— Це було в 1991 році, ось тут, в цьому будинку. Я її зустрів у фойє. Побачив і сказав: «Це моя майбутня дружина». Так, Марино Миколаївно?
— Ну, ти прямо так не сказав.
— Ви про це не знали.
— Може, подумав? Я коли його вперше побачила — коліна підкосились.
— Одразу закохалась?
— Так.
— Сподіваюсь, що й продовжуєте це робити.
— Звісно!

Захистивши кандидатську дисертацію лікар отримав запрошення на практику до Німеччини. Після року в клініці Гамбурга його запросили до Лос-Анджелеса, куди він поїхав ще на рік, вже разом із дружиною і дитиною. По завершенні практики у США в подружжя постало питання про те де їм жити далі. Обирали тоді між Сирією і Україною.

— Я тоді відчував у Сирії обстановку, що може закінчитись війною. Це був 1995 рік, війна сталась лише через 15 років. Та у мене ще тоді були такі передчуття, що це добром не закінчиться.

Приїхавши вперше до України, Туркі Джабара говорив рідною арабською і трохи англійською. Російську, а згодом і українську, вчив уже на місці. Вивчення мови вважає важким, але необхідним завданням, адже людину в будь-якій країні сприймають через мову. Якщо ти хочеш поваги до себе, вважає лікар, мову потрібно знати досконало.

У групі Туркі в медичному інституті, окрім нього, було всього двоє іноземних студентів: сирійка, яка зараз працює лікаркою в Дамаску, та добрий друг Туркі, тепер — рентгенолог у Йорданії. Решта дванадцятеро — радянські студенти, переважно українці. За словами лікаря, радянська система навчання була добре продумана для іноземних студентів, адже вони були інтегровані в загальні групи і мали можливість навчатись разом з місцевими. Так іноземці, вважає Туркі, швидше вивчали мову і місцеві традиції, заводили друзів.

Сьогодні Марина Джабара працює косметологинею у клініці чоловіка. Вона із посмішкою згадує свої перші відвідини Сирії:

— Коли я вперше поїхала до Сирії, ми летіли літаком, і чоловік мені показує: «Ось Сирія, ось Дамаск». Моє перше питання було: «А де дерева?» Туркі і досі згадує і сміється. Це була моя перша поїздка за кордон, і таким було моє перше знайомство із Сирією.

Востаннє сім’я Джабара подорожувала до Сирії 2011 року, а з початку війни не може туди потрапити. Раніше вони навідувались до родичів Туркі двічі чи тричі на рік — на весь період шкільних канікул, із дітьми. Для Марини за цей час Сирія стала другою батьківщиною.

— У наших дітей там (у Сирії. — ред.) двадцять сім двоюрідних братів і сестер. Доки всіх обійдеш — декілька місяців мине. Я обожнюю Сирію! Ніколи не відчувала там себе наче в чужій країні. Вона надзвичайно гарна, люди дуже дружні і ґречні. В будь-якому домі тебе приймають як свого.

Марина згадує, що коли вперше приїхала до родинного дому Туркі, тамтешня атмосфера здавалася їй суцільним святом.

— Особливо запам’ятався момент, що коли вітаються і прощаються — обов’язково обіймають і цілують один одного. Раніше, в радянський час, такі ніжності були не дуже звичні. Для мене було дивно: люди просто йдуть на навчання чи роботу, а обіймаються — неначе від’їжджають кудись. Приходять додому — і знову обіймаються і цілуються. Я думала: «Та скільки ж можна!» А потім звикла. Зараз і у нас так само.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Жінка почала вивчати арабську мову майже одразу після весілля. Згадує, як до них приходили гості і спершу вона не могла зрозуміти, про що вони між собою розмовляють. Тоді Туркі знайшов для дружини курси арабської в Києві. Марина практикувала мову у поїздках до Сирії і дуже скоро вже вільно володіла нею.

Марина зізнається, що не мала жодних упереджень щодо національності свого обранця. А от члени її родини сприйняли звістку про їхній шлюб по-різному.

— У мами найбільший страх був, що мене обміняють за верблюда. Не знаю, звідки у радянських людей був цей стереотип, що якщо виходиш заміж за іноземця, тебе обов’язково обміняють на верблюда. А коли я вийшла заміж і сказала бабусі, що ми з чоловіком приїдемо до неї в село, у неї знаєте, який був найбільший страх? Як же я піду з ним в магазин — ось такий у неї був найбільший страх. Тобто все загалом чудово, але: «Як же ж ти з ним в магазин зайдеш? Це ж жах!»

