Страх і ненависть у СРСР: як насправді жилося в «золоту епоху радянської стабільності»

Share this...
Facebook
Twitter

Минуло більше 30 років із часу розпаду найбільшої тоталітарної неоімперії у світі — Радянського Союзу. Однак його образ як своєрідної оази комфорту та спокою досі існує у пам’яті (чи уяві) цілого покоління людей старшого віку. Цей період у них припав на їхню молодість, коли все навколо здається яскравішим. Так вони починають поширювати серед сучасної молоді міф про те, що в СРСР жилось добре, а то й краще, ніж зараз. Ця вигадка, побудована на ідеологічних стереотипах про соціальний добробут і комфорт в добу так званого застою, є небезпечною і потребує розбору.

Міф про «золоту добу» в СРСР вибудовувала радянська система: за «залізною завісою» люди здебільшого не могли на власному досвіді порівняти рівень життя у різних країнах, а цензура і пропаганда тільки уславлювали тодішній режим, не допускаючи критики. Період правління Леоніда Брєжнєва важливий зокрема саме створенням радянського наративу про велич СРСР і перевагу «радянського способу життя і цінностей» над тими, що були в країнах заходу. Також свою роль у нинішньому поширенні радянських міфів відіграє і людський фактор: через десятиліття вади тогочасного життя здаються не такими критичними або й узагалі забуваються.

Радянська людина та її спосіб життя

Усе своє існування після Другої світової (тобто у період Холодної війни) Радянський Союз вибудував на тому, щоб «обігнати та перегнати» західні країни і насамперед США. Здебільшого цей «обгін» набирав дуже химерних та абсурдних форм. Наприклад, виплавити більше чавуну, ніж США (незалежно від реальної потреби у цьому сплаві та ефективності витрачених зусиль). Або так звані космічні перегони, коли дослідження космосу з наукової роботи переросло в науково-технічне протистояння країн.

Однак де радянське керівництво постійно терпіло поразку (чого, звісно, не визнавало), то це в комфортності умов життя своїх громадян. Причин цього багато, але головна ось яка: більшу частину грошей, зароблених із продажу енергоносіїв, вкладали не в соціальну сферу, а у військово-промисловий комплекс, підтримку диктатур і партизанських рухів «країн третього світу». Намагання домінувати на світовій арені та постійна підготовка до Третьої світової війни посунула на другий план побутове життя радянської людини та її повсякденні потреби, як-от житло, їжу, одяг, медичні й освітні послуги, розваги тощо.

Країни третього світу
Політичний термін часів Холодної війни на позначення країн, які не належать до західного світу або східного блоку.

Після смерті Йосипа Сталіна ситуація хоч потроху, але змінювалася на краще. Найбільший рівень добробуту радянська людина мала за правління Леоніда Брєжнєва (1964–1982 роки). Ці показники благополуччя радянські ідеологи на чолі з Михайлом Сусловим намагались «зацементувати» в ідеологічному наративі, який ми зараз знаємо як «совок», а тоді він називався «розвинутий соціалізм».

У 1976 році на XXV з’їзді Компартії Радянського Союзу Леонід Брєжнєв уперше заговорив про поняття «радянський спосіб життя». На думку генсека, він передбачав «атмосферу справжнього колективізму і товариства, згуртованість, дружбу всіх націй і народів країни, що міцнішає з кожним днем, моральне здоров’я, яке робить нас сильними, стійкими, — такі яскраві межі нашого способу життя, такі великі завоювання соціалізму, що увійшли до плоті й крові нашої».

Яким же насправді був «радянський спосіб» життя? Чи дійсно все було так добре, як про це іноді говорять? Спробуймо зрозуміти, розглянувши різні аспекти побуту та сфери послуг, з якими стикалася радянська людина.

