Волноваха: залізничне місто Донеччини

До російської окупації в місті було декілька пам’яток архітектури, працював краєзнавчий музей, заснований ще 1977-го. У центрі часто збиралася молодь, зокрема в невеликому сквері перед будинком культури, а гості міста обов’язково ходили на площу, щоб побачити памʼятник паровозу.

На околицях Волновахи — пагорб Гончариха (одна з найвищих точок Приазовської височини), а також Великоанадольський лісовий заказник, закладений у 1834–1845 роках Віктором Граффом. Цей лісовод родом із Волині першим у світі довів, що в безводному степу можна виростити ліс. Прикладом цього і став Великоанадольський лісовий заказник площею 2543 га. Сюди зʼїжджалися місцеві й туристи, а особливо після будівництва готельного комплексу «Форест Парк» у 2004-му. Проте під час бойових дій у 2014 році готель суттєво пошкодили, тому він більше не працював як у довоєнному режимі. Та й загалом погостювати у Волноваху відтоді приїздило все менше людей.

Із початку війни, тобто з 2014-го, жителі Волновахи адаптовувалися до життя біля лінії фронту: приймали внутрішніх переселенців, які рятувалися від окупації східних територій, всіляко сприяли розвитку свого міста, зокрема відновлювали традиції та вшановували новітню історію. Так, наприклад, 2015-го тут знесли памʼятник Леніну, а 2016-го, під час святкування дня міста, понад три тисячі мешканців Волновахи створили ланцюг єднання «Донбас — це Україна» з 2227 українських рушників із різних районів Донеччини. Цю акцію визнали рекордом України в категорії «Масові заходи». Ще через два роки вулицю 1 Травня перейменували — тепер вона носить назву Героїв 51 ОМБр — у честь бійців, які 22 травня 2014-го відбили наступ російських бойовиків у бою неподалік від Волновахи. Натоді втрати ЗСУ в цьому бою стали найбільшими від початку АТО: 18 загиблих і 30 поранених.

Ще однією трагедією став обстріл бойовиками «ДНР» українського блокпоста під Волновахою 13 січня 2015-го. Снаряд артилерійської системи «Град», випущений російськими найманцями, потрапив у маршрутний автобус із цивільними, які проходили паспортний контроль. Загинуло 12 пасажирів, ще 19 людей були поранені. У знак солідарності з жертвами теракту, 18 січня в містах України люди вийшли на марш миру «Я — Волноваха». А в березні 2015-го творче об’єднання #Babylon’13 опублікувало короткометражний документальний фільм «Комбат задоволений» про цей жаский злочин, скоєний окупантами.

Коли на початку повномасштабної фази війни російські війська окупували Волноваху, то принесли в місто занепад: обстрілювали будинки цивільного населення, аби влаштувати провокацію, зруйнували обʼєкти інфраструктури, вилучили з бібліотек українські й іноземні книжки. А ще постійно брешуть про плани відбудувати місто.

Уже в березні 2022-го натоді голова парламентського комітету з прав людини, деокупації та реінтеграції тимчасово окупованих територій, національних меншин та міжнаціональних відносин Дмитро Лубінець сказав: «Волновахи з її інфраструктурою як такого міста вже не існує». Водночас ЗСУ намагаються дати відсіч: підривають склади боєприпасів поруч із містом, нищать ворожу техніку і ліквідовують окупантів.

Коли починати відлік історії міста

Перші знахідки поселень на території сучасної Волновахи та її околиць належать до бронзової доби, а розкопані археологами кам’яні баби свідчать про перебування на цих землях кочовиків.

Як йдеться у статті Сергія Гайдука «Хронологія населеного пункту місто Волноваха», дослідники поки не знайшли доказів існування на цих територіях поселень із початку нашої ери й аж до ХІХ ст. Так само наразі немає відомостей про ведення тут системної господарської діяльності до 1835-го — року, коли земельні ділянки, які включали й територію сучасного міста Волноваха, здали в оренду поміщику Горлинському та жителям грецького поселення Волноваха (сучасне село Бугас).

Навесні 1880-го за два кілометри від села Платонівка, що біля витоків річки Мокра Волноваха, почали прокладати залізничну колію, збудували водокачку, щоб забезпечувати водою паровози й робітників. Через рік, 16 березня, відбулося урочисте закладання будинку станції.

Хоча датою заснування Волновахи вважають 15 вересня 1881 року, на думку Сергія Гайдука (жителя міста, геолога за фахом і члена Національної спілки краєзнавців України) ця дата — помилкова. У своїй науковій статті «Хронологія населеного пункту місто Волноваха» краєзнавець пише, що її 1960-го затвердили радянські народні депутати. Рішення обрати саме 15 вересня 1881-го пояснили не закладанням першої будівлі, а датою документа про оплату проміжного етапу робіт із будівництва фундаменту та заготівлі матеріалів для залізничного вокзалу.

