Зросійщення дітей як інструмент окупації

Діти — бранці імперій

Те, що зараз РФ вчиняє з українськими дітьми в історії вже було: нацистська Німеччина й сучасний Китай — приклади того, як асиміляція дітей ставала державною політикою.

Германізація будь-якою ціною

Поступово оговтуючись після Першої світової, в середині 1930-х років Німеччина переживала спад народжуваності, адже дуже багато чоловіків загинули, а економіка ще не відновилася. Щоб з’являлися нові солдати вермахту (збройні сили нацистської Німеччини), пропаганду націлили на жінок, вимагаючи від них зосередитися на материнстві. Були створені організації з надання допомоги сім’ям: «Мати і дитя» і «Лебенсборн», що в перекладі з німецької означало «Джерело життя». Одинокі жінки могли народжувати в притулках, а після пологів ними з дітьми опікувалася держава.

Проте в основі діяльності цих організацій лежало аж ніяк не милосердя: насамперед вони служили расовим уявленням Адольфа Гітлера і Генріха Гіммлера (райхсфюрер СС, тобто імперський керівник воєнних загонів). Так, обоє батьків мали відповідати всім «критеріям нордичної раси». Заохочувалася вагітність від членів захисних загонів СС (зі скорочення нім. Schutzstaffel), яких закликали виконувати «почесну місію» запліднювачів.

Одним із головних напрямів діяльності «Лебенсборн» стала германізація малолітніх дітей з інших країн. В окупованих державах відбирали дітей з арійською зовнішністю, переправляли до Німеччини й віддавали на виховання німцям.

Наприклад, зі Словенії вивозили дітей, чиїх батьків розстрілювали за допомогу партизанам, а матерів відправляли до концентраційних таборів. Але найбільших страждань завдавали польським дітям, адже Генріх Гіммлер прагнув повністю знищити самобутність поляків. Річ у тім, що після окупації Польщі, поляки безперервно чинили опір, стаючи Рейху «кісткою в горлі». Дітям давали нові німецькі імена, в документах на свій розсуд ставили дату народження, а місцем народження зазначали польське місто Познань, оскільки саме звідти найчастіше «Лебенсборн» забирав дітей. Так приховували їхнє справжнє походження.

Наслідки злочинів від цієї операції досліджує, зокрема, сучасна асоціація «Вкрадені діти. Забуті жертви» (нім. Geraubte Kinder — Vergessene Opfer). Вона разом з іншими організаціями наводить такі дані щодо кількості викрадених і «перевихованих» дітей:

– Польща: більше 200 000;
– Богемія і Моравія (територія сучасної Чехії): 1000;
– Словенія: 1100;
– СРСР: 20 000.

Китай. Геноцид

Китайський уряд із 2014 року під керівництвом генерального секретаря Комуністичної партії Китаю (КПК) Сі Цзіньпіна ув’язнює тюркських мусульман (уйгурів і казахів) без будь-якого судового процесу. Це корінні народи Китаю, які, прагнучи зберегти свою автентичність, не спілкуються державною мовою і зберігають свою релігію в атеїстичній державі. Звісно, така позиція не влаштовує правлячу верхівку, яка всіляко намагається «підім’яти» їх під себе.

Із 2017 по 2022 рік ув’язнено понад мільйон осіб — це найбільше затримання етнічних та релігійних спільнот із часів Другої світової війни. Китайський уряд заперечує існування таборів, називаючи їх натомість добровільними «центрами трансформації через освіту». Однак люди, які потрапляють туди, не мають права оскаржувати це рішення.

Уряд свавільно утримує уйгурів у таборах, жорстоко поводиться, насаджує свої політичні погляди, карає примусовою працею, придушує релігійні обряди, проводить примусову стерилізацію, контрацепцію і аборти. Внаслідок цього з 2017 по 2019 рік народжуваність у переважно уйгурських регіонах Хотан і Кашгар впала майже на 60 %. Тисячі мечетей були зруйновані або пошкоджені, а сотні тисяч дітей насильно відлучені від батьків і відправлені до шкіл-інтернатів.