Тоді до стосунків з іноземцем з підозрою поставилися не лише в родині Марини, а й у виші, де вчилася дівчина. Її ледве не відрахували, коли хтось із викладачів побачив, як вона виходить із машини з жовтими номерами (номерні знаки жовтого кольору в СРСР видавали іноземним громадянам. — ред.). За Марину тоді заступились одногрупники і відрахування вдалось уникнути. Родичі Туркі теж спершу мали певні застереження щодо шлюбу з іноземкою:

— Мій батько був проти спочатку. У нього були друзі, що навчались у Франції, потім не склались у них стосунки з дружинами, розлучились. Він боявся, що не захоче іноземка жити в Сирії. Це був короткий період. Коли з’явився онук, я думаю, він і забув, що колись був проти нашого шлюбу.

Війна у Сирії

Культура Сирії — держави на Близькому Сході, що нині межує з Ліваном, Ізраїлем, Йорданією, Іраком і Туреччиною, — зародилася значно давніше, ніж Сирія постала як держава у її сучасному вигляді. Писемність та перші літературні пам’ятки на територіях, які нині є частиною Сирії, виникли ще у XIV–XII ст. до н. е.

— Мене і моїх батьків Туркі повозив всіма куточками країни, я побачила її із зовсім іншої сторони. Сирія — колиска цивілізації. Там зародилася перша абетка, там народилась свята Марія, ну тобто такі факти, котрі будь-яку людину торкнуться в будь-якій точці світу.

Сирія — знову згадує свої перші відвідини Марина — була надзвичайно безпечною країною. Можна було вільно ходити вночі і не боятися. Люди не замикали машини.

— Я люблю Київ і також люблю Дамаск. Там особлива родинна атмосфера, коли всі збираються за одним столом. Гості починають приходити об 11–12-й, а розходяться після опівночі. Там завжди тепло. Ти ходиш вуличками, а навколо — аромати жасмину та апельсинів. Неймовірна атмосфера! Дуже не вистачає.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Громадянська війна в Сирії розпочалась 15 березня 2011 року з мирних протестів громадян. Події в Сирії були частиною Арабської весни — хвилі соціальних заворушень у країнах Близького Сходу та Північної Африки. Протестувальники вимагали більшої свободи та демократії. Сирійські ж — відставки президента Башара аль-Асада та припинення майже п’ятдесятилітнього правління партії «Баас». Для придушення протестів уряд Сирії використав танки і снайперів. Після цього, у 2012 році, протести перетворились на громадянську війну. Опозиційно налаштовані військові та цивільне населення сформували бойові загони під назвою «Вільна сирійська армія» і почали збройний опір регулярним військам. На різних етапах у військові дії втручались інші країни, серед яких — Росія. У вересні 2015 на прохання уряду Сирії Росія втрутилась у громадянську війну на стороні урядових сил. Ще до прямого втручання РФ підтримувала урядові сили, надсилаючи до Сирії військове обладнання та озброєння. З грудня 2017 року російські військові розміщуються на військових базах на території Сирії на постійній основі.

— Війна так чи інакше торкнулась кожного сирійця, де б не був. Якщо не через загибель родича чи знайомого, то через матеріальні втрати. Хтось втратив дім, квартиру чи не може приїхати в Сирію, бо певні території знаходяться під контролем різних угруповань чи президента, що не є легітимним. Тут всі постраждали.

Мама, сестри та два брати Туркі нині залишаються в Сирії. Через обстріли багато його рідних втратили житло. Мати лікаря Джабара кілька років жила в Кувейті. Коли ситуація трохи налагодилась — повернулась до Дамаска. І хоча багатоквартирний будинок, у якому вона мешкає, пошкоджений снарядом, жінка відмовляється звідти виїжджати.

— Коли почалась війна у Сирії, я переживала як за рідну країну. За всі ці роки я й забула, скільки разів ми там були. Я закохалась в цю країну з першого погляду. Мене там завжди приймали як рідну.

Туркі Джабара був свідком двох українських революцій. Ситуація в Україні хвилює чоловіка так само сильно, як і ситуація на батьківщині.

