Як відновлюють Чернігів

У лютому-березні 2022 року Чернігів перебував в облозі й чинив опір загарбникам. Ворог залишив по собі багато руйнувань і в центрі, і на околицях. Серед знищених і пошкоджених — комунальні будівлі й приватні помешкання. Проте чернігівці об’єднуються й потроху відбудовують своє місто, а до них долучаються місцеві та всеукраїнські ініціативи.

Сіверщина — один із десяти регіонів, інфраструктура яких найсильніше постраждала від російської агресії. Безліч житлових будинків, лікарень, шкіл, доріг, промислових, енергетичних об’єктів суттєво пошкоджені або знищені. Департамент екології та природних ресурсів Чернігівської обласної державної адміністрації вже заявив про мільярдні збитки, яких завдали довкіллю під час широкомасштабних воєнних дій.

Серед постраждалих населених пунктів краю Чернігів — найбільше місто. З кінця лютого до початку березня 2022 року росіяни обстрілювали його й намагалися окупувати. Вони навмисне цілилися в ТЕЦ, щоб позбавити чернігівців тепла та електрики, знищили міст, яким люди могли евакуюватися й завозити продукти, а також завдавали ударів по системі водопостачання. У березні міська влада повідомляла про наближення гуманітарної катастрофи, адже не було води, електрики й тепла. Утім, оборонці вибили ворога із Сіверщини, Чернігів вистояв і відновлюється, хоча війна триває і небезпека не минула. Тож розповідаємо про місцеві та всеукраїнські ініціативи з відбудови, які працюють на Сіверщині.

Про руйнування Чернігова й історичні паралелі

Володимир Пилипенко — історик, викладач та екскурсовод, який живе в Чернігові й вивчає його минуле. Він зазначає, що після повномасштабного вторгнення місто стало тихішим:

— Є певна нервовість, бо місто під кордоном, у потенційно небезпечній зоні.

З огляду на сучасні пошкодження міста, Володимир проводить паралель між подіями 2022-го та 1633-го, коли Московське царство воювало з Річчю Посполитою. Тоді Чернігів був невеликим і зазнав значних руйнувань. Московські війська заходили в місто тими самими шляхами, що й під час сучасної повномасштабної війни.

— Ми залежимо від географії. Географія не змінилася: місто як стояло між двох річок, так і стоїть, через місто як ішла дорога на Київ, так вона й зараз іде.

Під час недавньої облоги Чернігова найбільше постраждали його околиці, зокрема район Бобро́виця, де майже немає непошкоджених будинків, а багато з них знищені повністю. Окремі руйнування є і в центрі міста, де не всі постраждалі об’єкти мають статус пам’яток архітектури, але вони символічні, знакові для Чернігова. Серед таких — один із найбільших готелів міста — «Україна», збудований 1961 року. На щастя, усіх його гостей виселили в перший день повномасштабного вторгнення й ніхто не постраждав, коли окупанти поцілили в будівлю 11 березня 2022 року:

— Коли російська пропаганда говорить про високоточну зброю, то, мабуть, ото вона й була, бо влучили прицільно в дах.

Значно постраждала будівля колишнього Музею українських старожитностей Василя Тарновського, збудованого на початку ХХ століття, у якому з 1978 року діє юнацька бібліотека. Поруйнували загарбники й обласний молодіжний центр, де колись був кінотеатр:

— Символічно, що майже таких же руйнувань він зазнав під час Другої світової війни. Тільки тоді обстрілювали німці, а зараз — москалі.

За словами Володимира, місцеві мають різні погляди на те, що варто робити із цими руйнуваннями в центрі міста. Одні схиляються до ідеї відбудувати зруйноване, інші — законсервувати, щоб зберегти пам’ять про злочини росіян. Історик вважає, що пам’ятати про жахи війни потрібно, але залишати руїни й ходити повз них щодня — поганий вихід:

— Якщо ти постійно бачиш руйнування, це все переживаєш [знову і знову], то зупиняєшся на місці, застряєш у цьому, а треба рухатися вперед.

Володимир каже, що Чернігів — місто, яке має своє обличчя: з його низькоповерховим озелененим центром, із широкими вулицями, з пам’ятками архітектури. Тут збереглися дерев’яні житлові будинки, прикрашені різьбленням на одвірках, піддашшях і фасадах. Це дерев’яне мереживо — візитівка Чернігова. І під час відбудови й подальшого розвитку міста ці особливості, на думку історика, важливо зберегти.

— Я думаю, відбудова — це не лише про інженерію і про будівництво, це [й про те, щоб] відновити атмосферу міста, яка до повномасштабного вторгнення була справді прекрасна. Про це говорили і містяни, і гості міста.

Волонтерство та взаємодопомога

Оксана Дегтярьова — мешканка околиць Чернігова, яка під час облоги міста стала волонтеркою. Ми розповідали про неї в межах документального проєкту «Деокупація», щоб зафіксувати опір українців у перші місяці повномасштабної війни.

