Історії ветеранів. Документальний фільм від Ukraїner • Ukraїner

1 / 5

Повернутися з фронту і змінювати держсистему

Переглянути

Ігор Безкаравайний — заступник міністра економіки з питань гуманітарного розмінування в Україні, а також ветеран. Із 2016 року працює в держсекторі, де застосовує свій попередній менеджерський досвід, щоб реформувати систему управління. Бо від того, як функціонує держапарат, залежить, як функціонує держава.

2 / 5

Повернутися з фронту й реабілітувати мистецтвом

Переглянути

Юрій Вовкогон — менеджер культури, ветеран, який у війні знайшов не лише біль і втрати, а й можливість для особистісного зростання. До повномасштабного вторгнення він координував мистецькі проєкти, працював у львівському артцентрі «Дзиґа», але в лютому 2024-го вдруге пішов на фронт (як уперше зробив це 2014-го) захищати Україну.

3 / 5

Повернутися з фронту й перевинайти себе

Переглянути

Гліб Стрижко — морський піхотинець, який 2022-го року захищав Маріуполь. Там отримав поранення, після чого потрапив у російський полон. Повернувшись в Україну, чоловік пройшов реабілітацію й долучився до команди Veteran Hub. Зараз він очолює київську філію мережі підтримки ветеранів і допомагає воїнам адаптуватися до цивільного життя.

4 / 5

Повернутися з фронту й робити шоу про безбар’єрність

Переглянути

Олександр Будько з позивним Терен — ветеран і громадський діяч, співавтор ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив». У період повномасштабної війни пройшов шлях від добровольця до командира взводу. 2022-го під час слобожанського контрнаступу втратив обидві ноги нижче коліна. Після протезування Олександр навчався в школі публіцистики «Голос війни» й під час реабілітації написав книжку «Історія впертого чоловіка».

5 / 5

Повернутися з фронту і навчати жити з протезом

Переглянути

Руслана Данілкіна — ветеранка, яка після поранення і протезування займається реабілітацією військовослужбовців, допомагає їм призвичаїтися до протезів і показує своїм прикладом, що активне й повноцінне життя після поранення продовжується. Із вересня 2023 року вона є частиною команди Superhumans — центру протезування, реконструктивної хірургії та реабілітації постраждалих від війни.

про фільм

«Він бився під Марафоном»: історії ветеранів • Ukraїner W

У межах проєкту «Історії ветеранів» розповідаємо про українських військових, які, повернувшись із фронту, адаптовуються до цивільного життя й допомагають у цьому іншим.

Ми зафіксували потужні історії п’яти ветеранів:

▪️ Руслана Данілкіна, яка пішла на війну доброволицею і була операторкою-зв’язківицею, після поранення і протезування допомагає військовослужбовцям у центрі Superhumans реабілітовуватися;

▪️ Гліб Стрижко — морський піхотинець, який пережив російський полон, а тепер у команді Veteran Hub допомагає нашим воїнам адаптуватися до цивільного життя;

▪️ Олександр Будько на війні був мінометником, а після тяжкої травми й відновлення став співавтором ютуб-шоу про інклюзивність «Відвал ніг, або All інклюзив», привертаючи так увагу до проблеми створення в Україні безбар’єрних просторів, а також написав книжку про свій військовий досвід;

▪️ Ігор Безкаравайний, який долучився до війська 2014 року й був механіком-водієм, 2015 року дістав поранення та пройшов довгий шлях реабілітації, а зараз він — заступник міністра економіки з питань гуманітарного розмінування в Україні, але не полишив захоплення ремонтом автівок.

▪️ Юрко Вовкогон — культурний менеджер, який пережив численні поранення й наразі проходить реабілітацію, а також рефлексує свій військовий досвід через мистецтво.

Це відео здійснено за підтримки Фонду «Партнерство за сильну Україну», який фінансується урядами Великої Британії, Естонії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.

Герої фільму

Руслана Данілкіна, операторка-зв’язківиця

— Я розуміла, що немає вибору, що ми всі мусимо триматися. Ти не можеш взяти або кинути це все і піти. Ти мусиш бути тут, робити свою роботу. Я, як мінімум, обіцяла своєму командиру. Я казала, що я впораюсь, я буду робити все. І в мене не було права на помилку або права опустити руки.

Гліб Стрижко, молодший сержант морської піхоти

— Для мене важлива моя держава, для мене важлива Україна. [...] Я буквально, в повному розумінні цього слова захищаю те, шо для мене найцінніше, зі зброєю в руках.

Олександр Будько, мінометник

— Хотілося б, щоб більше людей, які стали вже ветеранами через поранення і так далі, щоб вони дійсно були цим містком між цивільними і військовими, тому що вони точно розуміють і одних, і інших тепер. Чим більше буде цих місточків — ветеранів, які будуть якось трошки мирити ці дві верстви суспільства, — я думаю, нам буде дещо спокійніше жити один з одним.

Ігор Безкаравайний, механік-водій БМП

— Я — не мій діагноз. Окей, я маю бойовий досвід. Так, я служив у Збройних силах. Так, я мав поранення і тепер маю протез. Але це не означає, що це все, що я з себе уявляю. Власне, це яскравий приклад, коли ти намагаєшся бути кимось більше, ніж ветеран або людина з інвалідністю. Тобто, в першу чергу, особистість, а потім вже додатки до цієї особистості.

Юрко Вовкогон, солдат

— Вдячність і повага робить людей кращими. Якщо завдяки цьому слову можна буде сформувати в суспільстві повагу до тих людей, які свідомо поклали своє життя, здоровʼя заради того, щоб захистити інших, це слово тоді себе виправдовує.