Турки-месхетинці України. Хто вони?

Національні спільноти
Причорномор'я
12 Вересня 2019 16:19
1293

Турки-месхетинці (самоназва тюрк. Ahıska Türkleri — турки-ахиска) — тюркомовний народ, який сповідує іслам та походить з Месхетії — історичної території на межі Грузії та Туреччини. Їм двічі доводилося змінювати місце проживання: в 1944 році радянська влада виселила їх в Центральну (Середню) Азію, звідки вже у 90-х роках вони тікали через міжетнічний конфлікт. Спільнота месхетинських турків мешкає в Україні з 90-х років XX ст. Розселялися вони переважно на Причорномор’ї, Таврії, Слобожанщині та Бессарабії. Вони плекають свої традиції і щорічно відзначають релігійні свята, серед яких – Курбан-байрам. 

Відео

Курбан-байрам. Марат

Курбан-байрам вважається одним із найважливіших свят в ісламі. Його відзначають на 10-й день 12-го місяця мусульманського календаря — Зуль-Хіджа.

За легендою пророк Ібрагім (Авраам) повинен був принести в жертву свого єдиного сина Ісмаїла, на народження якого він дуже довго чекав. Таке пророцтво він побачив уві сні. Ісмаїл не заперечував ні волю батька, ні волю Аллаха та попросив тільки, щоб його кров не забруднила одяг пророка і щоб мати не бачила цього. Ібрагім із сином прийшли в долину Міна і почали приготування до жертвопринесення. Коли пророк підніс ніж до горла сина, він не поранив Ісмаїла. Аллах змилувався над ними, тому що вони проявили покірність і відданість, і спустив з раю барана, якого і принесли в жертву.

Для української громади турків-месхетинців головним розпорядником свята Курбан-байрам вже кілька років поспіль є Марат Расулов — співзасновник та голова громадської організації Всеукраїнське товариство месхетинських турків «Ватан».

Ще підлітком Марат разом із батьками переїхав в Україну, в село Виноградівка, що на Причорномор’ї. Це сталося у 1990 році, після трагічних подій у Ферганській долині (у 1989-му в Узбекистані почалися жорстокі напади на турків). Школу Марат закінчував вже у Виноградівці:

Після ферганських подій виїжджали в Росію, в Україну. В основному це була прив’язка до того, хто де раніше служив, де були якісь друзі, й вони разом з ними їздили селами, де були житло і робота.

Будинки у Виноградівці та навколишніх селах будували для чорнобильців, які сюди так не заселились. І декілька років тут хати пустували, і через це тут тільки стіни й дах були. Вікон, дверей — нічого не було.

Раніше у Виноградівці був радгосп, де займалися садівництвом, вирощували виноград. Звідси і назва села — Виноградівка. Після переїзду турки-месхетинці почали працювати в садах, поступово робили ремонти, ставили вікна, стелили підлогу і заселялись в пусті будинки.

Родина Марата переїхала у Виноградівку 21 березня 1990 року, а в будинок вони заселились вже в серпні. До цього кілька місяців жили в гуртожитку.

Зараз Марат із родиною мешкає у Києві через роботу, але традиційно приїздить у Виноградівку, де щоліта відпочивають його діти і постійно живуть батьки.

Марат Расулов разом із Всесвітньою асоціацією турків-ахиска влаштовують у Виноградівці та в навколишніх селах Родники, Добра Криниця та Костичі святкування Курбан-байраму. Суть цього свята Марат пояснює так:

— Курбан-байрам — це свято жертвоприношення. «Курбан» — означає ділитися. М’ясо жертовної тварини ділять на три частини: одна частина дається тим, хто потребує; друга — близьким, родичам, друзям; а третя залишається для сім’ї. Вважається погано, коли в твого сусіда немає м’яса в цей день. Тому усім дарують пакетики з м’ясом, щоб святкували і ті, у кого є можливість принести жертву, і ті, в кого її немає.

Святкування триває чотири дні. В перший день відбувається святкова молитва «байрам-намаз», після неї всі йдуть на цвинтар, де вшановують пам’ять померлих, моляться та читають Коран. Тим часом жінки готують вдома святковий обід. Протягом наступних трьох днів можна жертвувати м’ясо тварин і ходити в гості до родичів та близьких:

— Богу, насправді, не потрібне ні м’ясо, ні шкура тварини, а саме поклоніння та покора. В цьому суть. Ми підкоряємося, показуючи тим самим, що ми виконуємо його вимоги.

