Буча — місто поблизу Києва, що зазнало окупації на початку повномасштабного вторгнення. Через кілька днів після 24 лютого російські війська зайшли в Бучу й залишалися там до 31 березня 2022 року. Після звільнення весь світ побачив трагічні наслідки окупації. Кадри з вулиці Вокзальної з розбитими колонами російської техніки стали знаковими, а свідчення руйнувань і катувань, які приніс «рускій мір», вразили громадян цивілізованих країн. Нині місто відновило найбільш зруйновані будівлі й досі оговтується від російського наступу.
За час бойових дій та окупації в Бучанській громаді було пошкоджено понад три тисячі об’єктів. Деякі з них не підлягали ремонту, тож їх довелося зносити й будувати нові.
Фото: Сергій Нужненко для Reuters.
Окрім відновлення будинків та інфраструктури, місто рухається в сторону безбар’єрності й доступності для всіх мешканців. Через війну стає дедалі більше людей з інвалідністю, і важливо, щоб вони мали змогу жити й працювати на рівні з усіма. У межах проєкту «Відновлення міст» разом із консультанткою з питань інклюзивності Уляною Пчолкіною розповімо про відновлення Бучанської громади та про те, хто до цього долучається й що ще варто зробити.
Безбар’єрність — на часі
Уляна Пчолкіна — громадська діячка, консультантка з питань інклюзивності реабілітаційного центру Superhumans, активістка у сфері прав людей з інвалідністю. Якийсь час вона проживала у Ворзелі, зараз живе в Бучі. Початок повномасштабного вторгнення Уляна та її чоловік Віталій зустріли вдома. Спочатку вирішили не евакуюватися з Бучі й допомагати організовувати життя громади, адже мають досвід волонтерства ще з 2014 року. У перші ж дні вторгнення у місті перестали працювати аптеки, магазини, жителі були змушені кооперуватись, щоб закривати нагальні потреби. Ситуація погіршилася, коли пропали електроенергія та зв’язок, тож на початку березня Уляна й Віталій виїхали з Бучі в складі евакуаційної колони, оскільки обоє мають інвалідність, а перебувати в місті ставало дедалі важче.
— Я пам’ятаю кожен двір, кожні кущі, де стояли російські солдати. Як вони на нас дивилися, цілилися з автоматів. Як нас обшукували. І враження, які навряд чи забудеш. Мозок не захотів стирати ці спогади. Тому я все дуже добре пам’ятаю. Зараз, якщо через Дмитрівку їду, щоразу флешбеки ловлю.
Подружжя зупинилось у Львові, де прожило ще рік. Там вони створили гуманітарний хаб. Щойно приїхали, почали зв’язуватися з волонтерами, іноземними партнерами для закупівлі необхідних речей для людей з інвалідністю або певними порушеннями. Хаб доставляв засоби інконтиненції, допомагав людям з інвалідністю, адже було мало пристосованих місць, де вони могли зупинитися, а ті, що були, швидко заповнилися новоприбулими.
Засоби інконтиненції
Гігієнічні засоби для людей з порушеннями функцій тазових органів. Такими засобами є підгузки, катетери тощо.— Не було багато шелтерів. Зрозуміло, що були якісь точкові рішення, але це не масова історія, де людина на кріслі колісному могла б проживати або залишитися. Багато людей плакали, коли ми допомагали їм виїхати. Плакали, що вони хочуть бути в Україні, а немає де… І людям довелося виїжджати.
Уляна та Віталій працювали над створенням безбар’єрних просторів для переселенців і водночас допомагали людям виїжджати за кордон. Навесні 2023 року подружжя повернулося в Бучу, де й далі допомагає створювати безбар’єрні об’єкти. Уляна працює консультанткою із цієї тематики в Міністерстві культури та інформаційної політики України й допомагає розв’язувати проблеми на всеукраїнському рівні. Однак стежить за змінами і у своєму місті.
Уляна каже: важливо, щоб місцева влада правильно розподіляла бюджети та контролювала процес створення безбар’єрного простору, якого так потребують маломобільні люди. У Бучі ще багато роботи попереду. Наприклад, на перехресті на одній зі сторін вулиці великий бордюр і немає спеціального з’їзду. Проблема в тому, що частина дороги може належати місту, а частина перехрестя — Укравтодору. Місто заявляє, що не може змінити бордюри, адже це не його власність. Тож потрібно досинхронізувати різні служби і щоб усі створювали проєкти з урахуванням безбар’єрності.
