Продовжуючи цикл інтерв’ю «Стилет чи стилос», журналістка Дарка Гірна зустрілася з культурним діячем, заслуженим артистом України, бандуристом і лірником Тарасом Компаніченком. Самостійно і разом із капелою «Хорея Козацька» він уже 30 років виконує українські думи. Так, з одного боку, митець зберігає та відновлює їх як автентичне культурне надбання, а з іншого — показує, як ці давні музичні твори резонують із подіями сучасності. Після повномасштабного вторгнення Тарас Компаніченко вступив до лав ЗСУ, але його кобза з ним навіть там. Тепер під її звуки військовослужбовці приймають присягу, одружуються та проводжають своїх побратимів в останню путь.
Тарас Компаніченко походить із родини депортованих козаків села Деркачівка на Слобожанщині, та народився і виріс він у Києві. Навчався у Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва, потім — у Львівському інституті прикладного мистецтва. Зрештою, повернувся до Києва в Українську академію мистецтв (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури).
У столиці Тарас брав участь у важливих подіях України. Виступав на головній сцені Майдану під час Помаранчевої революції, сюди ж його повернула Революція гідності. Він повсякчас займався культурною діяльністю, популяризував стародавню українську музику разом із колективом «Хореї Козацької», а ще зіграв у двох фільмах («Поводир» (2014) та «Посттравматична рапсодія» (2017)). Ще коли РФ у 2014 році вдерлася на схід України, Тарас регулярно виступав у зоні бойових дій. До повномасштабного вторгнення працював у Музеї книги та друкарства України, де й відбулася ця розмова.
Батьківський вибір під час війни
Тарас міг цілком законно уникнути військового обов’язку і не вступати до лав ЗСУ, адже він багатодітний батько. Подружжя Компаніченків має дві дочки та двох синів. Сини, до речі, навчаються на військовій кафедрі. Всі діти Тараса дорослі, та він чудово розуміє почуття батьків, які постали перед вибором — боронити країну на фронті чи залишитися наближати перемогу в тилу. Каже, що сам вагався би значно більше, ніж зараз, якби війна прийшла у 2003 році, коли його діти ще були малими:
— Я розумію тих, хто не пішов [на фронт], бо це теж їхній вибір і відповідальність. І часто вони рвалися, а жінки переконували: «Ну куди я, якщо ти загинеш?». Тобто це був вільний вибір. У нас вільне суспільство, слава Богу.
Тарас у ЗСУ зустрічає людей, які виховують четверо чи більше малолітніх дітей. І попри це, вони воюють. Бандурист поважає вибір кожного. На його думку, попри те, що суспільство здебільшого бачить у цих чоловіках годувальників, вони також мають право захищати свою сім’ю, адже цього вимагають реалії війни. І ці люди йдуть на фронт передусім, щоб захисти своїх дітей. Інша справа, що держава має бути готова опікуватися дітьми загиблих захисників.
Під час візиту до Варшави Тарас грав у центрі для біженців з України. Каже, що вони, до речі, називають себе не біженцями, а вигнанцями, адже їх вигнали з рідної країни окупанти. І коли вони дякували Тарасові за виступ, Тарас натомість дякував, окрім ЗСУ, ще й цим людям:
— Ви, кажу [їм], врятуєте українське майбутнє, рятуючи дітей і займаючись опікою їх зараз. Головне, щоб ці діти були виховані як свідомі українські громадяни. Щоб вони і ви постаралися. Ви тут сидите як вигнанці, але щоби ви постаралися саме відкрити їм український світ і виховати їх українцями.
Місія лірника в ЗСУ
У своїй бригаді Тарас починав як пиляр саперної роти. Зараз же він (станом серпень 2022 року) офіційно є такелажником евакуаційного відділення роти матеріального забезпечення (далі — відділ МПЗ).
— Можна, якщо так алегорію чи таке порівняння, що такелажник — це той, що має тримати якийсь баланс, щоби вантажі не впали, правильно [їх] розмістити.
