Як відновлюють Охтирку

У попередніх матеріалах проєкту «Відновлення міст» ми розповідали про те, як після обстрілів росіян українці відбудовують Харків, Чернігів, Миколаїв і населені пункти на північ від Києва. Сьогодні розкажемо про ще одне місто, яке оговтується від наслідків повномасштабного російського вторгнення, — Охтирку, що на Слобожанщині.

Колись Охтирка була селищем, де жили козаки. Містяни досі офіційно використовують поділ на сотні, говорячи про райони свого міста, — таких сотень усього десять. Пізніше в Охтирці розвивалися ремесла й торгівля — відтоді залишилися будівлі в історичному центрі. Новий виток історії місцевості пов’язаний із видобутком нафти (Охтирський нафтопромисловий район дає 50 % із усього видобутку цієї сировини). Зокрема, найбільшого річного видобутку цієї копалини в місті досягли 1990 року. Ще один із важливих маркерів Охтирки — на початку XX століття тут народився письменник Іван Багряний, текстами якого зачитується й сучасна молодь.

Охтирка — місто на межі Полтавщини та Слобожанщини, розташоване рівновіддалено від Харкова, Сум і Полтави. Воно було на шляху російської армії під час повномасштабного наступу в лютому 2022 року. За понад місяць боїв ворог не зміг його окупувати, але дуже поруйнував, через обстріли загинуло багато людей.

Розташування Охтирки приблизно за п’ятдесят кілометрів від кордону з РФ впливає на темпи її відновлення. Про те, що вдалося зробити вже та які плани надалі, розповідають представники місцевого самоврядування й небайдужі містяни.

Як відновлення бачить міська влада

Павло Кузьменко — міський голова Охтирки, за освітою лікар. До того, як обійняти цю посаду, працював завідувачем травматологічного відділення в районній лікарні. Він із командою залишався в місті під час повномасштабного вторгнення РФ, хоча для нього, як представника місцевого самоврядування, це могло бути небезпечно, якби російські війська окупували Охтирку.

— Коли я на камерах побачив, що ворожа техніка їде по наших клумбах, усе стало зрозуміло. Далі ми як орган місцевого самоврядування і я як патріот нашої країни зрозуміли, що є два варіанти: або захищатися, або нас уб’ють.

Павло наголошує: хоч Охтирка суттєво постраждала, але окупованою не була. Місцеві бачили, як українське військо чинило опір, а водночас — як ворог намагався стерти місто з лиця землі.

— Наше місто було зруйноване, зруйноване як помста за те, що ми не пропустили ворога через нього.

Перші обстріли почалися 25 лютого 2022 року: РФ використала касетні боєприпаси по дитячому садку, де ховалося багато цивільних. Наступного дня обстріли посилилися:

— На наше місто скинули три термобаричні бомби. Місто здригнулося, і, здається, не було жодного куточка, де б хтось вважав себе захищеним.

Оскільки поранених було багато й медики потребували підмоги, у перші дні Павло взявся оперувати.

— Працюючи 20 років лікарем, я рятував людське життя й людське здоров’я, яке було втрачене внаслідок авіатрощ, побутових травм і таке інше, а тут нас прийшли вбивати.

Окупанти знищили Охтирську ТЕЦ 3 березня, залишивши місто без тепла й електроенергії. Це було спонукання до покори, вважає Павло. Попри те що біля міста йшли бої, усі, хто вирішив евакуюватися, мали таку можливість. Павло каже, що спеціально не домовлялися про зелений коридор, бо тоді ворог дізнався би про дорогу, якою виїжджали автобуси із цивільними, і почав би її обстрілювати. Представники місцевого самоврядування розподілили між собою зони відповідальності, як-от евакуація, забезпечення пенсіонерів, харчування військовиків, і так удалося давати собі раду в цій непростій ситуації.