На думку Уляни, зміни відбуваються і влада усвідомлює, як важливо забезпечити рівні права й можливості для всіх. Люди в місцевому самоврядуванні мають розуміти, що таке доступність, навіщо і як її досягти. А для цього потрібна комунікація. Уляна розповідає:
— Ми добре спілкуємося з місцевою владою. Тут багато людей, яким не байдуже, які хочуть цих змін. Наприклад, навіть головний архітектор узагалі не зрозумів, що йому там Віталік (чоловік Уляни. — ред.) розказував про якусь доступність, вийшов з наради і сказав, типу, ні. Потім, коли людина занурилася в це питання і зрозуміла, вона стала нашим найкращим партнер-ін-крайм (поплічником. — ред.).
Забезпечення безбар’єрності нині особливо необхідне країні. Стає дедалі більше людей з інвалідністю — військових і цивільних з ампутованими кінцівками, порушеннями опорно-рухового апарату тощо, — і потрібно створити умови, у яких вони зможуть повноцінно жити й працювати. Окрім цього, інвалідність може з’явитися в будь-кого і в мирний час. Уляна згадує свою ДТП й наголошує: ніколи не можна гарантувати, що людина протягом життя не отримає інвалідності.
Багато хто ставиться до людей з інвалідністю як до тих, хто не може бути повноцінним учасником суспільства, їх просто не розглядають як працівників. Уляна розповідає про дослідження, яке проводили в її громадській організації «Група активної реабілітації». Згідно з його результатами, 72 % опитаних жаліють людей з інвалідністю. Ставлення змінити непросто, однак якщо створювати комфортні умови для людей з інвалідністю, вони краще інтегруватимуться в суспільство.
— Це питання ставатиме тільки актуальнішим у зв’язку з війною. Ми не можемо втрачати ветеранів, ветеранок, загалом людей з інвалідністю, з будь-якими порушеннями, не можемо втрачати економічного потенціалу. Тому що, як каже Оля Руднєва (керівниця Superhumans. — ред.), ми країна людей з інвалідністю. У нас буде тільки додаватися цих людей, тому що будь-який обстріл — це загиблі, поранені. Багато людей отримують пожиттєві порушення.
Уляна наголошує, що люди з інвалідністю чи з іншими порушеннями не відрізняються від інших людей. І якщо надати їм можливості для життя й роботи, це дасть змогу нашим громадам передусім отримати сталий економічний розвиток.
У Бучі деякі заклади вже безбар’єрні, зазначає Уляна. До прикладу, академія спорту, ЦНАП, де зробили пандуси, обладнали вбиральні тощо. Хоча до цих пандусів та обладнань є зауваження, але комплекс дійсно доступний людям з інвалідністю. Також нещодавно відкрився приватний басейн. Уляна розповіла: коли відвідала його вперше, помітила помилки, вказала працівникам, де і що можна покращити. Однак басейном може користуватися людина на колісному кріслі й жінка сама відвідує його.
Під час проєктування чи реконструкції будівель важливо звертатися по консультацію до експертів, продумувати логічно, що і як краще розмістити. Наприклад, Уляна розповідає про новий житловий комплекс у Бучі, де зробили багато пандусів і поручнів, але всі пандуси побудовані під великим кутом, деякі з них ведуть до бордюрів і ними абсолютно не зручно користуватися. Допоки в нас бракує експертів з питань безбар’єрності, потрібно самим контролювати встановлення всіх необхідних елементів у будинку, а за можливості не купляти нерухомість у ЖК, що не підтримують безбар’єрність, щоб у такий спосіб не спонсорувати це ставлення.
Зі слів експертки, Буча змінюється в сторону безбар’єрності. Міська рада, лікарня стали доступнішими, з’являється більше велосипедних доріжок. Буча — місто біля самої столиці, яке має непогане транспортне сполучення з Києвом і великий потенціал стати дійсно комфортним містом для життя. Увага партнерів, донорів прикута до питання відбудови в Україні, і це дає можливості для Бучі й інших міст.
Ворзельська амбулаторія
Ворзель — селище, яке входить до Бучанської ОТГ. На початку повномасштабного вторгнення воно теж зазнало окупації, внаслідок якої постраждали житлові будинки та інфраструктура. Хоча багато об’єктів вдалося відновити, відбудова в містечку все ще триває.
