Угорці України. Хто вони?

17 липня 2020
Share this...
Facebook
Twitter

Угорці — одна з найчисельніших національних спільнот України, що почала формуватися на цих теренах ще у Х столітті. Нині понад 150 тисяч угорців мешкають у кількох прикордонних районах Закарпаття. За понад одинадцять століть ця місцевість змінювала свою назву і державну приналежність десятки разів, що, однак, не завадило формуванню унікальної ідентичності місцевих угорців, пов’язаних між собою місцем проживання, мовою та культурою.

Берегове — одне з міст на Закарпатті, де угорська ідентичність та історична спадщина сьогодні найбільш відчутні. Засноване 1063 року як маєток угорського принца Ламперта, з часом місто розрослося й розвинулося у вагомий освітній та культурний осередок. Сьогодні тут діє угорський інститут, численні угорські гімназії та школи, бібліотеки, музей, будинок культури, дитяча школа мистецтв і єдиний в Україні угорський театр. Тут вивіски дублюються двома мовами — угорською та українською, а місцеві мешканці живуть за двома годинниками — з часом українським та угорським (центральноєвропейським), відзначають і українські, й угорські свята. Звідси до Будапешта — майже 300 км, тоді як до Києва — 800 км.

Угорський театр на Закарпатті

До початку 1990-х на Закарпатті не було професійного угорського театру. У 1993 році в Береговому (вживаємо тут правописну норму, хоч місцеві мешканці говорять «у Берегові», відстоюючи саме цей варіант — ред.) створили Берегівський угорський національний театр імені Дюли Ійєша, відомий сьогодні далеко за межами України. Аби сформувати трупу, Київський університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого започаткував спеціалізований угорський курс, куди акторів набирали саме із Закарпаття. Керувати театром запросили тоді ще молодого випускника цього вишу, вихідця із невеличкого села неподалік Берегова Аттілу Віднянського. Спочатку він став директором, а через рік — головним режисером театру, яким лишається і донині. Згодом Віднянський також очолив Будапештський національний театр. Тобто, перший театр країни, до якого він запросив деяких акторів із Берегова.

Перші роки були найскладнішими. Фінансування критично не вистачало, тривалий час актори працювали за копійки, якщо взагалі отримували зарплату. Важкі 1990-ті залишили у складі трупи тільки п’ятьох відчайдухів, які своїм ентузіазмом і відданістю протягом п’яти років розвивали справу. У 1998-му трупа поповнилася випускниками другого спеціалізованого угорського курсу університету імені Карпенка-Карого.

Олег та Іболя

Етнічна угорка, акторка театру Іболя Орос народилася і виросла в Ужгороді. Усі в її родині — етнічні угорці.

Іболя була однією з тих, кого на прослуховуванні в Береговому відібрали для вступу до Києва. Після двох тижнів екзаменів нарівні з іншими студентами вона почала навчатися у столиці. Початково на курсі вчилося 20 студентів, до випуску ж їх лишилося 12 і майже всі вони після завершення навчання переїхали до Берегова і стали основою нинішньої трупи театру.

Навчалася Іболя в угорській школі, де викладали російську як єдину офіційну державну мову СРСР і англійську як іноземну. Тож українська на Закарпатті, яку Іболя з дитинства чула, була і є такою собі сумішшю різних мов та діалектів.

У Києві, на сцені театру, Іболя вперше почула літературну українську, відмінну від тієї, яку чула на вулицях рідного Закарпаття:

— Боже мій, думаю я, це і є українська мова? Яка ж вона гарна!

Театральний режисер та актор Олег Мельничук родом з Чернівців. Його батько — румун, мама — росіянка. Коли за радянських часів він робив документи і у графі «національність» попросив вписати «українець», йому відмовили: національність можна було обрати лише батькову чи материну. Тоді Олег записався росіянином, адже румунську знав дуже погано. Українцем за документами став уже за часів незалежної України.

