Сила театру: відрефлексувати війну

Андрій Май — драматург і режисер родом із Херсона. Розвиває документальний театр, із 2014 року займається політичним театром. Працює з іноземними театрами, курує український фестиваль «Тиждень актуальної п’єси». 19 березня йому вдалося евакуюватися з тимчасово окупованого Херсона до німецького міста Кельн. Там він і далі займається театром — ставить вистави про війну в Україні.

Андрій викладав у Київському національному університеті театру, кіно й телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого, був актором, режисером Національного академічного драматичного театру ім. І.Франка, з 2020 року — режисер-постановник Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру ім. Миколи Куліша. На сцені херсонського театру поставив, зокрема, документальну виставу «Шість із половиною» драматургині Лєни Кудаєвої. Крім України, режисерські та драматургійні роботи Андрія Мая можна побачити в Національному театрі Литви (Вільнюс), Gorki Theater (Берлін), Thalia Theater (Гамбург), Volkstheater (Відень), Національному театрі Словаччини (Братислава), Staatstheater (Штутгарт) та Royal Court (Лондон).

Простір для створення діалогу

Документальний театр зацікавив Андрія ще студентом, коли він навчався в Київському національному університеті театру, кіно й телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого та шукав шляхів осучаснення театру. Свою зацікавленість, що з’явилася у 2007 році, він уже за рік втілив у великий проєкт — заснував у Херсоні театральний Центр імені Всеволода Мейєргольда (російський театральний режисер, актор, педагог; реформатор театру, розстріляний 1940 року за звинуваченням в антирадянській роботі. — ред.). Так Андрій започаткував український документальний театр. Серед вербатімів Андрія — «Місто на Ч», «Відьми», «Гойдалки», «Я пам’ятаю, як Ленін помер», «Шмарун» і «Доміно на їдиш».

Згодом разом із драматургинями й режисерками Наталією Ворожбит і Марисею Нікітюк він заснував театральну громадську організацію «Центр ТЕКСТ» — щоб актуалізувати, популяризувати та розвивати нову драму в Україні, а також виводити український документальний театр у світовий контекст. Ця ідея виросла в міжнародний фестиваль «Тиждень актуальної п’єси», розповідає Андрій:

— Вирішили, що треба засновувати фестиваль нової драми, щоби з’являлися нові драматурги та нова драма в нашій країні. З 2011 року цей фестиваль існує, і я є його куратором по сьогоднішній день.

Серед документальних вистав режисера слід відзначити роботу 2014 року — виставу «Щоденники Майдану». Андрій сам був на барикадах, разом із театральною командою збирав свідчення українців, які боролися за проєвропейський курс розвитку України:

— На Майдані (під час Революції Гідності. — ред.) було просто, тому що коли ти там присутній, це фантастична історія країни, у якій ти хочеш жити. Всі налаштовані на одне, і це надзвичайна приязнь, надзвичайна щирість, надзвичайна готовність віддавати.

Роботу Андрій представив у Національному академічному драматичному театрі ім. Франка та за кордоном — у Литві, Німеччині, Великій Британії, Польщі, Словаччині, навіть у РФ, в опозиційному московському театрі «Театр.doc»:

— Тоді (у 2014. — ред.) для мене почалася війна, а не зараз, і з того часу працюю з цією темою (темою російсько-української війни. — ред.). Я казав, що не хочу й не можу йти на війну зі зброєю. Зараз я скажу інше: що я хочу, але не можу, бо в мене є зобов’язання перед своєю дитиною та матір’ю.

Андрій — удівець. Його дружина Марина Кукліній-Май була актрисою театру та кіно. У 2019 році вона померла від раку. Відтоді Андрій виховує сина сам, також на його руках хвора мама.

В одну з ночей 2014 року Андрій збирався на Майдан, до мітингувальників Революції Гідності. Його дружина вже чекала на дитину, тож не пускала його. Андрій згадує, як вона лягла на порозі та сказала: «Якщо хочеш — переступай через мене і їдь. Ти необхідніший мені і своєму синові, який народиться».

— Я не зміг переступити. У ту криваву ніч я залишився вдома. Чи врятувало це мені життя — не знаю. Ми завжди маємо пам’ятати про тих, хто залежить від нас, про цю територію відповідальності. Моя дружина виборювала право мати батька для свого сина, за що я їй вдячний.

Виїхати, не можна залишитися

Щоб захистити родину, 19 березня 2022 року Андрій із сім’єю евакуювалися з Херсона:

— Ми виїхали, тому що я не можу жити в окупованому місті Херсон. Не можу дивитися, як руйнується наша державність, навіть тимчасово, і чекати, коли в мої двері постукає ФСБ і моя родина залишиться без мене. Потрібно постійно робити вибір, від якого раніше міг піти, закрити очі, а зараз це неможливо. Маєш або піти в біженці, або залишитися в окупації. Маєш обирати, де ти будеш.

