Великдень і Рамадан вдома

Як трансформується традиція святкування Великодня і Рамадану в умовах карантину? Що радять вірянам на час пандемії отці та муфтії? Де і як святкуватимуть Ораза-байрам та Великдень українці? Чи можливо дотриматися повної релігійної обрядовості, залишаючись вдома? Та як саме може стати в нагоді досвід катакомбної й підпільної церкви часів Радянського Союзу?

«Вербовая дощечка, дощечка. По ній ходить Настечка, Настечка…» — лунає на околиці Львова, на подвір’ї в багатодітної родини Дідул. Співають у шість жіночих голосів. За столом під дахом літньої кухні сидять мама Наталя, дві молодші доньки Галя і Ганнуся, тітка Роксолана з кузинами. На столі букет із вербових котиків, у кожної в руках по писачку із воском. Дівчата чаклують над писанками, виводять візерунки, почергово опускають яйця то в оцет, то у фарби із цибулиння й зілля.

Наймолодша з трьох сестер, Ганнуся, зізнається, що незвично святкувати Великдень вдома. Останні два роки вона відзначала це свято в Мелітополі. Там, на Сході України, разом з волонтерами вони проводили акцію «Великдень разом», влаштовували майстер-класи, вчили тамтешніх дітей писанкарству, разом пекли паски, робили листівки.

— Дуже дивно справляти свято отак, вдома, та ще й у таких умовах, в які нас ситуація з коронавірусом поставила. Це цікавий досвід. Однак свято лишається святом, хай і в іншій формі. Бо насправді, коли ти їдеш в інше місто з акцією, то ти відчуваєш більше свою важливість. Особисто я, коли віддаю себе чомусь, якійсь справі, то отримую більше щастя. А тут, вдома, ти ніби робиш все для себе: малюєш писанки для себе, печеш паски так само для сім’ї, для себе. Це якось дивно для мене.

Як і щороку перед Великоднем, родина традиційно білить хату та прибирає. Доньки тріпають ковдри, батько Петро вибиває килими і скаржиться на те, що сильно заріс. А оскільки перукарні зачинені на карантин, то освіжити татову зачіску довіряють наймолодшій донці. Ганнуся, беручи до рук електробритву, жартує:

— Зараз так підстрижу, що нікуди з дому не вийдеш.
— Ага, буду мати карантин такий конкретний, щоб з хати ані на крок.
— А нащо воно тобі, однак ізоляція.
— Завше ж до якоїсь важливої події людина готується. От, наприклад, має хтось прийти до нас в гості, ми прибираємо, миємо посуд. Бо ж мають прийти гості. А тут має прийти сам Господь на Великдень. Ми очікуємо великого-великого гостя. Більшого годі й уявити. Тому прибрати хату, прибрати себе — це є частина приготування до події, яка змінює цілий хід історії.

Цей Великдень Дідули відзначатимуть не повним складом. Одна з дочок-двійнят, Марта, а також старший син Юрко святкуватимуть нарізно від родини. Марта наразі живе в Сальвадорі. Ще минулого року вона поїхала у Гондурас на річне служіння при релігійній місії «Дім Серця». Рідня зідзвонюється по відеозвязку.

— Христос Воскрес!
— Це у вас вже воскрес, а у нас поки ще Страсний тиждень. Як там відсвяткували, як було без нас?
— Думала, що будемо по-сальвадорськи святкувати, але вийшло аргентинсько-перуансько-французьке свято. Кожна сестра зі спільноти представляла традиції своєї країни. Тож я вирішила виправити це, додати трохи традицій Гондурасу і ми зробили альфомбру. Це коли на землю висипають різні кольорові матеріали і роблять один візерунок. Потім ми продовжили перуанською кухнею, я щоправда додала у страви українського сиру, і закінчили все аргентинськими танцями. Ще пробувала співати гаївки, але щось не дуже вийшло без вашої допомоги.
— А паску пекла?
— Тут з цим трохи складно, тому спекла сирник. А ще з однією із подруг фарбували яйця, прикладаючи до них листя.
— Ти там карантин хоч не порушуєш?
— Ні, не порушую. Зате придумала, що влаштую тут в найближчі дні.
— І що ж?
— Обливаний понеділок, так, як в Україні ми робимо в наступний день після Великодня. Має бути весело!

Великдень у США

Владика Борис Ґудзяк, митрополит Української греко-католицької церкви, цього року вперше святкуватиме Великдень на новому місці служіння — у Філадельфії, США. Туди Владика переїхав минулоріч із Франції.

