У новому проєкті «Бізнес під час війни» ділимося історіями українських підприємців, які успішно розвивають свою справу попри повномасштабне вторгнення РФ. Упродовж 2018–2020 років ми вже розповідали про діяльність цих компаній, коли під час експедицій фіксували, як розвивається Україна, зокрема завдяки роботі малих та середніх бізнесів. Повномасштабна війна багато що змінила, але українські підприємці, долаючи виклики, продовжують працювати і навіть масштабуватися. Тому цьогоріч ми повернулися до них знову, щоб дізнатися, як їм вдається міцно триматися на плаву.
Перша історія — про ткацьке ательє «Вандра Рагз», що від 2006 року виробляє авторські килими для іноземних клієнтів зі щонайменше 29 країн світу.
2018 року ми розповідали про виробництво шведських килимів на фабриці «Вандра Рагз», що розташовувалася в таврійському місті Каховка. Подружжя Боденів — українки Лариси та шведа Йохана — проживаючи в селищі Любимівка, захопилося ідеєю створити робочі місця для селянок, які взимку заробляли переважно з продажу самостійно вирощених овочів і фруктів. Спершу пара не надто переймалася, що саме виготовляти: килими, кераміку, мило чи свічки. Головним було, на їхню думку, мати круглорічну зайнятість і попит на товар.
Фото: Микита Завілінський.
Визначитися з напрямом виробництва допомогла вечірка у Швеції. Там подружжя Боденів познайомилося з майбутніми партнерами, котрі запропонували започаткувати на материковій Таврії скандинавську традицію ткацтва.
Знайшовши свою нішу, подружжя Боденів навідалося до ткаль у Швеції, щоб розпитати про їхній досвід і вивчити особливості виробництва. Зрештою домовилися, що куплять три верстати, а шведська майстриня Лайла зі своїм чоловіком поїдуть в Україну на кілька тижнів, щоб навчати місцевих жінок. Крім цього, три ткалі їздили до Швеції, щоб удосконалити свою ткацьку майстерність.
За дванадцять років «Вандра Рагз» сформувало команду із понад сорока людей. Усі верстати виготовляли теж у Каховці — розробляли креслення, вдосконалювали їх конструкції. Натуральні матеріали, повністю ручна робота, увага до деталей і дизайнерських побажань кожного замовника, а також участь у міжнародних виставках заохочують іноземних клієнтів знову і знову звертатися до українського ткацького ательє зі шведськими традиціями.
З першого дня повномасштабного вторгнення Каховка опинилося в окупації. Майже через чотири місяці виробництво релокували на захід України. Для цього обрали місто Косів. Про ткання серед небезпеки, вивезення громіздких верстатів і зміни в ательє за два роки розповіли директорка Світлана та менеджерка Вікторія.
Життя в окупації
Про загрозу нового етапу російсько-української війни команду «Вандра Рагз» попереджали шведські партнери. Директорка ткацького ательє Світлана Прохорчук каже, що тоді не хотілося вірити в масштабний наступ і думати про евакуацію всього підприємства. Утім, наполегливість партнерів взяла гору — виробництво почало шукати варіанти приміщень для релокації:
— Ми мали 27-го [лютого 2022-го] виїжджати і шукати інші локації для того, щоб знайти якийсь собі запасний варіант саме в цій частині України (на заході. — ред.). Ми мали там уже такі, скажем, точки, де ми могли приїхати подивитися складське приміщення, виробниче приміщення.
Та за три дні до запланованої поїздки Каховка опинилася під контролем російських військ, а працівники виробництва — в окупації майже на чотири місяці. 24 лютого, пригадує Світлана, попри постійні вибухи від п’ятої ранку, всі прийшли на роботу: обговорювали новини і, як багато українців, сподівалися, що війна от-от закінчиться. Та через кілька днів стало очевидно — окупація триватиме ще довго, тож адміністрація «Вандра Рагз» почала розробляти подальші кроки роботи в таких умовах. Керувалися єдиним принципом, каже директорка:
— Головне було вижити. […] Ми чули всі вильоти [снарядів]. Ми це все чули. Це дуже страшно.