За підрахунками місцевої влади, до кінця березня 2022 року з міста виїхало близько 25–26 тис. людей. Проте станом на 2024 рік більшість із них повернулася. Павло каже, що підрахунки ведуть також неочевидними способами:

— Оскільки діти всі навчалися онлайн, ти не можеш знати, вони у твоїй громаді чи ні. Але коли благодійні організації надавали різні смаколики, то ми їх видавали особисто. І от заїхав благодійний фонд і привіз дві фури цукерок. Ми роздали їх дітям і порахували, що в нас більш як 6 тис. дітей. Із 7200 [зареєстрованих] дітей більш як 6 тис. дітей у місті — супер. Значить, їхні батьки також до нас повернулися, їхні дідусі й бабусі також тут.

Павло зазначає, що не бачить нічого поганого в тому, що деякі люди вирішили не повертатися до кінця повномасштабної війни. Адже небезпека не минула, усе ще є обстріли й загроза повторної спроби окупувати місто.

Коли сили оборони відігнали ворога з-під Охтирки, на нараді за участі очільника військової адміністрації, де йшлося, зокрема, про відновлення, Павло закликав відбудовувати лише критичну інфраструктуру й цивільні житла. Розповідаючи про це, він використав метафору, що країна — великий організм, а міста — його органи, тож зараз потрібно створити умови, щоб вони могли функціонувати — ні більше ні менше.

— Ми не розпорошуємося на відновлення того, без чого сьогодні можемо прожити. Наше завдання — зробити серйозний грануляційний вал, відмежуватися від тієї надпотужної інфекції, від того ворога, а вже після того ми будемо відбудовувати весь організм.

Павло вважає, що держава мала би більше залучатись у відбудову ТЕЦ, але обмежилася фінансовою підтримкою.

— Чомусь усі вважали, що відбудова — це дати кошти: проголосували, вам 80 мільйонів [гривень] дали, а ви будуйте.

На думку Павла, такі процеси під час війни мають бути більш централізованими, адже йдеться про непростий об’єкт, де потрібні певні дослідження, фахівці, документація.

— Шановні, коли, не дай боже, когось з ваших рідних чи близьких потрібно буде терміново оперувати, ви зіграйте в демократію. Ви проголосуйте, під яким наркозом це буде робитися. Спочатку зберіть тих, хто повинен голосувать, — це будуть батьки, рідні, сестри, діти; потім — хто буде оперувать, потім — усе інше, то ваш рідний чи близький досить швидко помре. Хтось має взяти в цей час відповідальність на себе.

Павло не заперечує, що міська влада має бути ініціативною в питанні відбудови, але наголошує, що деякі процеси потрібно адаптувати до реалій війни. До прикладу, дозвіл на те, щоб рішення про відбудову ухвалювала не сесія міськради, а виконавчий комітет, пришвидшив справу. З місцевого бюджету виділили кошти на відновлення багатоквартирних будинків, у які були влучання, а також одного з п’яти котлів ТЕЦ. Виявилося, цього поки що достатньо.

— Щоб почати відбудовувати об’єкт типу ТЕЦ, потрібно було зробити схему теплопостачання міста. Адже з того моменту, коли ТЕЦ будувалася, у нас уже перестали існувати організації, які користувалися тим теплом, і відбудувати у всій потужності Охтирську ТЕЦ не треба було.

2022 року місцеве самоврядування Охтирки створило електронну платформу «ЕПКО», щоб систематизувати запити охтирчан і менеджерити донорську допомогу. Її концепція нагадує державну ініціативу Dream, про яку ми розповідали в матеріалі про відновлення Ірпеня. Тільки в Dream реєструються громади, а в «ЕПКО» — люди, чиє житло було знищене чи пошкоджене внаслідок повномасштабної війни, а тоді за посередництва міської влади фонди, благодійні організації та меценати допомагають їм з відновленням осель. Павло підсумовує, що загалом відновлення Охтирки має кілька джерел фінансування: державні кошти на критичну інфраструктуру, місцевий бюджет і допомога благодійних організацій.