— Великдень — джерело великої надії, радості і миру. Але сьогодні, як ніколи, нам усім треба більше глибини і автентики в усвідомленні цього свята. Сьогодні ж, в часи кризи, ми всі дуже різко відчуваємо свою смертність і той факт, що ми не контролюємо дару життя. Якраз Великдень і виводить нас із того циклу смерті і повертає до життя.

Владика Борис – один з моральних лідерів сучасного християнського світу, громадський діяч, провідний церковний історик. З 2013 року — президент Українського католицького університету, активно підтримував своїх студентів під час Революції Гідності. Кавалер Ордену Почесного легіону — найвищої нагороди Франції. У 2019 році папа Франциск призначив Бориса Ґудзяка Архиєпископом-Митрополитом Філадельфійським УГКЦ в США.

Владика пригадує, як в Парижі у нього була маленька церква, але багато парафіян, тож служба на свято проводилася кілька разів поспіль, щоб долучитися міг кожен охочий.

— Великдень — це свято найбільшого дару — життя, життя з Богом. Воно приходить до нас через те, що Бог-отець посилає у світ сина. І в Євангелії ми читаємо, що син бере на себе нашу біду, нашу смерть, входить в цю смерть і своєю божественною присутністю в аді просто розґратовує його, аж дрантя летить. І це є наша надія.

Владика Борис говорить про важливість також й того, що Великдень має довгу підготовку — Великий піст. І якість, стиль і зміст цієї підготовки визначає вагомість моменту і розуміння суті свята.

— Пасха — це центральний момент в історії космосу, його сотворення. У ці дні перед Великоднем, на Страсному тижні, добрим буде читати Страсті Христові, опис того шляху, котрий пройшов Ісус. Ми, християни, покликані пережити Великдень не як спостерігачі, а як сам Христос. Як ті, які йдуть з Ісусом, в Ісусі, і через Ісуса проходять ці страсні дні й саме Свято Воскресіння.

За словами Владики, такого не було досі в історії людства, щоб пастирі просили людей лишатися вдома і долучатися до служби онлайн. Однак в історії християн, що жили за часів Радянського Союзу, ще свіжіє досвід підпілля, коли церковне життя було заборонене, а служби відбувалися в катакомбах та в маленьких громадках за закритими дверима й щільно затуленими вікнами.

— Я думаю, що такий досвід нашої церкви пропонує нам певні інтуїції і для ХХІ століття. Нам треба більше цієї інтимності. Цей карантин примушує нас усіх призамислитись, і стилістика нашого святкування має бути під впливом цього досвіду. Свято Воскресіння — це не є святкування зовнішнє, того, що колись відбулося. Ми згадуємо цю священну історію для того, щоб її пережити тут і тепер. Наші предки робили це в концентраційних таборах, в Сибіру, по тюрмах. Ми ж можемо цього року пережити це цілком автентично, але вдома.

Рамадан удома

На період карантину припало відзначення не лише Великодня, а й Рамадану. Священний для мусульман місяць цьогоріч починається із заходом сонця у четвер, 23 квітня, і триватиме до вечора суботи, 23 травня. Це час посту й молитви, коли прихильники ісламу добрими справами проситимуть у Всевишнього прощення гріхів. В Україні іслам сповідує переважна більшість кримськотатарської спільноти, про яку ви можете подивитись нашу історію «Кримські татари. Хто вони?».

У цей місяць, згідно з віруваннями мусульман, пророк Магомет в годину його духовного усамітнення в печері Хіра відкрив перші вірші Корану. Під час Рамадану «відчиняються ворота раю і закриваються двері пекла, а шайтани сковуються ланцюгами».

Рамадан — це найщасливіший час для кожного мусульманина, навіть під час карантину, — каже Муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саїд Ісмагілов. Саїд – один з мусульманських духовних лідерів України, вчений-ісламознавець та активний учасник протестів за єдність України в Донецьку 2014 року. У 2015 році Муфтій Саїд Ісмагілов також брав участь у визволенні з російського полону греко-католицького отця Тихона.

— Звісно, кожна країна висуває свої правила під час пандемії. Більшість мусульманських держав вживають дуже потужних запобіжних заходів. Туреччина нещодавно повідомила, що не будуть проводитися таравіх-намази (нічна молитва під час Рамадану. — ред.), і це стосується всіх турецьких мечетей. Щодо України, то від самого початку оголошення загальнодержавного карантину Духовне управління мусульман України зачинило усі мечеті та ісламські культурні центри. У нас не проводять ніякі молитви. І якщо карантин буде продовжено на увесь час Рамадану, то наші мечеті будуть так само зачинені, і ми будемо рекомендувати всім мусульманам, щоб вони постували і молились у себе вдома.

