Різдво у Харкові

Надворі початок січня 2022 року. Вулицями Харкова іде коляда. Співають та вертепують у Свято-Дмитрівському храмі, у парку Шевченка, на залізничному вокзалі, у метро; співають, ідучи вулицями міста, заходячи до магазинчиків, ресторацій та барів. Різдво у місті набуває справжніх кольорів та сенсів. Звучать колядки як давні, менш відомі харків’янам, так і ті, які кожен може підспівувати.

Але так було не завжди. У радянський період переслідування та винищення української культури торкнулося Харкова чи не найбільше. Розвиток культури і дотримання традицій у місті та у регіоні не припинялися, але були загрожені, тому відбувались у підпіллі. Колядування та щедрування (як і будь-яке публічне відтворення українських традицій та обрядів) обмежувала, а часто й геть забороняла радянська влада, колядників переслідували та арештовували. Повернення до традицій відбувалося поступово, найактивніше — вже після розпаду Радянського Союзу. Однак є у Харкові колективи, які ще до здобуття Україною незалежності шукали шляхи активно досліджувати й відтворювати слобожанські колядки, щедрівки та вертепування. І продовжують свою справу нині.

Коляда «Муравського шляху»

Тексти й мелодії колядок та щедрівок, деталі обрядів та регіональні особливості народних строїв. Усе це тривалий час дбайливо збирали дослідники-фольклористи у різних регіонах країни, аби надалі ці знахідки трансформувалися у живу сучасну традицію відзначання зимових свят, відтворювану в містах та селах.

Дивноє диво, яко нарождене, Сус Христос народивсь,
Що породила та й Діва Марія, хотіла потаїть,
Що породила та й Діва Марія, хотіла потаїть.

Хотіла потаїть,
Темної ночі, яко со звіздою, воздушком прикрить,
Темної ночі, яко со звіздою, воздушком прикрить.

Воскрікнули та й три анголи, ріки розлились,
На Рождество Боже Христовоє сади розцвіли,
На Рождество Боже Христовоє сади розцвіли.

Воскрікнули та й три анголи, з небес летючи:
— Не бійсь, не бійсь, та й Діва Марія, це Сус Христос наш,
— Не бійсь, не бійсь, та й Діва Марія, це Сус Христос наш!

Ця колядка походить з міста Ізюм. Її записала фольклористка та засновниця гурту «Муравський шлях» Галина Лук’янець під час фольклорних експедицій Слобожанщиною.

Галина почала їздити у студентські експедиції ще у 1986 році, під час навчання у консерваторії. Спершу, розповідає дослідниця, це була обов’язкова фольклорна практика: поїхати селами Слобожанщини, аби дослідити та записати місцеві народні пісні. Для жінки ці експедиції стали першим поштовхом до пізнання традиції українського автентичного співу.

— Пам’ятаю цей момент, коли ми зайшли в хату, де зібралися бабусі і просто теревенили, як кажуть, сиділи. Це був такий якийсь глухий хутір в Краснокутському районі, ліс. Після довгої дороги пішки ми заходимо в цю хату і вони співають нам такі старі весільні пісні. Тоді це була ще повноцінна традиція. Я отримала оцей такий момент великого емоційного натхнення.

Зазвичай, згадує Галина, інтерв’ю з місцевими мешканцями в експедиціях розпочиналися саме із зимового циклу свят. Перше, про що розмовляли — це колядки. Навіть якщо експедиції відбувалися влітку. Розмову завжди було легше побудувати з початку календарного циклу.

— Наприкінці 80-х — початку 90-х пісні на Харківщині були дуже гарно збережені. У мене були гарантії, що колядки мені точно проспівають, причому у великій кількості. І це приємно здивувало тоді й зараз. Дійсно зимовий календар у нас тут зберігся доволі непогано, з варіантами пісень, текстів, сюжетів, з прекрасним архаїчним пластом.