— Я звичайна людина, небайдужа, яка, побачивши всі ті руйнування, що принесла нам війна, почала допомагати.

Нині Оксана — частина спільноти з десяти людей, які адресно допомагають людям і тваринам (чиїмось домашнім улюбленцям чи безпритульним), лікарням — усім, хто просить допомоги. Каже, звертаються до неї мешканці не тільки Чернігова, а й довколишніх сіл. Зрештою, її будинок став волонтерським центром.

— Вихідний — не вихідний, буває таке, що в сім ранку, в одинадцять вечора [люди, які потребують допомоги] приходять стукають у ворота [мого дому].

Але він усе ще потребує ремонту після того, як під час боїв за місто російський снаряд упав у городі поблизу. «Подарунок» окупантів знищив дорогу́ Оксані теплицю, а вибухова хвиля й уламки пошкодили її дім, зокрема дах і вікна. Через надмірну вологість (усередину вже потрапляв дощ) у споруді з’явилися тріщини, пошкодилася стеля. Поставити нові двері й поремонтувати дах Оксані допомогли благодійники БФ «Рокада» та ГО «Бо можемо». Вікна волонтерка планувала відновити власними силами, та добро повертається: їх установив чоловік, який раніше звертався до неї, щоб вона допомогла відкрити збір на лікування його доньки.

Коли ми з Оксаною проїжджали околицями Чернігова (на межі сіл Бобрівка й Новоселівка), вона коментувала вигляд вулиць:

— Оце будинка нема, повністю під ноль. Цей, бачите, теж зруйнований. Слідуючий будинок тоже під ноль. І цей будинок був дуже зруйнований. І слідучий будинок теж.

Волонтерка зауважує: людям прикро, коли бачать, як державні кошти нині витрачають на бруківку, а їм немає де жити. І їй сумно від того, що потерпілі змушені поки що розраховувати або на себе, або на волонтерів. Жінка спілкується з багатьма людьми, житла яких зруйновані чи пошкоджені, співчуває їм і намагається допомогти:

— Я по собі розумію: якщо в мене нема коштів [на відбудову], а я працюю на роботі, то людям з пенсією чи маленьким заробітком це взагалі нереально. Вони цього не тянуть. Ми в гуманітарному фонді роздаємо [побутову] хімію, харчі, одяг, і люди на цьому намагаються зекономити, щоб назбирати на ремонт.

Додає, що в місті також багато людей із громад, що досі потерпають від російських обстрілів. Тим, хто евакуюється звідти, потрібне не просто житло, а буквально все: одяг, взуття, ковдри, посуд, побутова техніка.

— Якщо в нас [у Чернігові] 300 зруйнованих будинків, то в [цих] людей узагалі нічого немає.

Однак евакуйовуються не всі: нерідко люди не хочуть покидати свої домівки. Наприклад, волонтерам не вдалося вмовити літню жінку Наталію кудись переселитися, тож на її подвір’ї у кінці червня 2022 року поставили тимчасовий модульний будинок. Зробити це допоміг благодійний фонд «Есперанса».

— На запрошення переїхати вона сказала: «Я тут народилася, тут народилися мої діти, і я тут хочу померти». Місцеві кажуть, що не хочуть їхати, хай навіть доведеться жити в гаражах, наметах, бесідках — де завгодно. Хочуть бути на своїй землі, відбудовуватися. Треба чути людей, адже їм це важливо.

Деякі руїни так і стоять, адже сім’ї виїхали й не мають куди повертатися. Оксана впевнена, що під час відбудови важливо мати матеріали, а робочі руки знайдуться.

— Ми, як ото мурашечки, намагаємося відновитися, відбудуватися, як птиця фенікс, постати з попелу. Люди згуртувалися трошки, їхня свідомість змінилася на краще. Це нам дало переосмислення, що найцінніший ресурс — люди.

savED: відновлювати доступ до освіти

Благодійний фонд savED з’явився в липні 2022 року як відповідь на вплив повномасштабної війни на українську освіту. Його волонтери допомагають відновити доступ до навчання на звільнених від загарбників територіях: ремонтують будівлі, облаштовують шкільні укриття, допомагають організувати навчання онлайн. Фонд співзаснували ексміністрка освіти Анна Новосад і громадська організація GoGlobal.

Ірина Дасюк — менеджерка проєктів і партнерств у savED. Долучилася до команди під час заснування фонду, адже він почав свою діяльність з її рідної Сіверщини. Ірина народилася в Чернігові, але натоді вже довго проживала в Києві. Після 24 лютого 2022 року повернулася до рідного міста.

— Через те, [крізь] що ми пройшли на початку повномасштабного вторгнення, Чернігів став для мене містом героїв, стійких людей, які себе дуже круто проявили, змогли згуртуватися. Напевно, це спонукало мене повернутися й робити щось для міста, звідки я родом.

