Злочини Росії проти українських дітей

Війна так чи інакше заважає повноцінному розвитку кожної дитини, яка є громадянином чи громадянкою держави, що воює. У світі існують міжнародні документи і домовленості, за якими учасники війни мають прагнути завдати якомога меншої шкоди цивільному населенню. Росія системно не дотримується Женевських конвенцій і Гаазьких конвенцій та декларацій, міжнародно-правових норм, які регулюють захист жертв (серед яких і діти) і методи ведення війни.

Крім того, російські війська порушують цілу низку базових прав дитини, визначених в однойменній Конвенції ООН. У переліку базових прав є окрема стаття 38 про те, що дитина має право на захист під час воєнних конфліктів. Але, на жаль, під час російського вторгнення діти залишаються особливо вразливою категорією населення. Благодійна організація «Голоси дітей» та Харківський інститут соціальних досліджень з початку повномасштабної війни створюють щомісячні звіти із зафіксованими злочинами проти українських дітей і детальним розбором порушених статей тих чи інших документів.

Росіяни використовують заборонені методи та засоби ведення війни щодо дітей

(Що порушено: стаття 23 Гаазької конвенції, стаття 51 Додаткового протоколу до Женевської конвенції)

Під час повномасштабної війни російські війська неодноразово застосували недозволену зброю, зокрема фосфорні бомби, касетні снаряди та запалювальні авіабомби. Міжнародне право забороняє такі види зброї через те, що вони завдають людям додаткових страждань (глибоких ран, змертвіння тканин). Однак 4 квітня окупанти обстріляли касетними боєприпасами цивільну інфраструктуру Миколаєва, внаслідок чого загинуло 9 дорослих і 1 дитина. 30–31 березня росіяни використовували фосфорні боєприпаси на Слобожанщині, поранивши 11 цивільних, зокрема 4 дітей. Також війська РФ свідомо і регулярно здійснюють обстріли житлових кварталів, соціальної інфраструктури, об’єктів життєзабезпечення мирного населення.

Росіяни створюють штучний голод та гуманітарний дефіцит в окупованих населених пунктах

(Що порушено: стаття 55 Женевської конвенції)

На окупованих територіях жителі часто страждають від голоду через навмисні дії військ РФ. Наприклад, у Херсоні 11 квітня окупанти захопили склад із ліками, продуктами та дитячим харчуванням. Зафіксовано систематичні випадки, коли росіяни не пропускали гуманітарну допомогу, перешкоджали виїзду мешканців під час облоги, розкрадали і знищували магазини та склади з продуктами і навіть безпосередньо відбирали їжу в місцевих. За даними ООН, понад 1,5 мільйона дітей, які залишились у зоні бойових дій, можуть опинитися під загрозою нестачі їжі.

Росіяни вбивають і катують дітей

(Що порушено: право на життя і захист від жорстокого ставлення, статті 6 і 37 Конвенції ООН про права дитини, стаття 3 Женевської конвенції і стаття 77 Протоколу І до Женевської конвенції)

Війна позбавляє дітей їхнього невід’ємного права на життя, виживання і здоровий розвиток — адже в місцях бойових дій чи окупації існує постійна загроза їхньому життю і здоров’ю. Окрім ризику смерті чи поранення від вибухів боєприпасів та мін, діти можуть потрапити під обстріли чи опинитися під завалами зруйнованих будинків. Наприклад, 18 березня з-під завалів Чернігівського гуртожитку рятувальники витягли тіла семирічних двійнят. Також попри всі заборони російські військові вдаються до катувань цивільного населення, зокрема дітей. Наприклад, в Ізюмському районі на Слобожанщині виявлено закатовані та спалені тіла трьох осіб, одне з яких належить дитині.

Росіяни обстрілюють лікарні та створюють інфраструктурні медичні проблеми

(Що порушено: право на охорону здоров’я, стаття 24 Конвенції ООН про права дитини)

Під час війни діти повністю чи частково позбавлені можливості користуватися послугами медичної системи. Ця проблема існує як для дітей у зоні окупації чи бойових дій, так і для евакуйованих, або й тих, хто живе у відносно «спокійних» частинах України. Причини тому різні: по-перше, руйнування об’єктів медичної інфраструктури (станом на 18 квітня в Україні було обстріляно 139 медичних закладів). По-друге, утруднений доступ до медичних засобів і збої в постачанні ліків, особливо в перші тижні війни. По-третє, медперсонал зі збільшеним робочим навантаженням (через велику кількість поранених та виїзд колег) і ускладненим доступом до дітей через бойові дії не може надавати їм якісних і своєчасних медпослуг.