За зібраними спогадами й текстами пісень фольклористи реконструюють регіональну традицію святкування Різдва. До прикладу, розповідає Галина, зберігся місцевий звичай, коли діти, яких називають «вечірники», носять вечерю до своїх родичів: тітки, дядька, бабусі та дідуся. Ті віддячують дітлахам, дають їм кутю чи пиріжки. Зафіксували й інші цікаві деталі обряду, як-от похолкування:

— Пізно ввечері ходили звіздарі, перші колядники. Півчі(ступінь нижчого клірика, основне завдання якого — співати у церковному хорі. — ред.) з батюшкою очолювали процесію. Майже в ніч, після закінчення служби в церкві, вони обходили двори з першими колядками по місту. Не встиг, як то кажуть, відслухати перші колядки, як о п’ятій ранку вже приходять сусідські хлопчики маленькі й похолкують.

На саме Різдво зазвичай збиралася колядувати молодь, а на другий день свята — вже старші люди. Так процес колядування розтягувався на два чи навіть три дні.

— Різдво, колядування у нас збереглося повноцінно. Усі структурні дійства зафіксовані: і вечеря, і носіння вечері, і ходіння з зіркою, і вранішні похолкування хлопчиків, і колядування гуртами, і навіть фрагменти вертепних дійств. Тобто вся послідовність, яку зберігали у народознавчих, фольклористичних виданнях, вона у нас зафіксована.

Що ж до текстів пісень, то дослідники фіксують, що збереглося багато світських, дохристиянських та колядок козацької доби, також велика кількість щедрівок, весільні, військові пісні та колядки для усіх членів родини.

— Коли людей питаєш: «Як у вас колядували?», то перше згадують більш стандартні колядки, всім відому «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі, пане господарю». «Нова радість стала» наспівували буквально в кожному селі. І це без перебільшень. Це дійсно наша традиція. А тоді вже починаєш копатися і знаходиш інші колядки. Колядки і для дівчини, і для хлопця можуть бути весільними, з текстом про майбутнє весілля. Для хлопця можуть бути військові чи козацькі колядки. Тому що тут все ж таки був полковий устрій, він тривав доволі довго і вплинув на розвиток і формування жанрів народної культури.

Усі зібрані пісні стали репертуаром гурту «Муравський шлях». Спершу це був місцевий фольклорний ансамбль «Слобожани» при Харківському державному університеті (тепер Національний університет імені Каразіна. — ред.). У складі ансамблю, крім Галини Лук’янець, співали також відомі фольклористи Віра Осадча, Андрій Ружинський та інші.

— Це була дуже оригінальна назва, бо слово «слобожани» практично ніхто не знав. І треба було на кожному виступі пояснювати, що таке Слобідська Україна, чому ми називаємося «Слобожани».

Згодом колектив розділився на дві частини і утворився гурт з більш локальною назвою — «Муравський шлях». У гурті, розповідає Галина, не всі є професійними музикантами. У різний час долучалися й просто люди, зацікавлені пізнавати українську пісенну традицію.

«Муравський шлях» зберігає автентичне виконання фольклорних пісень без будь-якої стилізації. Склад гурту абсолютно різного віку: наймолодшим учасникам біля тридцяти років, а найстаршим — сімдесят.

Різдво для гурту — велике свято, бо це момент найвірогіднішого контакту з публікою. Найцікавіше, ділиться Галина — спілкуватися з людьми, які не готові приймати певну традицію, не знали про неї, може, перший раз зустрічаються з нею.

— Колядування — це такий момент, коли ти можеш наобум вийти на вулицю, вхопити перехожих, зайти в місце, яке абсолютно ніяк не пов’язане з традиційною культурою і здивувати відвідувачів тим, чим вмієш. Тут, у Харкові, не зникала ця традиція, і все ж таки українська культура Харкова всім відома. Вона тут не переривалася.

Гурт колядує містом всюди: в людей, які їх запрошують і чекають, в закладах, які впускають і раді бачити колядників, на вулиці, де люди зупиняються їх послухати.

Щось у світі являється
Ой нова новина
Нова новина, спородила Діва Марія
Ой Божого сина.

Вертеп Спілки української молоді

Ще однією організацією, що опікується збереженням та поширенням локальних традицій у Харкові, є Спілка української молоді (СУМ). Заснована у 1925 році у Києві, ця громадська організація гуртувала свідоме українство. В Україні організація проіснувала недовго: вже у 1930 році її засновника Миколу Павлушкова заарештували у Харкові за нібито антирадянську діяльність, вислали на Соловки, де згодом, у листопаді 1937 року, розстріляли в урочищі Сандармох разом із ще понад тисячею в’язнів Соловецького табору особливого призначення (рос. СЛОН).