Нині, крім Сіверщини, фонд допомагає постраждалим населеним пунктам Київського Полісся, Слобожанщини, Причорномор’я, а також у співпраці з ЮНІСЕФ реалізовує проєкти в Дніпрі. Ірина зауважує, що всюди, куди дісталися окупанти, заклади освіти дуже постраждали. Росіяни крали техніку, нівечили книжки й руйнували приміщення. Тому фонд має кілька напрямів роботи, що охоплюють як швидкі тимчасові рішення, так і комплексну довготривалу роботу.

— Коли ми заходимо в певний регіон, то аналізуємо, що там відбулося, які є проблеми, пріоритети і з чим ми можемо допомогти. Насамперед оцінюємо втрати в контексті інфраструктури.

У громадах, де приміщення освітніх закладів зруйновані повністю, створюють умови для навчання онлайн, а також мультифункціональні освітні центри, куди діти можуть прийти по поради вчителів чи просто поспілкуватися. Пошкоджені, але не знищені приміщення відновлюють. Також облаштовують укриття так, щоб там можна було не лише пересидіти тривогу, а й навчатися.

Інколи допомога нестандартна. Наприклад, поблизу Миколаєва на Причорномор’ї є серйозна проблема з питною водою, тож у школах роблять свердловини. Також фонд заснував освітню програму UActive, у межах якої підлітки з деокупованих територій працюють над ідеями покращень у своїх громадах, вчаться писати проєкти, отримують гранти і втілюють задумане. Наприклад, команда старшокласників чернігівської школи № 1 поєднала у своєму проєкті благодійність і турботу про довкілля, встановивши в одному з торгово-розважальних центрів міста автомат, що приймає пластикові пляшки. Зібрану сировину здають на переробку, а виручені гроші донейтять на ЗСУ та місцеві притулки для тварин.

Одна з функцій фонду savED — медіаторська: команда допомагає налагодити зв’язок між донорами та громадами, які потребують підтримки.

— Деякі громади були в «сірій зоні» й постраждали. Але вони менш медійні, про них не знають, як про Бучу та Ірпінь, які були на шпальтах світових ЗМІ. Тому ми намагаємося підсвітити, що їм теж потрібна підтримка, зокрема в контексті освіти.

Ще до створення фонду, коли ініціативна група оцінювала інфраструктурні втрати, їм допомагало посольство Фінляндії. Сьогодні savED співпрацює з фінською організацією Finn Church Aid, німецькими партнерами Ava International, а ще Plan International, Spirit of America та ЮНІСЕФ та ін. Такої розгалуженої мережі партнерів удалося досягти, зокрема, завдяки ще одному напрямку діяльності фонду — дослідженню впливу війни на освіту українців. Ірина каже, що, маючи конкретні дані, легше адвокувати потреби українських школярів та освітян на міжнародній арені.

Крім інституцій, фонд співпрацює з українським бізнесом, який допомагає технікою, меблями та матеріалами для облаштування укриттів. Долучаються IT-компанії, бренди прикрас, одягу, не дотичні до освіти безпосередньо. Для збору коштів вони організовують благодійні події, розіграші, поширюють інформацію про фонд.

— Ми вдячні за небайдужість. У час, коли ми всі в кризовій ситуації, люди далі ведуть свою справу та знаходять ресурс, щоб підсилювати освіту. Це круто, адже освіта — це про наше майбутнє.

Ірина зауважує, що пошук фінансування на проєкти — хоч і важлива, але частина справи. Нині складно знайти підрядника, адже роботи з відбудови багато, до того ж у кожній будівельній компанії частина чоловіків мобілізована.

Одним із проєктів фонду savED стало відновлення Чернігівської ЗОШ № 20, яку росіяни обстріляли під час облоги міста на початку березня 2022 року. Її, на відміну від 18-ї та 21-ї шкіл, окупанти не знищили повністю. Школа № 20 зазнала значних пошкоджень через влучання і у двір, і в дах над спортзалом. Після відступу ворога міська влада відновила вікна та двері. Фонд savED долучився до ремонту кількох класів, які постраждали найбільше, а відновлення спортзалу розпочали завдяки підтримці українського баскетболіста Станіслава Медведенка. Тепер, підсумовує Ірина, шукають кошти для завершення робіт.

— Спортзал і фасад — це останні штрихи, яких не вистачає, щоб сказати, що школа повернулася до свого нормального стану, у чомусь навіть кращого.

Наталія Малець — директорка Чернігівської ЗОШ № 20. Увечері 6 березня 2022 року їй подзвонили колеги сказати, що їхню школу обстрілюють. Жінка не могла в це повірити, адже йшлося про заклад освіти, а не військовий об’єкт. Напередодні вона із сім’єю навіть ходила до школи ночувати, адже почувалася там безпечніше, ніж удома.

