Руслана Данілкіна, операторка-зв’язківиця
— Я розуміла, що немає вибору, що ми всі мусимо триматися. Ти не можеш взяти або кинути це все і піти. Ти мусиш бути тут, робити свою роботу. Я, як мінімум, обіцяла своєму командиру. Я казала, що я впораюсь, я буду робити все. І в мене не було права на помилку або права опустити руки.
Гліб Стрижко, молодший сержант морської піхоти
— Для мене важлива моя держава, для мене важлива Україна. [...] Я буквально, в повному розумінні цього слова захищаю те, шо для мене найцінніше, зі зброєю в руках.
Олександр "Терен" Будько, мінометник
— Хотілося б, щоб більше людей, які стали вже ветеранами через поранення і так далі, щоб вони дійсно були цим містком між цивільними і військовими, тому що вони точно розуміють і одних, і інших тепер. Чим більше буде цих місточків — ветеранів, які будуть якось трошки мирити ці дві верстви суспільства, — я думаю, нам буде дещо спокійніше жити один з одним.
Ігор Безкаравайний, механік-водій БМП
— Я — не мій діагноз. Окей, я маю бойовий досвід. Так, я служив у Збройних силах. Так, я мав поранення і тепер маю протез. Але це не означає, що це все, що я з себе уявляю. Власне, це яскравий приклад, коли ти намагаєшся бути кимось більше, ніж ветеран або людина з інвалідністю. Тобто, в першу чергу, особистість, а потім вже додатки до цієї особистості.
Юрко Вовкогон, солдат
— Вдячність і повага робить людей кращими. Якщо завдяки цьому слову можна буде сформувати в суспільстві повагу до тих людей, які свідомо поклали своє життя, здоровʼя заради того, щоб захистити інших, це слово тоді себе виправдовує.