Після Другої світової війни Спілка української молоді відродилася за кордоном: запрацювали осередки у Європі, Південній та Північній Америці, Австралії, куди в різний час виїхали десятки тисяч українців. В Україні спілчанські осередки знову почали з’являтися вже наприкінці 1980-х років. Першим був осередок у Харкові, де серед іншого започаткували щорічну традицію організовувати вертепи й колядування для місцевих дітей та молоді. Сьогодні спілчани кажуть, що із колядою та вертепом приходить новий рік і нове життя розпочинається, тому пропустити її неможливо.

— Якщо ми не колядували, то рік не пройде і не почнеться.

Виховник СУМ, лікар-анестезіолог Костянтин Черемський допомагає дітям підготуватися до колядування, одягнути костюми.

— Ось твоя зірочка, буде з тобою, — каже Костянтин одній із найменших учасниць вертепу.

— Ти пам’ятаєш свої слова? Не «бу-бу-бу», а голосно! — нагадує він вертепувальникам.

Костянтин Черемський потрапив до Спілки незадовго до здобуття Україною незалежності. СУМ, каже чоловік, стала природним продовженням того середовища, у якому він зростав та виховувався.

— Цікавість до українського простору, української мови ще з дитинства в мені виховувалися, але, коли прийшов з армії у 89-му році — зразу попав у вир подій. В авангарді політичних і громадських різних акцій стояли якраз діячі Спілки української молоді. І я влився в цей процес дуже швидко, став одним із активних діячів.

«— Нє может же вовєк такого статься, чтоб посмєл би кто над тобой в дєржавє смеяться.
— Однако же Волхви мєня осмєялі, да царскій наказ ногамі попралі. Обайдітє ж мої гради, всє моі прєдєли, убівайтє всєх младєнцєв, гдє би нє узрєлі».

Такий діалог ведуть між собою жорстокий цар Ірод та його Воїни. Другі погоджуються виконати злочинний наказ і вирушають на пошуки немовлят. Костянтин Черемський тим часом пояснює специфіку вимови персонажів:

— У нашому вертепі усі негативні персонажі спілкуються російською мовою. Так історично склалось. Позитивні всі україномовні, а цар Ірод з Воїнами — російськомовний, або Воїни можуть буть ще такі суржикомовні. Цікавість Ірода у тому, що його завжди можна ототожнювати з діючим персонажем політичним або іншим корупційним діячем. Фантазій дуже багато.

У Свято-Дмитрівському храмі, що на вулиці Полтавський шлях, триває святкова літургія. Дзвіночки дзеленчать на зірці, а вертеп вже не може дочекатися початку дійства. На свою з’яву чекають троє царів, Ірод та його воїни, Смерть, Чорт, Янголи, Рахіль, ведучий та півчі. Вертепувальники з книжок, спогадів та архівних фото довідувались, який вигляд мали костюми у слобожанських вертепних дійствах. Відтак конструювали вже власні костюми. З храму вертеп розпочинає подорож містом.

Архієпископ Ігор Ісіченко, літературознавець, письменник, дослідник та зберігач українських традицій, благословляє вертепувальників на добру коляду. Костянтин розповідає, що таке благословення — невіддільна частина їхньої щорічної вертепної традиції.

— Він завжди окрилював нас, надихав на колядування, вертепування і надавав вагомості нашій виставі. Вважав від самого початку, що це дуже важлива подія, він у це вірив і нам передав цю віру, що ми є як зараз провісники божі.

СУМівці вертепують вулицями, час від часу знаходячи доволі незвичні для колядування локації: Макдональдс, пожежна частина і навіть відділок поліції. Далі йдуть до залізничного вокзалу, де грають виставу, а потім — на станції метро, де вже відбувається суцільна імпровізація, спонтанна коляда вагонами та платформами. Далі — центральна площа із обов’язковою виставою чи двома, парк Шевченка, парк Горького. Завершують біля центральної міської ялинки.

Вертепування у харківській Спілці української молоді розпочалися в 1989-му році. Тоді відбулась перша вертепна постановка і з того часу, каже Костянтин, жодного року колядування не пропускали. Напередодні розпаду Радянського Союзу молодь хотіла переживати відродження української національної ідентичності не лише в політичному вимірі, а й бути причетною до народної традиції.