Працівники гуртом ходили з роботи, займали черги по продукти, навіть створили для своєї команди групу в соцмережах, щоб зменшити ризики натрапити на російських військових чи їхню техніку, а також знати про розташування одне одного: писали, коли йшли з дому й поверталися, підказували більш безпечні шляхи або ж коли краще взагалі не виходити на вулицю. На думку Світлани, цей досвід особливо згуртував команду:
— Я вам можу сказать, шо ми більш стали обʼєднані. Якщо, скажем, до [повномасштабної] війни ми відпрацювали з 8:00 до 17:00 і пішли собі додому, то тут ми [тепер] така велика родина. Друг другу підставляєм своє плече, стараємся чим-то допомогти. Це може буть порада, якась фізична допомога, а інколи даже просто послухать.
Щоб відволікатися від жахливих новин і реалій окупації, у «Вандра Рагз» і далі працювали над замовленнями (а чи не всі вони — з-за кордону), виготовляючи килими із залишків матеріалів. Продовжуючи ткати, команда не лише мала емоційну розраду, а й стабільно отримувала кошти. Також, каже Світлана, не хотіли підводити клієнтів, які розраховували на них. Партнери зі Швеції, що зазвичай шукали для ательє іноземних замовників, надсилали українській команді повну передоплату. Завдяки цьому вдавалося виплачувати зарплати й аванси, а отже, підтримувати працівників у той нестабільний і непрогнозований період:
— Люди мали змогу купити собі продукти харчування і плюс якісь там речі на потреби першої необхідності, побутову хімію. Ну шоб якось так вижити.
Із Таврії — у Карпати
Працюючи в окупованому місті, адміністрація «Вандра Рагз» розуміла, що залишатися в таких умовах довго не зможуть. У травні 2022-го, окрім українського телебачення й радіо, у місті зник будь-який зв’язок операторів України, а навесні того ж року стало відомо про злочини росіян в окупованих Бучі, Ірпені та Гостомелі. Щоб убезпечити працівників і продовжувати роботу, адміністрація вирішила евакуювати виробництво. Для цього потрібно було врахувати чимало чинників, ділиться Світлана:
— Ми знали, що ми будем виїжджати. Але потрібна була локація, куди нам переїхати. І опять же: яким колективом виїжджаємо, хто зголоситься з нами виїхать? […] Із чим ми виїжджаємо? Чи у нас буде можливість вивезти якесь обладнання? Чи у нас буде можливість вивезти якусь продукцію? Тому що вона у нас назбиралася на складі — це ті замовлення, за які ми отримали кошти від шведських партнерів.
Напередодні повномасштабного вторгнення Лариса Боден, засновниця «Вандра Разс» була за кордоном. Повернутися додому планувала 24 лютого, але через те, що захворіла, змінила дату виїзду на початок березня. Тож коли російські війська окупували Каховку, Лариса була далеко від Батьківщини. Повернувшись в Україну, засновниця до кінця квітня не наважувалася евакуювати ательє, адже вірила, що місто скоро звільнять. Проте в квітні 2022-го, коли фінансові ресурси закінчувалися, а працювати в умовах окупації стало неможливо, наважилися на релокацію підприємства.
Доки команда готувалася до евакуації, Лариса допомогла знайти нове місце для виробництва. Основною вимогою була можливість розмістити не тільки техніку, а й працівників. Локацію у карпатському місті Косів жінці підказали друзі, які там проживали поблизу, зазначивши, що його мер відкритий до співпраці. Ларисі сподобався як цей населений пункт зі своєю історією килимарства, так і запропоноване представниками місцевої влади приміщення.
Першими в Косів наприкінці травня 2022-го відправили компресор, кілька швейних машинок, частину готових виробів і матеріалів. А ще — сім із тринадцяти верстатів завдовжки в кілька метрів: для транспортування їх розібрали, обмотуючи деталі захисною плівкою, картоном і поролоном. Уже на місці призначення обладнання планували збирати докупи. Але для цього ще довелося замовити з-за кордону додаткові запчастини для тих верстатів, яким чогось бракувало, бо вивезти з окупації вдалося лише основні й незамінні деталі.
Менеджерка «Вандра Рагз» Вікторія, яка була в окупованій Каховці, ділиться, що партнери зі Швеції досі люблять згадувати історію про ткаль, які не хотіли евакуйовуватися без обладнання:
— [Працівниці] казали: «А куди ми будемо їхати, що ми там будемо робити? Ні, ми нікуди не поїдемо, ми будемо тут. Тут у нас є робота. Ми приходимо на роботу, ми тчемо. Ну і що, що ми не можемо їх (килими. — ред.) відправити? Ми ж можемо далі робити, а далі якось розберемося». […] І після того, як вже приїхали всі ці верстати, наші жіночки сказали: «Ну добре, ми виїдемо. Но тільки на три місяці — ми повернемося».