Багато батьків-уйгурів навчалися або заробляли на життя за кордоном, залишаючи дітей на піклування членів сім’ї в рідному регіоні або Сіньцзяні. Саме цей регіон і «потрапив під немилість» у 2014 році, коли Китай публічно оголосив «народну війну з терором» і пов’язаних з нею заходів щодо боротьби з «релігійним екстремізмом». Кампанія масових затримань і систематичних репресій завадила батькам-уйгурам повернутися до Китаю, щоб самим піклуватися про своїх дітей. Так само їхні діти не можуть покинути Китай, щоб возз’єднатися з ними за кордоном.

Трагедія сімей у Сіньцзяні, яких примусово розлучили — лише один з етнічних злочинів Китаю. Поступова асиміляція уйгурської та інших мусульманських етнічних груп — імперська політика знищення поневолених народів. Подібні історії ми століттями спостерігаємо і в Україні, тільки за участі іншої країни-агресорки.

Русифікація українців

Імперські часи

Політика зросійщення українців ставала системною ще з другої пол. XVIII ст. Російська імперія почала активну централізацію: усі «малі» народи у своєму складі вона прагнула інтегрувати в єдину країну.

Завдяки цьому «великоросійські» виробники й торговці стали отримувати преференції й утворили державну монополію. Згодом російські форми господарювання і землекористування почали нав’язувати і в Україні, а велика кількість російських селян опинилася на її східних рубежах. Ба більше, російське православ’я проголосили основною релігією, українське судочинство та право теж поступово витісняли. Таким чином російська мова, підкріплена заборонами й цензурними указами проти української, заполонила всі сфери суспільного життя. У вищих закладах освіти вивчали російську мову на курсах, адже її знання стало обов’язковим для чиновників.

18 липня 1863 року було підписано таємний «Валуєвський» циркуляр, який забороняв друк наукових праць українською мовою, цензурував художні твори й забороняв недільні школи.

А через тринадцять років, у 1876 — Емський указ, що витісняв українську з церковного життя, музики, театру та книгодрукування.

За правління Олександра ІІІ (1881–1894) політика знищення всього українського досягла апогею. Саме в цей час видано указ про заборону хрещення дітей українськими іменами. Новонароджених заздалегідь позбавляли права на українську ідентифікацію. Політика контролю за людиною з найменшого віку збережеться і в радянський період.

Радянські часи: homo soveticus

Хоча асиміляція в єдиний російський народ почалася ще в імперські часи, її ідея та назва остаточно викристалізувалася в період радянської окупації. Словосполучення «радянський народ» з’явилося в середині 1930-х років. У цей період сталінський режим активно боровся з «буржуазним націоналізмом», але по суті, продовжував позбавляти прав неросійські народи. Відтоді поняття «радянський народ» стало провідним у практичній діяльності органів влади. У 1970-х роках його повторювали дедалі частіше.

Щоб змішувати різні народи, радянська влада стимулювала міграції, створювала багатонаціональні робочі колективи й насаджувала спільну мову. Єдиною міжнаціональною мовою спілкування в такому суспільстві була російська, тому діти, які народжувалися в цей період, не мали жодних альтернатив.

Уже в 1958–1959 роках в українських великих містах рідною мовою навчалася абсолютна меншість дітей: Івано-Франківськ — 39,4 %, Київ — 26,8 %, Дніпропетровськ — 17,4 %, Одеса — 8,1 %, Луганськ — 6,5 %, Харків — 4,1 %, Донецьк — 1,2 %. В результаті якщо російською в містах УРСР 1970 року не володіли лише 7,4 % жителів, то українською — 30,6 %. Українців, що жили в містах і вважали рідною мовою російську було в півтора рази більше, ніж росіян (45,1 % та 30,2 % відповідно).

Після Другої світової війни асиміляція відбувалася і через мільйони дітей-сиріт, яких розподіляли по дитбудинках різних республік, записуючи росіянами, даючи їм характерні прізвища — «Іванов», «Петров», «Сидоров» тощо.

