Як відновлюють Київ

Завдяки зусиллям сил оборони та жителів довколишніх населених пунктів, яким випало взяти на себе основний натиск ворога з півночі, столицю вдалося вберегти. Та росіяни продовжили і продовжують нищити інфраструктуру й тероризувати киян і гостей міста постійними обстрілами.

Станом на початок 2024 року прямі збитки, які Росія завдала Києву, в загальному оцінюють у понад $2 млрд. Обстрілами пошкоджено близько 800 житлових будинків, 122 заклади освіти, 18 — охорони здоров’я і 17 — соціальної сфери. Оскільки така інфраструктура закриває базові потреби містян, вона потребує якнайшвидшого відновлення. Водночас робити це треба поступово, щоб уникнути ризиків неякісної чи й незаконної забудови. Не менш важливе створення мережі укриттів, що будуть доступні під час кожної повітряної тривоги і пристосовані для маломобільних груп населення.

У межах проєкту «Відновлення міст» архітекторка й громадська діячка Анна Кирій розповіла про візію Києва, законодавчі зміни в його відновленні й те, чи швидка відбудова — це завжди добре. Заступник міністра з питань стратегічних галузей промисловості України Тимур Ткаченко — про стратегічне оновлення укриттів. А жителька відновленої всього за десять місяців багатоповерхівки Олена Чумакова — про важливість ініціативних груп і вміння об’єднатися заради спільної мети.

Архітекторка про відбудову й забудову

Анна Кирій народилася й виросла в Голосіївському районі, що в південно-західній частині Києва, тож, за її словами, зміни в міському просторі спостерігає ще змалку.

Нині вона обіймає посаду заступниці голови Архітектурної палати Національної спілки архітекторів України — саморегульованого об’єднання сертифікованих фахівців, які затверджують, розробляють і втілюють архітектурні плани. Цю державну структуру створили за європейським зразком у межах умов, передбачених для вступу України в ЄС. На думку Анни, це суттєвий крок для глибшого усвідомлення ролі архітекторів:

— Архітектор має важливу соціальну роль. І він відповідальний перед суспільством за ті проєктні рішення, архітектурні об’єкти, містобудівні проєкти, які він створює.

Саме тому, продовжує Анна, головне завдання Архітектурної палати — відстоювати і захищати права суспільства на безпечний, якісний та естетичний простір, а вже потім — лобіювати права самих архітекторів. Вона вважає, що Україні потрібно напрацьовувати більше важелів впливу, щоб утілювати таку мету. Наприклад, в Європі архітекторські палати можуть не лише оголосити догану колегам по цеху або написати публічну заяву проти якихось неефективних законодавчих рішень чи неякісних архітектурних проєктів, а й самостійно вирішити, кого позбавити сертифіката чи на кого накласти санкції.

— Натомість таких повноважень немає в Архітектурної палати і Спілки архітекторів в Україні. Вірніше, вони є, але їх неможливо реалізувати за законом. Тому що, наприклад, позбавити сертифіката архітекторів ми можемо тільки за рішенням суду, за поданням ДАБІ (нині це ДІАМ — Державна інспекція архітектури та містобудування України. — ред.) і за власною заявою архітектора. Тобто спілка й палата не мають у цьому вирішальної ролі.

Попри законодавчі нюанси Анна переконана, що майбутнє України — за професійними спільнотами. Розкрити потенціал Спілки архітекторів й Архітектурної палати вийде тоді, коли дедалі більше архітекторів сприйматимуть їх не просто як відокремлені державні органи, а як свою інституцію. Таким чином фрази на кшталт «Архітектурна палата чи Спілка нічого не робить» вичерпають себе, натомість з’явиться навичка ініціювати зміни.

На думку архітекторки, успішний приклад згуртованості професійної спільноти й медіа, Асоціації міст України, стейкхолдерів (групи зацікавлених у діяльності певної організації) — те, як у грудні 2022 року вдалося заморозити підписання законопроєкту №5655, котрий активісти та ЗМІ прозвали містоґвалтівним. Цей документ обсягом у понад 500 сторінок був доповненням Закону «Про регулювання містобудівної діяльності». Суперечливий законопроєкт почали обговорювати з 2021 року. А від грудня 2022-го його передано на підпис президенту.