Із собою «Вандра Рагз» не змогла забрати й половини всіх надбань, продовжує менеджерка. Та навіть для того, що вирішили вивезти, у вантажівці місткістю десять тонн було замало місця — її наповнили до самого верху, а перевізник переймався, чи витримають колеса таке перевантаження. Та на практиці найскладніше було не це, а відстань: шлях, котрий до повномасштабного вторгнення можна було проїхати за день, довелося долати близько двох тижнів. Вікторія згадує:
— На цій дорозі було приблизно 50 блокпостів (тільки по окупованій території). І на кожному там простояли майже день. На одному місці, на одному блокпості [водій] простояв майже три дні, бо не хотіли пропускати ніяк. І [російські військові] вже погрожували [йому], [мовляв], якщо ми тебе зараз ще раз побачимо, то ти звідси нікуди не дінешся.
Виїхавши в «сіру зону», вантажівка загрузла в болоті. Перевізник пішки дістався до найближчого села неподалік Запоріжжя, проте місцеві жителі нічим не змогли зарадити: хоч у населеному пункті був трактор, його власник загинув під час російського обстрілу. На щастя, згодом вантажівку витягнули українські рятувальники, які проїздили повз, поки її водій ходив шукати допомогу.
«Сіра зона»
Території, по яких проходить лінія розмежування фронту. Поняття з’явилося 2014 року після підписання Мінського протоколу, що фіксував тимчасове перемир’я у війні на сході України, яку почала Росія. Попри те що території «сірої зони» умовно визначають нейтральними, ситуація там напружена через обстріли, роботу диверсійно-розвідувальних груп і складну гуманітарну ситуацію.За словами Вікторії, усе обладнання приїхало майже неушкодженим. Недорахувалися лише лавки для невеликого верстата: менеджерка припускає, що її забрали на одному з російських блокпостів. Нерозуміння військових РФ, що ж везуть у машині, частково зіграло на руку перевізнику й виробництву:
— Вони (окупанти. — ред.) навіть не розуміли, що ми веземо, вони просто не розуміли, що це таке. Там всякими жартами, обманами було сказано, що це якась забаганка жінки. Просто в неї, [мовляв], хобі ткати, і вона просто захотіла вивезти свій верстат.
Слідом за обладнанням розпочали евакуацію команди: із тридцяти людей продовжити справу в іншому регіоні погодилося десятеро. Деякі ткалі, які залишилися доглядати за своїми близькими чи не захотіли покидати домівку, і далі проживають у Каховці. Ще частині працівниць адміністрація виробництва допомогла евакуюватися закордон, де вони облаштувалися і знайшли нову роботу. Рішення вже колишніх колег, каже Вікторія, ніхто не засуджує. Вона й сама відчула, як складно наважитися переїхати навіть в інший регіон своєї країни:
— Найбільший виклик — це покинути свій рідний дім, не знаючи, що буде попереду в тебе в житті, не знаючи, де ти будеш жити, що ти будеш робити, як все далі буде.
Місце з історією
На думку менеджерки Вікторії, приміщення в Косові дісталося «Вандра Рагз» невипадково. Раніше тут були сольові шахти — нині про це нагадують білі плями солі, що виступає на необроблених стінах. А в ХІХ столітті будівлю переобладнали на майстерню гуцульських килимів, одну з найбільших за часів радянської окупації. Після розпаду СРСР приміщення постраждало від пожежі, тож його історію береже й популяризує Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. А про колишнього власника килимарні Романа Горбового нагадує назва вулиці.
Спершу колектив «Вандра Рагз» облаштував кілька кімнат на першому поверсі будівлі. За кілька місяців зробили косметичний ремонт, налагодили електро- й водопостачання, яких зовсім не було. Паралельно відновлювали верстати з евакуйованих запчастин, замовляли нові каркаси для додаткового обладнання і закуповували матеріали за кошти грантових програм.
Літо 2022-го працівниці провели в очікуванні новин про деокупацію Каховки. Директорка Світлана пригадує, як здавалося, що звільнення регіону й очікуване повернення рідного міста під українські стяги вже зовсім близько:
— [Говорили]: «Ото чуєте-чуєте, уже, мабуть, Херсон скоро звільнять». Але прийшов вересень. Ми розумієм, шо нічого не міняється, і потрібно зимувати [в Косові].