— Я з оптимізмом відповіла: «Не може такого бути, що стріляють по школі. Може, просто поблизу?».

Наслідки обстрілу Наталія побачила вранці наступного дня, коли приїхала на місце подій відразу після закінчення комендантської години: вирва на шкільному подвір’ї, вибиті вікна, деякі навіть із рамами. Постраждало крило школи, де були щойно відремонтовані класи, а також робочий кабінет Наталії.

— Коли я зайшла в кабінет, то просто розгрібала те, що там було, адже все розлетілося. Хоча ноутбук, який лежав на столі, усе ще робочий, просто пошкоджений. Не було вікон, рами лежали, як зім’яті папірці, на партах. Це було жахливо. До речі, кабінетний годинник зупинився, показував 19:17, тобто момент, коли в нього влучив уламок.

Життя в стіни школи повернулося у квітні, коли там облаштували гуманітарний штаб. Наталія пригадує, що робота з ранку до вечора допомагала триматися. Серед тих, хто приходив по гуманітарну допомогу, були й учні школи.

— Діти, які не виїхали, приходили по гуманітарку під школу. Це було страшно. Кожного хотілося обійняти. Ми всі тоді мали одинаковий колір обличчя й виглядали, скажемо так, не дуже. Але ми були щасливі бачити одне одного.

У травні 2022 року учні 9 та 11 класів, які залишилися в місті, вирішили станцювати традиційний для випускників вальс.

— Свято не у вальсі, а в підготовці, тому що діти поверталися до нормального життя. І люди, які йшли повз, бачили: школа стоїть без вікон, а діти танцюють.

Упродовж літа учні приходили до школи, але вже не вчитися, а задля дозвілля, адже дружні громадські організації допомогли влаштовувати різноманітні заходи. Наталія каже, що це спілкування стало своєрідною терапією для дітей і вчителів.

За попередніми підрахунками, на відновлювальні роботи вже пішло близько 10 млн грн, ще 4 млн грн потрібно для відновлення спортзалу. Наталія вдячна всім, хто долучився до ремонту, адже йдеться про щось більше, ніж просто муніципальне приміщення.

— Школа — це майбутнє, і діти — це майбутнє. Якщо ми відновлюємо школу, значить, ми віримо в те, що все буде добре. А все так і буде.

«Бо можемо», «Фенікс-Україна»: місцеві ініціативи

Андрій Галюга — інженер-енергетик, голова громадської організації «Об’єднання добровольців “Бо можемо”», яка допомагає відбудовувати житла мешканців Чернігова та його околиць, що були поруйновані обстрілами росіян.

Зізнається, що з 2014 по 2022 рік був занурений у роботу й не надто цікавився війною в Україні. А в перший день повномасштабного вторгнення зрозумів, що є загроза втратити країну й важливо діяти, щоб цього не сталося. Він вважає, що відбудова — це не про майбутнє після перемоги, а про те, чим треба займатися вже сьогодні.

— Ми маємо об’єднуватися — і не проти когось, а для чогось, от у чому фокус. Адже буде перемога, а що потім?

Андрієва участь у відбудові почалася з його допису в соцмережах, що він може допомогти розбирати завали будинків і зробити базовий ремонт, як-от установити вікна. Тоді, наприкінці весни 2022 року, у нього було 15 друзів у фейсбуку, а тепер же — близько трьох тисяч. Першими долучилися двоє фотографів, які мали велику аудиторію в соцмережах і допомогли залучити людей. Збиралися щосуботи, ділилися на групи та їхали на різні локації, де треба було допомогти. Паралельно Андрій працював на основній роботі — лагодив систему електропостачання.

Нині «Бо можемо» — це кілька сотень людей різних професій (бухгалтерів, художників, айтівців, фотографів, електриків та інших), більшість із яких ніколи не були дотичні до будівельної справи. Але після роботи вони їздять на локації, де потрібна допомога, і мурують стіни, лагодять дахи, вставляють вікна.

— Організація «Бо можемо» — спільнота небайдужих людей, які мають бажання, прямі руки, гаряче серце для того, щоб допомогти іншим подолати наслідки російського вторгнення.

Ще один напрям діяльності організації — допомога війську. Волонтери плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, збирають гроші на дрони, купують їх і передають захисникам.

— Напрями [волонтерства в «Бо можемо»] різні, але широкими мазками можна схарактеризувати двома: відбудова й робота на перемогу. Тому що одне без іншого неможливе. Ти можеш відбудувати, але якщо не вигнати росіян з території нашої держави, то в цих будинках, які ми відбудуємо, житимуть окупанти.

Відбудовують за підтримки місцевої влади й бізнесу, а також міжнародних партнерів. Чернігівські бізнесмени роблять команді ГО знижки на будівельні матеріали. Завдяки допомозі людей із Канади та ініціативі Hike for Ukraine команда купила автомобіль, щоб легше пересуватися й возити інструменти. Міжнародна організація Oxfam GB допомогла встановити вікна та двері в 300 господарствах. Завдяки міжнародній організації Voice удалося полагодити дах у 20 будинках.

