У межах проєкту «Фермерство під час війни» розповідаємо, як приватні фермерські господарства України пережили російське повномасштабне вторгнення та з якими викликами вони стикаються під час війни. Засновник «Велесової ферми» Михайло Травецький — один із українських фермерів, який відчув на собі руйнівний вплив російської агресії. Під час окупації російськими військами частини Сіверщини Михайло не лише боровся за право своєї ферми на життя, а й годував місцевих жителів і рятував хворих і поранених тварин.
Сьогодні фермерство в Україні зазнає додаткових викликів унаслідок розпочатої Росією війни, яка вплинула на всі регіони України. Сіверщина — один із перших регіонів, де після повномасштабного вторгнення господарство зазнало нищівних втрат. У перші два місяці активних бойових дій російська навала спричинила продовольчу кризу в регіоні, тому на місцеві фермерські господарства лягла відповідальність забезпечити людей їжею.
Таку місію взяла на себе й «Велесова ферма» Михайла Травецького. Зокрема завдяки їй вдалося вберегти від голоду мешканців міста Прилуки й селища Ладан, що на Сіверщині. Крім того, «Велесова ферма» врятувала тисячі голів у приватному секторі.
Михайло розповів, що спонукало його покинути роботу у великих холдингах і натомість створити власне господарство, заради якого довелося пожертвувати мрією свого дитинства. Тепер підприємець створює власну продукцію, допомагає іншим фермерам розвинути їхні господарства, а також займається важливою справою: розводить сірих українських корів, яких залишилося всього близько тисячі на всю Україну.
Любов до батьківщини, яку знайшов на чужині
Михайло Травецький — кандидат ветеринарних наук з ветеринарного акушерства та гінекології. Фермер розповідає, що лікуванням тварин його родина займається вже давно: сам він належить до п’ятого покоління ветеринарів, і цю справу продовжують його діти. Михайло працював топменеджером у найбільших українських холдингах і провідних сімейних молочнотоварних фермах у Великій Британії. Попри послужний список кваліфікацій та значний професійний досвід, Михайло представляється просто й без надмірних урочистостей:
— Я славний син України. Я фермер.
На початку свого професійного шляху Михайло працював на виробництві, в пологовому відділенні з імпортним поголів’ям худоби, яке на початку 1990-х років завезли з Великої Британії. Перед чоловіком постала серйозна проблема — післяпологові ускладнення у корів. Фермер зазначає, що він важко переживав невдачі й відчував розпач:
— Ми використовували все, що ми знали, все, що ми вміли, але худоба йшла на бойню, і це для мене було наскільки болючим питанням. Я розумів, що ми щось робимо не так.
Шукати відповідь на своє питання Михайло вирішив у закордонних фермерів, а тому вирушив до Великої Британії. Чоловік каже, що був вражений відмінністю британської й української культури та підходами до фермерства. Головне, каже Михайло, це те, що у Великій Британії не було комунізму: люди мали власні господарства, а родове ремесло передавалося з покоління в покоління. Фермер вважає, що саме робота у Великій Британії розширила його світогляд і повністю змінила уявлення про фермерство:
— Я працював на фермах, де 6–7 генерація сім’ї працює. [У них] є історії, є фотографії, є минуле, сучасне і майбутнє. Оця пацанва по 3–4 роки не в телефонах сидить, вона сидить в тракторах, вона з батьками доє корів, вони доглядають тварин, вони живуть життям.
У Великій Британії Михайло спершу працював на невеликій фермі з 80 корів, а потім його запросили на одну з десяти найбільших британських ферм — Castledillon farm. У цій країні Михайло перебував кілька років. Його цінували як висококваліфікованого працівника, і в нього навіть з’явилася можливість отримати британське громадянство. Утім фермер пригадує, як одного дня почув слова колеги, котрі пробудили в ньому бажання повернутися в Україну:
— Він стоїть на пагорбі, сонце, роса, отака вся краса, і він каже: «Подивись навколо, дивись, яке небо, яка природа, яке сонце. Я люблю тебе, Британія, за те, що ти мені сьогодні даєш можливість жити, працювати, ростить своїх дітей і насолоджуватися життям».