Через народження в складних умовах — у бомбосховищах та медичних закладах під обстрілами — не лише погіршився стан дітей і матерів, а й підвищився рівень смертності немовлят. Що ж до дітей, які вимушені довго перебувати в погано облаштованих бомбосховищах, то вони не завжди мають доступ до повноцінного харчування, питної води і задоволення гігієнічних потреб — і це теж кардинально впливає на стан здоров’я. Крім того, відсутність сонячного світла в укриттях може спричиняти розвиток так званого «синдрому Горлума» (блідість, згорбленість, пасивність), клаустрофобії і панічних атак у дитини.

Особливої уваги потребують діти із закладів інституційного догляду, якими опікується держава. Головними проблемами їхнього перебування в місцях бойових дій є централізоване забезпечення ресурсами із запасами, а також облаштування бомбосховищ для потреб дітей з інвалідністю.

Діти, яким вдалося виїхати з зони бойових дій, теж часто мають проблеми із харчуванням та водою (наприклад, у кількадобових чергах на кордоні, які були у перші дні повномасштабного вторгнення), а також із доступом до медичних послуг (зокрема, через тривале оформлення документів після вимушеного переселення).

Росіяни втягують підлітків у бойові дії

(Що порушено: право на захист від вербування і участі у війні, стаття 38 Конвенції ООН про права дитини, стаття 77 Додаткового протоколу до Женевської конвенції)

Упродовж другого місяця війни військові РФ дедалі активніше використовують українських дітей із тимчасово окупованих територій у воєнних цілях. Зокрема, дітей і підлітків змушують поширювати через інтернет пропагандистські матеріали та діставати воєнну інформацію: розташування української військової техніки, складів зброї, блокпостів тощо. До того ж окупаційна влада так званих «ЛДНР» проводить мобілізацію неповнолітніх. Відомо про загибель вже кількох випускників так званих «патріотичних клубів Новоросії» віком від 16 років, які виконували бойові завдання російських військових. Також окупаційна влада РФ активно використовує українських дітей для створення пропагандистських фото і відео.

Росіяни перешкоджають навчанню українських дітей

(Що порушено: право на освіту, стаття 28 Конвенції ООН)

Для забезпечення потреб дитини освіта має бути доступною і безпечною, однак війна перешкоджає цьому. Насамперед через зруйновані школи, дитячі садочки, інші заклади середньої та вищої освіти. Станом на 21 квітня 1039 освітніх закладів пошкоджено, 99 — зруйновано повністю.

В умовах активної війни навчання зазвичай не є пріоритетним завданням, адже великих зусиль діти та їхні батьки докладають до того, щоб просто вижити. Виживання займає більшу частину часу і змінює звичний розпорядок дня дитини, хай то через обстріли, повітряні тривоги чи переховування в укриттях. Однак існують проблеми доступу й до дистанційної освіти з низки причин: відсутність зв’язку на окупованих територіях, втрата майна через бойові дії або мародерство росіян. До того ж в окупованих населених пунктах росіяни примусово змінюють навчальні програми на власні пропагандистські.

Із освітою в евакуації теж є проблеми: у випадку вимушеного переселення по Україні потрібен час на те, щоб оформити документи на вступ у той чи інший навчальний заклад, або ж матеріальне забезпечення для дистанційної освіти. За кордоном до цих перешкод додається ще й мовний бар’єр та можливі загальні труднощі з адаптацією до нового середовища, відмінностей у навчальних програмах та ін.

Росіяни нищать інфраструктуру для позашкільного розвитку дітей

(Що порушено: право на дозвілля і культурний розвиток, стаття 31 Конвенції ООН про права дитини)

Для всебічного розвитку кожна дитина повинна мати доступ до культурної і творчої діяльності, дозвілля і відпочинку. В окупації чи на території бойових дій про дозвілля і культурну діяльність зазвичай не йдеться, однак навіть у відносно безпечних чи вже звільнених від окупації містах є випадки руйнування закладів культури, спортивної та розважальної інфраструктури. Наприклад, у Києві 20 березня війська РФ обстріляли торговельно-розважальний центр. В Іванкові 27 лютого окупанти спричинили пожежу в місцевому історико-краєзнавчому музеї. Всесвітньо відомим є також випадок із авіаударом по драматичному театру в Маріуполі. Евакуйованим родинам складно шукати осередки знайомої дітям діяльності, відпочинку, а також культурних та релігійних практик у нових умовах.