— З моїми батьками ми говоримо виключно українською. Мама з Томська родом, але говорить на буковинському діалекті перфектно. Пам’ятаю, що і раніше вдома звучала тільки українська мова. Іноді, щоб я не розумів про що йдеться, батьки переходили між собою на румунську.

Іболя та Олег зустрілися в Києві у 1998 році. Стали сусідами у театральному гуртожитку. Тоді Олег саме почав працювати в театрі російської драми імені Лесі Українки після закінчення навчання і року роботи у Чернівецькому театрі.

У Києві Олег захопився угорським театром:

— Я працював в театрі Лесі Українки, коли Атілла (Віднянський. — ред.) там ставив виставу. А потім, коли я побачив одну виставу, другу виставу театру (з Берегова. — ред.), я собі сказав: «Це найкращий театр з тих, які я бачив».

Та переїхати на Закарпаття Олег вирішив не одразу. Вони з Іболєю два роки жили на відстані, бачилися раз на місяць чи на кілька місяців. Зрештою, Олег таки обрав Берегове. Почав із асистента режисера у театрі. Переїзд у нове середовище не був несподіванкою:

— Я народився і виріс в подібному регіоні (на Буковині. — ред.), мультиетнічному. По всьому периметру мого будинку в Чернівцях був довгий балкон і двері квартир виходили на цей балкон, тобто ми всі жили «таки сообща». Таким було моє дитинство: двоє-троє спілкуються на ідиші, двоє — румунською, ми — українською, там — російською. І це нормально було, коли йшов у магазин, трьома мовами до тебе зверталися. Тож коли я приїхав сюди: ну ще одна мова, абсолютно мені незрозуміла і нема за що зачепитися. Довелося з нуля її вчити.

Спершу між собою подружжя говорило лише російською. Угорською та українською почали активно спілкуватися вдома завдяки дітям. Кажуть, що не хотіли позбавляти їх можливості знати рідну мову обох батьків. Тож Іболя говорить з дітьми угорською, Олег — українською, а між собою й далі часом спілкуються російською. Діти легко перемикаються між двома мовами. Натомість російську розуміють погано. Їх свого часу вирішили віддати до українського дитячого садочка, щоб «розбавити» угорськомовне середовище в родині:

— Українську вони дуже добре розуміли, але спершу відповідали угорською. І потім вже ми їх віддали в український дитсадок, де, як і всюди, були різні діти: і росіяни, і українці, і угорці.

Основною рисою місцевого життя Іболя вважає багатоманітність мов, культур, походжень, світобачень. Тут звично дивитися новини українською та угорською мовами і бачити точки зору по цей і по той бік кордону. А, отже, і ширше дивитися на те чи інше питання:

— Я ніколи не була неугоркою в Україні. У мене тут є російськомовні, україномовні й угорськомовні друзі. Для мене — це норма з самого дитинства. Я ніколи не відчувала себе у меншості через це. Навпаки мені це дало більше, бо я пізнала різні культури, різні історії. Мені це й досі дуже подобається тут.

Берегівський угорський театр відомий у Європі та світі завдяки частій участі у театральних фестивалях. Як-от фестиваль Kontakt у місті Торунь (Польща) — один із ключових театральних фестивалів світу. Часто гастролюють і в самій Угорщині.

Іболя та Олег відмічають, що Аттіла Віднянський вдало використав культурне багатоманіття, таке звичне для Закарпаття, втіливши його у своїх постановках та підходах:

— Коли ми вчилися в Будапешті, тоді називали там нас українцями. Не угорці. Ми в Києві були мадяри, а в Будапешті були українцями. Ми коли їдемо в Угорщину, вони вже як своїх приймають, бо ж однією мовою говоримо. Дуже нас полюбили і постійно запрошують, адже ми з трохи іншої культури.