За шаріатом* *нормами та принципами, за якими повинен жити мусульманин, що закріплені в Корані. жертвувати можна вівцю, якій не менше року, козу або бика. Якщо жертвують велику рогату худобу, то одного бика можуть зарізати до семи чоловік, але обов’язково непарна кількість людей:

— Окрім як на Курбан-байрам, під час Рамадану також це роблять. Називається «куманіє». Пакети з продуктами, де є рис, масло, цукор, роздають нужденним. А під час Курбан-байраму ми м’ясо роздаємо не тільки мусульманам, але й сусідам-українцям. У нас в селі є інтернат. Туди теж частина віддається. В будинок догляду за літніми людьми, що в цьому регіоні, також віддається.

Протягом всього дня в оселях турків-месхетинців, у залах або на вулиці, накритий святковий стіл. Це місце називається «сакю» — невеликий низький стіл-таця, за яким треба сидіти по-турецьки.

Весь день ходитимуть в гості діти: спочатку хлопчики, а потім дівчата:

Треба обійти усіх. Діти, коли приходять, то символічно беруть зі столу кілька частувань, щоб не образити господарів. До когось в гості йдеш — не поїсти також не можна, якось незручно. Ну, обов’язково щось там взяти, хоч би чаю випити.

У ці дні молодші обов’язково навідують старших. Багато хто їде в сусідні села до батьків, дідусів, бабусь та інших родичів, щоб привітати їх зі святом особисто.

Під час Курбан-байраму місцеві турки-месхетинці зазвичай вітаються: Kurban Bayraminiz kutlu olsun та обіймаються, прикладаючи скроню до скроні. Таке привітання, за словами Марата, означає побажання здоров’я та сподівання, що на наступне свято теж зможуть привітатися один з одним:

— Вітають зі святом і бажають благополуччя. Бажають, щоб наступного року в цей же час всі також були живі-здорові і наступного року відзначили знову свято.

Кухня месхетинських турків зазнала змін під впливом центральноазійської кухні, адже вони прожили в Центральній (Середній) Азії майже півстоліття. Тож найбільш поширеною стравою, яку українська спільнота турків-месхетинців готує на Курбан-байрам, є узбецький плов. Його готують переважно жінки, яким за потреби можуть допомагати й чоловіки. Спочатку в казані смажать баранину, додають цибулю, моркву, потім заливають водою, додають рис і тушкують на вогні:

— Традиційно в нас готують жінки, але коли весілля, великі події, то основну страву — скажімо, плов — готують чоловіки, а інше до столу: салати і солодощі — жінки. Скажімо, на весілля з села всі приходять і допомагають готувати. На поминки, наприклад, готується пахлава.

Також традиційно готують манти* *традиційна м’ясна страва народів Центральної Азії, Турції, Монголії, яка складається з мілко подрібненого м’яса, загорнутого в тонке тісто та пиріжки. Є у турків-месхетинців і страви грузинської кухні. Наприклад, хінкалі, які тут називають «інкал» (варене тісто з м’ясним фаршем і бульйоном всередині. — ред.) і ліплять меншими за розміром.

На святковому столі обов’язково має бути м’ясо — варене, смажене, печене або шашлик. Також гостей пригощають салатами, спеціальними коржиками «отмек» з листкового тіста та солодощами.

Марат Расулов згадує, як святкували в Узбекистані, коли він був маленьким:

— Там у нас, припустимо, 73 сім’ї було в Узбекистані. Але народу було більше, більше биків різали. Тут людей мало, тому в основному баранів ріжуть. У дитинстві, пам’ятаю, ми ходили з шампурами по дворах, де ріжуть, і кожен нам давав шматок м’яса. Ми збирали ці шматки і десь у полі шашлики робили.

Турки-месхетинці в Україні

Поселення турків-месхетинців на території України почали масово з’являтися з 1989 року внаслідок конфліктів в Узбекистані.

Вони є нащадками турків з південних та південно-західних районів Грузії, південніше Месхетинського гірського хребта. Це Ахалцихський, Адігенський, Аспиндзський райони та Джавахетія.

Дехто з дослідників вважає, що турки-месхетинці етнічно є грузинами, які прийняли іслам. Інші ж називають їх турками, що запозичили етнографічні риси грузинів через те, що жили на прикордонні.

У листопаді 1944 року на території Грузинської РСР месхетинську етнічну групу оголосили ворогами народу і депортували в Середню Азію без права зміни місця проживання. Все населення двохсот сіл з півдня Грузії (а це понад 100 тисяч людей, плюс ще понад 40 тисяч солдат, які в той час саме були на фронті) в рамках сталінської політики депортації народів-зрадників вивезли до Узбекистану.

Дядько Марата Расулова Пашалі Султанов, співзасновник громадської організації Всеукраїнське об’єднання месхетинських турків «Ватан» згадує, що під час навчання в університеті він намагався знайти в бібліотеці документи, які б пояснили причину депортації. Лише в юридичній газеті за 1989 рік він прочитав, що причиною виселення були еміграційні настрої: мовляв, турки занадто часто переходили кордон.