Та в реаліях війни Тарас займається всім, чим доводиться, хіба що не чистить картоплю. Часто виїздить на гуманітарні місії з відділенням морально-психологічного забезпечення. Відвідує реабілітаційні заходи для військовослужбовців після їхнього повернення із зони бойових дій. Із перших днів разом із відділами МПЗ та комунікації 112-ої бригади підтримував морально-бойовий дух на фронті. Він вважає це за щастя. Тарас грав на присягах, що тривали від п’яти хвилин до чотирьох годин. Виконував давні українські пісні в укриттях та брав участь у концертах для військових. Коли є можливість, пропонує слухачам знайти тексти пісень в інтернеті та співати разом із ним.
— Зі своїми хлопцями з бригади, ми співаємо «Білий цвіт на зеленому листі». Вони вивчили «Маки червоні вогні на пероні» [Тріо] Мареничів… «В одне дівча закохані удвох». А коли просять «Черемшину» — це не мій репертуар, розумієте? «Черемшина» чи «Два кольори». Але я знаю і люблю ці пісні з дитинства.
Різні військові частини постійно, ще з березня 2022 року, запрошують Тараса заграти для них. Так він виїжджав і в ЗСУ, і в СБУ, і в «Правий Сектор». А ще лірник грає на заняттях зі стрільби, тактичної медицини чи під час розвантаження вантажів.
Своєю творчістю Тарас також допомагає збирати кошти для військових, влаштовуючи благодійні концерти. Проте у своїх виступах бандурист прагне не лише мотивувати бійців.
— Просять мене приїжджати, щоб не лише вмотивувати, а й відкрити якусь таку тяглість, спадщину, історико-культурну нашу спадщину через пісню. Щоб воїн наш, лицар, козак міцно стояв на національному ґрунті, щоби знав, що він боронить.
«Правий Сектор»
бойовий підрозділ добровольців, сформований в межах однойменного громадського руху, який з початком великої війни став окремою військовою частиною в лавах ЗСУ.На гуманітарні місії Тарас виїздить із капеланом, психологом чи психологинею. Іноді з кимось одним. Та він вважає, що важлива участь обох фахівців, за умови, що вони не конкурують, а доповнюють один одного. На думку Тараса, не все здатен пояснити психолог, не все може дати капелан. Та попереду у цих спеціалістів, у нашої держави та нації ще багато роботи, адже потрібно буде впоратися з травмами війни — фізичними й емоційними.
— [Треба] щоби ці люди розуміли, що не покинуті суспільством. Ні ті, що мають втрати кінцівок, ні «спиночники» (ті, що мають проблеми з опорно-руховим апаратом) чи просто знищена психіка в них від того, що вони пережили на війні.
Бандурист переконаний, що Україна потребуватиме ще більше програм, фондів, центрів із психологічної допомоги, ніж було за часів бойових дій в АТО і ООС. Бо і тоді їх було недостатньо. А психологи один за одним говорять про травми, які українці переживають упродовж більш як року повномасштабної війни, та які ще чекають на них. Тарас вважає, що держава сама не впорається з цим викликом. Окрім програм реабілітації, серед її завдань стоятимуть компенсації, нормативні документи, нові закони та стратегії. Тому після перемоги відновити країну й відновитися самим буде неможливо без згуртованого громадянського суспільства.
— Коли створюватимуться такі приватні ініціативи, вони, з одного боку, дозволятимуть підштовхувати державу до кращої праці. З іншого, залучати досвід тих, хто вже ефективно працює в приватних ініціативах — і поєднувати це разом.