Крім театру у регіоні також активно відновлюють будинки культури у селах. Примітно, що такі відновлення і реставрації часто відбуваються коштом угорського уряду:

— З боку Угорщини іде стимуляція того, щоб люди залишалися, угорці не виїжджали до Угорщини, а саме залишалися тут, працювали. Певні ґранти надаються. Не можу сказати, що Україна робить якісь перепони в цьому.

Так само за допомоги Угорщини в Береговому у 1996 році відкрили потужний освітній центр — Закарпатський угорський інститут імені Ференца Ракоці ІІ, із якого щороку випускаються сотні студентів. На базі інституту діють також науково-дослідні центри. Їх програми спрямовані на вивчення вживання угорської мови в регіоні, історії краю, дослідження міжетнічних відносин. В інституті діє кілька виставкових залів, де проводяться сезонні та постійні виставки художників. Бібліотека нараховує понад 50 тисяч екземплярів наукової та художньої літератури.

Часто рушійною силою є саме ініцітиви на місцях. Так Берегівський угорський театр у 2000-х роках ініціював проведення на Закарпатті театрального фестивалю «Сталкер», який би об’єднав український театральний простір, став майданчиком для взаємодії. На сьогодні вдалося провести три таких фестивалі. В одному з них брав участь театр «ДАХ». Режисер Владислав Троїцький поставив тут іще одну виставу, прем’єра якої відбулася в Угорщині як кооперація із угорським театром. Втім, часто організація подій такого масштабу впирається у брак фінансування:

— Це фінансово треба потягнути все, тому що це пристойний фестиваль. Він, взагалі, мені здається, не має права просити якісь там акредитаційні внески і так далі. Фестиваль повинен забезпечувати проживання, харчування, надати майданчик, технічно його обладнати, і покрити дорожні витрати щонайменше. Коли в нас з’явилась можливість покрити дорожні витрати для театру Франка, припустимо, вони привезли сюди виставу «Morituri te salutant».

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У Берегівського угорського театру досить різноманітний глядач. Тут є постановки для дітей, щоб «з самого дитинства діти могли нас полюбити». Більшість глядачів — молодь, яка приходить сюди на нестандартні новаторські постановки, говорить Олег:

— Я частенько чув, що в залі українською говорять і російською, але, хто вже народився тут або довгий час живе, то все одно угорську плюс-мінус розуміє. Молоді більше, і багато хто з них театр бачить вперше. Є також і фанати, які по сто разів ходять на одну і ту ж виставу нашу.

Театр також організовує автобуси для жителів ближніх сіл, щоби ті могли побачити постановки. Оскільки у місті є родовища термальних вод, тут цілий рік багато туристів з усієї України. Для них уже кілька років поспіль театр робить українські субтитри до вистав. Проте Олег відмічає, що й раніше, коли субтитрів ще не було, у залі було багато туристів, які приходили сюди під час відпочинку.

Різність культур породжує різність тем і підходів до театральних постановок. Олег відмічає, що соціальний та історичний контекст у кожної країни свій і не завжди є точки перетину. Наприклад, для Сербії через війну в Югославії тема війни є актуальною, і вона часто з’являється і на сцені. А от в Румунії, де такого досвіду не було, і тем таких не піднімають:

— Щодо суто політичних, у нас таких вистав і немає, тому що, мені здається, це не територія театру. Це на мій смак. Хтось любить театр докудрами, актуальний, який б’є. Я особисто — ні. Це територія мас медіа. Театр не повинен лізти в ці речі і конкурувати з масмедіа — програє. У нас є інша територія.

Чимало місцевих мешканців через значну близькість до кордону і мовну спорідненість часто виїздять за кордон. В Угорщині їм пропонують спрощену процедуру отримання документів, вищу зарплату, пенсію, кращий рівень соціального забезпечення. Багато молоді з самого дитинства орієнтована на продовження навчання в Угорщині, тому українській мові приділяє значно менше уваги. Таку тенденцію нескладно побачити за кількістю людей, які відвідують місцеві мовні курси з української та угорської: друга користується значно вищим попитом.

