Чому всі росіяни мають нести відповідальність за війну в Україні

Через це багато громадян країни-агресора бідкаються про русофобію і заявляють, що Путін — це не вся Росія, тож чому всі мають бути покарані за безумство однієї людини. Схожі ідеї висловлюють також деякі світові політичні лідери, журналісти та діячі культури. Однак напад на Україну — це прояв ідеології та політики, яку росіяни підтримують і фінансують вже більше двадцяти років. А отже, всі громадяни РФ мають нести відповідальність за таку політику своєї влади.

Шестерня воєнної машини

Люди, які вважають, що вторгнення в Україну — це війна Путіна, ігнорують той факт, що повномасштабне вторгнення — великий проєкт, який потребує значної підготовки та залучення великої кількості людей: солдатів, працівників воєнно-промислового комплексу, тилового забезпечення, пропагандистів, платників податків. Усі ці люди ще з 2014 року (коли почалася російсько-українська війна на Сході України й окупація Росією Криму) або реалізовують путінські плани, або ж фінансують їх, тому війна в Україні є також їхньою війною.

Обличчям повномасштабної війни вже стали катування, зґвалтування, масові розстріли та інші види звірств проти мирних українців. Злочини проти людяності на території України коїть не особисто Путін, а близько двохсот тисяч російських солдатів. Вони, а не Путін, обстрілюють мирні міста, керують авіацією та скидають бомби на житлові будинки, школи, лікарні й театри, де ховаються діти. Навіть отримавши злочинний наказ, кожен солдат може виконати чи не виконати його. Згідно з Нюрнберзькими принципами, сформульованими після Другої світової війни, просто виконання наказів свого керівництва, якщо воно призвело до воєнних злочинів, не є прийнятним виправданням.

Не Путін ґвалтує жінок, розстрілює цивільні автівки з танків, викрадає міських голів і навіть дітей, щоб потім шантажувати їхніх батьків, мародерствує та надсилає награбоване родичам. Так само не він організовує примусове вивезення українців на окуповані території або в Росію.

Жахливі тортури та наруги над невинними людьми в Бучі, які на початку квітня побачив увесь світ, також скоїв не сам чинний президент, а солдати РФ. Буча — це лише одне звільнене місто, а скільки ще українців замучили в окупованих росіянами містах і селах, де немає зв’язку та незалежних журналістів, невідомо. Що стоїть за цією жорстокістю: власна ініціатива та можливість проявити себе чи сліпе виконання наказів — не має значення, адже остаточне рішення в будь-якому разі за солдатами, які обирають вбивати й катувати.

Такі дії військових — прямий наслідок виховання та соціального впливу, а отже, хибні цінності сповідує вже не одне покоління росіян. Це підтверджують численні телефонні розмови окупантів з родинами, які перехоплює та викладає у мережу Служба безпеки України: в записах батьки та дружини не засуджують солдатів, які розповідають їм про свої звірства, а заохочують грабувати й навіть ґвалтувати.

Крім військових, які беруть безпосередню участь у бойових діях на території України, є люди, які обслуговують воєнно-промисловий комплекс країни. А це сотні тисяч одиниць техніки, за допомогою якої щодня вбивають українців. Це також фосфорні та термобаричні бомби, використання яких у цивілізованому світі заборонене або ж дозволене лише за конкретних умов. Фосфорні боєприпаси заборонені додатковими протоколами до Женевської конвенції, які підписала і Росія. Проте 24 березня 2022 року держава-агресор використала їх проти українців у місті Рубіжне на Слобожанщині. Згідно з Конвенцією про конкретні види звичайної зброї, яку також підписала та ратифікувала Росія, застосовувати термобаричну зброю можна лише у випадку, коли це не загрожує цивільному населенню. Цю заборону РФ також порушила, бо термобаричні бомби скидалися ще у перші два тижні війни.