Росіяни блокують евакуацію та обстрілюють евакуаційний транспорт з дітьми

(Що порушено: стаття 17 Женевської конвенції)

Збройні сили РФ відомі своїми системними порушеннями домовленостей про евакуацію та зелені коридори. За два місяці зафіксовано численні випадки ведення вогню по цивільних авто. Також, наприклад, 8 квітня внаслідок ракетного обстрілу залізничного вокзалу в Краматорську Донецької області, на території якого більше 4 тисяч людей очікували на евакуацію, загинуло 7 дітей. Особливого цинізму цій історії додає напис на російській ракеті «За детей». Зруйновані вокзали й дороги ускладнюють виїзд із небезпечних місць. Іноді людям заважають навіть отримати інформацію про можливість евакуюватися, тому що росіяни блокують зв’язок або спеціально дезінформують людей.

Навіть якщо не враховувати пряму загрозу від ворожої армії, евакуація спричиняє дуже багато небезпек: дитина може загубитися, бути викраденою або фізично не витримати тривале очікування (часто в умовах відсутності їжі, води, світла, засобів гігієни) та дорогу. Відомо про випадки, коли діти мусили покладатися в евакуації лише на свої сили: наприклад, одинадцятирічний Хасан із Запоріжжя перейшов контрольний пункт на кордоні в ніч на 6 березня самотужки, бо мама була змушена залишитися в Україні. Крім того, на кордоні існують ризики шахрайства, експлуатації та торгівлі дітьми. Наприклад, у пункті пропуску «Порубне» на Буковині прикордонники не дали двом громадянам Китаю вивезти з України двох немовлят без документів.

За даними ЮНІСЕФ, станом на 21 квітня повномасштабна війна вигнала з домівок понад 4,8 мільйона українських дітей, з них більше 2 мільйонів виїхали за кордон. Усі вони так чи інакше зіштовхнуться з труднощами адаптації до нового місця. На щастя, зараз проблем, актуальних у перші тижні після вторгнення, поменшало: людям із дітьми більше не доводиться по кілька діб стояти на кордоні у черзі на виїзд без нормального і регулярного доступу до харчування, води, гігієни та відпочинку. Також тепер українці краще вивчають програми допомоги, можливості роботи й проживання за кордоном. Уряди багатьох країн надають тимчасові притулки або заохочують до цього власних громадян, забезпечують українців медичною допомогою та організовують освітні, творчі й спортивні заняття для дітей. Ключовими проблемами зараз є тривале отримання дорослими опікунами статусу біженців чи тимчасового захисту і складнощі у працевлаштуванні.

У контексті евакуації варто також згадати про ще одну вразливу категорію дітей: мешканців закладів інституційного догляду. Такими дітьми опікується держава, тому їхній виїзд під час воєнних дій залежить і від координації керівників із військовими адміністраціями, і від можливості організувати дітям безпечну евакуацію чи захист у закладі. Станом на 25 квітня евакуювали вже понад 10 тисяч дітей з вразливих категорій (серед яких майже 6900 — за кордон): це діти-сироти, діти без батьківського піклування, діти з прийомних і патронатних сімей, дитбудинків сімейного типу тощо.

Право на фізичне і психічне відновлення

(Що порушено: стаття 39 Конвенції ООН)

Діти як одна з найвразливіших категорій населення під час війни потребують не лише фізичного, а й психічного відновлення й соціальної інтеграції внаслідок стресу, психологічного навантаження і часто розлуки з членами сім’ї. Особливо це стосується дітей, які зазнали катувань, принижень, експлуатації чи будь-якого насильства.

Згідно з опитуваннями, які проводив Харківський інститут соціальних досліджень серед евакуйованих сімей із дітьми (більшість із яких зі Слобожанщини й Сіверщини), дорослі оцінюють психоемоційний стан дітей в середньому на 5,1 із 10. Дорослі помічають зміни в поведінці й труднощі в спілкуванні. Соціологічна компанія Gradus проводила схоже опитування дітей зі сходу, півночі й півдня України. За її даними, 33 % батьків оцінюють психологічний стан дітей як середній. Водночас 79 % вважають, що психологічний стан дитини погіршився від початку повномасштабної війни. 75 % дітей мають ознаки нервового розладу (перепади настрою, підвищена тривожність, погіршення сну і апетиту, порушення уваги і пам’яті тощо).

На жаль, у місцях окупації і активних бойових дій неможливо забезпечити комфортні умови для психічного відновлення дітей і систематично надавати психологічну підтримку. Тому проблеми у сфері психічного здоров’я можуть мати довгострокові наслідки, спричинити ПТСР, депресію і фобії внаслідок побачених травматичних подій і проявитися не одразу.