— Усе важче втримати тих, хто вагається: лишитися в Україні чи переїхати. Полишити тут коріння, адже їхні бабусі й прабабусі жили тут, не так легко. Угорці сюди не переїздили. Вони завжди тут жили, вони тут народилися. Лише кордони посувалися.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Іболя та Олег не бачать себе поза Україною. Іболя знову відмічає особливість місцевої ідентичності — з місцем, де впродовж століть жили угорці і яке робить їх відмінними від історичної батьківщини національною спільнотою:

— Я, напевне, заражена цим повітрям. Я навчалась у Будапешті, навчалась у Києві, однак ні там, ні там не хотілося б жити постійно. Мені подобалось, звісно, що більше світ відкривається, більше можливостей. Не даремно ми там — українці, тут — угорці. Це вже суміш культур, і ми вже дещо інші. Нам легше знайти мову, до прикладу, з тими угорцями, які за кордонами, ніж з тими, які живуть в Угорщині. Вони багато в чому не розуміють, чому ми такі, які ми є. А ті, які ці само історії або хвилювання, або трагедії пережили за кордонами, ми з ними однією мовою говоримо частіше.

Олег згадує, як під час однієї з поїздок за кордон він та ще кілька його друзів сиділи за одним столом із групою німців. Хлопці почали співати українською ліричну пісню. Німці стихли і з захватом слухали:

— От тоді я щось подумав: «Ми — українці!». Гордість була також після Майдану, думаю: «Невже ми — не бидло, невже люди можуть самоорганізуватись і самі шось робити? І так: влада, сиди собі там, ми знаєм, кому треба допомагати: хворим, військовим, цим, ми — самі!». От таке відчуття гордості, причетності: це — моє. Коли я довгий період, не в Україні, от тільки тоді я можу зрозуміти, ну відчути, що таке Україна. Не хочеться абстракцій. Це не гімн, і не вишиванка. Ну, це ж має емоційно тебе чіпляти.

Іболя доповнює чоловіка:

— Додому добре повертатися. Щоразу, коли повертаюся звідкись, неважливо чи до Ужгорода чи до Берегова, коли перетинаю кордон і потрапляю в Україну, щоразу виникає таке відчуття, що от це моє.

Андрій Качур

Етнічний угорець Андрій Качур — також випускник спеціалізованого угорського курсу в університеті імені Івана Карпенка-Карого. Впродовж 16 років він був провідником сцени, а останні 4 роки — директор Берегівського театру.

У школі Андрій брав участь у постановках, а після випуску побачив оголошення про те, що Берегівський театр набирає акторів на курс до Києва.

Андрій народився у селі неподалік Берегова в угорській сім’ї. Як і Іболя, під час навчання добре вивчив російську, і також саме в Києві вперше почув літературну українську. Та вже не зі сцени, а від викладачки в університеті:

— У Києві ми пів року вчили українську, і я з першого моменту закохався у викладачку. То була просто любов. Вона від серця, від душі любила те, що мала передати нам, і це я якось відчув відразу. Я зрозумів, що українська мова чудова на слух. І вирішив тоді або так розмовляти українською, або ніяк. Та все ж українська не рідна для мене. Намагаюся розмовляти нею, коли є змога, але вдома з дружиною та дітьми, звичайно, розмовляємо угорською.

Себе Андрій називає угорцем. Відмічає, що ніколи не стикався із випадками ненависті чи конфліктів на мовному чи етнічному ґрунті на Закарпатті. Як і більшість місцевих, святкує з родиною Різдво спочатку за угорським календарем, тоді — за українським:

— Це якось нормально як два плюс два чотири, що у нас тут на Закарпатті два Різдва. Два або навіть і три Нових роки, святкуємо двічі Пасху, двічі святу Трійцю. Немає проблем, про це всі знають. В тих угорських сім’ях, де є або рідні, або просто друзі українці, росіяни, то їх вони запрошують до себе, а за тиждень-два вже угорці йдуть на інше свято.