Команда Андрія працює не лише в Чернігові, а й у найближчих населених пунктах, які постраждали від окупантів: Трисвятська Слобода, Старий Білоус, Киїнка та інші. Чоловік зауважує, що завжди працюють спільно з господарями. Згадує один із таких недавніх прикладів:

— Ми їм (родині, будинок якої постраждав. — ред.) дали поштовх: звели стіни, зробили дах, електрику, дали матеріали на то, на сьо. Зараз вони вже, напевно, мають клеїти шпалери. Вони просто ходили, не знали, із чого починати, тому що там була воронка й купка цегли — усе, більше нічого. І як вони вижили в цьому всьому — одному Богу відомо.

На думку Андрія, щоб люди долучалися, потрібне розуміння, що сидіти й чекати, ніби після перемоги в Україну надійдуть інвестиції і хтось зробить усе для нас, — хибний шлях.

— Нам не вистачає медійного розголосу, де людям казатимуть, що відбудова й приведення міста до ладу, до того стану, де захочуть жити ваші діти, — ваша справа.

Чоловік упевнений, що війна надовго, тому вважає допомогу у відбудові своїм внеском, поки не піде у військо. Наголошує, що долучатися до відновлення важливо всім:

— Можете уявити собі човен на 20 душ. Двоє з них гребуть. Якщо човен матиме дірку й ніхто з 18 не почне черпати звідти воду, то потонуть усі 20. Або щось робити, або скласти лапи та й тонути. Але, напевно, ми всі зрозуміли, що буде, коли втонемо: Ягідне, Буча, Ізюм.

Усі гроші, які вдається залучити організації, використовують на відбудову, а люди, які долучаються, працюють на волонтерських засадах. Кожен волонтер має основну роботу, а будівництвом займається в позаробочий час. 

— Хлопці й дівчата працюють безкоштовно, не маючи вигоди чи якихось бонусів. Ми не маємо брендової продукції, я не дозволяю тратити на рекламу ні копійки. Якщо хочте пожертвувати, то знайте, що 100 % за тих 100 гривень купиться мішок цементу або коробка гвіздків.

У Чернігові багато зусиль докладають до відновлення вулиць з боку Новгорода-Сіверського, що трохи більш як за 170 км на північний схід. Саме звідти росіяни намагалися зайти в місто, обстрілювали вулиці з артилерії, літаків, ракетами. Частину забудови досі не відновили:

— [Вулиці] Волкова, Молчанова, у бік цвинтаря, там вони (будинки. — ред.) досі стоять повністю в руїнах. Тобто там можна надивитися того, що було торік.

Андрій розуміє, що не всі готові вкладатися в будівництво під час війни, коли ворог може будь-якої хвилини знищити результати праці. Та його мотивує те, що людям треба десь жити.

— Моя бабуся покійна казала: «Навіть якщо ти хочеш помирати, то хліб на наступний рік усе одно маєш сіяти. Бояться — бійся, але якщо ти хочеш жити на своїй землі, а не шукати щастя по світах, то маєш будуватися».

Додає, що в лютому 2022 року захоплено спостерігав, як люди в біді об’єдналися, робили «коктейлі Молотова», звозили картоплю з підвалів, варили суп, щоб нагодувати інших.

— Ми зараз усі любимо слово «незламність». Так от, незламність — це не про не зламатися, а про не дати себе зламати. Для цього єдність, яка була 2022 року, має залишитися й бути лейтмотивом міста.

Андрій Олексієнко — співзасновник громадської організації «Бо можемо», засновник благодійного фонду «Дах Чернігів», який залучає кошти для відбудови.

До повномасштабного вторгнення Андрій був весільним і сімейним фотографом. Коли російські війська відійшли від Чернігова, зробив серію фоторепортажів про людей (переважно літніх), які втратили своє житло. Ця тема його зачепила, і він вирішив долучитися до відбудови, а у травні 2022 року заснував для цього благодійний фонд «Дах Чернігів».

Чоловік був одним із перших, хто відгукнувся на допис Андрія Галюги про те, що потрібні люди для розбирання завалів і відновлення будинків. Він долучався до таких толок, а ще фотографував їх і ділився світлинами в соцмережах. Завдяки цьому до справи доєдналося багато людей, і наприкінці літа 2022 року постала потреба зареєструвати громадську організацію. Так Андрій Галюга й Андрій Олексієнко стали співзасновниками «Бо можемо».

Андрію важливо відбудовувати Чернігів не тільки тому, що некомфортно бачити розбомблені вулиці, а й тому, що вважає будинок не просто майном, а частиною життя. Каже, знає літню пару (чоловікові — 82, жінці — 74 роки), будинок якої згорів ущент. Але вони не переїжджають до родичів, а живуть у погребі, бо їм важливо залишатися на своїй землі, удома.