Росіяни викрадають і примусово вивозять дітей

(Що порушено: стаття 49 Женевської конвенції, стаття 78 Додаткового протоколу до Женевської конвенції, стаття 21 Конвенції ООН про права дитини, стаття 283 Сімейного кодексу України)

Уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації Дар’я Герасимчук повідомила, що станом на 2 травня до РФ і так званих «ЛДНР» вивезли вже понад 180 тисяч українських дітей. До того ж ще до повномасштабного вторгнення 24 лютого російська влада підготувала 280 справ для незаконного усиновлення українських дітей — їх раніше вивезли з окупованих частин Донецької і Луганської областей. Це загрожує незаконному всиновленню українських дітей російськими громадянами. Така політика спрямована на примусову русифікацію і руйнування української ідентичності дитини. Депортованих найчастіше відправляють у віддалені і депресивні регіони Росії, вилучають українські документи, особисті речі і засоби зв’язку, а натомість видають документи, які забороняють залишати ці регіони протягом двох років. Усе це ускладнює пошук і повернення українських дітей.

Під депортацію часто потрапляють діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, а також діти, батьки яких загинули внаслідок військової агресії Росії. Крім РФ, дітей також вивозять у Білорусь і на тимчасово окуповані території. Наприклад, у березні Збройні сили РФ під приводом евакуації примусово вивезли з Маріуполя на тимчасово окуповану територію так званої ДНР 12 неповнолітніх пацієнтів Обласного дитячого кістково-туберкульозного центру. Під час депортації діти вимушені проходити через фільтраційні табори, перебуваючи там у часто шкідливих для здоров’я умовах. Станом на кінець квітня не менш як 20 тисяч українців утримуються у фільтраційних таборах на лінії Мангуш — Нікольське — Ялта (поблизу Маріуполя) та близько 5–7 тис. — у Безіменному Донецької області.

Крім депортації у РФ і Білорусь, існує ризик торгівлі та викрадення дітей, подальша доля яких невідома. Наприклад, 8 квітня на блокпосту у Василівці окупанти викрали 16-річного сина голови Запорізької РДА Олега Буряка, який їхав у складі евакуаційної автоколони.

Як можна зменшити загрозу для дітей?

Фахівці організації «Голоси дітей» та Харківського інституту соціальних досліджень, що працюють з дітьми, пропонують певні шляхи вирішення описаних проблем.

Щоб зменшити загрозу життю і здоров’ю дітей, які перебувають в окупації і/чи на території активних бойових дій, варто посилити евакуаційні механізми держави. Насамперед у Донецькій, Луганській, Харківській та Херсонській областях. Значною мірою на це впливають домовленості про зелені коридори із Росією та її військовими на різних рівнях. Для захисту на територіях бойових дій батькам треба пояснювати дітям правила поведінки в укриттях, в небезпечних місцях, будь-де під час повітряної тривоги. Також слід подбати не лише про доставку гуманітарної допомоги, а й про надання медичних і психологічних послуг. І звісно, перебуваючи в безпеці, важливо сприяти фіксації злочинів російських військових.

Під час евакуації наразі найважливіше — оперативно повідомляти родинам із дітьми про безпечні шляхи виїзду і сприяти йому. Батьків слід інформувати про мінну небезпеку і заходи безпеки в критичних ситуаціях, щоб дитина не загубилась і не розлучилась з ними. З цією ж метою на її речах треба залишати контакти батьків та найближчих родичів.

Для безпеки українців за кордоном потрібно відстежувати кількість отриманих статусів тимчасового захисту. Також варто сприяти або безпосередньо створювати освітні можливості за кордоном (зокрема, з використанням матеріалів українською мовою). Місцева адміністрація має офіційно повідомляти про дозвіл чи заборону повертатись на раніше окуповані території.

Важливо проводити інформаційно-роз’яснювальну роботу щодо попередження викрадення, експлуатації та торгівлі дітьми. Але часто самостійно запобігти депортації з окупованих територій дуже складно. Тому батьків ще слід інструктувати, як діяти і до кого звертатися в чужій країні, щоб повернутися на батьківщину.

Для закладів інституційного догляду насамперед слід розробити чіткі інструкції щодо їхньої роботи й евакуації під час воєнного стану та надзвичайних ситуацій. Варто налагоджувати взаємодію з органами соцзахисту дітей у відносно безпечних регіонах України або за кордоном. Важливо організовувати й сприяти евакуації дітей на безпечні території. Водночас слід облаштовувати бомбосховища в закладах для комфортного перебування дітей з інвалідністю і дбати про наявність ресурсів для всіх дітей.