Велосадиба замість старого зерносховища

Аліса Смирна з чоловіком Віталієм, якого ми не застали вдома, певний час займалися велоподорожами Карпатах, а згодом зрозуміли, що можуть зробити і власне місце для того, аби приймати гостей. У їхній власності був старий склад колишнього колгоспу села Дубриничі на Перечинщині Закарпатської області. На першому поверсі вони зробили величезну залу для банкетів, традиційних весіль або скромних сніданків тих, хто зупиняється на другому. Там зручний хостел із величезною кімнатою. На вулиці є літній душ. Тепер це називається Велосадибою «Добра нуч», що походить від назви села, або «Bed&Bike».

Ми їхали туди не очікуючи побачити чогось незвичайного у непримітному закарпатському селі. Нас зустріла Аліса із невеличким псом.

– Це Ірокез, він просто гавкає. Він дуже любить публіку, крім дітей. Дітей не любить. Вважає їх конкурентами. Натомість особливо бородатих чоловіків любить.

З травня по жовтень тут радо приймають після гір брудних і заморених туристів, мандрівників-бекпекерів, які звикли економити на проживанні та яким часто не надто раді у традиційних готелях. Аліса приймає не всіх, тут є ценз, або скоріше фейс-контроль, вона каже, що це лише для особливих людей. Вітаються у першу чергу іноземці і ті, хто розуміє, що їде не в готель зі зручностями.

– З чого почати? Це колишній зерносклад, колишнього колгоспу, який п’ятеро сімей отримали як заробітну платню за той час, коли нікому ніде не платили. І ці люди зовсім не знали, що з ним робити. Вони хотіли розібрати аби якось продати цеглу. Через якийсь час почали складом цікавитися люди, які хотіли там зробити лісопилку. Але так як цей зерносклад фактично межує з хатою моєї бабуні – мені б не хотілося, аби вона жила біля лісопилки.

На Закарпатті тартаків досить багато. Це процвітаючий бізнес, і це приміщення ідеально пасувало для ще одного складу найчастіше напівлегальної сировини, у цьому районі нелегальна вирубка процвітала роками.

— Сусіди були у шоці: Як можна купити собі щось із щурами і хотіти там приводити туристів?

– Я тоді почала займатися туризмом і мої колеги німці сказали, що це прекрасний об’єкт, щоб зробити тут музей сільськогосподарських знарядь праці і такий центр міжнародних зустрічей. Я не одразу повірила у те, що щось тут можна таке вчинити. Але чомусь мені така ідея дуже сподобалася. Щоправда, лише мені. Сусідам і родичам вона не дуже припала до душі. А точніше кажучи, вони були просто у шоці, казали: «Як можна купити собі щось із щурами і хотіти там приводити туристів?», і ми два-три роки боролися із тим стереотипом, що тут у селі теж можна щось справді цікаве зробити. Ніхто того не розумів, казали що я лиш негативну сторону України показую. Доходило до повного абсурду – нашим іноземним туристам вночі різали колеса на велосипедах.

Дуже часто, подорожуючи Україною, можна наслухатись дивовижних історій про опір місцевого населення будь-яким змінам, навіть приватним і на приватній території, що вже казати за якісь державницькі перетворення. Люди нарікають на владу, відсутність грошей і уваги, натомість будь-які ініціативи, навіть приватні, придушуються одразу ж. На щастя, Аліса з чоловіком виявилися не з слабачків і витримали тиск односільчан, змогли довести, що туристи селу навіть можуть бути корисними.

– Аж за десять років існування приміщення зерноскладу як центру прийому туристів до нас почали звертатися мешканці села з готовністю допомогти і якось заробити гроші. Це, скажімо, музичні колективи і просто жінки, що пропонують різні послуги: прибирання, куховаріння. Шкода, що молоде покоління не пропонується на роботу просувати велосадибу, чи просто на рецепцію. Ми завжди запрошуємо місцевих, коли у нас весілля, щоб побачили, кличемо місцевий народний колектив. Тут можна задіяти усі ланки сільського туризму. Тобто, місцева фольклорна група тут співає, місцеві сусіди, родичі, тут готують їсти з місцевих продуктів, місцеві дівчата допомагають там на стіл виносити, прибирати і так далі. Я купую місцеві продукти тут у сусідів, аби заспокоїлися, і почали думати, що це не так і погано, коли туристи приїжджають.

– Коли мені було лише шість років, я тут перший раз заробила свої гроші. Працювала малою на цьому зерносховищі за радянської влади. Тут завозили зерно із колгоспу, всюди було зерно, потім комбайн на другий-третій поверх то піднімав, воно сушилося. Нова історія цього місця почалася десь у 2003 році. Спершу тяглася дуже довга епопея з придбанням земельної ділянки, бо будівлю було отримати легко, усі п’ять сімей погодилися на продаж, але з землею була проблема. Але вже тепер, на щастя, оформили все. Ми намагалися практично усе залишити так, як є. На другому поверсі хіба що деякі нові стіни зробили. Тут, донедавна, ще страшенно пахло зерном.

Екологічна Велосадиба береже традиції Закарпаття й захоплює ними іноземців, які навіть святкують тут гірське весілля з відповідним карпатським свідоцтвом. Аліса облаштувала тут невеличкий «Інсектенготель» – готель для комах. Поки що це лише коробка, але незабаром у ній оселиться кілька мурашиних сімей. А ще господарі підібрали якось поранену сову й виходжували, аж поки та повернулася у ліс. Після неї тут залишилася високо під дахом домівка, схожа на шпаківню.