Автор книги «Два світи дитинства. Діти в США і СРСР» (1976), американський психолог Урі Бронфенбреннер описував радянські методи виховання як «могутні, ефективні й детально розроблені». Він зауважував, що у цього виховання є чітка мета — сформувати комуністичну мораль. «Дисципліна в колективі сприймається беззастережно, якою б суворою, з погляду західних стандартів, вона не була», — захоплювався він поведінкою радянських дітей.

Радянська влада створила таку систему, що виховувала дітей відданими патріотами, активними будівниками комуністичного суспільства й інтернаціоналістами. Це вважалося найбільш важливим і почесним обов’язком радянської родини перед народом і країною. Щоправда, інтернаціоналізм у цій ідеї був тотальним домінуванням російського.

У 1958 році в Москві Компартія ухвалила постанову про перехід українських шкіл на російську мову викладання. Уже через рік Верховна Рада УРСР прийняла відповідну постанову й ухвалила закон «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в Українській РСР». Відтоді вивчати українську мову в школах стало необов’язково. Партія пояснювала це «вимогою батьків і дітей», але насправді — цілеспрямовано викорінювала все українське. Зменшилася кількість шкіл з українською мовою викладання, вивчення української мови та літератури в російських школах ігнорували, кількість годин викладання української літератури й мови в середніх спеціальних навчальних закладах скоротили.

В УРСР українською навчалося: в навчальному 1959–1960 році — 70,6 % учнів, у 1970–1971 — 60,4 %; у 1976–1977 — 57,8 %. Російською мовою відповідно — 28,6 %; 38,8 %; 41,3 %. Найбільше російськомовних шкіл було в обласних та індустріальних центрах. Зокрема, в 1974 році у Ворошиловграді з 54 шкіл навчання російською мовою проводилося в 51; у Запоріжжі — з 99 — у 80; у Харкові — зі 144 — у 139; в Києві з 222 — у 106; у містах Жданові, Макіївці, Рубіжному та деяких інших навчання здійснювалося російською в усіх школах. А вже станом на 1987 рік всього по обласних центрах 73,7 % шкіл проводили навчання мовою північного сусіда.

Із вищою і середньою спеціальною освітою ситуація була такою ж. Згідно з тодішніми правилами, одним із конкурсних іспитів була російська мова та література, що ставило випускників українських шкіл у нерівноправне становище на противагу тим, які навчалися російською. Іспити зі спеціалізованих предметів теж приймали лише цією мовою.

Після Другої світової війни русифікації більшою чи меншою мірою зазнали й країни соцтабору, особливо ті, які входили до контрольованих Москвою утворень: Організація Варшавського договору (ОВД) та Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ). У більшості з них російську мову вводили як обов’язкову до вивчення.

Часи незалежності. Депортації дітей

Із початком війни Росії проти України почала з’являтися інформація про примусове вивезення дітей на територію країни-агресорки. Перші спроби почалися ще в 2014 році, а з 24 лютого 2022 року це явище стало масовим.

У різних інформаційних повідомленнях цифри депортованих дітей дуже різняться, оскільки такі переміщення неможливо проконтролювати чи бодай відстежити. Так, уповноважений із прав людини Дмитро Лубінець в інтерв’ю «Голосу Америки» заявив про 7 тис. депортованих дітей станом на вересень 2022 року. Проте це лише верифікована кількість, а насправді їх може бути набагато більше. Росіяни ж стверджують, що в їхню країну «втекли» близько 119 тис. дітей. Факт викрадення підтверджує і Голова тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, що займається випадками порушення прав дітей — Павло Сушко. Він заявляє про 557 тис. викрадених українських дітей.

До питання зросійщення і «привласнення» дітей РФ підходить досить стратегічно. У травні 2022 року РФ спростила процедуру набуття громадянства для дітей, які опинилися в окупації. Це полегшує процес їхнього всиновлення на території країни-агресорки.