Інтернаціоналізм і дружба народів

Одним із фундаментальних стовпів радянської пропагандистської машини був так званий принцип пролетарського інтернаціоналізму. З його допомогою радянська влада намагалась показати, що п’ятнадцять окремих союзних республік і ще більше десяти різних автономій можуть співіснувати в межах одного союзу без жодних міжнаціональних конфліктів, тому що ксенофобії, національних утисків чи шовінізму в СРСР нібито немає. А те, якої радянська людина національності чи раси, не має жодного значення, адже Радянський Союз — це країна інтернаціоналізму та дружби народів.

Насправді ситуація була кардинально іншою. Саме керівництво Радянського Союзу провадило ксенофобну політику (цим не гребує і сучасна Росія). Після масових сталінських депортацій так званих малих народів (зокрема і кримських татар, але не лише їх) декому з 1950-х років дозволили повернутися в місця свого постійного проживання. Але навіть повернення з депортації не вберігало цих людей від державних обмежень та утисків. Наприклад, існував гласний адміністративний нагляд міліції. Люди, які де-факто повернулись додому після примусового переселення, змушені були постійно повідомляти дільничного міліціонера про своє місцезнаходження.

Крім того, існували і негласні обмеження. Наприклад, представники депортованих народів не могли опановувати ті чи ті спеціальності. Майбутній президент Ічкерії Джохар Дудаєв, щоб вступити у Тамбовське вище військове авіаційне училище, мав у документах зазначити національність «осетин», яка була «правильною» з точки зору партійного керівництва, на відміну від «неправильної» національності чеченця.

Схожа історія була з лідером кримських татар Мустафою Джемілєвим. Після закінчення школи він планував вивчати сходознавство в Середньоазійському університеті, однак завідувач кафедри арабської філології прямо сказав, що хлопець не складе іспити, бо кримські татари тут небажані. Ось що Мустафа Джемілєв, який зрештою став політичним діячем і правозахисником, згадував про цю політику:

— Саме тому серед кримських татар багато будівельників, лікарів, інженерів, викладачів російської мови та літератури, але мало журналістів, істориків та юристів. Категорично заборонялось вступати у військові ВНЗ.

Крім того, з 1960-х років у СРСР розпочинається кампанія «боротьби з сіонізмом» (сіонізм — рух європейських євреїв за створення єврейської держави. — ред.). Причиною цьому стала політична криза в радянсько-ізраїльських стосунках. Прикриваючись політикою боротьби з сіонізмом, партійне керівництво фактично займалось антисемітизмом. Бути євреєм у СРСР означало бути «невиїзним», тобто не мати права виїжджати за межі Союзу. Діяла негласна заборона для єврейських абітурієнтів вступати, наприклад, на математичні спеціальності у найбільші ВНЗ країни. Існував спеціальний орган — Антисіоністський комітет радянської громадськості, що займався антисемітською пропагандою. За іронією долі, очолював цей орган єврей, генерал КДБ Давид Драгунський.

Комітет державної безпеки (КДБ)
Орган державного управління СРСР, серед основних завдань якого була розвідка, контррозвідка, боротьба з націоналізмом, інакомисленням і антирадянською діяльністю. У РФ правонаступницею КДБ стала ФСБ (Федеральна служба безпеки).

Але й окрім шовінізму в державній політиці, СРСР мав значні проблеми з міжнаціональними відносинами, що почасти виливались у масові заворушення. Справа в тому, що під час адміністративно-територіального переділу СРСР, тобто формування його соціалістичних республік, автономій тощо, майже не враховували національний фактор. Як результат — представники однієї народності могли опинитись в національній автономії (звісно, формальній) у складі іншої республіки. Ігнорування низки національних конфліктів було типовим і у радянській армії, де солдати строкової служби об’єднувалися в так звані неформальні земляцтва за національною ознакою, що призводило до міжнаціональних конфліктів.

Поза Збройними силами Союзу такі конфлікти існували й у цивільному житті. Наприклад, у 1981 році в місті Орджонікідзе, що в Північній Осетії, відбулась масова бійка з погромами між осетинами та інгушами, які повернулись з місць депортації. Масове побоїще тривало три дні — з 24 до 26 жовтня, поки його не придушили внутрішні війська та міліція. Внаслідок побоїща загинула одна людина, кілька сотень були поранені та травмовані.