Під час волонтерства чоловік помітив, що людям, дім яких зруйнований, особливо важливо допомогти зробити перші кроки для його відновлення.

— Коли ми привозили матеріали, люди якось трошки оживали. Вони починали вірити в те, що відновлення можливе. А чому важливо відновлювати? Тому що це життя.

Валерій Зубков — засновник благодійного фонду «Фенікс-Україна», який займається відбудовою. Особливість організації в тому, що її волонтери беруться за складні руйнування, де не можна зарадити ремонтом, а доводиться зводити будинки наново.

Коли почалася повномасштабна війна, Валерій був за кордоном на заробітках. Повернувшись навесні 2022 року, волонтерив в організації, яка займалася відбудовою. Згодом вирішив, що пора заснувати свою, і так з’явився фонд «Фенікс-Україна». Для того щоб почати його роботу та створити сайт, продав свій автомобіль.

Валерій із Полтави. Оскільки окупанти до неї не дісталися, він вирішив приїхати відбудовувати Чернігів і його околиці.

— Чернігівщина — це саме той край, який відстояв себе. [Люди тут] відстояли себе й довели, що вони мужні. І [тому] я приїхав відбудовувати Чернігівщину.

Продовжувати волонтерську діяльність допомагають благодійники, які бачать дописи про виконану роботу й підтримують фінансово.

— Чесно, друзі та мій брат — це все фінансування. Мої запаси вже [вичерпалися]. Якщо хтось каже, що ми заробляємо гроші, то нехай це буде на його нечесному язику.

Окрім шести будинків, які будують з нуля, волонтери «Фенікс-Україна» долучаються до дрібніших завдань, як-от вставити вікна. Допомагають сім’ям, які не можуть відновити зруйноване житло самотужки. Одна з таких — багатодітна родина Ірини, над будинком для якої працюють з весни 2023 року. Його планують завершити до початку зими.

До лютого 2022 року в будинку Ірини жило дев’ятеро людей, і кожен мав свою кімнату. Коли почались обстріли й російські військові наступали, жінка з дітьми поїхала на захід України, а коли повернулася, застала дім зруйнованим. Спершу сім’я взялася відновлювати його самотужки, а згодом дізналася про «Фенікс-Україна» та звернулася по допомогу. Ірина вдячна волонтерам, які щосуботи приїжджають допомагати:

— Хлопці й дівчата — молодці, я не знаю, що б ми без їх робили. Своїми силами ми б такого результату не достігли, як з їми. Тому я дуже вдячна їм за те, що вони нас піддержують, нам дають поштовх щось робити.

До відбудови, якою займається «Фенікс-Україна», долучаються волонтери і з України (Києва, Житомира, Черкас), і з інших країн (США, Австралії, Румунії, Франції). Деякі приїжджають навіть зі своїми інструментами. Дізнаються про фонд завдяки соцмережам і сайту. Так доєдналися Майк і Ребекка, які допомагають відбудовувати житло Ірини.

Волонтер Майк разом зі своєю собакою приїхав у Чернігів із Франції. Він фотограф, і це його перший такий досвід. Оголошення про потребу в допомозі під час відбудови знайшов в інтернеті:

— Я думаю, те, що я маю друзів в Україні, вплинуло на те, що я відчував зв’язок з тим, що тут відбувається. Я роблю це (волонтерю. — ред.) тому, що люди потребують допомоги, а я хочу допомогти. Нескладно дивитися новини, що відбувається війна. Для мого покоління це здебільшого щось, що відбувається далеко. Але завдяки тому, що це ближче до мого дому і я маю друзів в Україні, я раптом усвідомив, що можу допомогти, тож роблю це.

Волонтерка Ребекка приїхала з Техасу, що в США. Вона бойова медикиня й після приїзду в Україну більш як півтора місяця допомагала стабілізувати поранених на фронті. Згодом долучилася до відбудови: спочатку в складі волонтерської ініціативи «Сміливі відновлювати», а згодом — у «Фенікс-Україна». Їй важливо було допомогти відбудовувати саме приватні будинки, адже їхні власники однієї миті втратили все й не можуть самі впоратись із цим лихом.

— Я відчула, що потребую допомагати інакше, ніж просто донейтити чи надсилати медицину. У новинах я бачила, як у Маріуполі бомбардуваннями вбивають [дорослих] людей, дітей, немовлят. Це розбивало мені серце, і я мусила приїхати й допомогти особисто. І відчуваю, що найкращий спосіб це зробити — відбудовувати житла. Хоча це важка робота, вона робить мене щасливою, тому що вона важлива. Я допомагаю людям, які цього справді потребують.