Спрощене російське законодавство про всиновлення сприяє злочинам РФ проти людяності. Кожен випадок депортації українців — дітей і їхніх батьків чи родичів — це порушення міжнародних документів. Зокрема, Конвенції ООН 1948 року «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього», ІV Женевської Конвенції 1949 року «Про захист цивільного населення під час війни» та Конвенції 1989 року «Про права дитини».

Щоб заохочувати росіян усиновлювати примусово вивезених дітей, їм пропонують «одноразову виплату материнського капіталу та держдопомогу». Це 20 тис. рублів (приблизно 12 тис. грн) на рік за кожну усиновлену дитину та близько 150 тис. (приблизно 91 тис. грн) — за дитину з інвалідністю; дитину, старшу за 7 років; «усиновлення» рідних братів чи сестер.

Відомо, що лише у Краснодарському краї Росії віддали на «усиновлення» понад 1 тис. українських дітей, депортованих із Маріуполя. Управління з питань сім’ї та дитинства Краснодарського краю повідомляє, що діти, яких російські окупанти вивезли з розбомбленого українського міста, тепер проживатимуть у Тюмені, Іркутську, Кемерово й Алтайському краї.

Цинізму російській владі не бракує: 26 жовтня уповноважена при президенті Росії з прав дитини Марія Львова-Бєлова заявила, що «всиновила» вивезеного з Маріуполя хлопчика. Також, за її словами, 350 сиріт зі сходу України «вже влаштовані в прийомні сімʼї в 16 регіонах Росії».

За даними українських ЗМІ, з Таврії і Запоріжжя окупаційна влада незаконно вивезла величезну кількість неповнолітніх. Так, у Феодосії станом на 25 жовтня перебувало понад 2 тис. примусово вивезених із півдня дітей віком від 4 до 17 років.

Російські окупанти розглядають викрадення дітей із українських родин саме як спосіб покарання батьків. Помітна тенденція, що серед викрадених маленьких українців багато таких, чиї батьки брали участь в АТО й публічно висловлювали проукраїнську позицію. Багатьох таких дорослих катували, деяких — розстріляли, а їхніх дітей відправили в Росію на «перевиховання».

РФ, постійно відправляючи свої корінні народи й нацспільноти на війни, стикнулася з демографічною кризою. Шалені втрати людської сили, яких Росія зазнає в повномасштабній війні з Україною лише погіршують ситуацію. Тому таке поповнення свого населення новою «слов’янською» кров’ю можна розглядати і як спосіб бодай трохи компенсувати ці втрати, і як іще один спосіб знищення українства. Це тихий геноцид, який дуже складно відстежити, а отже — покарати винних. Крім того, викрадених дітей РФ використовує у пропагандистських цілях для внутрішньої «патріотичної» авдиторії. Наприклад, у червні радник міського голови Маріуполя Петро Андрющенко написав у своєму телеграм-каналі, що юних маріупольців і представників освіти окупанти змусили знятися в пропагандистському відеоролику, де вони мають співати гімн Росії і «маладих рєспублік», приходу яких нібито чекали ще з 2014 року.

Нова фаза війни. Русифікація дітей на окупованих територіях

Російська влада поступово знищує українську мову, відколи почала війну на сході України. Тобто, по суті, здійснює лінгвоцид. Наприклад, у Криму освіту українською мовою може здобувати лише 0,1 % учнів. На півострові є одна формально українська школа, але навіть у ній немає українськомовних підручників. Відповідно кількість годин на вивчення української мови й літератури менша, ніж російської. Ба більше, підручники, які використовували до 2014 року — масово знищували. А на уроці історії 70 % часу вивчають історію Росії і 30 % — світову. Тобто історію України дітям взагалі не викладають.