Саме ці слова стали потужним мотиватором для Михайла, щоб переконати родину повернутися додому та розвиватися в рідній країні. Сьогодні фермер гордо стверджує, що в його родоводі є представники кожного куточка України, від Карпат до Криму, а тому всі свої сили він спрямовує задля однієї мети:
— Я хочу, щоб саме мої діти, мої внуки, правнуки були справжніми громадянами своєї країни і щоб вони пишалися тим, що вони мають паспорт громадянина України. І щоб вони на весь світ сказали: «Ми — українці».
Після повернення в Україну Михайло зрозумів, що однієї ветеринарної освіти йому замало, а тому вступив до бізнес-школи при Києво-Могилянській академії. У цьому навчальному закладі він здобув необхідні знання та навички, за допомогою яких зміг розвивати свою майбутню ферму як бізнес.
Михайло переконаний: працюючи в масштабних холдингах, він ніяк не впливає на процес трансформації тваринництва, а навпаки сприяє занепаду села. Чоловік закінчив роботу в «Кернелі» — найбільшому виробнику й експортері соняшникової олії в Україні — й хотів розпочати власний проєкт. Однак через кілька днів його запросили до команди компанії «Астарта», яка є лідером українського цукрового ринку і одним з найбільших виробників молока в країні. Михайло погодився на пропозицію й пропрацював у компанії два з половиною роки. Але, зрештою, остаточно переконався, що прагне розпочати власну справу. Михайло мав інше бачення майбутнього у сфері фермерства та прагнув сприяти розвитку приватних господарств у селах.
Як створювалася «Велесова ферма»
Михайло розповідає, що започаткував «Проєкт Травецький», щоб консультувати інших фермерів, допомагати підприємствам і досягти успіху в молочному бізнесі. Тепер до нього за порадою звертаються люди з усієї України, від Закарпаття до Сіверщини. За можливості Михайло допомагає й надає детальні консультації.
Окрім цього, Михайло спільно з командою землевласників розробив відеокурси «Академія тваринництва» про керування власним бізнесом. Із початком пандемії CoViD-19 популярність проєкту стала знижуватися, тож Михайло задумався, як йому забезпечувати себе далі. І незабаром йому випала можливість започаткувати власну ферму.
Михайло розповів, що придбав її в занедбаному стані у товариша-колеги, який вирішив змінити сферу діяльності й почати займатися рослинництвом. Михайло пригадує, як уперше завітав на придбану ділянку:
— [Коли] я прийшов на ферму, тут було 5 корів і мішок зерноотхода. Уже був вересень, ні стеблини сіна не було, нічого не було, крім цього мішка. Потрібно було якось зимувати. Були робочі, яким пів року нічого не платили, усі нервові, злі. І знаєте, що я зробив? Я закотив рукава, одівся як звичайний селянин, повісив свій костюм, білу рубашку, тухлі, одів просту одежу і пішов працювати на ферму.
Зараз ферма Михайла налічує вже понад 50 корів. За потреби він самотужки обслуговує своє господарство, може працювати від ранку й до пізнього вечора: подоїти, почистити, погодувати, накосити, молоко переробити. До своєї роботи фермер ставиться спокійно й каже: основне правило, яке він вивчив у Великій Британії — зроби так, щоб тобі було легко.
— Потрібно думати так, щоб було все максимально просто. Коли максимально просто — ти хочеш іти на роботу, тобі комфортно, ти повністю зливаєшся з природою, і, фактично, ти живеш на одній хвилі.
Із самого початку Михайло розвивав ферму за власні кошти, адже керується принципами: не влазити в кредити та не бути комусь винним. Заради бізнесу йому довелося продати свій мотоцикл Harley-Davidson. Михайло каже, що мотоцикл був його мрією — на такому їздив Арнольд Шварценеггер у фільмі «Термінатор 2: Судний день», тож коли йому випала можливість, він придбав його й собі. Проте коли започаткував власну справу, то продав «харлея», бо потребував грошей на реконструкцію, купівлю худоби й техніки.