Repair Together: волонтерські будівельні толоки й табори

Організація Repair Together з’явилася у квітні 2022 року й почалась із прибирань, розборів завалів і дрібних ремонтів. Тепер у фокусі — відбудова. Особливість Repair Together — поєднання роботи з культурною програмою: концертами, стендапами, майстеркласами. 2022 року ми вже писали про їхню діяльність і вирішили дізнатися, як вона продовжилася і як змінювалась упродовж більш як року повномасштабної війни.

Дмитро Кирпа, співзасновник і голова партнерств у Repair Together, розповідає, що встигли чимало: 

— Нині (станом на кінець вересня 2023 року. — ред.) на різних стадіях завершення будівництва в нас 25 будинків. За цей час ми поремонтували понад 75 будинків і попробирали понад 180 будинків у 19 різних населених пунктах, а також долучили більш ніж 4,5 тисяч людей до різноманітних активностей.

У селі Лукашівка робота команди триває у двох форматах: толоки-прибирання на вихідних, на які з’їжджаються від 150 до 300 волонтерів, та «Інбут» — будівельний табір, який працює щоденно. У ньому залучені й українські, й іноземні волонтери. Станом на осінь 2023 року в різний період до таких таборів долучилися люди вже з 25 країн. Будують з нуля для людей, чиї житла ворог знищив ущент і хто не має змоги їх відновити самостійно.

Окрім приватних будинків, волонтери Repair Together планують відновити й місцевий Будинок культури, адже вважають, що відбудова — комплексна справа. Мало лише відбудувати житла — треба, щоб люди хотіли залишатися в селі, а не виїджали, а для цього важливо створити їм комфортні умови, зокрема доступ до культури.

Дмитро зауважує, що поки що системної відбудови з боку держави не відбувається, тому люди, будинки яких волонтери не відновлюють, пригнічені. Але, на думку чоловіка, уряд зможе повноцінно зайнятися цим питанням, коли справиться з головним теперішнім завданням — перемогти ворога, деокупувати наші землі. Допоки цього не сталося, волонтери підставляють плече й допомагають. І природно, що вони не можуть встигнути допомогти всім одразу.

— Не розумію, які до нас можуть бути претензії. Волонтери ставлять своє життя на паузу, щоб сюди приїжджати й будувати.

Дмитро побоювався, що 2023 року шок від повномасштабної війни минув і люди менше долучатимуться до волонтерства. Але побоювання виявилися даремними, адже кількість волонтерів не зменшується: приїжджають і ті, хто вже мав такий досвід, і нові люди.

— Запит на корисну діяльність величезний, набагато більший за те, що ми можемо зробити, тому ми плануємо й надалі розвивати нашу організацію.

На його думку, відбудова дає надію не лише тим, чиї будинки доводять до ладу, а й волонтерам, які можуть відчути себе корисними та бути частиною спільноти.

— Це (волонтерство в Repair Together. — ред.) дає можливість тисячам людей відчувати єдність, солідарність і трошечки відволікатися від того стану, у якому всі ми перебуваємо.

Серед волонтерів є і хлопці, і дівчата. На жаль, не обійшлося без стереотипів. Дмитро розповідає, що від місцевих і хлопців-волонтерів проскакували фрази на кшталт: «А що тут роблять дівчата? Хай підуть кави принесуть». До розвіювання міфу, що будівництво — лише чоловіча справа, співзасновниця Repair Together Дарія Косякова підійшла творчо. Вона заснувала підпроєкт «Велике Дівництво», суть якого в тому, що один із будинків зводять лише дівчата.

Дмитро зауважує, що близько 40 % волонтерів, які приїхали на табір до Лукашівки, — іноземці.

— Вони пройшли надзвичайно великий шлях для того, щоб приїхати сюди й допомагати бабі Наді, бабі Валі, бабі Ніні будувати домівки. З одного боку, це тішить, а з іншого — ми спостерігаємо, що багато людей [в Україні] чомусь вважають це не своєю справою і долучаються не так, як могли б. Тому ми закликаємо всіх трошечки виходити із зони комфорту, долучатися до різноманітних спільнот (не тільки нашої) і брати активну участь у розв’язанні взагалі актуальних питань. До речі, це не тільки війна. Є багато інших питань, які можна подолати тільки завдяки єдності й активності. Тож, будь ласка, долучайтеся до нас.

На кожному об’єкті, крім 10–15 волонтерів, є один-два майстри.

— Майстрам ми платимо, але це все одно не ринкові зарплати, а радше символічні. І люди, які до нас долучаються, радше мають ціннісні й ідейні погляди та вважають за потрібне долучатися до таких таборів, спілкуватися з людьми, ставати частиною спільноти й допомагати людям, які самі собі допомогти не можуть.

Гроші на операційну діяльність команди Repair Together, яка нині складається із 24 людей, організація залучає лише з-за кордону, адже українське суспільство зосереджене на підтримці армії.

Дмитро впевнений, що йдеться про більше, ніж відновлення майна. Важливо, що люди, будинки яких зруйновані, відчувають, що вони із цим горем не наодинці, що їх не полишили, що їм готові допомогти ті, від кого вони цього могли й не сподіватися.