Також в офіційних документах було вказано, що турки-месхетинці звинувачуються в пособництві ворогам, заняттях контрабандою та у вербуванні шпигунів на користь Туреччини:

— Кордон умовний був. Під час війни наших турків-месхетинців було призвано десь 41 тисяча чоловік. З них повернулось тільки 14 тисяч. На перше січня 1953 року з 14 тисяч залишилось 3,5 тисячі.

У 1989 році туркам-месхетинцям знов довелось змінювати місце проживання. У Ферганській долині Узбекистану були спровоковані криваві погроми в районах, де вони мешкали. Мало хто може пояснити причини цього міжетнічного конфлікту. Є п’ять різних версій тогочасних подій: від сварки на базарі, боротьби між мафіями і до політичної змови.

Пашалі Султанов розповідає свою версію:

— У Фергані стався дріб’язковий конфлікт і потім народ піднявся. Коли ж це все вляглося, то виявилось, що для сутички спеціально вагонами привезли в’язнів. Місцевих узбеків там і п’яти відсотків навіть не було. Це були привезені.

До початку воєнних дій на Сході України у 2014-му році в Україні проживало майже 10 тисяч месхетинських турків. Окрім Причорномор’я, вони розселялися на Запоріжжі, Таврії, Слобожанщині, Полтавщині та Бессарабії.

Саме тому в цей район приїхали представники Всесвітньої асоціації турків-ахиска. Вони підтримують українську громаду турків-месхетинців, аби відродити традиції святкування, які тут почали втрачатися через радянське минуле.

2019 року виповнюється 75 років з моменту депортації турків-месхетинців до Середньої Азії. Марат відзначає, що радянське минуле вплинуло на розвиток спільноти. Їхній світогляд відрізняється від світогляду сучасних турків, адже Туреччина не мала того радянського спадку, який має Грузія та Україна. Але і збереглось багато спільного, тому що вони все ж таки мають одне коріння, традиції.

Пашалі додає, що змінилась і мова:

— Я з турками працював; то я з ними коли розмовляю — багато слів не розумію. Спілкуюся з ними частіше англійською.

Центральний офіс Асоціації розташований в Стамбулі, а українське представництво, яке очолює Марат Расулов, базується в Києві.

Асоціація турків-месхетинців також допомагає дітям із навчанням в Туреччині, фінансує спортсменів та підтримує турецьку громаду по всій Україні.

В кожному з турецьких сіл Причорномор’я є своя мечеть. Людей досить багато, тому святкування Курбан-байраму відбувається у кожній громаді окремо. Якщо ж села об’єднаються, то всі охочі виконати святковий намаз просто не зможуть розміститися у мечеті.

Марат говорить, що зараз в різних регіонах України відкриваються нові молитовні доми, мечеті. Наприклад, у Києві, коли він тільки переїхав туди, було всього декілька мечетей на все місто. Але зараз молитовний дім є майже у кожному районі міста:

— Ну, слава богу, в Україні з цим ніяких проблем нема. Тому що, скажімо, в тій же Росії дуже складно відкрити молитовний дім. Потрібна купа документів з дозволами, і це все дуже складно, під таким сильним, жорстким контролем.

Марат Расулов згадує, як у 90-му одразу після переїзду його родині допомагали місцеві українці:

Нас спочатку поселили в гуртожитку, і перші дні люди нам приносили продукти там: молоко, сир, яйця. Було дуже приємно, що ми приїхали і нас так зустріли. Звичайно, ми цього ніколи не забудемо, ми це завжди пам’ятаємо і завжди вдячні.

Пашалі Султанов говорить, що йому комфортно в Україні і переїжджати в Туреччину він не збирається. Він звик до місцевих порядків, своїх дітей виховує патріотами як Туреччини, так і України.

Марат також говорить, що хоч і батьківщиною в них є Месхетія, але живуть вони в Україні, це їхня друга батьківщина.

У мене і в Києві, і усюди обов’язково український прапор — як і турецький. Я дітей з дитинства виховую, що це теж їхня батьківщина, що це також їхній прапор. Щоб вони знали, любили, поважали.

Над матеріалом працювалиАвторка:Ганна ОстроверхаАвтор:Богдан ЛогвиненкоРедакторка:Євгенія СапожниковаКоректорка:Ольга ЩербакПродюсерка:Ольга ШорФотограф:Олександр ХоменкоОператор:Микола НосокОператорка:Марія ТеребусОператор коптеру:Олександр ХоменкоРежисер:Микола НосокРежисерка монтажу:Марія ТеребусТранскрибаторка:Галина РезніковаТранскрибаторка:Софія БазькоБільд-редактор:Олександр ХоменкоПерекладачка з турецької:Світлана Урум

12 Вересня 2019 16:19