Багато мешканців Охтирки стали учасниками державної програми «єВідновлення». Утім, каже Павло, місцева влада відразу натрапила на нестачу людей, які могли б інспектувати житла й оцінювати рівень пошкодження, а це одна з умов отримання цієї допомоги. Також доводилось адаптуватися до численних змін у програмі, яку розробники вдосконалювали відповідно до запитів користувачів. До того ж траплялися випадки, коли люди користувалися допомогою недобросовісно: витрачали кошти не за призначенням чи перепродавали будматеріали. Утім, держава працює над обліком, звітністю і прозорістю, щоб унеможливити подібні ситуації.

Павло радіє, що в Охтирці багато активної молоді, яка планує тут жити й ініціювала проєкт, присвячений майбутньому розвитку міста «Охтирка: урбан-візія».

— Ця молодь була за кордоном. Вони порівнювали [Охтирку] з іншими містами європейськими, з іншими містами українськими й бачили набагато краще, ніж те, що є в нас. Але бачили й те, що наше місто також досить гарне.

На думку Павла, про майбутнє міста варто думати в контексті об’єднаної територіальної громади, яка складалась би з Охтирки й тих населених пунктів, що розташовані в бік кордону з РФ. Він вважає, що це позитивно вплине й на відбудову.

— Це повинна бути одна велика Охтирська громада до прикордоння, громада-фортеця, яка могла б швидко ухвалювати рішення й будувати те, що потрібно, відновлювати, по-новому це все розвивати.

Історія повернення, або Вдома найкраще

До повномасштабного вторгнення в Охтирці жило близько 48 тис. людей. Багато з них виїхало в перші дні вторгнення, коли росіяни почали обстрілювати місто. Та станом на початок літа 2024 року тут перебувало близько 43 тис. жителів, тобто більшість усе ж повернулася додому. Чимало людей скористалося державною програмою «єВідновлення», за якою надавали грошову допомогу на ремонт пошкодженого через бойові дії житла. Одна з них — Тетяна Міхель, яка живе неподалік зруйнованої ТЕЦ. Вона виїхала невдовзі після того, як росіяни знищили цей об’єкт критичної інфраструктури.

— Тут розбите все було. Собак, котів кучу годували. Сусіди поїхали, я тут одна. Оставила [корм], понасипала собакам і котам. Діти позвонили, щоб виїжджала. І поїхала в Полтаву, з Полтави — в Одесу, а з Одеси хотіла додому, [але] мене вкинули в поїзд, і я оказалась в Німеччині.

Тетяна пробула в Дрездені понад рік, але вирішила повернутися, хоча її дім постраждав від обстрілів: вибиті вікна, двері, сильно поруйнований дах. Також через пошкодження вдома спершу не було газу, електрики й води. Родичі допомогли полагодити покрівлю, але після повторного обстрілу та протікала. Каже, повернулася, бо вдома чекав собака, а ще тут — найкраще:

— Ну як, як можна бросить [свою] країну, як оце все можна бросить, ви шо?

Тетяна розповідає, що у травні 2023 року представники ЦНАПу й поліції описали пошкодження її оселі. Коли ж стартувала програма «єВідновлення», вона подала заявку на відшкодування збитків. І вже наприкінці липня держава виділила 200 тис. грн. Цих грошей вистачило на більшу частину робіт, а з рештою допомогли благодійні організації.

— Мені чужі вообщє люди допомогли.

Урбан-візія та вулична культура міста

Павло Ігнатченко — активіст, учасник ГО «Центр розвитку вуличних культур», організатор культурних подій і музикант. 2022 року він ініціював згаданий план розвитку міста «Охтирка: урбан-візія».

Павло вважає, що кожне місто й містечко перспективне й має підкреслювати свою самобутність. Після того як сили оборони відтіснили ворога з півночі України й почали з’являтися новини про відбудову населених пунктів поблизу Києва, він задумався про те, як і коли відновлюватимуть Охтирку.

— Помню, що я дивлюся: в інших містах про відновлення говорять, а ми сидимо. І начебто ми форпост, ми зустріли ворога, дали відсіч, а в нас нічого не відбувається.