Залізниця проходила поміж селами Платонівка й Карлівка, які заснували селяни й козаки 1842 року. Тож якщо відлік історії Волновахи починати не із залізничної станції, а з перших поселенців села Платонівка, яке було на його місці, то виявиться, що місто старіше на 39 років. Сергій Гайдук міркує, що історію появи населеного пункту переінакшили на пролетарський манір (щоб він відповідав тогочасній ідеології), де все почалося із залізничної станції, а не селянських і козачих поселень.

Під час Української революції (1917–1921-х років) територію неодноразово перехоплювали то махновці, то бійці радянської армії. Згодом більшовики поширювали пропаганду, як радо їх вітали місцеві мешканці. Насправді ж очевидці згадували хаос, бідність, вбивства, а після встановленого режиму — червоний терор.

Поступово довкола залізничної станції «Волноваха» розбудовували інфраструктуру, розселялося все більше людей, і 1923-го населений пункт став селищем міського типу. Мине ще 15 років, доки Волноваха стане містом. Саме в цей період тривали сталінські репресії 1937–1938-х років, одним із завдань яких було провести так звану національну чистку. Більшість арештованих греків розстрілювали, іноді засилали до таборів примусових робіт. За даними Федерації грецьких товариств України у Волноваському районі агенти НКВС розстріляли 175 осіб. Але точна кількість жертв досі не встановлена.

За переписом 1939-го населення міста складало понад 15 тисяч осіб. Натоді у Волновасі працювало кілька шкіл і бібліотек, дитячий садок, дві лікарні, поліклініка, стадіон, палац культури, магазини тощо.

Під час Другої світової війни місто три роки було під німецькою окупацією (1941–1943). А після 1945-го жителі працювали понаднормово, щоб досягти вимог радянської влади задля відновлення промисловості.

Хвиля з фонтанами на синьо-жовтому тлі

Символіку Волновахи створювали вже після проголошення незалежності України. Герб і прапор, затверджені 1999 року, розробили Євген Малаха та Михайло Стародубцев.

Стяг Волновахи складається з двох рівновеликих горизонтальних смуг — лазурової та жовтої. Перший колір символізує небо й красу природи, а другий — природні багатства. На жовтій частині розміщена хвиля з трьома фонтанами — це річка Волноваха.

На щиті герба зображений сокіл, який уособлює місто. Птах розміщений на лазуровому тлі в польоті над золотим пагорбом із трьома срібними фонтанами. Вигин жовтої частини символізує те, що місто розташоване на височині. Герб увінчує золота корона з трьома зубцями, а два колоски, що оповиті синьою стрічкою, обрамлюють його.

У квітні 2023-го окупанти змінили символіку міста. На прапорі лишили тільки верхню частину з короною (як на волноваському гербі), тло замінили на червоне, а всередину помістили паровоз російських інженерів Черепанових, обрамлений у вінок.

Збереження культурного спадку

Серед нематеріальної культурної спадщини у реєстрі Донецької області більшість волноваських надбань повʼязані з весільними обрядами. Зокрема виготовлення весільного воскового вінка, який користувався попитом із кінця ХІХ до середини ХХ ст. Така традиція властива й іншим регіонам України. Цікаво, що вже сучасні українки, охочі повертати давні звичаї у своє життя, також усе частіше обирають такий обрядовий головний убір для свого весілля. До слова, 2020-го в Національний перелік нематеріальної культурної спадщини внесли вінницьку технологію виготовлення воскових вінків.

Весільні предмети й обряди південно-східної України — теж у списку нематеріальної культурної спадщини Донецької області. Ці давні традиції жителі Волновахи шанують і відновлюють. Так, 2018-го року в місті провели фестиваль традиційної української культури «Світовид», де 12 фольклорних колективів відтворили весільні обряди.

Також мешканці Волновахи шанували й культуру національної спільноти греків. Наприклад, у краєзнавчому музеї була етнографічна експозиція «Селянська хата греків Приазов’я». Також у місті функціонувало й міське грецьке товариство «Олімпос», за сприяннями якого діяв грецький народний науково-дослідний гурт «Гюнеш».

Ще 2019 року в місті відбувся Всеукраїнський фестиваль грецької культури «Мега Йорти», який проводили раз на два роки. Подія була спрямована на збереження культурних традицій греків Приазов’я. Упродовж дня учасники брали участь в театралізованій ході, проводили концерти, майстер-класи та виставки народних промислів. А ще готували страви національної кухні.

Двічі Волноваха виграла грант на проведення культурно-просвітницького заходу «З країни в Україну» (2018 та 2019 року). Мистецькі здобутки у жителів Волновахи є й на всеукраїнському рівні. Скажімо, 2017 року під час музичного фестивалю «Червона рута» в Маріуполі, перше місце в номінації «Український автентичний фольклор» посів гурт «Заграйярочка».