Схожа ситуація й на окупованих територіях Донеччини. Там у початкових класах урок «Українська мова» замінено на «Мову народів Донбасу», а «Українську літературу» — на «Літературне читання народів Донбасу». Ці зміни окупаційна влада прийняла офіційно. Їх вивчають раз на тиждень, тоді як аналогічні російські предмети — щодня. Замість «Історії України» вивчають історію Російської імперії та Донеччини на уроці «Історія Вітчизни». А географію Донеччини — замість «Географії України». Тобто окрім того, що територію Донеччини штучно відділяють від України, нею ще й підміняють уявлення про всю Україну. Зважаючи, як цілеспрямовано Росія русифіковувала схід України, це майже те саме, що постійно вчити лише історію країни-загарбниці.

Українських учителів залишають на посадах лише якщо вони стають колаборантами. Часто охочих виявляється недостатньо для роботи шкіл, тому на їхні місця призначають осіб, не пов’язаних з освітою. На українських школах вивішують російські прапори, привозять російські підручники, а заняття розпочинають із гімну Росії. Водночас так звана влада Криму активно співпрацює з окупантами. Вона зокрема займається «перепідготовкою педагогів зі шкіл “ЛНР”, “ДНР”, Запорізької та Херсонської областей», направляла в Херсон викладачів із Криму, щоб «допомогти адаптуватися до системи російської шкільної освіти» тощо.

Головна особливість «нової школи» «па-рускі» — мілітаризація школярів. Майже відразу після окупації Старобільська в місті відкрили найбільший на тимчасово окупованій території Луганщини «кадетський» корпус на 400 місць. Фактично цих дітей готують до майбутньої участі у війні на боці Росії.

Інший приклад «мілітарного» виховання в так званих ДНР і ЛНР — «уроки громадянськості Донбасу» для всіх класів. На таких «уроках» дітям розповідають про «великих правителів Російської імперії», про «Донбас — серце Росії» тощо.

Українські вчителі все ж переважно відмовляються працювати на окупантів, тому росіяни завозять своїх. Із різних регіонів РФ на окуповані українські території погодилося приїхати понад 250 педагогів. Ці викладачі вестимуть уроки російською мовою і, вочевидь, «оброблятимуть» українських дітей кремлівською пропагандою, тобто теж русифіковуватимуть їх. Педагогам, які не погоджуються на таку роботу через опір українців і «нестабільну» ситуацію, пропонують статус учасника бойових дій і більшу зарплату, ніж вдома. Крім того, навіть шантажують проблемами на роботі.

Проте й українські вчителі, що опинилися в окупації, часом йдуть (добровільно або під примусом через загрозу життю) на співпрацю з окупантами. Так, станом на 1 вересня 2022 року в Маріуполі лишилося близько 1000 вчителів, більшість із яких погодилася пройти курси «підвищення кваліфікації», фактично — перейти з української навчальної програми на російську. З 1 вересня у всіх школах там ввели новий предмет — «Розмови про важливе», який покликаний «перевиховати» українських дітей. На уроці дітям насаджують любов до Росії і ненависть до України.

Згідно зі ст.111-1 Кримінального кодексу України, вчитель, який добровільно втілює російські стандарти освіти, сприяючи таким чином агресору — колаборант. Покарання — виправні роботи до 2 років або арешт до 6 місяців, або ув’язнення до 3 років із позбавленням права обіймати певні посади та займатися освітньою діяльністю 10–15 років.

Політику русифікації і схиляння до колабораціонізму росіяни активно реалізовують майже відразу після окупації українських територій. Щоб вивчити, як українські школярі здобувають там освіту, аналітичний центр Cedos провів дослідження «Освіта на окупованих територіях України (за період від 24 лютого по 30 квітня 2022 року)». Там, де тривають бої або переважна більшість дітей шкільного віку евакуйовані, — школи не працюють взагалі. У приміщеннях деяких шкіл російські військові розміщують свої командні пункти й інші підрозділи. Проте, як тільки активні бойові дії припиняються, окупанти активно починають русифікацію місцевих школярів.

Русифікація — це приклад знищення національної ідентичності, який є частиною геноциду РФ. Ключовий елемент цього злочину — намір повністю або частково знищити українців як національну групу. В таких умовах діти — найменш захищена і найбільш вразлива категорія людей, тому вони потребують найбільшого захисту.