Збереження сірої української корови
Михайло зазначає, що для нього корова — це більше, ніж промислова тварина, адже вона допомогла його родичам вижити під час Голодомору. Бабуся Михайла тримала в хаті корову й годувала її половою із зерна, яке знаходила в розритих мишачих і ховрахових норах. Так корова могла давати родині трохи молока. Тож сьогодні Михайло вважає особистою місією зберегти цю тварину поряд із собою.
Перші корови на фермі Михайла були джерсеї — це давня порода, виведена в Англії приблизно наприкінці XVIII ст., яка дає жирне молоко. Однак фермер вирішив, що займатиметься саме розведенням українських корів. Він навіть заснував громадську організацію «Фонд відродження первісних корів», прагнучи вивести українську корову на міжнародний ринок і скласти там достойну конкуренцію.
Також Михайло переконаний: українці мають пити молоко саме від українських корів, які пасуться на українській землі.
— [Корови] беруть енергію з нашої землі через цю ось травинку, трансформують через свій організм молоко, і потім ця енергія землі нашої йде до нас в організми, і, фактично, ми ростемо як повноцінна нація. Для мене це має сенс, тому що ми повинні пам’ятати своє коріння, ми повинні знати, звідкіля почався наш рід.
Михайло вирішив зосередитися на збільшенні популяції сірої української корови. За його словами, колись в Україні було близько двох мільйонів цих корів, а зараз залишилося приблизно тисяча. Перших своїх корів Михайло привіз із біосферного заповідника «Асканія-Нова», який зараз перебуває під російською окупацією.
Станом на осінь 2023 року на «Велесовій фермі» живе 20 корів, інші — молодняк (телиці й бички). Михайло каже, що до кінця року матиме 25 корів, а в наступному — 37. Найвідомішим представником стада є перший бик-плідник Велес, названий на честь одного з головних слов’янських богів, покровителя всіх тварин. Михайло вірить, що боги, у яких колись вірили наші предки, допомагають йому в роботі. Тому й назва ферми — «Велесова» — зародилася з цих переконань. Ще однією гордістю Михайла є бик Ярило — нащадок так званих в’язівських биків. Михайло щиро любить свою худобу і дуже відповідально ставиться до її утримання:
— Теплі лежаки — навоз, солома, знизу лежить дерево, дерев’яні помости. Все підстеляємо, кожного дня прибираємо, корови завжди лежать на сухому і теплому. У нас завжди свіжа вода, джерельна. Ми набираємо, міняємо, миємо, бо не використовуємо автоматичні напувалки, бо зимою вони перемерзають. Тут саме головне для худоби при її утриманні — скласти максимальні умови для того, щоб коровам не було мокро і не було сквозняка.
На «Велесовій фермі» Михайло виготовляє кисломолочний сир, вершки й сметану. Каже, що до якості молока ставиться прискіпливо — це його принцип. Воно не повинно містити інгібіторів (речовин, що уповільнюють перебіг хімічних реакцій) і має продаватися лише у скляних банках.
— У молоко ми не використовуємо ніяких заквасок, ніяких ферментних систем. У нас працює наша фермівська «велесова бактерія». Це бактерія, яка виробляється і живе в самих коровах, от тому в нас іде природне живе прокисання. З цього молока ми в подальшому робимо творог.
Також Михайло виготовляє моцарелу й найближчим часом планує запустити у виробництво сири чеддер і пармезан. Фермер прагне довести, що український сир набагато кращий, ніж іноземний.
Прогодувати людей у війну
Михайло зізнався, що підсвідомо ще десь з 2012–2013 років відчував, що буде війна. Він спостерігав за економічними й політичними процесами в країні й тихо готувався, робив запаси провізії. Із перших днів російського повномасштабного вторгнення поблизу села, де розташовується ферма Михайла, відбувалися активні бойові дії: російські окупанти намагалися з різних боків зайти у Чернігів. Михайло вирішив долучитися до територіальної оборони, у вільний час розвозив молоко на блокпостах. За необхідності, коли викликали, виїжджав на чергування, бо мав офіційно зареєстровану зброю. Увесь інший час Михайло проводив на фермі, брав хворих і поранених тварин на реабілітацію.
