Михайло Тафійчук. Жити музикою

16 серпня 2021
Share this...
Facebook
Twitter

Людина-оркестр Михайло Тафійчук — музикант та майстер з Гуцульщини, який усе життя власноруч робить українські музичні інструменти: сопілки, скрипки, ліри, дуди, цимбали, трембіти і віртуозно грає на них. Свою першу сопілку зробив у шість років з вербової кори і вона прослужила йому всього декілька днів. Сьогодні ж інструменти визнаного у всьому світі майстра-самоука замовляють музиканти з усієї України та з-за кордону.

Гуцульщина нагадує оркестр на самоізоляції: у різних поселеннях працюють майстри музичних інструментів, кожен із яких робить свій внесок у звучання народної музики. Останнім часом по всій Україні з’являються нові майстерні (як-от майстерня Фединських у Крячківці), які досліджують і відтворюють давні музичні техніки та традиції.

У Карпатах є кілька унікальних місць, де майстри-музиканти зберігають неперервну успадковану традицію. Одним із таких майстрів є Михайло Тафійчук. Він мешкає у карпатському селі Буковець, де ковалює та майструє духові та струнні музичні інструменти: сопілки, скрипки, ліри, дуди, цимбали, трембіти та багато іншого, і на всіх своїх інструментах вміє добре грати.

З музиканта немає господаря

Свій перший інструмент, сопілку, Михайло Тафійчук зробив у шість років. Михайло згадує, як мати не схвалювала його захоплення музикою. Хлопчик приносив додому власноруч виготовлені сопілки, а мама за те одразу сварила й казала, що з музиканта не буде господаря. Однак за хлопця заступався дід, повчаючи: «Краще гляди, щоб він не крав й нічо поганого не робив, а якщо вже хоче щось уміти — поможи йому». Тому першу скрипку Михайлові придбала все ж мама, коли йому було сім років.

Михайло розповідає, як ішов подалі від хати, поки ще не вмів грати добре, щоб не заважати матері «рипінням». Цілий день проводив на природі, а повертаючись ввечері, уже награвав мелодію.

— Я спати не буду, якщо задумав щось зробити. Так здавну, з хлопця так було, шо я уже як почав на скрипці грати, то я і ноччю сню, шо я граю на скрипці. Пробуджуюсь, устаю — і зразу за скрипку. І так можу до вечора.

У родині Михайла ніхто не займався музикою, хоча мати трохи грала на дримбі.

— Я дримбу не дуже люблю, то ни музика. То дринькання (сміється).

Першу сопілку майстер зробив з вербової кори, скрученої в трубку, але її вистачило лише на кілька днів. Наступні чоловік виготовляв уже з бузини. Як став ковалем — навчився вирізати для сопілок свердла, що їх використовують для вичищення середини сопілки. Каже, що сопілку можна зробити з будь-якої деревини, і це найпростіший інструмент, на якому хоч якось, але вміли грати раніше всі хлопці. Невелику сопілку-денцівку Михайло досі постійно носить з собою: може йти горами і щось награвати.

Теленка або телинка
Духовий інструмент з двома отворами на обох кінцях.

— Ну я кажу, телинка й ця сопілка — це дуже було, як то кажуть, «в почьоті». Єк зайграв десь хтось на телинці, або на сопілці, чи на такій флоярці — любили люди так десь збоку послухати.

Флояра
Духовий інструмент, схожий на теленку, але з шістьма ігровими отворами.
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

І скрипаль, і коваль

Михайло Тафійчук відомий радше як майстер музичних інструментів, однак усе життя він пропрацював ковалем. У чотирнадцять років пішов у підмайстри, і навіть відмовився від навчання музики в Івано-Франківську, бо не хотів кидати ковальство. Михайло і зараз працює з металом, але набагато менше, бо не має своєї кузні.

— В мене руки вже добре не роблять, бо ціле життя ковальство. Молоти й таке все — так руки й зірвав. Німці просто дивуються, як в мене ще до музики така важка робота. Музикантові не треба ніякі роботи такі фізичні, важкі робити, а ковальство тим більше.