— Це дозволяє нашій нації і взагалі всьому нашому поколінню відчувати, що ми зможемо перемогти насамперед завдяки єдності.

Село Крути: двічі затримати наступ ворога

29 січня 1918 року під селом Крути на Сіверщині відбувся бій між українцями та більшовиками. Наступ ворога на Київ затримали кілька сотень людей, більшість яких були молодими курсантами. Росіяни розстріляли тих, кого взяли в полон. Павло Тичина, до речі, присвятив їм поезію «Пам’яті тридцяти».

Олег Бузун — очільник Крутівської громади. Він має історичну освіту й вважає, що паралелі між боєм, який стався понад 100 років тому, і подіями перших днів повномасштабного вторгнення Росії 2022 року — очевидні: знову вороги — росіяни, знову вони йшли на Київ і знову їх було вдесятеро більше, ніж українців, які захищалися. І головна паралель: як і тоді, 1918 року, під Крутами вдалося затримати наступ окупантів.

У перші дні повномасштабного вторгнення 30 місцевих чоловіків на два дні зупинили рух колон російської техніки, поваливши дерева на їхньому шляху. Військовим РФ довелося шукати способи, як об’їхати, адже завали тяглися приблизно на 200 м.

— На декілька днів зупинивши колону, ми дали змогу Києву розібратися з Гостомелем, житомирським напрямком і не отримати шаленого натиску звідси, з півночі України. Не давши змоги русні захопити Ніжинський гарнізон, вони мали час організувати належним чином оборону. На блокпосту в Ніжині 26-27 [лютого] була вже не тільки територіальна оборона, а й БТРи, танки. У першу ніч [у тероборонівців] були тільки автомати. Тобто Крути — це історична сакральна українська локація, місце сили й місце нестерпної ворожнечі з нашим одвічним ворогом, а ще — упевненої боротьби проти зазіхань на самостійність України.

Олег каже, що небезпека змотивувала Крутівську громаду мобілізувати сили, а не панікувати: у селі створили осередок територіальної оборони, організували забезпечення людей продуктами. Спочатку вони розвозили хліб, потім місцевий фермер безкоштовно розвозив молоко, згодом налагодили постачання м’яса та інших продуктів. За пріоритетами розподіляли пальне, яке виділили Ніжинська військова адміністрація: спочатку лікарням, потім — на розвезення продуктів, і в останню чергу — на решту потреб.

— Ми постійно коригували пересування росіян. У нас в основному жінки знімали, навіть на прив’язаний скотчем до рослин мобільний телефон.

Олег і старости громади пішли в територіальну оборону. Їхні обов’язки розподілили між собою управлінці, які залишилися в громаді. Одне із сіл громади з назвою Хороше Озеро близько тижня було під окупацією.

— У нас пограбовані були всі магазини, сільська рада, [окупанти] забрали весь інструмент, бензопили. Таке своєрідне: у Хорошому Озері був сейф, і вони, мабуть, довго його там чимось відпилювали. Там у нас із дня села залишилася п’ятилітрова баклажка горілки. Думаю, для них це був своєрідний бонус. Але й розуміння того, що в українців не допивають на свята до останньої краплі.

Коли українські захисники вигнали окупантів з-під столиці, ті мали повертатися тим самим шляхом через Крути. Але міст у Крутах підірвали, і вони обійшли село. Олег каже, що ставлення росіян до місцевого населення в перші дні вторгнення й після поразки під Києвом різнилося. Якщо спершу йшлося про крадіжки, то далі — про вбивства мирних людей і прицільне руйнування будинків.

— Відходячи, коли отримали стусанів під Києвом від ЗСУ, вони мали інший настрій. І ми знаємо, що багато сіл і міст України постраждали. Тому можемо впевнено сказати, що зруйнований міст вберіг самі Крути й нашу територіальну громаду від руйнувань під час відступу рашистів (росіян. — ред.).

Міст важливий для пересування людей, постачання продуктів і логістики місцевого агробізнесу, тому відбудовувати його громада почала відразу ж після відходу окупантів. Надіслали звернення та звіти у відповідні інстанції, але розуміли, що цей процес може затягнутися, адже критичних руйнувань там, куди дісталися вороги, багато. Тож узялися за відновлення моста самотужки. На цю справу пішло 500 тис. грн. Частину коштів виділили з місцевого бюджету, а ще частину дали місцеві фермери та інші підприємці.

— Є таке слово «толока», його використовують під час будівництва сільської хати. Ну от так у селі Крути ми зробили толоку й своїми силами відновили цей міст.

Олег порівнює Сіверщину з північним ружебем із популярного американського серіалу «Гра престолів», у якому королівства загрожені з півночі.

— [Сіверщина —] це наш український Вінтерфел, а водночас — мальовнича область, яка заслуговує тільки на позитив, на розвиток і на успіх.