— Перший Майдан — у 2004 році — стався, бо ми переживали несправедливість. У мене досі є відчуття, що з тих пір Україна змінилась. Саме тоді українці зрозуміли, що народ — це джерело влади і тут завжди буде демократична країна. Це дуже в дусі українців, адже завжди українці обирали собі гетьмана. Під час Майдану у 2014-му ми і уявити не могли, що все закінчиться втратою Криму, втратою Донецька, Луганська. Але я сподіваюсь, що з часом все стане на свої місця.

За роки життя в Україні Туркі Джабара вже призвичаївся ідентифікувати себе і як сирійця, і як українця.

— Мені шкода, що Сирія зараз у важкому стані. У такі моменти я вважаю себе сирійцем. Якщо ж йдеться про Україну, якщо хтось говорить погано про Україну — я одразу ж стаю українцем і починаю її захищати.

Те саме Марина говорить про Сирію. У подружжя на двох — одна мрія.

— Мрія? Щоб повернувся мир в Україні і Сирії. Хочеться обійняти рідних і близьких. Хочеться, щоб наші народи жили у мирі й достатку, тому що вони настраждались і заслуговують спокою і процвітання. Одна мрія.

Хусам

Сирійський архітектор та дизайнер Хусам аль-Ямані щодня приходить до друзів у кафе ліванської кухні Linas caffe, аби попрацювати з ескізами та кресленнями. Сьогодні він малює ескіз футуристичної будівлі.

— Уявіть собі місце, наприклад, на Подолі чи у будь-якій іншій частині старого міста. Я знаю, не всім таке сподобається, але це лише моя уява. Уявіть дві звичайні старі будівлі — і повністю нову, ультрасучасну, будівлю між ними.

До карантину офіс Хусама був в центрі Києва, на вулиці Саксаганського. Після запровадження обмежень він відмовився від цього приміщення і почав працювати з дому. Карантин використав для підвищення кваліфікації: пройшов декілька спеціалізованих онлайн-курсів із будівництва та переобладнання приміщень під лікарні для пацієнтів з коронавірусною інфекцією.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

До початку військових дій у Сирії в 2012 році Хусам жив і працював у Дамаску, аж поки його офіс у центрі столиці не було зруйновано під час обстрілів. Тоді чоловік втратив свій бізнес в один момент. Хусам вирішив залишити батьківщину, де його життя було в небезпеці. Обираючи країну притулку, Хусам розглядав Росію, Україну і Китай, оскільки в кожну з цих країн було відносно легко отримати візу. Україну обрав не випадково — до 2012 року чоловік мав бізнес, пов’язаний з Україною.

— Я знав країну, бо займався експортом деревини в країни Перської затоки. Зазвичай я приїздив у портові міста: Одесу чи Миколаїв. Тобто я знав країну, але найважливіше — я знав людей, знав, що українці гречні і добрі. І сама Україна — гарна країна. Тому коли мені сказали, що я можу отримати візу до України — я миттєво погодився.

Та періодично приїздити у справах і переїхати жити в нову країну — це геть різний досвід.

— Коли я приїхав просити притулку, це був мій перший візит до Києва. Я прилетів вранці. Авіакомпанія загубила мій багаж. Чесно сказати, це був жахливий день. Я взяв таксі і попросив відвезти мене в готель. На щастя, у мене були контакти знайомих, і вже через два дні я зміг орендувати житло. Так почалося моє нове життя в Україні.

Як і Туркі Джабара, Хусам по приїзді в Україну знав лише арабську і англійську. Згадує, що йому зустрічалось багато чудових людей, які раді були допомогти.

— У всіх людей є спільна мова — мова людяності. Люди тут дуже щирі, і якщо ти потребуєш допомоги, вони зроблять все, щоб допомогти. Це я й називаю мовою людяності.

Говорячи про гостинність українців, архітектор водночас проводить цікаву паралель зі своєю рідною культурою:

— В Сирії є древня традиція: коли в дім приїздить гість, то протягом трьох днів його не питають про ціль візиту, лише гостинно дбають про його комфорт. Лише через три дні питають: «За чим ти завітав?» або «Чим тобі допомогти?» Ми дуже відкриті і любимо людей. Ми любимо приймати гостей і допомагати людям. Гостинність — частина нашої культури, якій вже понад десять тисяч років.