Станом на 2020 рік понад 2,5 мільйона росіян працювали у воєнно-промисловому комплексі РФ — а це лише виробництво і далеко не весь комплекс логістики, необхідний для обслуговування армії. Лише за останні 30 років Росія розпочинала низку загарбницьких воєн на територіях незалежних країн, тому аргумент, що ця військова техніка і боєприпаси виготовлялися виключно для оборони чи на експорт, не витримує критики. Так само протягом восьми років, які триває війна Росії проти України, працівники російського ВПК посилюють воєнну машину агресора і, знаючи, де використовують техніку їхнього виробництва, мовчки підтримують кремлівську брехню про те, що «російських військових на Донбасі немає».

В тому ж році бюджет військового сектора Росії перевищив 60 мільярдів доларів. Цей бюджет на 60% сформовано з податків громадян РФ, отже, саме вони великою мірою роблять можливим продовження війни на території України.

Не «бояться засуджувати», а підтримують

Шукачі «хороших росіян» можуть стверджувати, що громадяни РФ не мають реального впливу на владу в країні, а через прийняті 4 березня 2022 року закони про кримінальну відповідальність за так звану фейкову інформацію (а фактично — будь-які відомості, які не співпадають з офіційною позицією влади) просто бояться висловлюватись проти війни. Проте влада Росії не перший рік веде агресивну зовнішню політику та дозволяє собі нав’язувати власні інтереси іншим силою, а населення підтримує дії Кремля.

Низка незалежних соціальних опитувань в Росії, проведених у березні 2022 року, показують, що від 70 до 83 відсотків населення РФ підтримують вторгнення в Україну. Тобто люди не протестують проти війни не тому, що є в’язнями режиму. Опитування CNN показують, що 50% підтримують застосування військової сили проти України, щоб та не вступила в НАТО. Навіть якщо припустити, що росіяни бояться чесно висловлюватися в будь-яких опитуваннях, своїми діями вони так чи інакше підтримують агресивну імперську політику своєю влади. Яскравий приклад — неприхована радість росіян через окупацію Криму: за даними низки опитувань, від 86 до 95 відсотків підтримали такі дії Кремля, водночас висловлюватись проти ніхто не забороняв. А той факт, що з 2014 року близько 48 мільйонів громадян РФ приїздили відпочивати в Крим, демонструє, що більше третини населення країни не бачить ніяких проблем в окупації частини суверенної держави.

Навіть та меншість росіян, які говорять про свою аполітичність або публікують слогани «нет войне» в соціальних мережах, не обов’язково визнають злочинність дій російської армії. Одні вважають, що винні обидві країни, а інші взагалі переконані, що Україна має здатися і відмовитись від свого права самостостійно вибирати напрям зовнішньої політики, щоб якомога швидше припинити цю війну.

Як зазначає американський борець за права людини та співзасновник Human Rights Watch Ар’є Неєр, Путін не завжди мав стільки влади в РФ. За його словами, у росіян було 22 роки, щоб розпізнати тиранію та зупинити її, але вони не зробили цього. Чинний президент Росії отримав у володіння відносно демократичну державу, мешканці якої мали реальні інструменти впливу на владу. Ще до початку свого першого президентського терміну Путін був главою уряду РФ і брав безпосередню участь у плануванні та реалізації низки «воєнних операцій», зокрема кривавої Другої чеченської війни. Брутальність Путіна не злякала росіян. Навпаки, вони побачили в Путіні «сильну руку» — саме такого лідера більшість населення хотіла мати на чолі держави.

За роки свого правління Путін розв’язав низку конфліктів у сусідніх державах та повномасштабну війну з Грузією, а економічний та політичний тиск були і залишаються базовими інструментами зовнішньої політики Кремля. Не гребують використовувати й суто пропагандистські методи впливу на інші держави, застосовуючи політику м’якої сили (soft power) у культурній, релігійній сферах, через медіа та захист прав російської нацспільноти. Все це підтримували пересічні росіяни, бо, як пояснює відомий російський журналіст і колишній депутат Держдуми Олександр Невзоров, «майже півтора століття держава була одержима різними імперськими ідями, постійною манією величі й насильства».