Під час війни Михайло вперше на власні очі побачив, що таке голод. Російська агресія спричинила дефіцит продуктів, полиці місцевих магазинів дуже швидко залишилися без їжі. Михайло досі з острахом згадує ті дні:
— Я побачив голодних людей. Дивитися по фільмах — одно, коли люди там загримовані стоять та імітують голодних, а друге, коли ти вживу бачиш голодну людину. Це для мене наскільки було, я не знаю, криком душі чи чого.
Тож Михайло безкоштовно розвозив людям свою продукцію. Каже, що продажі в той момент зупинилися, а молоко треба було кудись дівати. Фермер також вдячний односельцям, які допомагали підтримувати ферму й привозили сіно для худоби. Він стверджує, що в Україні проявився інстинкт виживання народу:
— Так, як худоба стає по кругу і свій молодняк ховає всередину, щоб захистити їх від хижака, от так само ми, українці, стали, щоб захистити себе і своє майбутнє, і своїх дітей, щоб вони змогли дальше жити на цій землі.
Найголовніше — кожен фермер зрозумів, що він цінний і потрібний своїй країні:
— Хто годував крупами, хто давав на хлібопекарнях, пекли хліб, розвозили — хто це робив? Робили прості фермери, прості люди. Просто самі готовили, одкривали все, що можна, і розвозили, роздавали це все всім, тому що розуміли — потрібно було годувати народ, годувати армію. І це саме робили іменно дрібні фермери. Тому що крупні ігроки, холдінги — вони були паралізовані.
Михайло згадує, що найбільшим випробуванням для нього було залишитися самому в селі, коли всі мешканці виїхали:
— Кожна ніч для мене це було таким, знаєте, незрозумілим. Я не розумів, от я вийду з хати, що мене чекає у дворі й що мене чекає в сараї.
У Михайла навіть і думки не було про те, щоб виїхати зі свого регіону, бо він відчував особисту відповідальність за всю худобу: теляток і корів, яких він позабирав із боєнь або повиводив із фур, що везли їх на м’ясокомбінати, а також котів і собак, яких йому позалишали люди, що евакуювалися.
Михайло каже: уся його худоба і вся ферма залишилися живі, тому що з перших днів війни всі дії були доведені до автоматизму та спрямовані на виживання. Війна навчила Михайла виживання в кризових ситуаціях і загартувала його характер, тому зараз він упевнено стверджує:
— На сьогоднішній день я на 120 % запакований кормами. Я знаю, що б не було — в мене все під боком. Навіть якщо не буде світла, не буде бензину, нічого не буде — ми виживемо. Одне, щоб ми залишилися живі з худобою, а так ми виживемо.
Одним із найбільших наслідків повномасштабного вторгнення, на думку Михайла, є нестача робочих рук, спричинена еміграцією українців за кордон та мобілізацією. Михайло вважає, що тепер кожен роботодавець повинен задуматися над тим, як він може підвищити свою ефективність у роботі, щоб мати змогу прирівняти заробітну плату українців до рівня європейських країн.
Крім того, Михайло помічає тенденцію скорочення кількості приватних фермерських господарств. Він переконаний, що приватний сектор — це така сама стратегічна одиниця, як і холдинг, і він теж повинен мати шанс на виживання. Однак дрібні фермери, на думку чоловіка, мають багато обмежень, оскільки більшість ресурсів забирають масштабні гравці.
Утім, Михайло каже, що зараз перед українськими фермерами стоїть лише одна найважливіша задача:
— Не здатися, я вам скажу, вот іменно не здати свої позиції… Потрібно зціпити зуби й пережити це все. Втримати цю землю, щоб саме наші діти ходили по своїй землі.