— Я народився тут. Золото — під ногами. Куди ще йти? Де би було краще? Тут мої друзі поряд, у мене тут є діло. Куди їхати і для чого? Було б легше? Не думаю. А щастя і тут є. Та щастя не шукати треба, а взяти за руки і тримати. От і все.

Будівля, де у 1990-х розташувався Берегівський угорський театр — колишній готель «Орослан» (з угор. — Левовий двір), перший готель у місті, збудований приблизно у 1740-х. У різний час будівля змінювала свою функцію: тут відбувалися бали у великій залі, був спортзал, і навіть молочарня.

Спочатку весь театр тулився у малій залі, де протікав дах, бігали пацюки, а взимку температура не піднімалася вище 17 градусів:

— Це були важкі часи але зараз так, після декількох років вже згадуємо з посмішкою.

Поступово, розширюючи географію виступів та складність постановок, освоювали і приміщення. У 2003 році театру передали велику залу. Андрій згадує, як спершу актори та акторки власноруч прибирали зали, дофарбовували, довішували гардини.

— З роками наших глядачів стає все більше. Ми за останні п’ять-шість років жодного разу не зіграли виставу тут, вдома, на пів зали. Багато наших глядачів вже побували за кордоном в театрах. У Словаччині, в Угорщині, в Румунії, в Україні, в Росії. Вони завжди повертаються до нас. Тож нам є чим пишатися.

Для Андрія як директора театру у пріоритеті — його розвиток саме вдома:

— Моя головна ціль — займатися театром тут, в Закарпатті. Коли запрошують (на гастролі. — ред.), то це звичайно добре, але ми ж маємо і вдома зіграти. Глядачі чекають на нас, завжди питають чи готуємо нову виставу.

Більшість вистав трупа грає у Береговому, а також виїжджає у містечка, де є будинки культури у нормальному стані, але біда, скажімо із регулярним транспортним сполученням, і там «загартовуються»:

— Доводилося в жовтні, або на початку грудня грати півтора-двогодинну виставу в одній сорочці у залі будинку культури, де всього вісім градусів тепла. Але шкода не себе, шкода глядача, який там має посидіти. Це така місія для нас: вони не можуть сюди (в Берегове. — ред.) приїхати, а ми ж все ж таки маємо показатися і їм.

Театр для Андрія — невіддільна частина його самого, суть і головна життєва ціль:

— Перш за все — театр. Все інше може почекати. Це або володіє тобою, або тобі нема шо робити в мистецтві. Або любиш мистецтво в собі, або себе в мистецтві, але то вже не то.

Часом театр запрошує відомих режисерів робити спільні постановки. Як-от Владислава Троїцького, із яким підтримують хороші зв’язки, як і з трупою «ДАХу»:

— Акторів не запрошуємо. Адже знання угорської тут — перш за все. Угорськомовних акторів в Україні досить мало. А щодо режисерів — якось то завжди так виходить, що наші старі знайомі, друзі, театрали або шукають нас, або ми їх, чи мають вільний час, може в них якась ідея там лежить. І не зміг би приїхати до нас? І він каже: «о, а я вже планував якраз, давай».

Beregszász. Угорці в Україні

На землях, частина яких сьогодні є територією України і частина — Угорщини, угорські племена почали розселятися у ІХ-Х століттях. Змішані із тюркськими племенами вони рухалися зі сходу, приблизно із Південного Уралу і території сучасної Башкирії, і поступово перетнули територію нинішньої України зі сходу на захід. Тому сьогодні невеликі групи угорців також мешкають у різних регіонах країни.

Як сусіди слов’янських племен, на той час угорці здійснювали набіги на них, грабували і навіть продавали їх як рабів на південь. Такі само грабіжницькі набіги вони здійснювали і на захід: Іспанію, Італію, Франкське королівство та інші.Тобто, провадили звичну для тогочасних середньовічних держав і протодержав політику, регулярно зсуваючи кордони раз на кілька десятиліть залежно від успіху чергового походу.