— Ця причетність до традиції якраз з’явилася в народному обрядуванні, передусім, у зимовому циклі. Коли Радянський Союз розпався, то ця ніша святкування була дуже привабливою, але незаповненою, фактично порожньою. Тож ми вирішили заповнити її, розпочати святкування. Тоді постало питання «Що нам робити?». Просто співати колядки (ну ми всі вдома співали колядки) — це не було для нас такою дивиною, хотілось зробити щось більше.

Харків віддавна був студентським містом: на початку XVIІІ століття тут запрацював Харківський колегіум (за зразком Києво-Могилянського колегіуму в Києві), де викладав зокрема Григорій Сковорода. Колегіум був другим за значенням після Києво-Могилянської академії навчальним та науковим центром в Україні, одним із провідних осередків формування української інтелігенції. А вже на початку XІX століття відкрився один із найстаріших університетів України — Харківський університет (тепер Національний університет імені Каразіна. — ред.).

Архівні записи свідчать, що у ХІХ — ХХ столітті харківські студенти активно вертепували, колядували. Тож Спілка української молоді цю традицію захотіла відродити.

— Ми вирішили піти простіше й відновити колядування, схожі до тих, які були в дисидентських колах. Тобто ми взяли те, що уже нам дали харківські дисиденти, харківські патріоти, українці, які зберігали українськість у Харкові попри все.

Костянтин Черемський пам’ятає, що в 1982–83 роках у період зимових свят у дворах харківських житлових будинків ще чергували так звані «родітєльскіє дружини» — конвої мешканців, які стояли біля під’їздів, щоб туди ніхто з вертепом не ходив. Репресії на той час іще тривали, а традиція колядування у Харкові зберігалась попри все.

— У колах харківської інтелігенції традиція вертепування існувала, але вони це робили дуже обмежено, по квартирах, намагалися не фотографувати, бо, на жаль, за цим всім спостерігали, слідкували. Всі одягалися, на відміну від лялькового вертепу, в пошиті однострої, імпровізований одяг, і робили вистави самі для себе. Цю традицію вони передали нашому колу. Ми її урізноманітнили, осучаснили і почали впроваджувати активно в життя.

Традицію справно продовжували з 1989 року, через неї пройшли вже десятки колядницьких гуртів. Костянтин стверджує, що якщо учасник хоч раз потрапляє в середовище колядників, він на тиждень-другий включається в цю стихію і дуже швидко входить в українське середовище, починає розуміти справжню українськість:

— Багатьом стала близька оця церковність і духовність. На початку 90-х років це питання було таке дуже проблемне, бо молодь не хотіла ходити в церкву і ставилась до вертепів як до чогось віджитого. От вертепування Спілки були дуже гарним засобом долучити людей до розуміння церковного. Я ж по собі знаю, шо я теж через ці народні святкування став ближче до церкви.

Наслідком радянських заборон, на думку Костянтина, стало недовірливе, критичне ставлення до колядницьких ватаг у перші десятиліття незалежності. Під час вертепування навколо гурту часто стояли люди старшого віку, які зберігають безпеку на випадок, якщо хтось намагався зірвати виставу. Зараз, каже чоловік, агресивного ставлення вже давно немає.

— Виходили з «совка», з радянської свідомості ми дуже довго, мабуть, десятиліття точно виходили. На початку 2000-х якось воно веселіше стало, а то було таке досить все упереджене, упосліджене у ставленні. Були й сутички різні, але ми навчилися цьому протистояти. Такого, щоб там мордобої або кровопролиття, то до цього у нас не доходило ніколи, ми намагалися все це припинити на початкових стадіях.

Костянтин вважає, що вертепне дійство задає настрій на весь рік і надихає боротися за позитивні зміни у місті. Зимові традиції гуртують спільноту і допомагають творити середовище, в якому українське стає почутим і значимим.

— Після цього колядування таке з’являється почуття спокою і гарного старту для року, особисто для мене, бо я працюю в специфічній сфері, в медицині і воно дійсно додає дуже багато сил боротися з цією буденністю. Передусім це відчуття спроможності, змоги зробити вертеп, а це значить все буде добре, значить ми зможемо цей рік організувати вдало, у нас це вдасться і, незважаючи ні на що, буде рік переможним і успішним. Він закінчиться перемогою українців, як завжди.