Масовими безладами з людськими жертвами завершились і протести у найбільшому місті Казахстану Алма-Ати у грудні 1986 року (з 1992 року місто називається Алмати). Тоді мітингувальники, переважно казахська молодь, вимагали призначити керівником Казахської республіки казаха. Причиною таких вимог були зокрема побоювання казахів, що з приходом «неказахського» очільника русифікація й утиски їхнього народу ще більше посиляться.

Однак найбільш показовими є події майже наприкінці існування СРСР — у містах Новий Узень (нині Жанаозен у Казахстані) та Фергана (місто на сході Узбекистану) у 1989 році. У першому бійка на дискотеці між казахами та представниками кавказьких народностей переросла в міжнаціональний конфлікт (17–28 липня) із людськими жертвами, для придушення якого застосовували навіть важку бронетехніку. А Ферганські погроми були пов’язані з міжетнічним конфліктом між узбеками й турками-месхетинцями, внаслідок якого загинуло 103 людини, а ще понад 100 були поранені. Приводом для його початку стала побутова сварка.

Безкоштовне житло

Один із головних міфів про «золоту епоху» СРСР — безкоштовне житло. Начебто нещасні американські робітники змушені були все життя виплачувати іпотеки, а от в СРСР житло влада роздавала задарма.

Одразу згадується одна із прописних істин економіки, що також працює для соціалістичних держав: якщо щось роздають безплатно, значить хтось уже це оплатив. Вартість «безкоштовного житла» в СРСР відшкодовували самі ж громадяни — опосередковано. І вона була значно вищою, ніж в американців, які виплачували іпотеку. Також радянське керівництво неодноразово зазначало, що не здатне повністю всіх забезпечити індивідуальним житлом.

Щоб отримати безкоштовну квартиру (якщо людина не працювала в силових органах чи партійному апараті), треба було дочекатися своєї квартирної черги. Чекати доводилося роками, а іноді — десятиліттями. Непоодинокими були випадки, коли людина помирала раніше, ніж доходила її черга.

Отримати можна було лише те житло, яке давали. Тобто вирішуватии, в якому районі, на якому поверсі чи навіть скільки кімнат буде в її квартирі, радянська людина не могла. Це породжувало окремий різновид корупції, коли можна було «домовитися» з відповідними органами, щоб отримати житло раніше або з кращими характеристиками.

Але навіть після отримання житла воно радянській людині не належало. Це була власність того підприємства чи установи, яке їй його видало. Фактично це була безстрокова оренда. Продати таке житло було неможливо. Це породило другий унікальний формат економічних зв’язків у СРСР — «розмін», коли одні люди мінялись житлом з іншими. Іноді, щоб зробити повноцінний обмін, треба було створити цілий ланцюжок із кількома учасниками «розміну» в різних містах. Вихід когось із цієї системи руйнував весь «розмін».

Масове будівництво житла в СРСР забезпечувалося коштом великих податків, які сплачували прості радянські робітники та селяни, а також скуповуванням за безцінь кінцевого продукту підприємств, де держава була монополістом. Але навіть така складна і багато в чому кріпацька система житлозабезпечення влаштовувала людей в 1960-80-х роках, адже більшість із них заїжджали в ці квартири з гуртожитків і комунальних квартир. Та зрештою, хіба був у радянської людини вибір?

Феномен «комуналки» був дуже важливим для радянського періоду 1920-40-х років, коли Володимир Ленін, а пізніше Йосип Сталін намагались створити «нову радянську людину», яка мала бути позбавлена «буржуазних упереджень», серед яких були вимоги до комфорту й індивідуалізм (у цьому контексті — відокремлення, приватність). Спільне проживання з чужими людьми під одним дахом і користування спільними кухнею, вбиральнею та іншими кімнатами мало виховувати в радянських людях відчуття спільності та «відучити» їх від поняття приватної власності.