Небезпека законопроєкту №5655 у такому вигляді, як його спочатку пропонували, пояснює Анна, полягала у зменшенні обмежень для забудовників Києва. Наприклад, вони могли залучати не одного архітектора, котрий відповідав би за проєкт від початку й до кінця, а різних виконавців на будь-якому етапі будівництва. Натомість потреби громад та архітекторів залишалися без належної уваги.

— Якщо в таких правилах займатися відновленням міст, то в нас знову буде диктат забудовника, що ми бачимо і в закриванні [річки] Либеді в колектор, і в порушенні всього містобудівного законодавства, і в будівництві, і в руйнуванні нашої культурної спадщини, тому що вони все це роблять за законом.

Альтернативою законопроєкту №5655, який так і не ухвалили, є містобудівний кодекс України. Його фінальна редакція з’явиться 2025 року. Робоча група визначила кілька основних цілей для нового кодексу:

– зібрати й кодифікувати українське законодавство, пов’язане з містобудуванням, в єдиний комплексний законодавчий акт;
– знайти баланс між усіма сторонами, задіяними в міському розвитку, щоб забезпечити рівні можливості для всіх;
– адаптувати українські стандарти міського розвитку відповідно до європейських практик;
– створити безпечні, функціональні, екологічні й естетично привабливі міста.

Анна розповідає, що робоча група вже близько року працює над розробкою цього кодексу на волонтерських умовах. До неї ввійшло близько 70 різних організацій, зокрема й забудовників. Таким чином є можливість дійти спільного рішення, що врахує інтереси та права всіх учасників процесу будівництва.

Анна ділиться, що часом містобудівний кодекс вважають зайвим ускладненням, коли йдеться про відновлення зруйнованої чи пошкодженої інфраструктури. Насправді, продовжує вона, за кордоном будівництво має значно більше бюрократичних процедур. В Україні ж воно відбувається переважно в кілька кроків:

– архітектор створює проєкт;
– якщо це багатоповерхові та складні об’єкти, то на етапі проєктування їхню документацію перевіряють експертні організації, визначені Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України (для споруд, що мають менш як чотири поверхи експертиза потрібна лише в окремих випадках);
– замовник через цифрову систему отримує дозвіл на будівництво й розпочинає його.

Анна не заперечує, що варто залишати можливість швидкої відбудови. Це допомагає містам відновлюватися й покращує ментальний стан місцевих жителів. Загалом же політика містобудування — не місце для швидких рішень. Поступове відновлення дає переваги, яких не отримати поспіхом. До прикладу, на відновленому за два тижні дитячому майданчику могли гратися діти, та Анна звертає увагу й на зворотній бік справи:

— Чи не була би більшою цінність, якби ми запроєктували процес, бачили карту стейкхолдерів, учасників, таймлайн, графік, процедури закупівель та ухвалення рішень? На це ми б витратили більше часу, але в нас би був уже якийсь завершений результат, по якому можна аналізувати й робити наступні проєкти.

Для Анни візія Києва — вічне місто, яке здатне вистояти й відновитися за будь-яких обставин. Адже, на думку архітекторки, його формують передусім не будівлі, а люди та історії (як давні, так і сучасні):

— Мені здається, що вертикаль нашої Оранти і горизонталь Дніпра — це те, що балансує і тримає. І є безліч міфологічних історій від того, що був Кий, Щек, Хорив і їхня сестра Либідь. Що прийшов Андрій Первозваний, поставив хрест і сказав: «Тут буде велике місто». Лиса гора наша, оповита різними історіями. У нас міфів про це місто так багато.

Архітекторка звертає увагу і на потребу постійної та належної турботи про архітектурну спадщину столиці. Закарбовану в різних спорудах розповідь про Київ потрібно вміти берегти й розвивати паралельно з сучасним образом столиці.

На думку Анни, українське суспільство навчилося більше осмислювати те, як Росія використовувала різні інструменти (шоу-бізнес, телебачення тощо), аби нищити нашу культуру. Але воно потребує більше розмов про сплановані і проплачені незаконні забудови, коли нищать матеріальну культурну спадщину України, якої ніколи не повернеш.

— Найбільший архітектурний злочин — це руйнування будівлі, у якій був осередок міської культури. Наприклад, 19-й павільйон на ВДНГ, там був «Кураж Базар». Простори, де прижилися нові практики, які насправді беруть своє начало в нашій історичній пам’яті, треба плекати, а не знищувати. 

