«Більшість із нас не чули про вертеп аж до знайомства з Віктором», — фотографка Альона Малашина розповідає про те, як уперше в житті взяла участь у вертепі й разом із іншими людьми з різних куточків України несла радість коляди жителям деокуваних міст і сіл на сході України.
Я народилася та виросла в Києві. У пошуках своєї ідентичності переїхала зі столиці до Львова. Аби познайомитися з традиціями, яких ніколи не знала, познайомитися з українським. А тепер повертаюсь назад, на Слобожанщину — туди, де проводила всі канікули. Рід моєї мами звідти: бабуся народилася в селі Межиріч, що трохи більш як за 70 кілометрів від Охтирки. Туди рветься моє серце, і туди повертаюся, щоб дізнатись, як було у нас до того, як все (разом зі святами) стало совєцьким. Адже саме через цей вплив у мене на зимові свята досі, на жаль, зринають у голові якісь російські мелодії.
У складі однієї з команд проєкту «Сад вертепів» пощастило потрапити до Охтирки. Я вперше брала участь у подібному святковому дійстві на деокупованих територіях. Дякую Віктору Перфецькому, який є достатньо наполегливим, аби нести цю традицію вже третій рік поспіль у прифронтові громади, нести людям світло.
Ця подорож із вертепом до Охтирки та довколишніх сіл стала для мене як окреме життя. Там ми провели три дні.
Що ближче просувались на схід, то більше військових зустрічали. Красиві, статні чоловіки, які колись ходили вулицями та площами українських міст, тепер носять піксель і поспіхом харчуються на заправках.
В Охтирці нас прийняли очільники молодіжного центру. Поселили в себе в просторі, роздали матраци й увімкнули обігрівачі. Там ми готувались до вертепування, там і спали.
Коли йшли з колядою вулицями Охтирки, місцеві знімали нас на телефони, автівки сигналили, а мами з дітьми зупинялись послухати.
В одному із закладів, куди ми прийшли з вертепом, саме в той час проходив корпоратив команди «Укрнафти». Так від Дмитра — молодого інженера, родина якого вже три покоління працює на родовищах, дізналися, що в Охтирці одне з найбільших родовищ нафти в Україні. Це місто оживало новими барвами просто у мене на очах. 2022 року в Охтирці зупинили наступ росіян. Тепер серед розгромлених ворожими обстрілами будівель красуються новорічні гірлянди, гуляє молодь та діти.
Наступного дня вертепували в міській раді, у міській лікарні, у будинку для літніх людей, а також центрі надання соціальних послуг. Місцеві зустрічали нас дуже тепло, приязно: аплодували, підспівували, дарували солодощі й навіть квіти. А ще розповідали свої історії, ділилися спогадами про традиції, плакали та сміялись із нами.
слайдшоу
Коляда зближала нас із жителями Охтирки, тому тут познайомилися з багатьма непересічними людьми. В кожного з них своє життя й турботи, але кожен по-своєму докладається до того, щоб підтримувати одне одного. Наприклад, Лілія Неофітна, директорка тутешнього центру надання соціальних послуг, родом із Полісся Тернопільщини. В Охтирку приїхала за чоловіком, після університету. Коли почалося повномасштабне вторгнення, подружжя вирішило залишитись в Охтирці й допомагати, оскільки обоє — медики, завідувачі кафедр: він — в урології, вона в психіатрії. Чоловік Лілії виснажливо працював в операційній, через це в нього загострилася хвороба й він помер. Син воює. А Лілія як очільниця центру соцпослуг опікується людьми похилого віку й тими, хто опинився у складних життєвих обставинах.
На третій день перебування в Охтирці ми заспівали колядку навпроти міської ради. Ця понівечена будівля в центрі міста — те, що постійно нагадує про російський терор.
Звідти поїхали в довколишні села — Іванівку й Кириківку.
В Іванівці висипались із буса на порожню вулицю неподалік центральної площі. Поки йшли, кілька разів повз нас проносився, сигналячи, джип із камуфляжним забарвленням. Згодом, коли співали колядок для працівниць тамтешнього магазину, то помітила неподалік той же джип, тільки вже запаркований. Жінки знімали наш гурт на телефони, а той воїн із автівки стояв непорушно, весь час з широкою усмішкою й курив цигарки одну за одною. Як ми закінчили співати, він зник. А потім повернувся з шоколадними цукерками та пляшкою шампанського, вручив це все мені, мовчки сів у джип і поїхав.
На тій же площі ми познайомилися з Нікою. Дівчинка з великими блакитними очима стояла в кількох кроках позаду нас, спостерігаючи за колядою. Я підійшла й покликала її до гурту. Колядники радо зустріли дівчинку, заспівали їй адресну колядку, а тоді підхопили в танець, і Ніка квітла на очах. Нам уже треба було йти далі, тож Богдана, одна з найдосвідченіших та найактивніших учасниць нашого гурту, запросила її на наш виступ у будинку культури: «Приходь та приводь друзів».