За словами Муфтія, карантинні заходи вже давно відомі у мусульманському світі. Кілька разів за історію віри навіть зупинялося паломництво до святої Мекки. Причина — епідемії холери та чуми, що спалахували в різних куточках світу, зокрема й за життя самого пророка Магомета:

— Тоді сам пророк сказав: якщо десь почалася чума, то не їдьте туди. А якщо ви вже опинилися там, то не йдіть звідти. Така от настанова карантинного характеру.

Тому на випадок карантину у мусульман є вже випрацьовані рекомендації, зокрема: не проводити спільні намази і великі зібрання, а всі базові релігійні обряди виконувати вдома, з родиною чи на самоті. Щоправда нині, за словами Муфтія, в кожній мечеті є черговий імам, який готовий у разі крайньої потреби прочитати молитву, наприклад, якщо хтось народився чи помер.

Підтримувати контакт з рідними, звісно, вкрай важливо у цей непростий час, — каже Муфтій. — І сучасні засоби зв’язку дозволяють зробити це максимально комфортно та безпечно. Завдяки різним мессенджерам можна контактувати з близькими, провести душевну розмову, дати настанову і підтримати їх, морально чи фінансово.

— Всевишній Аллаг наказував, щоб ми не піддавали себе непотрібному ризику, що може спричинити хворобу чи смерть. Бо людське життя для Аллага — найвища цінність. У Корані сказано: той, хто вбив хоча б одну людину, той вбив усіх людей, котрі мешкають на землі. Тому не слід наражати себе і людей поруч на такий ризик. Краще залишатися вдома.

При цьому імами та муфтії, на переконання священнослужителя, мають бути гарантами безпеки, надавати не лише духовну підтримку, а й матеріальну. Якщо є можливість — купувати ліки і харчі для малозабезпечених вірян. За потреби — дистанційно проводити необхідні обряди. І при цьому нагадувати людям, що слід дотримуватись норм карантину, особистої гігієни та не наражати себе і близьких на небезпеку.

Якщо карантин таки подовжать на весь період Рамадану, аж до його завершення святом Ораза-байрам, і зібратись в мечетях не буде змоги, то Муфтій Саїд Ісмагілов планує записати святкову проповідь. Її транслюватимуть через телебачення та інтернет. Сам Муфтій святкуватиме в родинному колі.

— Найважливіше — пережити ці важкі часи. І вже після завершення пандемії, зібратися разом, щоб прославляти Всевишнього.

Ахтем Сеітаблаєв сидітиме вдома

Український актор та директор Кримського Дому Ахтем Сеітаблаєв закликає залишатися вдома у Рамадан.

— Це місяць посту і місяць нашої вдячності Всевишньому. На жаль, вже декілька років я не дотримуюсь посту, бо цей час співпадав з активним знімальним процесом. Це багато подорожей, це такий графік, що не дозволяє ані приготуватись до молитви, ані витримувати піст. У нас і кажуть, що якщо ти знаходишся в подорожі або робиш справу, що потребує багато сил, то Всевишній настільки милостивий, що дозволяє не дотримуватись посту в час Рамадану. Втім, дуже сподіваюсь, що цього року у зв’язку з карантином мені вдасться дотриматись і посту.

Криворівня притихла

Священник Української Православної Церкви із села Криворівня, отець Іван Рибарук запевняє, що Великдень в столиці Гуцульщини в умовах карантину відбудеться так, як і звично. Принаймні в духовному плані. Хіба що, в такому галасливому і співочому на всі свята селі, буде трохи тихше, ніж зазвичай. Зміни стануться хіба в плані тілесному, каже отець, оскільки діє обмеження на відвідування храмів.

— Один священник сказав «свята пандемія». І воно, ніби, виглядає кощунством, але якщо розуміти, що слово «святий» означає «той, що служить», то пандемія може послужити нам не просто формальністю, а бути корисною для осмислення духовних глибин свята. Бо церква — це не є обряди і форми. Церква — це внутрішнє життя людини, яке й будує ці обряди і форми.

За словами отця, карантин — це не є щось нове. Радянський Союз створив такі умови, що більшість християн перебували в карантині. Особливо, коли діяла катакомбна та підпільна церква, в умовах якої довгий час жили православні і греко-католики. І тоді, коли величезна кількість християн були ув’язнені сталінським режимом по концтаборах, це також був карантин, каже отець. Однак люди навіть там глибинно святкували Воскресіння Христове. До речі, про святкування Різдва у цьому селі можна прочитати та подивитись нашу історію «Криворівня. Гуцульська коляда попри заборони».

— Так наша художниця Параска Плитка-Горицвіт, яка відбула за совітів 11 років суворого режиму, згадувала, як вони у засланні на Великдень робили паску навіть із сушки. Спершу плели каркас із дроту, а на нього вже нанизували сушку, виходила така умовна пасочка. Тому катакомбна, підпільна церква має досвід життя в карантині.