Виготовити інструмент — важка робота, яка включає багато різних процесів. Треба вміти працювати з деревиною, металом, шкірою, і при цьому розумітися на технічних нюансах, знати, як досягти потрібного звучання. Просту сопілку можна зробити за день-два, а, наприклад, на цимбали піде не менше сорока днів. Михайло Тафійчук ще й власноруч оформлює свої вироби різьбою по дереву та інкрустацією. Майстер каже, що довго без перерви вже не може працювати — плечі дуже болять. Наприклад, цимбали зараз вже не хоче робити, бо важко.

Перші цимбали Михайло Тафійчук виготовив у двадцять чотири роки. Робити дуди навчився у двадцять п’ять, коли придбав дуду в майстра Івана Михайлюка з Верхнього Ясенова. Від нього ж Михайло перейняв і техніку виготовлення інструмента. На сьогодні Тафійчук єдиний в Україні майстер, який робить дуди.

— Я пів року мучився, поки я зрозумів, як її строїти, і навчився грати. Зразу то як п’яний робився від гри, бо там треба багато воздуха подавати. Ну і все, і так помалу та й почав робити. Першу дуду я кинув до пічки, у вогонь. Не пішла. А другу дуду вже продав.

Ще один інструмент в доробку Михайла Тафійчука — скрипка. Вона є основою традиційної української музики, а карпатські дерева добре надаються для її виготовлення (історія майстра Володимира Солоджука). У житті Михайла скрипка займає почесне місце: разом із сопілкою — це два інструменти, на яких майстер найбільше грав протягом життя. Тримаючи в руках сопілку, він розповідає легенду:

— Я не знаю, як у Карпатах, а взагалі, то скрипку видумав Соломон Премудрий (біблійний персонаж. — ред.). Мама його закляла, шоби він тоді заговорив, коли дерево заговорить. А він придумав скрипку. Скрипка заіграла, та й він заговорив.

Михайлу завжди було цікаво одразу все. У дванадцятирічному віці він уперше побачив ліру: хлопець зустрів старого чоловіка, який грав на інструменті біля церкви в Ясенові. «Це каліки грали, — каже майстер, — вони на цьому випрошували на життя собі». З того часу він мріяв виготовити ліру й, врешті, у шістдесят два роки створив першу (майстри ліри Андрій Лящук з Волині та Гордій Старух з Галичини). Тафійчукові ліри ошатні, з різьбленням, з різних видів дерева. У репертуарі Михайла є псальма про те, як Ісус Христос навчає людей жити в злагоді. Каже, що перейняв цю мелодію в лірника Дмитра Генцара, почувши ще в 12 років, а співає і зараз, нічого не забувши.

Ансамбль Тафійчуків

У двадцять п’ять років Михайло Тафійчук вперше вийшов на сцену. Багато грав на весіллях та інших святах. Ще дитиною разом з ним виступав старший син Юрій: з восьмого класу той разом із батьком грав на кларнеті під час весіль.

— Весілля гуцульське — це таке, по-гуцульськи вдіваються молоді і дві доби танцюють, дві-три навіть.

Сам же Михайло танцювати запекло не любив, бо то нагадувало йому зібрання «капели вар’ятів».

Вар'ят (діал.)
Божевільний, несамовитий.

Свої навички Михайло намагається передати дітям: родина сформувала ансамбль Тафійчуків, яким вони виступали на фестивалях та записували альбоми. Старший син Юрій «на всьому іграє: на тараґоті, на саксафоні, на сопілках, на цимбалах, на всьому», а молодшому, Миколі, особливо добре далися цимбали:

Тараґот
Інструмент здебільшого угорської та румунської народної музики, схожий на дерев'яний саксофон-сопрано.

— Я його навчив, і він вже краще робить за мене. Тому шо я такі прості гуцульські робив, а він робит уже й хроматичні (концертні цимбали з хроматичним звукорядом), і всякого строю, які би хто хотів.

Сторонніх учнів майстер бере неохоче, частіше відмовляється. Каже, що стає «напрасним (розм. несправедливий. — ред.) та нервовим», коли учні не виявляють завзяття, адже він навчився всього сам. Але завжди підказує і допомагає, коли до нього приїжджають за порадою щодо виготовлення якогось інструмента чи гри на ньому.