І Ніка таки прийшла, ще й привела багато дітей різного віку. У залі були бабусі, дідусі, мами з дітками на руках, і наші воїни. Ми зіграли вертеп, співали, розпитували про місцеві традиції, забавляли дітей танцями та іграми. Серед присутніх у залі тільки одна бабуся й декілька військових із заходу країни знали, що таке вертеп. Решта розповідали про коляду та маланкування, які заведені в цих краях.
Коли ми вже поїхали з Іванівки, жителі прислали відео, як їхнім селом три роки тому їхали російські танки. А тепер ми на цій же вулиці танцювали і співали традиційних пісень.
З Іванівки поїхали в сусідню Кириківку. Там найперше зайшли з колядою в магазин у центрі. Люди мовчали. Ми стали питати продавчинь, які в них колядки, а вони відмовились відповідати: «Після перемоги будемо співать». Жінка, яка саме в цей час прийшла щось купити, стала дорікати, мовляв, не на часі співати та святкувати: «Чого ви сюди приїхали? Де ви раніше були, чого не приїжджали? Нас обстрілюють весь час, хати трясуться».
І хоч ми пішли далі селом, співаючи, її слова бриніли нам у вухах.
Аж під кінець вулиці, коли вже думали вертатись та їхати деінде, до нас вийшла Катерина. Невисока, у рожевій в’язаній шапочці та синьому кептарику, жінка запросила нас у свій двір і стала пританцьовувати в такт до колядки. Попросили її щось накинути, аби не змерзла, поки ми співаємо. Вона повернулася в коричневій куртці та з гаманцем — як заведено, давати колядникам гроші. Але ми грошей не берем, тож вона принесла хліб, «Великописарівський», смачнющий…
Коли Богдана заспівала для Катерини «А в нашої пані в її домі, як у раї», то плакали і вони обоє, і ми всі.
Катерина Дібрівна, як ми розпитали, коли зіграли вертеп, «народилась і хрестилась на цьому подвір’ї». Працювала операторкою залізничної колії на станції в Смородіно. Жінка пригадала, як щедрівки співали малими, а онуки, каже, не колядують: «25-го чекала колядників, та ніхто не прийшов». Їй 75 років, вісім з яких прожила в Туркменістані, бо там вийшла заміж. Але повернулась із донькою назад, бо, як каже, орендар ображав. Катерина в молодості любила подорожувати, разом із подружкою об’їздила більшість країн радянського союзу: «Поработали, заробили грошенят — поїдем туда, зробили грошенят, поїдем туда».
Уже дорогою до Києва, на автозаправці зустріли нашого спільного друга Джекі. Він американський ветеран, у перші дні повномасштабного вторгнення приїхав в Україну, щоб долучитися до війська як доброволець. Відтоді служить у 3 ОШБр, віднедавна навчає там новобранців. Співали йому гуртом колядки у весь голос, а коли до нас ще приєднався колектив музикантів, що їв за сусіднім столом, то заколядували разом іще гучніше.
Вертепувати на схід нас поїхало 15 людей із різних куточків України. До знайомства з Віктором більшість не знали, що таке вертеп, а тим паче не брали в ньому участі. Ми підрахували, що середній вік колядників у нашому гурті — 27 років. І всі ми займаємося в житті дуже різним: комунікаційна менеджерка, кінорежисерка, дизайнер одягу, репортажна фотографка, акаунт менеджерка, власниця лінійки одягу, піар-менеджерка, кінокомпозитор, кінооператорка, менеджер із продажів зерна, актриса та очільниця благодійної організації, викладачка музичного мистецтва, продюсерка музичних проєктів, розробник штучного інтелекту, фільммейкерка.
Ми їхали в Охтирку й прилеглі села, аби принести радість туди, де цього потребують найбільше. Ті, хто розділив зі мною ці трепетні відчуття від вертепування, іще довго рефлексували про пережите. Ось, наприклад, як відгукувався Павло Літовкін:
— Я поїхав з вертепом, бо для мене це величезний прояв любові і несення щастя тим, хто цього потребує, а головне — не очікує.
Дехто казав, що хотів таким чином сказати жителям деокупованих територій, що про них ніхто не забув, і що ми приїжджаємо і будемо приїжджати ще, що вертеп — це про спільноту, можливість бути дотичною до чогось історичного. «Це вплине на мої вміння та сміливість говорити на публіку в майбутньому, я стала сміливішою», — ділилася Аліна Шевченко. А Вероніка Гайдарли зауважила: «Там інше повітря, інша атмосфера. Вразило, як люди пишаються місцями, де живуть».
Думаю, поїхати туди вертепувати варто було вже хоча б для того, щоб самостійно позбутися стереотипу про тотальну російськомовність українців на сході, з нами говорили виключно українською або суржиком.
Вертеп, до якого більшість із нас долучилася вперше в житті, став історією про єдність і повернення до свого коріння. Ось як про цей досвід відгукувався один із учасників Павло Літовкін:
— Це віддушина, ескапізм, можливість перевтілитись і пограти в одну зі своїх граней, прожити момент яскраво і з великою користю для суспільства і культури.