Параска Плитка-Горицвіт – гуцульська художниця, письменниця, фотографиня. Майже все життя прожила в Криворівні. Закінчила лише чотири класи, однак завдяки батькові знала різні мови. Ще підлітком стала зв’язковою УПА під псевдонімом Ластівка.

Узимку 1945 року Параску разом з тисячами засуджених дівчат із Західної України товарними ешелонами відправили до Сибіру. «Замість теплого одягу видали закривавлені шинелі з розстріляних», — згадувала вона. Дорогою на Колиму дівчина відморозила ноги, потрапила до лікарні, після чого майже п’ять років пересувалася на милицях. Зрештою термін відбувала у спецтаборі в Спаську, Казахстан.

Після заслання, у віці 27 років повернулася до Криворівні, де активно включилася у громадське життя села, створила хор, багато писала, малювала. Однак згодом усамітнилася для виконання даної ще в ув’язненні обітниці – славити Мир Божий. З того часу вела аскетичний спосіб життя, малювала ікони.

Параска самостійно опанувала мистецтво фотографії. Цій справі віддавала багато сил і часу, підходила до неї з неабияким хистом і внутрішнім чуттям. За життя майстриня зробила понад чотири тисячі світлин, фіксувала карпатські краєвиди, гуцульський побут, церковні та народні ритуали, мешканців та гостей села. Багато виразних знімків Параска зробила саме на Великдень, це свято вона фотографувала з року в рік.

Отець Іван просить не журитися тих, хто через карантин не може відвідати рідних. Сучасні медіаможливості дозволяють комунікувати у різний спосіб — через соцмережі, відеозв’язок, чи й просто зателефонувавши. Тому головне — просто дати про себе знати і привітатися словами «Христос воскрес!».

Пандемія та карантин, на переконання священника, спонукає християн до переосмислення того, як ми взагалі сприймаємо християнське життя і що для нас є церква. Чи це будівля і кошик, чи це прямий контакт із воскреслим Христом.

— Особисто я буду святкувати Великдень наперво літургійно, відправляючи богослужіння. І найголовніше — буду просити Господа, щоб він воскресив мене, звершив моє особисте спасіння і всіх тих, за кого я молюся.

Свято буде!

Блаженніший Святослав Шевчук, Глава Української Греко-Католицької Церкви, стверджує, що з нагоди особливих обставин, пандемії і карантину, усі християни мусять пережити цей Великдень так само по-особливому. Він закликає українців зустріти Свято Світлого Воскресіння в колі домашньої церкви, у власних домівках. Що жодним чином не має применшити радості й втіхи.

— В мене є добра новина: свято буде! Христова Пасха до нас приходить щоразу і прийде цьогоріч. Бо Пасху нам несе не людина, а воскреслий Христос. У це свято одягніть ваш найкращий одяг. Увімкніть ваші телеприймачі чи інші засоби комунікації й долучіться до святкової божественної літургії. Майте перед собою той пасхальний кошик, який ми освятимо наживо по закінченню літургії. І неодмінно поділіться цією радістю зі своїми домашніми, не виходячи з дому. А також, можливо, зателефонуйте чи поспілкуйтеся в інший спосіб з вашими рідними і ближніми. Для того, щоб цю пасхальну радість донести і їм. Так само, не виходячи з дому. Пасха — свято, що приходить до вас. Можливо в особливий спосіб, але справжній. Бо Христос воскрес! Воістину воскрес!

Церква на подвір’ї

«Весна іде, красу несе, а тій красі радіє все» — лунає на львівському подвір’ї родини Дідул. Вже на сім голосів, бо додався ще й тенор господаря. Вечоріє. Дівчата домальовують писанки. Вийшло тридцять три.

Наступного ранку родина збирається на онлайн літургію. Зносять на подвір’я, вкрите молодою травою і сонцем, стільці та лави. Чекають на кузин, що живуть через паркан. Всі у вишиванках та темних окулярах. Дехто тримає у руках ще й вишиті маски. Чути, як на кутку кукурікають півні. Батько витирає стола, на якому звечора робились писанки. Ставить того самого букета з вербових котиків. Показує іржаву гільзу, яка виконує роль вази:

— Це, до речі, ще з Першої Світової. Отак епохи єднаються…

Одна з дочок, Галя, кладе на стіл ноутбук, завдяки якому родина стежитиме за трансляцією служби, сідає у крісло навпроти:

— Така от у нас імпровізована церква вдома. Бо ж церква там, де збирається хоча б двоє. А нині, в карантин, й поготів.