Студентський вертеп УАЛ

Давню традицію студентських вертепів у Харкові продовжує Українська академія лідерства (УАЛ). Академія розпочала свою діяльність 2015 року в Києві, але поступово кількість осередків академії зросла: відкрились нові у Харкові, Миколаєві, Маріуполі, Львові, Полтаві, Чернівцях та інших містах України. Та із початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року всі осередки, крім київського, тимчасово призупинили свою діяльність.

У межах навчальної програми студенти академії волонтерять, знайомляться з міжнародними лідерами, їздять в експедиції, ходять в походи, беруть активну участь в організації різноманітних подій, вивчають та відтворюють українські традиції, зокрема вертепування.

Перший вертеп, в якому взяли участь студенти УАЛ, відбувся у січні 2017 року в Харкові. Тоді студенти долучилися до «Вертеп-Фесту» — заходу, який щороку проводить благодійна організація «Харків з тобою». УАЛівці представляли різні регіони України.

Однією з кураторок студентських вертепів Академії є учасниця опікунської ради УАЛ в Харкові, співзасновниця благодійної організації «Харків з тобою», пластунка Ірина Маркевич.

— Колядки і вертепи — це те, що є спільним для всіх регіонів України, і що нас об’єднує. І тому ми захотіли це зробити в Харкові, щоб до нас приїжджали. Ми спеціально зробили фестиваль дводенний, щоб один день ми вертепували, всі разом розважали харків’ян. Нашою метою було зробити свято для міста, а на другий день уже учасники фестивалю гуляли по місту і дивилися. І ми робили екскурсії, щоб вони полюбили наше місто так, як ми.

Ірина розповідає, що в дитинстві не чула колядок і не бачила вертепу в місті, але зараз ситуація значно змінилася, зокрема завдяки молоді. Адже студенти свідомо прагнуть продовжувати українські традиції через розуміння своєї національної ідентичності.

— Дуже важливо, щоб були якісь речі незмінні, відчуття землі під ногами. І у випадку загрози — ти не безпорадний, бо відчуваєш, що не сам, а з тобою не лише твоя родина, яка зараз є, а вся родина за всі віки існування твого роду, що вони всі з тобою. І коли щось стається, ну от як зараз, наприклад, то тобі не страшно, бо ти знаєш, що робити.

На «Вертеп-Фест» з’їжджаються студенти зі всіх осередків УАЛ. Фестиваль розпочинається ходою всіх учасників, які хором співають колядку «Нова радість стала». Після цього колядники діляться на групи і в різних локаціях міста за складеною програмою, а також в торгових центрах, супермаркетах, метро.

У вертепі зазвичай бере участь 30–40 учасників. Сценарій щороку змінюється відповідно до актуальних подій та ситуації в країні. Тож, розповідає Ірина, в сучасних інтерпретаціях крім традиційних учасників можна зустріти бійців ЗСУ, російських солдатів, лікарів та коронавірус.

— Студенти неформально підходять до цього. Наприклад, вони можуть читати колядку у вигляді репу. А цього року дівчата і хлопці зробили колядку «Нова радість стала» на мотив пісні гурту Queen «We Will Rock You». Вони це пережили, пропустили через себе і таким от творчим шляхом виразили. Традиція — це є передача вогню, а не поклоніння попелу. Ось тут буквально ця передача вогню, вона є.

На другий день «Вертеп-Фесту» у Харкові святкування продовжується, а студенти академії роз’їжджаються по інших містах сходу України.

Метою фестивалю було відродити традицію вертепу та об’єднати навколо неї людей. А також більше дізнатися про різдвяні традиції і показати, що і сьогодні цілком природно робити їх частиною святкування.

— Традиції — це те, що дуже стабілізує людину і суспільство загалом. Коли людина має обрядовий календар і вона знає, шо там зараз в неї від Івана до Йордана свята, потім вона трошки видихне, щось встигне зробити. Це якось вже організує, це додає впевненості. Не треба постійно для себе вигадувати якусь мотивацію. І це те, що допомагає родинам об’єднуватися.