АТО
АТО — антитерористична операція на сході України, розпочата 2014 року. Із 2018-го була трансформована в Операцію об'єднаних сил (ООС). Такі зміни обумовлені тим, щоб українські війська мали більше повноважень в боротьбі з ворогом, не вводячи при цьому воєнний стан.Остання пісня для побратимів
Розмова могла не відбутися. У цей час проводжали в останню путь багатьох побратимів Тараса, і всіх під звуки його кобзи. Одним із них був Андрій Литовченко, який приїхав із Франції захищати Батьківщину. Смертельне кульове поранення в голову він отримав під Харковом, зустрівшись з диверсійно-розвідувальною групою (ДРГ). Відмовившись здатися, чоловік відкрив вогонь у відповідь. Своїм вчинком Андрій врятував десятьох побратимів, які йшли за ним, та допоміг знищити ДРГ із тридцяти осіб. У нього залишився маленький син.
Піврічна дитина залишилася і в Дмитра Дяченка. Він, як і Андрій, був єдиним сином у матері. Його смерть настала через мінометне поранення. Спільний похорон був у Андрія Жованика та Юрія Коваленка, які загинули під Соледаром. Обидва були бійцями «Правого сектора».
Грав Тарас зі своїми друзями — Максимом Бережнюком (капела «Хорея Козацька») і Валерієм Гладунцем (проєкт «Полікарп») і на похоронах українського активіста Романа Ратушного, який поліг у районі Ізюма. На думку Тараса, загинув дуже перспективний юнак, якого він сподівався бачити одним із політичних лідерів України. Бандурист був вражений ясністю думок активіста, який добровольцем пішов на фронт:
— Я дуже радів, що саме така молодь наросла в Україні: і принципова, і чиста, щира, освічена. І багато саме такої молоді пішло [на фронт]. Можна називати й називати таку молодь. У нас, на жаль, великі втрати, і ми з цим не криємося. Але я бачу, що ці жертви не марні, вони вже не марні. І те, що Роман зробив заповіт, що він заповідав на продовження справи (проєктів «Новинарня» та «Історична правда». — ред.) це доводить.
Із сумом у голосі Тарас каже, що гинуть люди, які були потрібні для розбудови нової України. Їхні розум, знання, досвід, громадянська позиція, на жаль, вже не зможуть служити на користь нашої держави. У Тараса з’явилася своєрідна традиція. На кожному похороні він намагається обійняти маму, дружину й (чи) дітей загиблого та просить вибачення. Після жалю за втратами приходить почуття провини, що не вберегли цих людей.
— Я написав таку поезію: «Заблиснули зблизька мені шаблезуби смертельної пащі, і крізь шепіт сліз і ридань за першими гинуть найкращі».
Бандурист наголошує, що російсько-українська війна — протистояння не лише сміливих сердець, які, безумовно, допомогли нам вистояти, — це також війна технологій і важкої зброї. І без останньої не обійтися.
Релігія як зброя
А ще Тарас, як і інші герої цього циклу розмов (Андрій Андрушків та Андрій Ковальов) переконані, що Українська православна церква московського патріархату, так звана УПЦ МП, теж працює як прихована зброя в цій війні.
— Московська церква теперішня, Московський патріархат, він взяв все найгірше, що можна було взяти від імперської церкви.
За словами Тараса, російська церква взяла від московської традиції темінь обряду поклоніння, ігноруючи слово Євангелія, свободу, яку дарує Бог. Політика їхньої церкви вкладає у голови вірян постулат, що «послушаніє прєвише всєво», коли за релігійними вченнями релігії понад усе — любов.
Як мистецтвознавець Тарас звертає увагу, що в Києво-Печерській лаврі співають українські колядки, наприклад «Нова радість стала» чи «Небо і земля нині торжествують». Попри це, представники Московського патріархату використовують свій авторитет, щоб заперечувати незалежність України. Тарас каже, що наративи їхніх проповідей ідентичні з російською пропагандою — України, як і української мови, ніколи не було. Пригадує визначення Бориса Олійника, що добре характеризує суть цього явища — «православний комунізм»:
— Завжди те, що корисне для України, — це не богоугодне в словах чи в проповідях Московського патріархату. Якщо була мова про СОТ і вступу до неї України, то нам тут у Києві розказував Московський патріархат, що це дуже погано. Якщо йшлося про ідентифікаційний код — це все погано, сатанинський знак. А коли в Москві це відбувалося — вступ Російської Федерації до СОТ, ідентифікаційні коди вводились — це все нормально.