– Ми довго робили ремонт цього приміщення. Довго, бо я займаюсь купою речей одночасно. Треба знайти хірурга, аби витяг шило з одного місця, тоді осяду у Велосадибі і займатимусь лише нею. Під час ремонту ми поставили на горищі металопластикові вікна. А потім я зрозуміла, що тут зникли кажани. Почала читати, як їх повернути. Боюся цих тварин, але не хотіла б порушувати екосистему. Довелося вибити вікна на горище й пустити їх туди жити знову. Щурів нема, бо нема що їсти. Але є миші. З того боку, коли осінь приходить, часом приходить куниця, яка сусідські кури краде, і вони на мене ображаються. Є багато павутиння, павуки, усілякі комахи, ми їх виносимо. Ми зробили комашиний готель. Тут все дуже для природи, бо спочатку були вони, а потім прийшли ми, тому ми як бо стараємося їм не заважати.

Тут у нас на першому поверсі приймальний центр міжнародних зустрічей. В Австрії, наприклад, у таких будівлях, в фермерських будинках, так само роблять якісь корчми на вихідні, і ми тут пропонуємо закарпатські гуляння, у нас тут до 50 людей, ми робимо лемківське весілля. Приїжджають туристичні групи, ми беремо з них пару і одружуємо туристів тут, в народних костюмах, з усіма традиціями.

Аліса розповідає, що сюди майже не приїжджають українці. Вона, відверто кажучи, навіть трішки побоюється вітчизняного туриста. Усередині Велосадиби все кількома мовами: англійську й німецьку знають добре. Тут можна взяти велосипед, або як тут кажуть біціглі, на прокат і проїхатися мальовничими краєвидами Закарпаття.

– Моє весілля було тут, але так, в принципі вже звикли люди, вже просяться. Ми тут різні свята проводимо, і дні народження. Був двотижневий мовний табір влітку. Фотографії, які ви бачите на стінах, це Лужанська долина очима моїх австрійських і німецьких туристів. У Баварії та в Австрії фотоклуб перше місце отримали, тому їх повісила тут. Якщо говорити про українських туристів – я трохи їх боюся. В мене було багато негативного досвіду. Іноземцям можна залишити ключі і не перейматися ні за що. А за нашими туристами треба нагляд. Зрозуміло, що не за всіма, але так каже досвід. Я, скажімо, боюся що мені тут щось спалять. Тому поки що українські туристи – це не моя цільова група, я навіть боюсь кожного разу, як вони реагуватимуть на наші матраци на підлозі.

Досі деякі люди вважають цю ідею божевільною. Велосадиба в Аліси на другому поверсі, на першому ж проводять весілля і зустрічі. Аліса із чоловіком Віталієм, що не так давно повернувся з АТО, супроводжують велотури, велогрупи, здебільшого німецькомовні. У велосадибі можна посушитися, полагодитися, вони говорять чотирма мовами і мріють, аби велотуристи почувалися тут комфортно.

– Те що ви побачите нагорі, в німецькій мові це називається «матраценлагер». Матраци ми зробили так свідомо, тому що їх можна переставляти, забирати, додавати. Поки що це 16 койкомісць. Ще ми робимо тут такі вечірки. Поляки, чехи, німці, австріці – їм тут дуже подобається. А колись нас просто запросили супроводжувати велотур, ми тоді мало знали про велосипеди. Це було якихсь 6-7 років тому. І відтоді нас просто поперло. Це відкрило в мені єство, що раніше дрімало, а чоловік взагалі став велофріком. Він тепер не може пройти повз жоден велосипед, аби його детально не вивчити. Хоча продовжує працювати охоронцем тут, а влітку здебільшого веломеханіком для туристів. Самі ж велосипеди ми сюди возимо із закордону, чоловік з них складає, що попаде. Велосипеди «Україна» ніхто нам не віддає, бо вони по селах ще на ходу, ці залізяки просто невбиваємі.

Аліса та Віталій працюють на декілька туроператорів у Німеччині, Австрії та Україні. До них можна потрапити і через «booking». А найхитріші отримують безкоштовну ночівлю через мережу Couchsurfing i Warmshowers. До речі, Warmshowers менш відома спільнота мандрівників, де, власне шукають одне одного лише велосипедисти.

– Не пам’ятаю, коли і як там зареєструвалася, але одразу ж почала приходити купа повідомлень. Ми приймаємо всіх, годуємо, залишаємо, на скільки треба. Натомість маємо суперкруті історії, досвід, фотографії. Тут був один хлопець з Коста Ріки, який приїхав до нас на 90 день своєї велоподорожі Європою. Дуже схуд, був виснажений, відгодувався у нас і в знак вдячності влаштував у Дубриничах для дівчат курс сальси, вчив нас усіх танцювати. Інший дивовижний мандрівник був із Швейцарії. Він звільнився з роботи, все продав, купив дорожезний велосипед, причандалля і подався світ за очі. У нас опинився по дорозі в Туреччину, доїхав! У снігу, велосипед з сумками по 25 кілограм. Такі історії нас дуже надихають, хочеться рухатися далі, не боятися. У кожної людини величезний потенціал, вона просто не знає про це.

Насправді, Велосадиба – чудовий приклад, як впертість і впевненість перемагає тотальну зневіру оточуючих. Замість нового зерносховища, складу чи лісопилки, тут відкрилася соціальна справа, що залучає до співпраці інших мешканців села і є важливим пунктом, де чекають мандрівників з грошима або й зовсім без.