У Х столітті починає формуватися Угорське королівство. Попри створення центрального владного апарату, прийняття новою державою християнства і феодалізму, суть державної політики лишилася та сама. Тут втрачають території і захоплюють нові та активно одружують представників династії із сусідніми княжичами, князівнами і важливими людьми (надто, якщо у придане можна отримати солідну територію або ж зону впливу). До ХІІІ століття Королівство розширилося, зайнявши території сучасних Словаччини, Трансільванії, Хорватії і Закарпаття.

В ХІ столітті (1063 рік) на місці, де сьогодні розташоване Берегове, з’являється місто Лампертгаза (територія сучасного Закарпаття — ред.). А точніше — маєток угорського принца Ламперта, сина короля Бели І. Трохи пізніше, після монголів, які знесли добру частину Європи у ХІІІ столітті, місто перейменували на Лампертсас. За деякими даними, місто у його класичному розумінні виникло тут лише 1247 року (або ж просто маєток розрісся достатньо, щоб ним стати). Весь цей час і місто, і регіон перебували під владою Угорщини. Століттям пізніше місто отримує Магдебурзьке право, тут активно розвивають ремісництво і торгівлю.

Зрештою 1499 року з’являється саме та назва — Береґсас (угор. Beregszász), яка пізніше перетворилася на Берегове.

У XVI–XVII століттях тут «обмінюються» територіями Османська імперія і Габсбурґи. Саме у цей час трохи східніше Богдан Хмельницький створює свою державу, періодично проводить переговори або воює із сусідами. А Берегове тричі потерпає від руйнувань нападників: 1566 року його знищили татари, 1657 року — спалили польські війська під проводом князя Любомирського (помста місцевому князю Дьєрдю II Ракоці, союзнику Богдана Хмельницького), 1686 року — знову підпалили чи то війська Габсбурґів, чи солдати Ілони Зріні під час штурму австрійських військ, чи угорські повстанці під проводом Імре Текелі.

Нарешті у 1698–1699 роках майже вся Угорщина, а заразом і Берегове, переходить під владу Австрії. Здавалося б, часи давно минулі, але от у 1703–1711 роках місто взяло участь у повстанні проти Габсбурґів під проводом Ференца ІІ Ракоці, ім’я якого тепер носить педагогічний університет в місті.

Берегове продовжує розвиватися як торговельний і ремісничий центр. У XVII столітті тут будують перший готель — «Орослан» — який за кілька сотень років потому стане мистецьким осередком і прихистить той самий угорський театр. Двоповерхова будівля у стилі бароко складена із цегли і каменю і накрита черепицею. Плин часу додав їй кілька меморіальних табличок, присвячених відомим угорцям (зокрема, Шандору Петефі та Ференцу Казінці), які колись тут смакували різні напої на першому поверсі у шинку і творили історію своєї творчості на другому.

Головна подія ХІХ століття (і не лише у Тараса Шевченка) — скасування кріпацтва. У цей час місто, як і все Закарпаття, — стає частиною Австро-Угорської імперії. Тут активно розвивають торгівлю, проводять ярмарки, відкривають підприємства і цехи.

На початку ХХ століття Закарпаття — один із найбідніших районів імперії. Серед населення — низький рівень грамотності, а центральна влада ніяк не зацікавлена у економічному розвитку краю. Більше того, тут провадиться потужна політика мадяризації: православна церква під забороною, немає жодної школи із українською мовою викладання. Однак, тут, як і по інших державах, між якими була розділена територія України, ширяться революційні настрої. У деяких районах розвивається рух русинів, які бачать перспективу у приєднання краю до Російської імперії. Після Першої світової війни тут з’являються народні ради, а населення об’єднується у кілька груп: одну влаштовує Угорщина, інша хоче перейти до складу Чехословаччини і, врешті, ще одна — до України, на той момент представленої ЗУНР і УНР.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