Він звернувся до знайомих урбаністів та архітекторів з організації «Міські реформи», які займалися проєктами в Харкові й Києві. Ті запропонували попрацювати над урбаністичною візією міста — своєрідним неформальним посібником, на який можуть спиратися фахівці, що розроблятимуть офіційний генплан. Насамперед ідеться про дослідження переваг і недоліків Охтирки, можливість мешканців висловити думку, а також про визначення стовпів, на яких має будуватися візія подальшого розвитку.

За підтримки міжнародних партнерів «Міські реформи» дали грант команді Павла, і процес запустився. Хоча місцева влада спочатку сприйняла ініціативу скептично, але потім підтримала.

— Вони сначало не сприймали, знаєте, це було як «ну добре, хай займаються чимось, бавляться собі, менше нам мішати будуть». А потім нам, мабуть, удалося пояснити їм, наскільки це важливо для міста. Не для них, не для нас, а взагалі для міста і для його майбутнього відновлення.

Павло називає урбан-візію проєктом спільного бачення, адже до нього долучилися і фахівці, і влада, і місцеві. Щоб усі могли висловитися, придумували різні інтерактивні підходи. Наприклад, люди мали перед собою карту Охтирки й прямо на ній позначали місця, які потрібно покращити: зробити місток на озері, додати велодоріжку, пандус тощо.

— Якщо ми вже говоримо про відновлення, про новітні практики, то варто враховувати думку суспільства. Нічого для Охтирки без охтирчан — оце така була основна теза візії.

У візії врахували й те, що в Охтирці багато аграріїв і малих бізнесів, їм потрібні комфортні умови для роботи. Одним із непростих питань до обговорення були місця, де внаслідок російських ударів загинули люди. Інший напрям візії — збереження й промоція культурної спадщини.

— У сучасному світі промоція — один з важливих складників для залучення туризму передусім, а якщо глобально, то інвестицій і розвитку. Тому що якщо про тебе не знають, то тебе нема.

Працювали також над питаннями дозвілля молоді. Павлові ця тема близька, адже ще 2018 року він ініціював створення скейт-парку, який удалося втілити 2023-го. Акцент на скейтингу зробили тому, що в місті він популярний. Проте Павло називає цей простір універсальним місцем для розвитку вуличної культури, спілкування молоді та своєрідним конструктором, адже той багатофункціональний:

— Коли будували це, ми думали: окей, тут є рампи, але ми ж можемо поставити тут сцену, і це стане, умовно кажучи, танцмайданчиком. Зараз тут стоять тенісні столи, але при великому бажанні ми тенісні столи вбираємо, і тут може бути якась лекційна зала, кінопоказ і таке інше.

Зрозуміло, що близькість до кордону з агресором впливає на все, каже Павло, утім, варто вірити в майбутнє й далі розвиватися, враховуючи ризики.

— Харків’яни мене зрозуміють: найважливіше для нас зараз — не стати забутою окраїною, що це десь там, майже на межі з Мордором.

Відновлення історичних пам’яток

Народний дім

8 березня 2022 року росіяни скинули авіабомби на центр Охтирки. Унаслідок цього постраждало багато історичних будівель, зокрема Народний дім, зведений у стилі ампір на початку XX століття, а 1932 року перейменований на Будинок культури. Це основне місце проведення заходів для мешканців Охтирки та сусідніх населених пунктів, там працюють відділ культури, туризму, молоді та спорту, а також молодіжний центр. Якраз перед повномасштабним вторгненням у приміщенні оновили світло, звук, облаштували студію звукозапису.

Хоча заклад розташований в Охтирці, він належить до сусідньої Чернеччинської громади, яка й вирішила його відремонтувати. Руслан Марченко, один із координаторів відбудови, каже, що станом на початок літа 2022 року вже чимало зробили, зокрема полагодили дах і підготували проєктно-кошторисну документацію, щоб завершити відновлення, коли настануть мирні часи.

— [Ідеться] не про повне відновлення, [бо] щас воно не на часі, а про збереження.