СОТ (Світова організація торгівлі)
міжнародна організація, метою якої є створення правових норм, щоб полегшити та стандартизувати торгівлю між країнами-членами.Якщо йшлося про ідентифікаційний код — це все погано, сатанинський знак. А коли в Москві це відбувалося — вступ Російської Федерації до СОТ, ідентифікаційні коди вводились — це все нормально.
Московський патріарх Кирило продовжує поширювати міф про «Святу Русь» і братські народи, в якому Росії відведена роль найстаршого. Ідею Русі російський єпископ протиставляє «розпусному Заходу», стереотипне уявлення про гріховність якого було створено у СРСР. Містифікація зв’язку України, Білорусі та Росії, вигідна останній, каже Тарас, адже це сприяє розширенню зони впливу та колонізації.
Тарас знає людей, які давно хотіли перейти до Православної церкви України (ПЦУ), та розраховували зробити це разом з церковною общиною. Не дочекавшись колективного рішення своєї релігійної громади, деякі віряни самостійно переходять до ПЦУ.
На думку Тараса, заборонити Московський патріархат на території України можна на конституційному рівні. У приклад він наводить визнання «Білого братства» як ворожої для України структури у 90-х роках. За такою ж логікою можна говорити про УПЦ МП як про загрозу національній безпеці України і тепер.
«Біле братство» (інша назва — «Юсмалос»)
тоталітарна секта, заснована в Києві 1990 року Юрієм Кривоноговим та його дружиною Мариною Цвігун. Поєднувала елементи давньої ведичної релігії, буддизму, кришнаїзму, християнства, вчення Реріхів, окультизму і гностицизму.Бандурист каже, що Росія століттями працювала не тільки над створенням викривленої історії, а й над створенням сумнівних символів, які би живили її загарбницькі амбіції. Пригадує дещо з історії свого роду: його прадід служив на яхті «Штандарт» моряком. Це було особисте судно Миколи ІІ. Вже під час більшовицького режиму діда арештували навіть попри те, що у 1917 році той боровся проти царя. А все тому, що він заперечував нісенітниці, які вигадували й розповідали про останнього російського монарха.
Так країна-агресорка поступово наче занурюється у вигаданий нею ж світ, у якому свої святі, свої символи, свої заповіді та закони.
— Дивіться, дивна річ — у них на небі разом Іван Грозний, Філіп, якого Іван Грозний вбив. Це все святі. Івана Грозного… за те, що він там поезію, музику писав. Вони ж збиралися його канонізувати. Йосипу Сталіну частина там ікони поробила. [Антон] Денікін теж святий.
Політика й мова в українських думах
Як музикант і музиколог, Тарас розповідає багато цікавого і про давню українську музику, якою активно займався ще до повномасштабної війни й не покинув під час неї. Так, наприклад, каже, що в історичних піснях, думах (запорозькі, лицарські пісні, козацькі псалми, невольничі плачі тощо), звичайно, йшлося і про політику, але не в сучасному розумінні цього поняття. Йшлося радше про вміння домовлятися, про певні моделі поведінки, які передавали в цих текстах. Наприклад, бувши невільниками-гребцями в турків, потерпаючи від їхніх нагайок і важкої праці, українці кляли турецьку віру прямо, без підтексту:
— Не було толерантних позицій тому, що, ну, не могли говорити на ворога, що це друг, а на друга, що це ворог. Якщо це неволя, турецька віра проклята, бусурманська. Я не можу говорити про моїх братів мусульман зараз так, але якщо люди мучилися, (я зараз міг би сказати так про ідеологію дикого Московського імперіалізму, Ерефії (Росії. — ред.), то це теж правда.
Думи зберегли події майже всіх важливих історичних періодів. Окрім циклів проти турецько-татарської неволі, є лицарські пісні, думи доби Хмельниччини, про Молдавський похід (три походи: 1650, 1652 і 1653 роки). Є і про зруйнування Батурина московитами (1708 рік).