Один із напрямів розвитку Києва, вважає Анна — простори, що органічно впишуться у світову культурну мережу:

— Коли Терещенки (рід, представники якого були одними з найбільших українських меценатів XIX–XX ст. — ред.) будували оперний театр, вони знали, що зірка світова приїде в класну залу. […] Якщо ти хочеш вписати своє місто на культурну мапу світу, щоб до тебе приїхали найкращі музиканти й зіграли тут найкращі свої твори, і щоб цей спів лунав, для них треба побудувати найкращі зали, куди вони приїдуть.

Укриття: статистика, будівництво й інклюзивність

Очолювати стратегічний напрям захисних споруд Міністерство з питань стратегічних галузей промисловості України розпочало в червні 2023 року. Це сталося після інциденту, що трапився на початку того ж місяця. Тоді під час повітряної тривоги укриття поліклініки в Деснянському районі Києва було зачинене, через що внаслідок російського обстрілу загинуло троє людей, які так і не змогли потрапити в безпечний прихисток.

Причиною цього випадку Тимур Ткаченко, заступник міністра з питань стратегічних галузей промисловості України, вважає те, що за десять років війни з РФ усе ще відсутній комплексний підхід до облаштування мережі укриттів:

— Неприємно усвідомлювати, але ми маємо собі чітко сказати: питання [укриттів] не було в пріоритеті з 2014 року. І, на жаль, воно не було в пріоритеті з лютого 2022-го.

Щоб запобігти подібним випадкам, укриття офіційно визнали стратегічними об’єктами, а Мінстратегпром почало контролювати й координувати приведення їх до належного стану. А ще ініціювати створення нових: станом на вересень 2024 року, каже Тимур, 62 180 захисних споруд закривають потребу в захисті лише близько 50 % населення України.

Важливо було не просто почати ревізію, пригадує заступник міністра, а й систематизувати всю інформацію про вже наявні укриття. Так створили портал «Залізне укриття» — ресурс, де щодня оновлюється список таких захисних об’єктів по всій Україні (загальна кількість, уже відремонтовані й ті, які планують привести в належний стан до кінця поточного року). Також можна побачити діяльність своєї громади, додає Тимур:

— Найголовніше, що там є, — це зведена інформація в режимі онлайн від громад, яка оновлюється кожного дня у вигляді таблиці. І кожен охочий громадянин, виходячи з того, де він проживає, може подивитися найближчий ремонт і зрозуміти приблизно, скільки коштів витрачено, коли буде зроблено і т.д.

На думку Тимура, портал корисний і антикорупційним органам, адже в описі до кожного об’єкта зафіксовано виділений на нього бюджет, поточний стан і тип робіт. Тож зібрана інформація може стати підставою для додаткової перевірки.

— До червня 2023 року жодна інстанція в Україні, жодна структура, жоден центральний орган виконавчої влади не знав повністю об’єм коштів, який витрачається [на укриття].

Окрім ревізій і нарад, команда Мінстратегпрома пропонує освітні матеріали, які допоможуть краще розуміти, якими мають бути укриття:

– «Залізне укриття» — про облаштування укриттів (типи споруд, державно-будівельні вимоги, архітектурні рекомендації тощо).
– «Залізна безбар’єрність» — про те, як створити інклюзивне укриття. За словами Тимура, цей посібник особливо потрібний, адже станом на 2024 рік лише 7,76 % захисних споруд адаптовані до потреб маломобільних груп населення.

Врахувавши трагічний досвід 2023 року із зачиненим укриттям, ще одна розробка й ініціатива Мінстратегпрому — національний чат-бот Open Shelter Bot. У нього можна надіслати координати захисної споруди, що не працює під час повітряної тривоги або де не створено належних умов. Усі скарги надходять головам районних адміністрацій, що розв’язують проблему на рівні громади. Ідея чатбота виникла як швидка реакція на потребу українців сповіщати про стан укриттів, тому й платформою обрали телеграм. Проте, зазначає Тимур, їхня команда визнає небезпеки використання цього месенджера, тож не відкидають вірогідності пошуків альтернативи.

За рік роботи Мінстратегпрому вдалося покращити стан близько 7 000 укриттів. Серед районів Києва найкращі результати має Дарницький: ремонтні й будівельні роботи завершили на майже 80 об’єктах. На думку Тимура, таких показників вдалося досягнути завдяки активній залученості місцевої райдержадміністрації і їхньому вмінню залучати як бюджетні, так і фондові кошти.