Михайло заграє на теленці бузиновій, яка не має бічних отворів, а лише один на кінці, який то закривається, то відкривається пальцем; бере флояру, змочує інструмент та пальці водою, аби було легше музикувати. Колись давно така флояра мала бути в кожній хаті. Її діставали на різні урочистості, часто грали на похоронах. Звук цього інструмента супроводжується гудінням гравця, яке створює бурдон. Михайло каже, що для чистого звуку треба мати хороші зуби.

Бурдон
Низький звук на одній-двох нотах, що створює фон для основної мелодії.

— То колись на Гуцульщині було дуже багато скрипалів, цимбалістів, сопілкарів, оцих флояристів. Але нема вже, я вам кажу, на флояру ніхто не грає, на таку сопілочку-денцівочку ніхто не грає, не хоче. Хіба з давніх ще, старших людей, а молоді не хочуть.

Трембіта в літаку

Михайло бере в руки скрипку й награє весільні наспіви. Розказує, що на Гуцульщині мелодії, як і говірки, більш-менш схожі між собою. Кожне місце має свої варіації у словах, наголосах чи вимові, але усі між собою розуміються.

Та тут припиняє грати й відкладає інструмент:

— Я вже не граю й половини так, як іграв. Я не соромлюси ніяких професіоналів, такі шо консерваторії кінчали. Та я нічо не вчив, всьо самоук.

Тепер майстер надуває міхур дуди, грає і заспівує:

Скрипочка файно йграє,
Дудочка дує,
а гуцулка руки ломе,
що гуцул данцує.

Інструменти Михайла часто купують із-за кордону, приміром, зі Швеції та Бельгії. Раз до нього приїхала дівчина з Канади, якій так сподобалася скрипка-довбанка, що вона конче хотіла забрати її з собою. Врешті, майстер вирішив не сперечатися з дівчиною, яка ще й так добре грала на скрипці, та й подарував їй інструмент на пам’ять.

— З Австралії жінка була в мене з чоловіком на Великодні свята. І каже, шо ми бачили вас по інтернету, по телебаченню. І так вони тим поцікавились, шо приїхали до мене. Таких багато по цілому світі, не лише по Європі або по Україні.

Михайло виступав за кордоном: скажімо, у Німеччину його як майстра з дуд запросили на фестиваль, де він не лише грав, а й виробляв інструменти.

— В Бельгію мене хотіли так, шо аж страшне. Я не хотів нікуди їхати. Поїхав за охоту раз у Америку, раз у Німеччину, в Польшу їхав кілька разів. А багато було таких моментів, шо я відмовляв, та й не хотів.. Я не дуже їхати лЮблю, розумієте? Оставляти роботу. Я дуже люблю роботу: і ковальство, і всяке.

Раніше, як ще не було ні годинників, ні телефонів, на полонині вівчарі перемовлялися звуками трембіти, адже музика ширилася на великі відстані. Коли Михайло збирався виступати в Америці, то виготовив трембіту, яку можна розкласти на дві частини. Звісно, звук погіршується, каже, але то єдиний спосіб, за яким трембіта змогла перелетіти океан і донести туди звук Карпат.

Михайло виходить з дому, на тлі — широкий простір зеленої трави. Майстер у капелюсі, сміється, згадуючи весілля, на яких грав, та власну неохоту до танців. Каже, що любить грати будь-коли. Аби лиш грати.

— Треба усьо любити. Хоче людина навчитися грати — треба любити. Якщо ви це любите, ви це обажаєте — тоді і хочте, і мусите робити. Я знаю по собі.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Марія Петренко

Шеф-редакторка:

Євгенія Сапожникова

Редакторка:

Анастасія Гулько

Коректорка:

Олена Логвиненко

Продюсерка,

Інтерв’юерка:

Ольга Шор

Фотографиня:

Аліна Кондратенко

Оператор:

Павло Пашко

Олександр Портян

Режисерка монтажу:

Єлизавета Стрій

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибаторка:

Оля Стулій

Аліна Куфедчук

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за експедицією