У листопаді 1918 року, у розпалі політичних та військових перипетій на території сучасної України, у селищі Ясіня на Закарпатті створюють Українську (пізніше — Руську) народну раду — орган самоврядування окремої маленької держави — Гуцульської республіки. Рада різко виступає проти входження Підкарпатської Русі (тодішня назва територій Закарпаття) до складу Угорщини і проводить переговори із ЗУНР про приєднання до майбутньої України. Прем’єр-міністр ЗУНР Сидір Голубович тішився такою ініціативою «далекого родича із-за гір» і спочатку неформально, а потім і відкрито, підтримав Раду. Військам ЗУНР навіть вдалося на певний час захопити частину місцевих сіл. Але вже у 1919-му частину території через міжнародні домовленості зайняли румунські війська, а згідно з умовами Сен-Жерменського мирного договору від 10 вересня 1919 року ця територія стала частиною Чехословаччини і була в її складі аж до початку Другої світової війни.

Втім, на короткий період Карпатська Україна (назва, що замінила Підкарпатську Русь у 1938 р.) таки стала автономною одиницею. Спершу як республіка у складі Чехословаччини, а тоді — як Українська незалежна держава із власною Конституцією та символікою. Очолив її Августин Волошин. Та проіснувала новоутворена держава аж один день — 15 березня 1939 року її знову зайняли війська Угорщини. Після Другої світової війни землі Закарпаття остаточно приєдналися до УРСР, а згодом стали частиною незалежної України.

Бейло Лешко. Угорці в АТО

Бейло Лешко живе у селі Велика Бийгань неподалік Берегова. Колишній музикант військового оркестру, доброволець АТО, тепер він займається господарством і ремонтом обійстя. Його старший син вивчає у Великій Британії англійську філологію, молодший — програміст, вчиться і живе в Будапешті разом з матір’ю, яка там працює.

Бейло називає себе угорцем, хоча має слов’янське коріння: його прадіди були гуцулами. Дружина — етнічна угорка. В сім’ї вони спілкуються угорською.

З дитинства Бейло добре грав на духових інструментах. У його рідному селі на той час жив випускник австрійської консерваторії, який навчав місцевих хоч і в любительському оркестрі, проте із академічним підходом. До труби додалася гітара, і згодом Бейло створив ансамбль. Виступали у сусідніх селах та містах. Якось гру Бейло почув військовий диригент, і після того чоловіка запросили грати у військовому оркестрі. Як він сам каже, все його життя так чи інакше пов’язане з армією.

Коли на Сході України почалася війна, Бейло сам пішов до військомату:

— Я тоді якраз працював в Угорщині. І коли дізнався, що у нас в Україні коїться, я сказав: усе, треба додому. Це була уже друга хвиля мобілізації. Я етнічний угорець, живу в Україні й не маю права відсторонитись від всього цього. Говорили, что це не наша війна, що це нас не стосується. Я тоді сказав, що це стосується усіх. Усіх взагалі. Так я там опинився. І не пошкодував.

Протягом семи місяців Бейло був військовим кухарем неподалік Донецька. Про АТО має багато спогадів. Особливо його вразив випадок, коли місцева мешканка, літня жінка, просила залишки їжі ніби-то для собак. Як виявилося, їм із сестрою не вистачало грошей на їжу, і ті недоїдки вони збирали для себе. З військової частини жінка пішла з консервами і макаронами, натомість пізніше принесла солдатам домашнього молока і зелені. І таких щемких історій за період служби було чимало, згадує Бейло:

— Дуже добре пам’ятаю: був Новий рік і діти прийшли з дитсадочків нас привітати. Це було чудово, красиво. Разом із тим, я там (на Сході. — ред.) побачив величезну злиденність. Ви, напевне, такого ще ніде не бачили. Люди просто голодували, жили у злиднях. Роботи немає, шахти не працюють.