Пасивні творці авторитарного режиму

Росіян часто жаліють через те, що вони живуть в авторитарному режимі, де з правами людей не рахуються, а всі медіа — підконтрольні владі. Однак росіяни 22 роки спостерігали за тим, як цей режим будували на крові їхніх співвітчизників, і не змогли або не захотіли протистояти терору.

За час свого правління Путін інтенсивно консолідував владу в своїх руках і трансформував гілки влади у сліпі інструменти своєї волі. У 2002 році Дума прийняла законопроєкт щодо «протидії екстремістській діяльності» — таке собі легальне підґрунтя для репресій противників путінського режиму. Далі створили та розвивали вірні владі «патріотичні» молодіжні організації, які влаштовували рейди на ліві організації, правозахисників та журналістів, таким чином нейтралізувавши найбільш проакивну групу населення країни. В результаті такого терору опір стих, а всіх незгодних ув’язнювали або ж відверто ліквідували. Переважна більшість росіян закривала очі на ці злочини, і як наслідок — через двадцять років населення опинилося в авторитарному режимі без свободи слова й права визначати майбутнє своєї країни.

Дехто може зауважити, що протягом усіх цих років росіянам нав’язували дуже послідовну пропаганду і що такі показники підтримки чинного президента РФ та пасивна реакція на відверті репресії — це результат цієї пропаганди. Дійсно, Росія витрачає значні ресурси на пропаганду: у 2020 році її створювали та поширювали близько 500 тисяч журналістів — саме таку цифру назвав голова Спілки журналістів Росії Соловйов. Бюджет державних медіа того року склав 1,3 мільярда доларів також з податків росіян.

За словами експерта з російської та радянської історії Фредеріка Кагана, з першого дня на посаді президента Путін розвивав міф про те, що Росія опинилася в такому скрутному становищі не тому, що економічна система Радянського Союзу виявилась нежиттєздатною, а тому, що Захід зробив усе, щоб Росія занепала. На цей наратив гарно лягла брехня про те, що той колективний Захід вирішив і далі псувати життя Росії, забираючи Україну з-під російського впливу.

Вигадані і поширені російською пропагандою наративи про те, що українські протести на Євромайдані фінансувалися західними країнами, про неонацистів, яких також фінансує Захід, і навіть абсурдні історії про нібито створені в Україні біолабораторії з таємною зброєю для знищення росіян логічно вписалися в це полотно підмінених понять і викривлених причинно-наслідкових зв’язків.

Дехто справді може проникнутися співчуттям до росіян, яким 22 роки промивали мізки. Та з іншого боку, каже науковий співробітник Atlantic Council Пітер Дікенсон, ми живемо у 21 столітті, коли майже кожен має доступ до інтернету, а отже — і до альтернативних джерел інформації, тож може протидіяти пропаганді. Крім того, сьогодні всі у Європі та Росії знають, як створювалась і ефективно просувалася нацистська пропаганда та до чого може призвести ідея «вищості» однієї нації над іншими. Проте росіяни дозволяли собою маніпулювати, заплющуючи очі на криваві конфлікти, які за їхньої підтримки та від їхнього імені розпалював Кремль.

Індивідуальне покарання, але колективна відповідальність

Вже зараз багато росіян звинувачують весь світ у нібито безпідставній агресії проти них, русофобії та «скасуванні» їхньої культури, та жаліються, що їм «теж важко». Небажання росіян усвідомити свою причетність до трагедії в Україні («ми цього не хотіли»), намагання переконати світ у тому, що прості громадяни РФ «за мир» сприяє поширенню у європейських країнах наративу про «хороших росіян», які не винні у злочинах Путіна. Насправді ж, це теж частина загальної пропагандистської машини Кремля, яка має на меті викликати співчуття європейської спільноти до простих росіян і як наслідок — послабити економічний тиск на Росію.