Раніше місцева амбулаторія була в поганому стані. Її почали відновлювати ще до 2022 року, а з початком вторгнення робота зупинилася. Після деокупації Київського Полісся відновлення продовжили і вже у вересні 2022 року відкрили відремонтовану амбулаторію, де з’явилися нові послуги для клієнтів.
Заступниця медичного директора Бучанського центру первинної медико-санітарної допомоги й сімейна лікарка Оксана Бруяка розповіла, як оновилася амбулаторія та які послуги заклад надає місцевим жителям.
— Розширилися послуги для пацієнтів, які хворіють на туберкульоз, і 2024 року ми активно починаємо працювати з паліативною допомогою.
Паліативна допомога
Підхід, що дає змогу поліпшити якість життя пацієнтів із важкими чи невиліковними захворюваннями: полегшити їхнє страждання, а також надати психосоціальну та духовну підтримку.Також в амбулаторії надають психологічну підтримку:
— Ми можемо проводити бесіди навіть без скерування до психолога чи психотерапевта. 90 % [пацієнтів] можуть отримати послуги саме тут, на місці. І вже в критичній ситуації, коли сімейний лікар не справляється з пацієнтом, ми можемо його перенаправити до психолога, психіатра.
2023 року в амбулаторії запровадили практику виклику пацієнта на прийом, навіть якщо той не хворіє. Людей, що перебувають у групі ризику, тобто старших за 40 років, викликають на стандартне планове обстеження.
У холі амбулаторії є стенди з інформацією про доступні обстеження, а ще QR-коди з посиланням на сайт і соціальні мережі закладу. Також є посилання, щоб залишити відгук на Google-картах або заповнити анкету й розказати про свої зауваження чи побажання. Крім того, амбулаторія має електронний портал, на якому можна вибрати лікаря та записатися на прийом. Є окрема зона для дітей, які чекають батьків або своєї черги до лікаря.
Уляна Пчолкіна, яка з нами відвідала амбулаторію, вказала на певні недоліки для людей з інвалідністю та труднощі, які можуть їх спіткати тут, хоча загалом приміщення доволі доступне. На вході до амбулаторії обладнані пандуси, тож людина на кріслі колісному може потрапити всередину. У холі можуть бути перешкоди, адже стійка реєстрації, термінал для отримання квитка зі своїм номером у черзі, дезінфектор для рук розташовані з урахуванням зросту людини, але на колісному кріслі до них важко дотягнутися. Водночас коридори широкі, вбиральня обладнана добре, тож нею зможуть скористатися всі. Незважаючи на певні зауваження, перебувати в амбулаторії комфортно всім пацієнтам.
Такі незначні недоліки легко виправити. Під час проєктування можна дотримуватися принципу універсального дизайну, але якщо об’єкт уже побудований, потрібно адаптувати його під потреби всіх громадян. І мова не тільки про людей з інвалідністю, а й про дітей та їхніх батьків, вагітних, людей з валізами, людей з тимчасовими порушеннями здоров’я, як-от перелом ноги чи руки. Важливо також забезпечити інформаційну безбар’єрність: інформаційні стійки, дублювання інформації тощо.
Уляна каже, що своїми зауваженнями та порадами намагається не викликати роздратування й зайвий раз покритикувати, а спонукати до покращення і співпраці, надихати людей звертати увагу на цей аспект під час планувань і будівництв.
Є гайд із безбар’єрності, що розповідає про принципи універсального дизайну і про те, як перевіряти простори на доступність, а також перебудовувати громадські простори, території біля державних, соціальних установ. Важливо розповідати людям не тільки про те, як робити безбар’єрний простір, а й про те, навіщо його робити. Суспільству варто зрозуміти, що люди з інвалідністю такі самі, як і всі інші, та мають право на рівні можливості.
— Якщо, наприклад, роботодавець думає, що я маю сидіти вдома й лікуватися, навіть донейтить на лікувальні центри, але вважає, що я не спроможна працювати, відповідно, він не буде свій бізнес робити інклюзивним, доступним, безбар’єрним. Хоча ця людина може побудувати реабілітаційний центр, бо щиро вважає, що нас треба лікувати. І тому ми маємо змінювати свідомість.