У період Другої світової ситуація з житлом кардинально погіршилася. Люди жили там, де тільки могли знайти прихисток: горища, підвали, комірчини та підсобки. Своїми силами вони будували бараки та викопували землянки, освоювали нежитлові будівлі: сараї, склади та комори. Тому коли за часів правління Микити Хрущова (1953–1964 роки) почалося масове будівництво хоч і неякісного та малогабаритного житла (яке хай і не було цілком приватним простором, та все ж було доступним), люди сприймали це як подарунок долі і велику благодать від держави.

Ситуація з житлом почала змінюватися з появою так званих брєжнівок або, як їх ще називали, «улучшонок» (з рос. «улучшение», себто покращення). Це було більше за розмірами житло, з ліфтами та сміттєпроводами, роздільними санвузлами та покращеним плануванням. Отримати його було значно складніше, ніж «хрущовки». Фактично з 1970-х радянська людина нарешті починає розуміти, що таке індивідуальне комфортне житло. Тоді ж формується споживацький ідеал жителя СРСР. Він складався з шафового набору (так звана стінка), набору крісел та дивану (т. зв. м’який куток), набору кухонних шаф (т. зв. кухонна стінка), а також телевізора та холодильника. Всі ці предмети побуту коштували дорого та були дефіцитними, тому люди спершу довго збирали гроші, а потім вистоювали довгі черги, щоб придбати хоч щось із цього у свій дім.

Найдоступніша освіта

Другий поширений міф СРСР — найдоступніша освіта у світі. На початках свого існування Союз дійсно провів масову кампанію ліквідації неписьменності, що забезпечила високий рівень грамотності серед населення. Але під час уважнішого розгляду всієї системи освіти в СРСР (а особливо вищої та професійної) саме доступність цієї освіти викликає чимало запитань.

Насамперед сумнівною була прозорість процедури вступу у ВНЗ. Абітурієнт мав скласти іспити, що приймала спеціально створена комісія при навчальному закладі. Жодних урегулювань об’єктивності чи врахувань корупційних ризиків тут не існувало. Будь-якого абітурієнта могли «завалити» чи навпаки «витягти» на іспитах, адже здебільшого їх складали усно.

Окремі преференції при вступі отримували студенти, які мали письмові направлення від партійних чи комсомольських організацій. Крім того, будь-який випускник навчального закладу був змушений щонайменше два роки пропрацювати там, куди його відправить ВНЗ за так званим розподілом. При чому випускника київського навчального закладу могли легко відправити, скажімо, десь в Центральну Азію чи на Далекий Схід. Така форма відпрацювання свідчить про «небезкоштовність» освіти, а просто іншу форму плати за неї.

Навчання у ВНЗ було ідеологічно регламентованим. Для прикладу, студенти всіх спеціальностей — від інженерів-механіків до диригентів — вивчали такі предмети, як «Історія КПРС» і «Марксистсько-ленінська філософія».

Навчання студентів на технічних і природничих спеціальностях строго залежало від оборонного замовлення та планової економіки Союзу. Водночас на гуманітарних спеціальностях (філософія, журналістика, історія) воно повністю залежало від ідеології та партійної політики. Схоже на те, що СРСР буквально сприйняв і втілював у життя фразу нобелівського лауреата Ернеста Розерфорда про те, що наука — це або фізика, або колекціонування марок. Тобто в Союзі існувала лише наука для забезпечення потреб держави (насамперед у воєнно-промисловому комплексі), а гуманітаристика нібито не мала серйозного значення для життя й розвитку радянського суспільства. Дослідників-гуманітаристів радянська система розглядала виключно як «ідеологічних працівників». Це стосувалось усіх, хто так чи інакше був пов’язаний із гуманітарною сферою: вчителів, викладачів, музейних працівників, бібліотекарів, архівістів, журналістів, критиків та ін.