Спочатку Хусам вивчив російську, бо, згадує, його тодішнє коло спілкування було переважно російськомовним. Зараз він почав вивчати й українську. Для практики дивиться кіно українською. Зізнається, що, хоч і розуміє українську повністю, у розмові з українцями використовує мікс української і російської.

Уже через пів року після переїзду до Києва, за грантової підтримки представництва УВКБ ООН, Хусам відкрив на Подолі ресторан ліванської кухні In Mood, який працював до 2019 року. Починати власну справу в новій країні було складно, зізнається Хусам, адже необхідно вивчити ринок, зрозуміти, що краще запропонувати клієнту. Проте для людини, що приїхала з регіону з багатими кулінарними традиціями, ідея відкрити ресторан видалась найбільш слушною.

Представництво УВКБ ООН в Україні
Організація підтримує біженців та осіб, які потребують додаткового чи тимчасового захисту, надаючи їм гранти на самозабезпечення: відкриття малого чи мікробізнесу, початок чи розвиток сільського господарства або професійні курси.

Будучи власником ресторану, Хусам продовжував працювати у сфері архітектури і дизайну, якій присвятив вже понад 20 років життя. Першими проєктами в Україні стали приватні будинки для друзів в передмісті Києва. Наразі у архітектора десять реалізованих проєктів.

— Починати знову було важко, адже в роботі архітектора чи дизайнера найважливіше — це комунікація. Потрібно вміти знайти спільну мову з клієнтом, адже ти створюєш для клієнта стиль життя. Коли немає спільної мови — працювати важко. Саме тому я почав із проєктів для клієнтів, що говорять арабською, адже рідною мовою порозумітись легше. Потім, крок за кроком, покращуючи знання інших мов, я почав братись і за інші проєкти.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Зараз сирієць працює у Києві над кількома проєктами як архітектор і дизайнер. Замовники — із Сирії, Лівану та Йорданії. Нові проєкти ресторанів стали першими, де дизайнер розробляє все — від дизайн-концепції до найдрібніших деталей — у співпраці з власниками і шеф-кухарем.

Один із таких проєктів — оновлення дизайну ресторану ліванської кухні Beirut, який працює вже понад 25 років. Власники ресторану — вихідці з Лівану. Під час карантину потік відвідувачів зменшився, і паузу вирішили використати для повної зміни дизайн-концепції ресторану.

Також Хусам працює над редизайном ресторану ліванської та європейської кухні Linas caffe на Бессарабській площі. Хусам планує зробити там відкриту кухню, щоб гості мали змогу спостерігати за процесом приготування найпопулярніших страв ліванської кухні — хумусу, фалафелю, бабагануш (страва з баклажанів), шаурми і табуле. За словами Хусама, ліванська та сирійська кухні дуже схожі між собою, втім у світі більш популярна ліванська.

План редизайну Хусам розробляє разом із майбутнім шеф-кухарем Linas caffe Мухаммедом Хайдаром, який також є шеф-кухарем у ресторані готелю «Інтерконтиненталь» у Бейруті і взагалі одним із найвідоміших кухарів на Близькому Сході.

Ще один проєкт Хусама — будівля офісу для арабо-української бізнес-організації. Концепція будівлі вже повністю розроблена, тож після отримання належних дозволів розпочнуться будівельні роботи. Хусам мріє про проєкти і для українських клієнтів, адже так він матиме можливість поєднати в своїх дизайнерських рішеннях дві культури.

За словами Хусама, київська архітектура нагадує європейську, до того ж у столиці зводиться багато нових будівель, серед яких є дуже цікаві.

— Старі будівлі Києва — надзвичайні. Київська архітектурна школа унікальна. Після хрещення Русі візантійський стиль прийшов на територію Русі через Київ з Константинополя. Тут, у Києві, він набув своїх неповторних рис.

Коли сумуєш за домом — підсвідомо шукаєш навколо будь-яку деталь, зачіпку, яка би асоціювалася із рідними місцями. Коли помічаєш схожість — дім стає ближчим.

— Коли я йду вулицями Подолу, то відчуваю неначе йду вулицями Дамаска. Не вистачає лише аромату жасмину. Бо Дамаск — це місто жасмину.

Хусам не був вдома із початку війни. І хоч він постійно на зв’язку з родиною, зізнається, що всієї правди про життя в охопленій війною країні йому не розповідають. Тому основне джерело інформації — соціальні медіа та новини.