Тарас наводить безліч цікавих прикладів, серед яких — збережена в доносі Василя Кочубея пісня Івана Мазепи. Зараз її можна було б назвати політичним памфлетом (публіцистичний твір сатиричного характеру, спрямований проти якого-небудь політичного або суспільного явища чи окремої особи. — ред.). Написав його Мазепа, коли був генеральним писарем у Петра Дорошенка.
— Він говорить про те, що одні українці спираються на турків, другі спираються на татар, треті спираються на поляків, а четверті спираються на Москву… а треба спиратись на свої сили, на свої військові сили. І його памфлет цей історичний, політичний, він звертається до еліти, щоб вона об’єдналася і боролася за свободу свого краю.
Василь Кочубей (1640 —1708)
генеральний писар, генеральний суддя Гетьманщини. Страчений Іваном Мазепою за нібито фальшивий донос на нього московському царю Петрові І.І всі ці сюжети, за словами Тараса, доступні українцям, адже їхня мова залишається зрозумілою. Сучасні кобзарі співають думи про Олексія Пирятинського (герой козацьких дум про бурю на Чорному морі) чи про Федора Безрідного (збірний образ козака-сироти, який героїчно служить народові) — а це тексти 1570-х років, та українці розуміють їх без перекладу. Що тоді казати про згадану думу Мазепи, яка написана в кінці XVII століття. Незважаючи на те, що деякі слова дещо змінилися в сучасній мові, їх легко впізнати інтуїтивно. Для прикладу Тарас цитує з пам’яті уривок поетичного твору «Думи» гетьмана Івана Мазепи:
Всі покою щиро прагнуть,
А не в єден гуж всі тягнуть;
Той направо, той наліво,
А все, браття, тото диво!
Не маш любви, не маш згоди
Од Жовтої взявши Води,
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
…
Другий ляхам за грош служить,
По Вкраїні і той тужить:
«Мати моя старенькая!
Чом ти велми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Гди аж по Дніпр Туркам дали.
Все то фортель, щоб слабіла
І аж вконець сил не міла!
Лірник підказує, що певні слова цих пісень, які сучасним людям можуть видатися застарілими, є у творах українських класиків літератури, зокрема, Івана Нечуя-Левицького, Лесі Українки, Панаса Мирного й інших. Наприклад, слово «фотель», яке, між іншим, у різних варіаціях прижилося в кількох регіонах України:
— «Фортель» — це хитрість або виверт. Тобто окремі лексеми за законами мови виходять з ужитку. Такий відомий лексичний закон, що кожного століття з кожної мови випадає 8 слів.
Колекціонер сторічних інструментів
Українська епіка Тараса цікавила змалечку. Вже бувши юнаком він доєднався до руху «Козацький цех» (цехове об’єднання традиційних українських епічних співаків, відроджене Георгієм Ткаченком). Тарас хотів зберегти традицію виконання довгих епічних творів, тож продовжив справу своїх вчителів Миколи Будника та Георгія Ткаченка. Зараз у нього вже велика колекція оригінальних інструментів, яким більше ніж сто років:
— Якщо не рахувати фортепіано (бо це фортепіано у мене XIX століття) а бандура в мене найдавніша 1911 року, і вона роботи Олександра Корнієвського. Одна з перших, може й перша хроматична (здатна передавати півтони. — ред.) бандура. Знана ще як гетьманська бандура
Тарас грає на реконструкції кобзи славетного Остапа Вересая — кобзаря XIX століття, якого медійники досі називають Гомером України. Інструмент має 12 струн, тональність яких можна змінити, підтягнувши чи опустивши кілочок. Опис кобзи-бандури зробив український композитор Микола Лисенко, який ще й записав репертуар Вересая, бувши особисто з ним знайомий. У видатного кобзаря була особлива манера гри на інструменті — він притискав струни до ладків, коли інші музиканти грали на відкритих струнах. У 1983 році бандурист Микола Будник реконструював вересаївську кобзу (друга назва — «кобза Вересая» також наслідує відомого власника), а лірник Володимир Кушпет відтворив техніку гри й репертуар.