Укриття школи № 305

Тимур наголошує, що відновлювати та зводити захисні споруди особливо важливо у віддалених районах, на кшталт Дарницького:

— Якщо говорити про центр [Києва], там є багато станцій метрополітену, де можна укритися. Тут [же] поруч нічого немає.

У спеціалізованій загальноосвітній школі № 305 навчається близько 1300 дітей. Невідповідність тамтешнього укриття задекларованому стану виявили під час однієї з перевірок захисних споруд столиці. До 2022 року це був невідремонтований підвал, що використовували як склад.

Спільними стараннями Мінстратегпрому й місцевого керівництва в колишньому сховищі провели вентиляцію й облаштували кілька кімнат, де під час повітряної тривоги можна продовжувати навчання. Усього на укриття, площею 800 м², витратили ₴3,6 млн державного бюджету, каже Тимур:

— На мою думку, це не є дуже великими коштами, оскільки тут не було ні вентиляції, ні ремонту. І взагалі ми приходимо до того, що дуже важливо мінімізувати витрати на укриття, оскільки коштів у країні не так багато, а укриттів потрібно зробити дуже багато.

Укриття «Академії здоров’я людини»

Захисну споруду однієї з лікарень Дарницького району звели ще за часів СРСР. Попри протирадіаційний статус, каже Тимур, вона не була повністю безпечною, що поширено серед укриттів такого типу:

— Радянські сховища робилися за принципом «багато металу й бетону», тому що не жалілося, не рахувалося [ресурсів]. […] Такі об’єкти, як правило, захаращені в Україні. На балансі фонду Державного майна України сьогодні таких близько 800, і всі вони потребують ремонту.

Лікарняне укриття площею 500 м² відновили без державних коштів. Голова райдержадміністрації Дарницького району та голова Київського міського медичного центру «Академія здоров’я людини» змогли отримати фінансову допомогу від UNICEF.

Оновлене укриття адаптоване до потреб медичного закладу й сучасних вимог Міністерства охорони здоров’я. Тут є лікарняні кабінети, медпункт, санітарні кімнати, кімнати для харчування, а також операційна. Під час обстрілів в захисній споруді може перебувати близько 500 пацієнтів, які проходять стаціонарне лікування.

Як згуртованість допомагає відновлювати

27-поверховий будинок на проспекті Валерія Лобановського, 6А постраждав одним із перших у Києві, коли розпочалося повномасштабне вторгнення. Російська ракета влучила у 20-й поверх, розтрощила п’ять квартир, а загалом пошкодила 16. Вибухова хвиля розійшлася двома поверхами нижче й вище. Від цього споруда почала просідати, а частини будівельних плит — звисати з фасаду. Тож постраждали ледь не всі квартири: з помешкань вилетіли вікна, двері, різні  речі, що були у вжитку людей, пошкодився новий ремонт.

Жителька цієї багатоповерхівки й учасниця ініціативної групи з її відновлення Олена Чумакова була за містом під час того обстрілу, тож про руйнування дізналася зі спільної групи будинку:

— Зранку [26 лютого 2022-го], десь о 8-й, по-моєму, був цей прильот. У нас прям одні з людей виставили відео з дитячої кімнати, це з постраждалої квартири […]. Взагалі нічого не зрозуміло, істерика в чаті. Я цей день провела як у тумані, просто відповідала на телефонні дзвінки своїх друзів і рідних, що я жива-здорова, а що з моєю хатою — не знаю.

Більшість мешканців 27-поверхівки евакуювалися ще в перший день повномасштабного вторгнення. Утім, пригадує Олена, навіть після влучання деякі люди залишилися. Вони могли кудись поїхати, але не хотіли покидати свій дім, тож мешкали в будинку без опалення, водопостачання й електроенергії. Навіть самостійно розбирали подвір’я, завалене речами, цеглою, плитами й уламками меблів:

— Знаходили фотографії, дитячі малюнки, і прям викладували в чат — «чиє [це]?», «чиє?», «чиє?». Деякі [мешканці] зруйнованих квартир, хто був у Києві, але в іншому місці, приїжджали теж. Я спілкувалась [з жителями], які казали: «Ой боже, знайшли ботіночок дитячий, а другого немає». І беруть навіть той один ботіночок. Люди в шоці. Вони це все купували у ті квартири, які зруйновані; тільки-тільки позаїжджали.

За кілька тижнів після прильоту в чаті жителів почали говорити про те, як відновити будинок. Олена каже, що особливо не надіялися на швидку державну допомогу, адже Київ був усе ще під загрозою захоплення, тож і пріоритет у такому випадку — оборона.