За словами військового, місцеве населення Донбасу скептично ставилося до українських солдат, зокрема й через російську пропаганду. Натомість їхній командир, згадує Бейло, намагався вибудувати довірливі стосунки з ними, за потреби допомагати і через таку допомогу змінювати сприйняття і ситуацію:

— Коли вже потрібно було їхати додому, навіть з одного боку так шкода було, так звикли там. Тому, що ті люди, які нам траплялись, були дуже добрими, дуже хорошими. У мене дотепер в телефоні є їхні номери. На свята, на Новий рік зідзвонюємось, вітаємо один одного.

Всього із майже 200 військових у батальйоні було 30–35 етнічних угорців, з яких угорську мову знала лише половина. Найчастіше між собою спілкувалися російською, під кінець — трохи українською. На думку самого Бейло, проблема міжнаціональної неприязні на Закарпатті великою мірою штучна:

— Але ж є спільні інтереси, ні? Наші діти разом до школи ходять. Слава Богу. Разом працюємо. Сіно викосити потрібно, картоплю вибрати, ми йдемо допомагати, вони йдуть допомагати. Що за питання.

Коли у 2017 році Верховна Рада ухвалила зміни до «Закону про освіту», питання мови викладання залишилося нечітким і викликало заперечення у тієї ж Угорщини та закарпатських угорців. Після доопрацювання закону за порадами Венеційської комісії в ньому передбачили поступовий перехід до збільшення відсотка навчального часу, коли дітям викладатимуть українською. Так, до 4-го класу діти навчаються угорською, далі до кінця 5-го обсяг викладання українською має бути 20 %, а до кінця 11-го — 60 %. При цьому, школи самі обирають, які саме предмети і якою мовою викладати, а на приватні школи закон не поширюється взагалі. Для угорців це питання сенситивне. У цьому випадку не йдеться про сепаратизм і бажання виїхати в Угорщину, але мова — частина їхньої ідентичності, яку вони не хочуть втратити.

Бейло бачить вирішення у зміні методики викладання української в школах. Для більшості угорських дітей ця мова не рідна, бо змалку вони спілкуються і чують виключно угорську. Тому і підхід до вивчення української тут має бути як до іноземної, каже чоловік. На думку Бейло, це значно спростить сприйняття такого процесу на місцях.

Для Бейло цілком звично, що Україна — його батьківщина, де щодня опівдні б’ють дзвони на честь пам’яті угорців, що загинули від татарських набігів сотні років тому. Він любить українську народну музику і вважає її дуже подібною до угорської. Коли стає емоційно складно, він тікає саме в музику, а не в сусідню державу.

— Україна — це ви і я. Це країна, у якій я живу. Я маю її любити. Це мій обов’язок. Я поважаю Україну як свою країну. Вона дуже багата насправді. Ви лишень подивіться — тут скрізь багатство. Я — локал патріот. Звісно ж, я люблю Угорщину як історичну батьківщину, але Закарпаття я також люблю, розумієте? Берегове для мене — найкрасивіше місто. Краще не буває. Тут мене знає кожне дерево, кожен стовп, кожен сусід вітається.

за підтримки

Цей матеріал створено за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).

Над матерiалом працювали

Автор проєкту:

Богдан Логвиненко

Авторка тексту:

Ярослава Бухта

Редакторка:

Євгенія Сапожникова

Коректорка:

Олена Логвиненко

Продюсерка:

Ольга Шор

Фотограф:

Микита Завілінський

Оператор:

Максим Завалля

Сергій Розов

Режисерка монтажу:

Марія Теребус

Режисер:

Микола Носок

Більд-редакторка:

Катя Акварельна

Транскрибатор:

Тарас Березюк

Транскрибаторка:

Софія Сергійчук

Оля Стулій

Христина Архитка

Крісті Кравченко

Експерт:

Банди Шолтес

Експертка:

Олівія Жігов

Графічна дизайнерка:

Катерина Пташка

Ukrainer підтримують

Стати партнером

Слідкуй за експедицією