У перший день повномасштабної війни сім’я не змогла виїхати, тому що потяг не прийшов. Андрій розповідає, що якийсь час вони жили в театральному бункері разом із колегами. Там було кафе, а отже — тепло, інтернет, кухня та санвузол.

— Бункер виглядав як криївка: стіни з вікнами як в українських хатах, рушники. І ти потрапляєш у криївку, нетипове й дуже комфортне бомбосховище.

В укритті була ціла група театралів: актори, режисери, технічний персонал. «Це було надзвичайне братерство», — згадує Андрій. Жінки готували їжу на всіх, а чоловіки знаходили продукти. А 8 березня діти влаштували святковий концерт — усі плакали, бо малеча співала про Україну:

— Це неоціненний досвід, який тепер живе зі мною, тому що це як Майдан для мене. Це та сама історія повної довіри та бажання допомогти одне одному.

Нині Андрій працює з європейськими театрами, однак після перемоги планує повертатися в Україну:

— Я повернуся тоді, коли буду розуміти, що сюди (у Херсон. — ред.) знову хтось (окупанти. — ред.) не прийде. Я не буду повертатися, розуміючи, що завтра чи післязавтра я буду виїжджати. Це має бути фінал війни.

Останньою херсонською виставою Андрія до повномасштабної війни була робота «Шість із половиною» — про війну на сході України. Вона створена на основі свідчень цивільних людей, які вимушено переїхали звідти. Публіка побачила виставу 2021 року, у рік 30-річчя незалежності України. Завершувалася постановка феєрверком, що переходив у звуки вибухів:

— Я уявляв під час святкування (Дня Незалежності. — ред.), що в той самий час у нас є люди, які змушені були виїхати з Донбасу, і вони десь бідують. Я зробив цю останню виставу перед війною з передчуттям війни та фіналом, як свято переходить у повномасштабну війну. І це прийшло в Херсон. Ми всі були в передчутті війни.

Театр для Андрія — це простір для створення діалогу, і вже потім — територія для представлення мистецьких досягнень. Каже, що для нього це і є театральне «світле і вічне».

— Це важко, але нам треба прожити ці події, щоб жити далі, а не бігти від цього. Це моя війна. Муза в мені мовчить у цей час, але я не мовчу.

Українсько-німецький театр

Нині, в Кельні, режисер працює над виставою «Трибунал над Путіним», у якій гратимуть українські та німецькі актори. З німецькими акторами працювати складніше, каже Андрій, бо вони не переживали того, що українці. Тому він тижнями просто розмовляв із ними, розповідав про власний досвід, про досвід українців і про історію України, спонукав їх до діалогу. Софія, акторка з Австрії, розказала про роботу з Андрієм і про її осмислення війни:

— Я просто відчувала це фізично. Мені снилися кошмари, я не могла спати в той період, коли ми репетирували. Відчувалося, що таке війна і як вона впливає на людей. Мистецтво залишається мистецтвом. Це не змінить світ, але, я думаю, змінить наш вплив, емоції та світогляд. Багато з цих текстів є не лише політичними та актуальними, але й естетичними. Для мене честь бути частиною цього.

Андрію важливо, щоб позиція німецьких артистів виходила за межі емоційного, на кшталт «який жах, що це відбувається в Україні»:

— Хочу, щоб наша історія стала частиною їхньої власної історії. І мені здається, це з ними (німецькими акторами. — ред.) сталося. Для мене це показово. І це сатисфакція моєї роботи: чому я маю це робити, і як це змінює акторів теж.

Коли Андрій щойно приїхав у Кельн, то дізнався, що місцевий театр шукав режисера з України, щоб поставити виставу про російсько-українську війну. Так, у травні відбулася прем’єра постановки «Про війну», створеної на основі розповідей українських драматургів про їхні перші дні повномасштабної війни.

— Це те, що ми маємо робити. Відрефлексовувати та рухатися. Я працюю зараз із цією темою, тому що не хочу її відкладати на потім. Я хочу, щоб ми зараз мали право на рефлексію й рух далі, а не застрягали у своїх травмах. І тому важливо робити проєкти, які дають нам можливість позбавлятися травм і рухатися далі. І на це здатен театр.