Понад 20 років очільниця колективу «Заграйярочка» Ірина Крюченко досліджує автентику Донеччини. Разом із музичним гуртом вона збирає, досліджує й популяризує культурний нематеріальний та матеріальний спадок рідних країв. Серед надбань колективу — старовинні вишиті сорочки, рецепти, локальні традиції, обряди, танці та пісні. За словами Ірини, вона зібрала понад тисячу унікальних пісень Донеччини, і, що важливо, за 20 років своїх розвідок не знайшла жодного твору російською — всі українською. Разом із тим «Заграйярочка» збирала ще й спогади місцевих про історичні події, щоб відновити національну пам’ять і відродити те, що намагалися знищувати совєти.

Із початком повномасштабної війни учасники гурту «Заграйярочка» змушені були евакуюватися, та зв’язок між собою підтримують, а іноді навіть зустрічаються і співають разом. Чимало матеріальних надбань колективу зберігалися в музеї волноваського будинку культури, але окупанти не дозволили їх вивезти. Ірина тричі їздила в місто, щоб домогтися в окупаційної влади допуску до музею. Але їй ставили умови: речі можна забрати, підписавши договір про співпрацю з ними, а інакше — звинуватять у мародерстві. Очільниця «Заграйярочки» відмовилась. Згодом їй таки вдалося таємно забрати частину речей.

Волноваха у війні

2014-го окупанти не змогли прорвати оборону українського міста. Однак протягом восьми років воно було поруч із лінією фронту.

Ключовим джерелом місцевого бюджету була залізниця: жителі займалися вантажними й пасажирськими перевезеннями, ремонтували вагони. Після окупації частини східних територій України волновасці зазнали збитків: частина їх залишилася без роботи в Донецьку (саме там багато хто працював чи мав власну справу), підприємці втратили бізнес-партнерів та ринки збуту. Проте з 2014 року вже донеччани їхали у Волноваху, щоб працювати й відкривати бізнес.

Для українців місто, що розвивалося навколо залізничної станції, і досі з нею асоціюється. Так, на памʼятній медалі від Національного банку України, випущеній 2023-го, розміщена колія, стилізована під літеру «Н» у слові «Волноваха», по обидва боки якої — мапи міст, що вона обʼєднує — Донецька й Маріуполя.

Ще одним провідним підприємством був хлібозавод «Афродіта». Виробництво витримало кризу 2014-го попри те, що ринок був орієнтований переважно на Донецьк, і навіть допомагало українським військовим, поставляючи їм хліб за цінами, нижчими від собівартості.

На початку повномасштабного вторгнення місто було суттєво понищене. Уже два роки поспіль загарбники провадять у Волновасі типову для них політику: зруйнувати житла й інфраструктуру, брехати про відбудову, тероризувати населення й поширювати пропаганду, зокрема у закладах освіти, змінювати назви вулиць та знищувати все, що пов’язано з Україною.

За свідченнями місцевого, одразу після окупації у Волновасі поселилися російські військові, а потім кадирівці. Також відразу перервали транслювання українського телебачення, зваливши телевежу.

Українська гривня у Волновасі була в обігу до початку липня 2022-го. Потім російська окупаційна влада оголосила, що більше цією валютою користуватися не можна. Якщо в кого знайдуть, то покарають. Також змусили місцевих міняти паспорти й номерні знаки на автомобілях.

Місцеві журналісти діляться, що після окупації у волноваських школах дітей змушують поважати загарбників: розвісили стенди зі світлинами окупантів, поставили пам’ятник одному зі зрадників у центрі міста. Старшокласників учать військовому вишколу, готуючи так до служби в «добровольчих батальйонах» російської армії.

Під час проведення так званих виборів президента РФ окупанти влаштували мобільні виборчі дільниці, приходячи до жителів зі зброєю та спостерігаючи за заповненням бюлетенів.

У місті немає електроенергії, опалення та води. Місцевим, які мають власний транспорт, доводилося їздити за паливом до Донецька, бо у Волновасі немає бензину.

Попри це, мешканці Волновахи, яким вдалося евакуюватися, не втрачають віри у повернення на рідну землю, згуртовуються у спільноти, зокрема в соцмережах (як-от у фейсбуці), зберігаючи пам’ять про своє місто. Так, жителі міста публікують дописи зі спогадами, переповідають історії предків та поширюють світлини з особистих архівів. Деякі навіть змогли до окупації зібрати й структурувати приватні архіви, а завдяки тому, що потім скористалися хмарними сервісами, вберегли все це від знищення і мають доступ до спогадів, де б не були. За такою кількістю матеріальної та нематеріальної спадщини неможливо приховати українськість Волновахи, до якої мають повернутися синьо-жовті прапори.