Жінка та ще шість жителів будинку почали організовувати покроковий план того, що потрібно для відновлення і як його втілити. Каже, не довелося навіть розподіляти обов’язки:

— Оце такий приклад самоорганізації, коли кожен каже: «Я тут розуміюсь, я це буду робити». Той юрист — займається паперами. Той будівельник, той займається цим, я займалася загальною організацією, щоб усіх зібрати.

Таку згуртованість і єдність Олена пояснює кількома причинами. Перша — їхнє житло постраждало одним із перших, усього на третій день повномасштабного вторгнення. А коли всі налякані, каже жінка, то й легше об’єднуються. Другою причиною є внутрішнє правило чату жителів багатоповерхівки — не сваритися до перемоги.

— Ворог тільки й чекає, що ми тут один одному глотки перегриземо. Це не можна допускати, не можна робити [йому] такий подарунок. І тому ми маємо бути об’єднані, які ми були на початку війни, і зустріти перемогу об’єднаними.

Найперше, що було потрібно для початку відбудови — розібрати завали. Мешканці близько 70 % квартир здали кошти в житловий фонд, щоб оплатити роботу працівників — зібрали майже ₴1,1 млн. Технічну частину розбирання завалів на верхніх поверхах очолив будівельник за фахом і голова компанії, яка обслуговувала багатоповерхівку.

— У нас один пожежний ліфт працював. На цьому ліфті все будівельне сміття таскали хлопці на руках й у двір складали.

Завершили розбирати завали на початку травня 2022-го. Солом’янська райдержадміністрація змогла виділити вантажні машини, якими й вивозили сміття з двору. Олена пригадує, що їх було щонайменше п’ятдесят. Також будівельна бригада змогла укріпити конструкції, що не давали впасти верхнім поверхам.

Далі ініціативна група планувала збирати гроші й залучати допомогу фондів, щоб оплатити й реконструкцію будинку. Та тоді їхню багатоповерхівку та ще десять найбільш постраждалих у Києві вирішили відновлювати державним коштом.

— Ми не розраховували на державу, на місто. І коли нам сказали: «Мабуть, вас будуть реконструювати за рахунок міста». Ми такі: «Як?». Я просто хочу сказати, що під лежачий камінь вода не тече. Коли ти дієш, завжди тобі допомога прийде. […] І я знаю з життєвого досвіду, що коли ти дієш, завжди у тебе все вийде.

Завдяки проробленій роботі реконструкцію вдалося розпочати ще на початку літа 2022-го, а також встигнути загерметизувати будівлю до перших холодів.

Експертиза показала, що кілька верхніх поверхів неможливо відновити. Щоб убезпечити весь будинок від повторного руйнування, їх вирішили повністю розібрати й відбудувати наново. Це, на думку Олени, теж постраждалі квартири від дій РФ, як і ті, куди безпосередньо влучило.

Уся реконструкція — підготовчі роботи, демонтаж верхніх поверхів, будівництво нових тощо — тривала десять місяців. Протягом усього періоду в багатоповерхівці залишалися її мешканці.

— Домовились, що ми будівельникам не заважаємо, і нам дозволили жити в будинку. Ми жили і сказали, що свердліть хоч цілодобово, як хочете. Вони огородили, де небезпечна зона. І ми обходили з іншого боку, щоб по голові нічого не попало.

Навіть колір для фасаду, пригадує Олена, робітники добирали тиждень. Результат вийшов настільки вдалим, що почали поширюватися англомовні й російськомовні матеріали, буцімто будівля ніколи й не була пошкоджена. По докази до Олени звернулася агенція France-Press: жінка надсилала їй фотографії, де видно, як щотижня з’являється новий поверх, а наприкінці 2022 року будинок було повністю відновлено.

Олена вважає, що ініціативні групи зруйнованих чи пошкоджених будівель — потужний важіль впливу. Саме за допомогою таких об’єднань легше знайти фінансування й отримати державну допомогу, комунікувати з мешканцями й гуртувати їх. Поки наші захисники й захисниці боронять Україну на фронті, цивільне населення має підтримувати одне одного та дбати про спільний добробут, каже жінка:

— Я вважаю, що ми як народ маємо бути активними. Пасивні — то раби, розумієте? А якщо ми хочемо, щоб у нас було круто в країні, ми маємо все-таки брати владу у свої руки.