Протягом листопада, грудня і січня в приміщенні можна було працювати лише в лижних костюмах і теплому зимовому взутті, згадує Світлана. Обігрівачі й батареї не могли якісно прогріти будівлю з товстими стінами. Рішення цієї проблеми знайшла засновниця «Вандра Рагз» Лариса Боден — запропонувала місцевій владі встановити теплові насоси. Органи самоврядування погодилися, знайшли грант, і вже в лютому 2023-го робочий простір став комфортним за будь-якої температури назовні.
Не менше зусиль і часу, каже Світлана, довелося вкласти в пошук персоналу. Оскільки в місті Косів килимарство — популярне народне мистецтво, то сподівалися, що розширити команду вдасться швидко. Проте вже під час перших розмов із кандидатами стало зрозуміло: більшість майстрів звикла працювати вдома й орієнтуватися на заробіток від туристів, тож робота на виробництві з чітким графіком їх не приваблювала.
Тому «Вандра Рагз» звернулася до Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, щоб запропонувати роботу студентам. Так до виробництва доєдналося чотири дівчини з фаховою освітою. Далі навчали місцевих жительок, які не ткали килими, проте хотіли отримати роботу. Після навчання, каже Світлана, залишалися також не всі: хтось не витримував цілоденної праці на ногах, а деякі робітниці не хотіли відмовлятися від заробітків у сусідніх країнах. Нині на виробництві працює 47 фахівців:
— Уже чудова в нас така команда. І, якщо чесно, в нас дуже цікаво з новими працівниками — ткалями, з якими ми працюємо. Вони такі завзяті. У нас є килими складні, різні по складності техніки. Буває даже, килим може робитися два місяці. І дівчата місцеві [кажуть]: «Ану дайте нам шось поскладніше».
Також у команди з’явився пухнастий помічник — кіт Любчик, який живе у приміщенні майже півтора року. Менеджерка Вікторія розповідає, що його поява в новому просторі «Вандра Рагз» теж має цікаву історію: засновниця ательє Лариса принесла чотирилапого з косівського базару, де робила закупи. За нею ходила місцева жителька з кошеням, просила його забрати. Спочатку Лариса відмовилася, адже за твариною на виробництві складно доглядати. Як переповідає Вікторія, все змінив загублений гаманець із грошима й документами, який засновниця їхнього ательє того ж дня повернулася шукати на базарі:
— І в неї (засновниці. — ред.) вже просто думка була: «Боже, допоможи мені знайти мій гаманець. Я заберу це кошеня, тільки допоможи мені забрати цей гаманець». І вона підбігає до якоїсь лавки, де вона купляла сир. Там стоїть ця жіночка з кошенятком. І продавчиня стоїть з її гаманцем. І це просто був знак долі. Вона забирає гаманець, і вона забирає кошеня.
Виробництво через два роки
Станом на квітень 2024-го виробництво «Вандра Рагз» займає два поверхи. Коли б дали ще й третій, каже Вікторія, то забрали би для своїх потреб і його. Порівняно з попереднім, теперішнє приміщення має як переваги, так і певні недоліки. Наприклад, у Каховці мали виробництво ангарного типу, тобто не потрібно було ходити сходами, щоб потрапити в інший цех або винести килим. Також приміщення в Косові не має зручного виходу надвір, щоб вантажити вироби чи забирати матеріали з вантажівок.
Однак особливості нової локації не завадили «Вандра Рагз» відновити свою роботу. Двічі на місяць команда відправляє килими до основних ексклюзивних партнерів у Стокгольмі, звідки замовлення прямують до клієнтів у різних країнах. Переважно це Швеція, Англія, Італія, Іспанія, Норвегія, Франція, Данія, США. В Україні співпрацюють із київським меблевим салоном Davis Casa, що продає їхні килими. У перший рік повномасштабної війни, ділиться Вікторія, деякі іноземні покупці вагалися робити замовлення, щоб не ризикувати коштами, якщо ательє закриється. Водночас було й багато підтримки:
— Інші клієнти, навпаки, захотіли підтримати нас і давали нам свої замовлення. Навіть якщо вони не були впевнені, що зможемо відправити їм замовлення в найближчому майбутньому через війну. Давали оплату наперед, щоб ми могли оплатити всі наші зарплатні і [забезпечити] проживання.