— Ми слідкуємо за новинами з Сирії щодня: з медіа, з соціальних мереж, від рідних. Ситуація кепська, але життя продовжується. Це те, що ми транслюємо світу: ми любимо життя, незважаючи ні на що. Ми робимо нашу роботу, намагаємось дивитись на світ з оптимізмом і сподіваємось на краще.

Хусам аль-Ямані сподівається, що колись зможе запросити своїх українських друзів до Сирії. Його родина, батьки і сестри продовжують жити в Дамаску попри напружену обстановку, періодичну стрілянину та бомбардування. Батьки вже літні і відмовляються виїжджати і залишати свій дім. Сестри мають свої родини і також залишаються в Сирії.

— Я найбільше сумую за родиною, хоч і маю можливість зв’язатися з ними у будь-який час. Коли старієш у своєму власному домі у своїй країні, дуже важко прийняти рішення виїхати, навіть у скрутні часи. Бо все життя, твої спогади, люди, яких ти знаєш і любиш — все поруч.

Коли Хусам лише приїхав до Києва, в нього тут був єдиний знайомий родом із Сирії. Згодом стали з’являтися друзі з Йорданії, Лівану, Палестини, розширилось і коло сирійських та українських друзів. Щойно знайомі українці дізнаються, звідки приїхав Хусам — запитують про ситуацію в Сирії.

— Люди в Сирії мають різні погляди на те, що відбувається: хтось підтримує уряд, хтось — опозицію, проте є багато тих, хто каже: «Нам все одно, ми втомились від війни».

Війна змусила Хусама та мільйони інших сирійців залишити свої домівки і шукати притулку за кордоном. Здебільшого вони влаштовуються на новому місці, знаходять роботу або й започатковують власну справу. Хусам ділиться, що за час свого проживання в Україні не стикався з упередженим ставленням до себе через походження. Багато вихідців з Сирії, приїхавши до України, відкривають ятки та крамнички, де торгують овочами і фруктами. Також популярною сферою є торгівля сільськогосподарськими товарами з країнами Близького Сходу.

Коли через війну для багатьох сирійців постало питання, в якій країні шукати притулку, багато обрали колишні радянські республіки, зокрема Україну, через міцні зв’язки, які залишились і після розпаду СРСР. У Сирії також є значна українська громада, багато українців і українок одружені з громадянами Сирії.

— Сирія дуже красива країна, дуже багата, дуже древня. У Дамаску можна побачити будівлі часів Римської імперії, ісламської доби, сучасну архітектуру. Дамаск має свою неповторну архітектуру, відому на весь світ. Через війну архітектурні об’єкти у Сирії дуже постраждали, ми втратили багато історичних пам’яток. Я б хотів повернутись до Сирії, коли закінчиться війна, і розбудовувати її.

Хусам був свідком української Революції гідності, що розпочалася із протестів у Києві наприкінці 2013 року. У Сирії в 2011-му все також починалося з мирних протестів, тому, коли вони почалися в Україні, Хусам побачив багато спільного у прагненнях двох народів.

— Я бачив таку ж пристрасть, таке саме бажання свободи. Для України це стало великим кроком. Вона будує надійні стосунки з ЄС і НАТО, українці можуть мандрувати в країни Шенгену без візи. Якби не Євромайдан — цього всього б не сталося.

Наразі Хусам аль-Ямані подав заявку на отримання громадянства України і чекає підписання президентом відповідного наказу.

— Україна — це моя батьківщина, адже дім — це те місце, де ти живий і в безпеці. Для мене і багатьох інших вихідців із Лівану та Сирії Україна стала таким місцем, де можна жити, працювати і розвиватись. І я щодня працюю для того, щоб розвиватись як особистість, як фахівець, щоб розвивати Україну, приносити користь суспільству. Для мене мати громадянство України — це привід для гордості.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка:

Анастасія Матвієць

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Юрій Стефаняк

Оператор:

Олег Сологуб

Олексій Панченко

Сергій Розов

Максим Завалля

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Роман Ажнюк

Транскрибаторка:

Тетяна Толмачова

Діана Стукан

Аліна Кондратенко

Ярослава Нікітюк

Марія Петренко

Анна Лукасевич

Слідкуй за експедицією