Найкраще медичне обслуговування

Безплатне та найкраще у світі медичне обслуговування в СРСР — ще один міф. Медична система, збудована у 1930-х роках народним комісаром охорони здоров’я Миколою Семашком змогла забезпечити найвіддаленіші райони СРСР хоча б якимись медичними працівниками. Мережа так званих ФАП (фельдшерсько-акушерських пунктів) — це породження його реформ. Однак у 1960-х роках такий екстенсивний підхід призвів до того, що в СРСР дійсно було чимало лікарів і лікарень, але їхня якість залишала бажати кращого. Більшість медперсоналу мала низьку кваліфікацію і обмежений доступ до медичних відкриттів, а також могла практикувати народні методи лікування, які іноді шкодили пацієнтам ще більше. Крім того, був жорсткий дефіцит деяких ліків, що особливо проявлялося під час епідемій чи катаклізмів. Також радянська медицина мала морально застаріле обладнання, використовувала багаторазові голки у шприцах та не знала адекватної для того часу місцевої анестезії.

Був значний дисбаланс між кількістю лікарень у західних і східних регіонах СРСР. Це було пов’язано з тим, що Радянський Союз планував воювати з колективним Заходом, тому будував більше лікарень в імовірній прифронтовій зоні. Але крім великої кількості так званих ліжко-місць, там нічого не було. Взагалі забезпечення ліжко-місцями було головною філософією керування медичними закладами в СРСР. Про жодну якість медичних послуг не йшлося.

Існує міф про те, що нібито Всесвітня організація охорони здоров’я колись визнала радянську систему охорони здоров’я найкращою. Однак жодних свідчень про такий висновок не існує. Натомість точно відомо: радянська медицина взагалі не знала, як допомагати пацієнтам з онкологією, що стало особливо показово після аварії на Чорнобильській АЕС (26 квітня 1986 року), коли багато людей отримали великі дози радіоактивного опромінення і пов’язані з цим захворювання.

Відсутність злочинності

У головах багатьох людей, які ностальгують за СРСР, є міф про те, що в Країні Рад була найчесніша міліція та найнижчий рівень злочинності. Дійсно, у 1970-х рівень злочинності був нижчий, ніж у США, однак вищий, ніж у більшості країн Європи.

Водночас СРСР мав такі ж проблеми з громадською безпекою, як і решта країн того часу. У Радянському Союзі також були маніяки. Наприклад, Андрій Чекатило. Вчитель із Ростовської області протягом 1982–1990 років за різними даними убив від 46 до 53 людей, переважно це були жінки і діти. Своїх жертв Чекатило не лише ґвалтував, а й іноді їв.

Інший відомий радянський маніяк-педофіл — Анатолій Слівко. Як організатор гуртка для дітей із родин, які потрапили в складні життєві обставини, він користувався неймовірною повагою та авторитетом у своєму містечку в Ставропольському краї. Вербував хлопчиків 10–15 років для нібито «секретного завдання», а насправді —душив їх (іноді до смерті) і вдався до сексуального насильства. Протягом 1964–1985 років він убив сім хлопчиків віком до 16 років.

Також між 1982–1986 роками діяв маньяк Василь Кулик, відомий як «іркутський душогуб». Його жертвами були діти молодшого шкільного віку та пенсіонерки. Користуючись службовим становищем (працював дільничним лікарем), Кулик проникав у квартири, де ґвалтував та убивав своїх жертв. Усього маніяк забрав життя у 13 людей.

Існувала в СРСР і вулична підліткова злочинність. Так, у Кривому Розі у 1980-х роках діяли підліткові банди так званих бігунів, внаслідок діяльності яких загинуло щонайменше 30 людей. У Підмосков’ї були молодіжні банди «люберів» (від назви міста Люберці), які грабували і вдавалися до вуличного насилля. А в Казані у 1970–1980-х діяв десяток вуличних підліткових банд, які пропагували насилля без особливої причини. Найбільш відоме серед них угруповання — «Тяп-ляп». Крім масових вуличних бійок, ці банди активно грабували свої населені пункти, а також використовували холодну та вогнепальну зброю.