Тарас хотів грати на кількох інструментах кобзарів і лірників. Так, як це вміли його вчителі — Володимир Кушпет та Віктор Мішалов. Вересаївська кобза приваблювала його можливістю виконуватине лише епічні твори. Вивчивши репертуар описаний Лисенком, Тарас почав створювати власний.
— Але потім це переросло в те, що цей інструмент став просто таки універсальним. Я став на ньому не лише реконструювати, грати барокову музику, ренесансну чи середньовічну. Почав писати музику на слова Стуса, писати свою поезію і співати, тобто абсолютно сучасну музику.
«Українське повинно бути сталим, а не модним»
Попри різножанровість українського музичного простору та великий вибір виконавців, деякі українці продовжують слухати російських, навіть коли повномасштабна війна вже триває більш як рік. Не заперечуючи наслідків старань московської колонізації, Тарас нарікає на всеїдність та безпринципність нашого народу. Люди, з його спостережень, досі відмовляються розуміти, що війну ведуть не лише кулями й танками, культурний спротив не менш важливий. Йдеться не лише про естраду, театральне й образотворче мистецтва. Це і манера спілкування, ведення господарства, взаємини міжособистісні та між інституціями. Зрештою, культура політична.
Минулого літа Тарас спостерігав, на його думку, прояв комплексів українців. Він був у Ржищеві (Наддніпрянщина) на відзначенні сторіччя з дня народження художника-монументаліста Івана-Валентина Задорожного. Після цього Тарас разом із близькими вийшов на берег. Із машини компанії, що відпочивала поруч із ними, залунала пісня SHUM гурту Go_A. Не встиг Тарас порадіти, як наступним прозвучав трек Моргенштерна (російський скандальний репер. — ред.). Бандурист каже, що це типовий приклад усеїдності, коли геть не перебирають, який контент (а отже, і ідеї) споживати. На думку Тараса, свій плейлист люди формують не через смак чи свідомий вибір, часто його за них складає «мода».
— Я проти того, щоб українське стало модним. Тобто українське повинно бути актуальним, воно може бути модним, але воно повинно бути сталим. Мода на українське може перейти, а константа не міняється.
Go-A
український електрофольк гурт, заснований 2012 року, який брав участь у пісенному конкурсі «Євробачення-2021» і посів п’яте місце у фіналі й перше місце у світовому чарті «Spotify Top Viral».Від комплексів, вважає Компаніченко, і формується прагнення назвати таких композиторів як Ігор Стравинський чи Петра Чайковський українцями. Маючи українське походження, вони не відчували національної приналежності. Тарас твердо переконаний: те, що Петро Чайковський використовував українські мотиви у своїй творчості не робить його українським композитором. До наших наспівів звертався і польський композитор Станіслав Монюшко, і угорські Бела Барток, Легар Франц та Ференц Ліст. Ними надихався навіть Людвиг ван Бетховен. То чи маємо ми його вважати українським композитором?
— Я вважаю, що ми повинні осмислити творчість тих великих українців, які будучи, творячи в дуже несприятливих умовах Російської чи Австрійської імперії, залишалися українцями.
Осмислювати необхідно і сучасну музику, чудовими представниками якої, на думку Тараса, є Вікторія Польова, Євген Петриченко, Золтан Алмаші, Іван Небесний, Євген Станкович, Леонід Грабовський, Алла Загайкевич, покійний Данило Перцов.
— Врешті-решт, коли ми подякуємо нашим вірним синам України? Блудних синів України достатньо.
за підтримки
«Стилет чи стилос» — спільний проєкт Центру досліджень визвольного руху та Ukraїner про українців-сучасників, які долучилися до ЗСУ, щоб вибити російських окупантів із України. Партнери — студії звукозапису «20К» і «Гур-гури».