На початку роботи, тобто в 2007 році, «Вандра Рагз» виготовляли виключно бавовняні килими. Ларина Боден розповідає, що взорували на поширену в Україні практику створення таких виробів: колись жінки використовували вживаний одяг, розрізаючи його на смужки для цього. А команда ткацького ательє брала бавовну (бязь), спеціально фарбувала її в потрібні кольори (згідно зі своїм каталогом), різала на смужки, зшивала та ткала з них. Уже зараз мають певних клієнтів, які продовжують замовляти саме такі килими.
Крім бавовни, для виробництва килимів використовують вовняні нитки з Іспанії. Вони бувають натурального кольору шерсті вівці (відтінки бежевого, коричневого, сірого) та фарбовані (їх виготовляють на замовлення). Наразі в каталозі «Вандра Рагз» приблизно двісті доступних кольорів.
Килими для комерційних замовників (офісів, готелів) проходять у Європі спеціальні тести на зносостійкість. Українське виробництво отримало відповідний сертифікат якості, тому робить килими для іноземних проєктів, що потребують зносостійких виробів.
Особливість роботи «Вандра Рагз» у тому, що вони не виробляють килими на склад. А ще кожен виріб — це втілення ідеї замовника чи дизайнера, що формують індивідуальне замовлення або надихаються зразками ательє. Кожен виріб — унікальний, каже Вікторія:
— Ми не фабрика, яка робить серійні килими. Ми — саме ательє, ми виготовляємо килими індивідуально під кожного клієнта. Клієнт вибирає матеріал, узір, кольори, розмір. І все має бути згідно того, що він замовив.
Майстрині працюють не тільки зі стандартними техніками, а й тчуть килими для дизайнерських колекцій, як-от від шведа Ларса Нільсона чи українця Юрія Зіменка.
Близько п’ятдесяти нових дизайнів створили у 2023-му для кількох закордонних виставок. Перша — Decorex у Лондоні, на якій партнери українського ательє щорічно беруть участь. У виставковому залі Olympia London в жовтні минулого року виробництво організувало один із найбільших стендів, площею 3 на 5 метрів. Для презентації «Вандра Рагз» позичила невеликий верстат в української майстрині Олени Оринчак, яка живе в Лондоні й популяризує українське традиційне ткання. Вікторія пригадує, як упродовж тижня працювала на ньому, спілкуючись із гостями:
— Від клієнтів на виставці були більше стандартні запитання про Україну: «Невже ви продовжуєте там працювати? А як там ситуація в Україні? Коли закінчиться війна?». Про ткання так само дуже багато запитань: «А це дійсно все вручну?». Бо справді ніхто [за кордоном] в це не може повірити.
Друга виставка — Paris Deco Home — проходила в Парижі (у січні 2024-го). Там різні підприємства з усього світу презентували свої нові колекції виробів вже в інтерʼєр-дизайні: килими, текстиль, меблі, шпалери тощо. Для «Вандра Рагз» орендували кімнату в готелі Hotel De L’Industrie. Там команда українського виробництва презентувала свою продукцію у співпраці з лаоською компанією тканин Soie de Lune і французькою компанією тканих панелей Anna Corbiere Textiles.
Символічні нагадування про свої досягнення «Вандра Рагз» збирають на окремому стенді в місті Косів. Там — фото короля й королеви Швеції, які приїздили на виробництво в Каховці, шведських партнерів Сії та Марії. Також є світлини першої команди, що розвивала «Вандра Рагз» у 2007–2008 роках, а ще подяка від кронпринцеси Швеції Вікторії, майбутньої королеви.
Працює команда ткацього ательє і над плетінням маскувальних сіток для захисників і захисниць, які всіма силами відвойовують окуповані росіянами території. Після переїзду на захід України колектив «Вандра Рагз» ходив у штаб місцевої організації «Гуцульські волонтери», щоб допомагати з таким запитом. Коли замовлень на ткання килимів стало більше і працівники не могли надовго залишати робоче місце, то почали плести маскувальні речі одразу на виробництві: зробили дерев’яний каркас для натягування сітки й попросили майстерклас у волонтерів.
Підтримка Сил оборони й робоча рутина дає сили працювати попри жахливі новини і злість, каже Вікторія. А віра в перемогу й повернення в рідне місто — те, що тримає навіть на відстані кількох тисяч кілометрів від залишеної домівки:
— Я продовжую [працювати] тут (у Косові. — ред.) і майже половину зарплатні віддаю на ЗСУ. Ну, це донати, — [доначу] усюди, де бачу. Це дає сили, що ти маєш ресурс допомагати, рухатись далі. […] А що робити інакше? Що, скласти ручки і здатися? Ні. Треба продовжувати.