Красномовний приклад такої політики — історія з журналісткою Першого каналу РФ Мариною Овсянніковою. На початку березня 2022 року жінка з’явилася в ефірі новинної передачі «Время» із плакатом проти війни, а пізніше записала звернення, де говорила про те, як їй соромно за поширення російської пропаганди. Питань до правдивості цієї акції багато: починаючи з того, як жінці вдалося потрапити у студію контрольованого державою ЗМІ із плакатом і завершуючи надто легким покаранням за порушення законів РФ. Отримавши симпатію всього світу, Овсяннікова не лише отримала роботу в поважному німецькому ЗМІ та повноваження висвітлювати події в Україні, але й створила основу для просування міфу про «хороший росіян». Тепер пропагандистка закликає зняти санкції з Росії.

Вже той факт, що росіяни намагаються масово заполонити інформаційний простір своїми незручностями через санкції (закрився магазин меблів, пішов з ринку улюблений бренд одягу чи неможливо оформити передплату на музичний сервіс), показує, що вони не мають емпатії до постраждалих від війни українців і вимагають більшої уваги до своїх проблем, ніж до людей, які втратили близьких, дім, здоров’я або зазнали катувань. Економічні санкції — одна з небагатьох причин, яка змушує росіян взагалі помічати цю війну та перейматися її перебігом. Принаймні, так само активно висловлюватися на інші «політичні» теми вони не наважуються.

Називаючи російське вторгнення в Україну «війною Путіна», політичні лідери, журналісти, діячі культури та пересічні громадяни інших країн недооцінюють соціальні наслідки більш як двадцятирічної пропаганди та репресій. Навіть якщо усунути автократа від влади, ненависть, агресія та імперські амбіції в російському суспільстві залишаться. У контексті економічної кризи, яка вже набирає обертів у країні, та політичного вакууму це може спричинити пошуки нових зовнішніх ворогів і нові криваві конфлікти. Щоб не допустити цього, важливо пояснити громадянам РФ, що саме дії чи бездіяльність кожного з них призвели до цієї ситуації. Відповідно всі росіяни мають понести відповідальність за скоєне на території України, щоб зрозуміти ціну бездіяльності та навчитися мирно співіснувати з іншими незалежними державами в майбутньому.

Питання колективної відповідальності суспільства за злочини частини цього суспільства почали активно досліджувати після Другої світової війни. Тоді думка, що смерті Гітлера чи розпуску націонал-соціалістичної партії достатньо, була абсурдною. Про це свідчить зокрема заява тодішнього президента США Франкліна Рузвельта, що «німецький народ повинен зрозуміти, що вся нація брала участь у беззаконні, у змові проти сучасної цивілізації». Такої ж думки дотримувався Карл Юнг: психолог говорив, що свідомо чи несвідомо всі німці були причетні до жахів війни. Значну увагу проблемі колективної вини приділив філософ Карл Ясперс. У курсі лекцій, які зрештою були видані у книжці «Про питання вини», вчений наголошував, що всі німці мають нести відповідальність різного ступеню за злочини нацистського режиму, бо вони не запобігли встановленню диктатури.

Колективна відповідальність росіян за війну в Україні не означає, що всі однаково винні. Покарання має бути пропорційним. Солдати, які скоїли воєнні злочини на території України, офіцери, які давали злочинні накази, працівники державного апарату та російські пропагандисти напряму причетні до трагедії, тож мають понести кримінальну відповідальність. Але й усі інші — ті, хто підтримував дії російської армії та висловлював свою ненависть до українців, і ті, хто мовчав, — мають відчути наслідки своїх дій чи бездіяльності щонайменше через економічні санкції та міжнародні обмеження. Такі стимули з боку західних країн допомогли післявоєнній Німеччині усвідомити свою участь у злочинах нацистського режиму, тож можна очікувати, що вони і зараз допоможуть пояснити росіянам їхню відповідальність за дії путінського режиму. Без цього трансформація російського суспільства неможлива, а без неї не варто сподіватися на довготривалий мир у світі.