Були у радянському житті і випадки тероризму. Наприклад, 1988 року в Орджонікідзе (тепер Владикавказ) п’ятеро зловмисників захопили автобус з дітьми, вимагаючи дати їм можливість втекти з СРСР до Ізраїлю.

Однак образ чесного та справедливого радянського міліціонера недарма існує у пам’яті багатьох. Це результат кропіткої і добре продуманої пропагандистської роботи радянського МВС. Багаторічний очільник відомства Микола Щолоков не жалів фінансування на кінострічки про чесних і справедливих професіоналів радянської міліції. Наприклад, дуже популярний у той час був серіал «Слідство вели знавці». Також традиційний пишний концерт до Дня міліції, який транслювали по телебаченню, закріплював позитивний образ радянського охоронця правопорядку.

Однак поведінка радянського міліціонера часто не відповідала офіційній пропаганді. Міліцейське свавілля нерідко ставало причиною масових заворушень у СРСР. Наприклад, у 1961 році такий прецедент трапився у містечку Муром. Тоді п’яний працівник заводу Юрій Костіков через власну необачність травмувався на вулиці, а міліція доставила його у відділок, але залишила без медичної допомоги, внаслідок чого він помер у камері. Схожі випадки того ж року були в місті Беслан.

Масові погроми та самосуд над міліціонером, який незаконно затримав людину, пройшли у місті Нальчик у 1968 році. А в 1972 році в Дніпродзержинську (тепер Кам’янське) відбулись масові заворушення через незадоволеність роботою міліції. Приводом став інцидент, коли халатність міліції призвела до смерті трьох затриманих.

Культура, сповнена вічних цінностей

Люди, які ностальгують за СРСР, люблять згадувати, що в ті часи культурний продукт був завжди «сповнений базових моральних цінностей», тоді як зараз він нібито переважно деструктивний і вульгарний.

Однак крім «базових моральних цінностей» радянський культурний контент мав і пропагандистський аспект. Були окремі художні ради, що виконували функцію цензури та не пропускали твори багатьох митців, вважаючи їхній доробок «ідеологічно шкідливим». З’явився термін «покласти фільм на полицю» та «писати в стіл». Будь-які посилання на ідеологічно ворожу західну культуру також вважалися «шкідливими».

Прикладів цензурування — безліч. Показовим було ставлення до діячів українського поетичного кіно. Наприклад, Серію Параджанову, автору «Тіней забутих предків» спершу довгий час забороняли знімати фільми, посилаючись на його «безідейність». Урешті-решт, коли стало зрозуміло, що режисера цензура не «навчила», його засудили на п’ять років позбавлення волі за вигаданими статтями. Виконавець головної чоловічої ролі в «Тінях забутих предків» Іван Миколайчук за свої дискусії про різницю між патріотизмом і націоналізмом отримав серед радянської номенклатури статус «неблагонадійного». Як наслідок, актору забороняли працювати в головних ролях, а вже зняті з ним фільми вийшли значно пізніше, ніж планувалося. Наприклад, «Пропала грамота», знята у 1972 році, змогла вийти лише через вісім років.

Схожа доля була і в оператора «Тіней…», а згодом режисера Юрія Іллєнка. Наприклад, його роботу «Мріяти і жити» радянська номенклатура зупиняла 42 рази на різних етапах. Із десяти знятих Іллєнком фільмів вісім були заборонені радянською владою.

Не краща ситуація була і в літературі. Наприклад, Ліна Костенко, потрапивши у «чорні списки» в 1972 році, не могла видати свою збірку «Над берегами вічної ріки» аж до 1977 року. А її роман у віршах «Маруся Чурай» видали у 1979 році, тобто через шість років після написання.

Якщо слідувати думці, що культура виконує певну суспільну роль (ціннісне виховання, стимулювання розвитку і ненасильницького діалогу), то радянська культура через свою вихолощеність і цензурованість скоріше формувала зручних, загнаних в ідеологічні межі радянських громадян, хоча так чи інакше відволікала їх від суворої дійсності.