Як розповів режисер, до роботи над виставою долучилися українські актори, драматурги й театрознавці — Олексій Доричевський, Антон Себастьян, Юлія Гончар, Андрій Бондаренко, Ольга Мацюпа, Олексій Доричевський, Лєна Лягушонкова, Олесь Барліг, Наталя Блок, Анастасія Косодій, Оксана Савченко. Для команди цей досвід був непростим, однак, як каже Оксана Савченко, терапевтичним. Їй було важко взятися за написання першого сценарію під час великої війни через біль. Однак, почавши писати, вона зрозуміла, що так може трансформувати його на користь і собі, і суспільству:

— Мистецтво допомагає тобі відчути в маленькій дозі, як вакцину, те, що ти можеш відчути, коли відбувається історія. Коли відбувається історія — це, з одного боку, страшно, а з іншого боку — цікаво. Наразі в Україні відбувається історія. І, мені здається, світ зміниться після цієї війни.

Свідчити про Україну

Повномасштабне вторгнення РФ уже змінило більшість українців. Андрій переконаний, що воно ще більше викристалізувало громадянське суспільство в Україні, згуртувало його в боротьбі зі спільним ворогом, тоді як у Росії, тоталітарній країні, воно просто відсутнє як опція.

Режисер вважає, що росіяни загалом винні у війні, а не тільки Путін. Вони дали біді статися. Андрій згадує свій пост у фейсбуці за 22 лютого 2022 року, після виступів керівництва РФ про визнання псевдореспублік, так званих ЛНР і ДНР. Каже, тоді росіяни і проявилися:

— Хтось написав: «Ви такі розумні, напишіть, що ми маємо робити, і ми зробимо». Ми (українці. — ред.) робили, коли нас щось не задовольняло. Ми робили революції, це змінювало ситуацію. Або пишуть: «Це не для нас, не для нашої країни». А що тоді для вашої країни? Інтелігентна людина — це освічена людина, яка готова до трансформації. Люди різні, але людей роблять вчинки.

Андрій каже, що нікого не видаляє з фейсбучних друзів. Хоче спостерігати за їхніми реакціями, дивитися, як вони змінюються, що постять. Він іще з 2014 року разом зі своєю театральною командою намагався доносити росіянам правду. Тоді, крім вистави про Майдан у період Революції Гідності, він показав у Москві роботу «АТО — монолог військового психолога» на основі розмови з Олексієм Карачинським, який у Дебальцевому консультував комбатантів:

— Що ми можемо робити, коли Росія пропагує одне, а ми свідчим про інше? Ми можемо свідчити. Театр зібрав незалежну російську пресу і зробив партизанський нічний показ без анонсу за закритими запрошенням. Це була спроба сказати правду нашою мовою. І, мені здається, це мало сенс.

2017 року Андрій представив виставу «Дитина та війна» в московському «Театр.doc» про те, як діти дорослішають під час війни. А навесні 2022 року, коли режисер іще був у тимчасово окупованому російськими військами Херсоні, команда цього театру просила в нього прокоментувати ситуацію в місті:

— А мені це не потрібно. Я бачу тут рускіх солдатів і військові машини із «Z»-шками, і мені не потрібні інші свідчення, тому що я їх (окупантів. — ред.) бачу. І не потрібно це говорити їм, говорити про це в Москві. Бо це зараз нічого не змінить. Тому зараз ніякої співпраці, ніякої рускої культури.

Андрій згадує, як часто йому доводилося обстоювати право на українську ідентичність та захищати інтереси свого сина. На жаль, і сьогодні в Німеччині, країні, де РФ упродовж десятиліть пропагувала «вєлікорускі» ідеї, йому часом доводиться нагадувати суспільству, що він українець, а не «рускій». Такі ситуації трапляються в будь-які країні, куди приїжджають росіяни. Якось у Єгипті до сина Андрія причепився хлопчик, щоб забрати в нього повітряну кульку: «Я нє панімаю тібя, я русскій, ти понял? Я рускій, я із Сібірі. Атдай мнє бистра етат шарік!». Тоді Андрій заступився за сина. Чоловік каже, йому дах зносить, коли чує про це право сили — відбирати чуже, бо ти «рускій».

Син Андрія україномовний, коли йому ще в Херсоні говорили перейти на російську, він відмовлявся. Режисер згадує одну з відповідей сина кривднику: «Я тебе не примушую говорити зі мною українською, говори мовою, якою ти говориш, але я не збираюсь ні на що переходити». Це про питання ідентичності, каже режисер.

Андрій підсумовує, що до війни люди звикають, навіть в Україні. Тому вважає, що про неї важливо нагадувати, не дати забути, що вона триває. На його думку, сучасний документальний театр має доносити глядачеві важливе, трансформувати його:

— У документальному театрі потрібно, як у камері, постійно наводити фокус на події, у яких ми існуємо зараз. Тому що вони розфокусовуються. І так, це важко, але нам треба прожити це, щоб жити далі, а не побігти від цього.