Частину робіт громада оплатила своїм коштом, а також розмістила інформацію про Народний дім на платформі DREAM, щоб знайти партнерів для подальшого відновлення. З їхньою допомогою 2024 року запрацював багатофункціональний зал-укриття, де проводять заходи з неформальної освіти (шаховий клуб, майстерки), культурні події, арттерапію для внутрішньо переміщених осіб тощо. Це сталося завдяки тому, що молодь узяла участь у проєкті «Людський вимір: ефективне управління за допомогою даних та залучення громад», який фінансує Канада. Організація USAID забезпечила Народний дім генератором, тож заходи можуть влаштовувати й під час знеструмлень.

До повномасштабної війни Народний дім був місцем для репетицій, заходів. Таким він лишається й досі. Крім того, тепер сюди приносять гумдопомогу людям, які вимушено переїхали, військовикам. Руслан каже, що не вперше під час війни роль цього приміщення змінюється: під час Першої світової тут був шпиталь.

— Він переживає третю війну, і, мабуть, сучасна цінність цього Будинку культури в тому, що це дійсно символ згуртованості. […] Жителі громади знають, що, якщо хлопцям збирається якась допомога, усі везуть її в Будинок культури. У нас був кейс, коли ми за пів дня з усієї Чернеччинської громади привезли сюди купу харчів, потім КАМАЗ [із цим] поїхав на передову хлопцям із 93 бригади, яка захищала Охтирщину в перші місяці [повномасштабної] війни.

За словами директорки місцевого молодіжного центру Інни Новікової, яка також залучена в процес відновлення пам’ятки, символізм цього будинку ще й у тому, що тут працювали такі відомі постаті, як актори Наталя Ужвій, Амвросій Бучма й письменник Іван Багряний, відомий передусім завдяки роману «Тигролови».

— І зараз для молоді Охтирщини — [знаю], оскільки я більше працюю з молоддю, — це своєрідний символ, саме історичний, літературний, культурний. І якщо ми говоримо про якісь культурні заходи й культурні обговорення, то завжди згадується цей твір [Івана Багряного]. І вже дуже приємно, що саме молодь цікавиться цим всим і намагається популяризувати цю історію.

Готель родини Чикало

У ХІХ столітті в Охтирці жив купець Григорій Чикало. Частина збудованих його коштом будівель у кращому чи гіршому стані збереглася досі. Наприклад, гостинний двір родини Чикало, який натоді був одним із найбільших будинків у місті, розташовувався в центрі. Два його поверхи зведені з каменю: на першому зараз — ресторан, чайна, на другому — номери з краєвидом на Площу ринок. Будівля була пошкоджена під час Другої світової, потім її відновили, щоб перетворити на гарнізонний будинок офіцерів. Нині вона в занедбаному стані, як і багато інших місцевих культурних пам’яток. Змінити це намагається молодь, зокрема Владислав Любарець — культурний активіст, представник місцевого молодіжного центру.

— Якщо пройтися по центру міста, це, по суті, музей просто неба, бо тут що не будівля, то якась пам’ятка. Їх здебільшого використовують під магазини, торгові центри і все інше. Насправді обличчя їхні більш-менш збережені, але не так, як належить.

Владислав вважає, що відновлення міста має включати й пам’ятки: якщо їх не берегти, то їх не стане, а це сильно вплине на місто й те, як його сприймають. Він вважає, що імідж населеного пункту, його історичність — один із чинників, чому люди обирають у ньому залишатися.

— Поодинці ці споруди можуть казатися нецінними й непотрібними, але насправді вони формують унікальне архітектурне обличчя нашого купецького міста. Тому якщо ми поступово будемо втрачати такі пам’ятки, то просто зітремо собі пам’ять.

Власне, і сьогодні не всі місцеві асоціюють будівлю з купецькою історією Охтирки.

— В охтирчан різні спогади про цей будинок. Хтось пам’ятає, як ходив сюди на дискотеки, хтось — як ходив дивитися кіно, хтось пам’ятає красиві гвинтові сходи, а хтось — руїну.

Владислав хотів би, щоб колись готель родини Чикало став артпростором, місцем дозвілля молоді, а бізнесмени, які купують такі будівлі й прагнуть перетворити їх на комерційні об’єкти, розуміли, що історичність є доданою вартістю і її можна обіграти собі на вигоду.