Смачна та корисна кухня

Найкумедніший із радянських міфів — гастрономічний. Начебто за СРСР усі продукти були дешевими та якісними, тому що робили їх за єдиним державним стандартом, так званим ГОСТ-ом.

Насправді ж більшість страв радянського громадського харчування скопіювали з американських напрацювань 1930-х років. Народний комісар харчової промисловості Анастас Мікоян особисто їздив в США, щоб закупити технології харчової промисловості. Мікоян насправді був фахівцем у харчовій промисловості і багато створених ним стандартів, як-от радянський аналог-напів фабрикат гамбургерної котлети чи пломбіру, були дійсно високої якості. Однак уже в 1950-х роках стандарти змінились. Наприклад, тоді у повністю м’ясну мікоянівську котлету стали додавати хліб.

Цікавим був іще один принцип системи радянського громадського харчування — максимальне обмеження використання спецій і переважання вареної їжі над смаженою. Один із ідеологів радянської кулінарії Мануїл Певзнер притримувався дієти, бо мав проблеми зі шлунком, і посадив на цю дієту усіх радянських людей. Простір для пошуку балансу між смачною і корисною їжею був чималий, та, вочевидь, нікого не цікавило кулінарне різноманіття.

У цілому радянський держстандарт щодо харчових продуктів із 1950-х років почав дозволяти використання низки хімічних елементів, насамперед консервантів, емульгаторів і барвників. Крім того, копчення легендарної «ковбаси по 2 рубля 20 копійок» відбувалося за так званою бездимною технологією із застосуванням шкідливих залишків скипидару. Також усі радянські нормативи громадського харчування в школах, військових частинах, пенітенціарних і лікувальних закладах тощо зі сталінських часів не переглядали.

В умовах постійного дефіциту на продукти харчування особливо знущально виглядала «рекомендація усім домогосподаркам Радянського Союзу» — універсальний кулінарний збірник «Книга о вкусной и здоровой пище» (курував проєктом Анастас Мікоян). Рецепти з цієї книги передбачали наявність не лише відносно дефіцитних продуктів, як-от свіжа риба чи твердий сир, а й тих, що взагалі були відсутні на прилавках невеликих міст у СРСР — кориця, салямі, вершки, тощо. Серед радянських людей, які харчувалися переважно неякісними продуктами й дешевими стравами з їдалень своїх підприємств чи установ, ця книга була свого роду мемом про те, яким би мало бути їхнє харчування. Цікаво, що видавали кулінарну книгу із 1939 аж по 1997 роки. А через 19 років московське видавництво вирішило «павтаріть» і знову видало цей нібито універсальний збірник.

Ностальгія за радянським минулим — це проблема не лише України, а й решти країн, які перебували в лоні цієї тоталітарної неоімперії. Тримається ця ностальгія на двох великих китах — спогадах про молодість, коли все виглядає кращим, та відголосках потужної радянської пропаганди, що видавала бажане за дійсне.

За час незалежності України не було жодного ґрунтовного антропологічного чи культурологічного дослідження радянської дійсності 1950–1980-х років, де було б проаналізовано та спростовано всі наявні міфи та кліше. В українському інфопросторі бракує такого контенту, тому старше покоління досі ностальгує за «кращим життям» у СРСР. Безвинні на перший погляд спогади насправді ж закріплюють радянські міфологеми в часі, а головне — стають своєрідною підтримкою ідей сучасної Росії, що перейняла чимало колоніальних практик Країни Рад. Поки існує Росія, вона намагатиметься нав’язувати усім раніше колонізованим народам «прекрасне спільне життя, як колись». Тому переосмислення міфів радянського періоду і їх розвінчування — це не тільки твереза оцінка історії СРСР, а й питання національної безпеки сучасної України.

Над матерiалом працювали

Засновник Ukraїner:

Богдан Логвиненко

Автор тексту:

Ігор Кромф

Шеф-редакторка:

Анна Яблучна

Редакторка тексту:

Наталія Понеділок

Більдредактор:

Юрій Стефаняк

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик

Слідкуй за новинами Ukraїner