Ніхто з нас не був народжений для війни. Хтось вірив у повномасштабний наступ Росії, хтось ні. Одні готувалися, інші продовжували працювати у своїй професії. Та рік тому все змінилося. Ми прокинулися в новій реальності. До військкоматів (центрів комплектування і соцпідтримки) потяглися довжелезні черги з тих, хто ухвалив для себе одне з найважливіших рішень у житті: поставити на паузу все, що було до цього, і піти захищати свій дім.
Чи існували б ми сьогодні, якби сотні тисяч людей не ухвалили для себе це рішення протягом року? Багато українців із вдячністю захисникам роздумують над цим питанням, адже ми точно знаємо, наскільки важлива наша мотивація та жага до свободи у цій великій битві за існування.
Ми дякуємо кожному і кожній, хто нас захищає, незалежно від попередніх місць роботи. До річниці з початку повномасштабного вторгнення ми поговорили з медійниками, які нині відійшли від основного виду діяльності і виборюють нашу незалежність. Через їхні історії ми хочемо показати, як різні люди зі схожих професій, не дотичних до воєнної справи, свідомо обрали боротьбу.
Максим Скубенко
До 24 лютого — виконавчий директор «Вокс Україна»
Нині — головний сержант штурмового взводу 5 окремого штурмового полку
Ще у 2014-му я пішов у військкомат разом із батьком, дядьком та дідусем. З усіх нас в АТО потрапив лише дядько. Тоді це був імпульс, це не було повністю усвідомлене рішення.
АТО
Антитерористична операція на сході України, розпочата 2014 року. Із 2018-го була трансформована в Операцію об'єднаних сил.Все дитинство та юнацтво мій дідусь казав, що Росія — це ворог, і вони хочуть нас знищити. Із нього часто насміхалися через це (по-доброму — злити його боялися практично всі, хто не з нашої родини). Час показав, хто був правий. Та навіть цього було недостатньо. Я не відчув і не усвідомив повністю. Але чаша була майже повною. І далі наповнювалася: десь гачечок в мозку від болючої новини, десь ідея-фікс помсти за свою країну, десь прояви максималізму, десь бажання героїзму. І таких «десь» було дуже багато, вони накопичилися і виплеснулися.
У 2015-му ми сиділи вдома у мого дядька на Позняках. Пили шампанське, горілку, ще щось — він щойно повернувся з АТО. Схудлий, потемнів, букет хронічних хвороб і океан втоми. Там ще кілька його побратимів було і ми розмовляли про користь від таких як я на війні — я думав, її немає. І якщо моє остаточне рішення піти на війну було спонтанним, то певне це був момент його відповіді. «Це може засмучувати, дратувати чи злити, але ти ніколи не дізнаєшся: можливо, навіть куля, яка тебе вбила б там, стала би останнім цвяхом в могилу цих виродків». Не знаю, як воно звучить для інших, але для мене саме так, як потрібно.
24 лютого я запустив розроблені плани по «Вокс Україна» та родичах, випив віскі, вдягнув високі кеди Converse, приталені джинси, осіннє сіре пальто — і пішов на війну.
Фронт мене навчив терпимості і розуміння, наскільки всі люди різні, і як правильно для майбутнього цієї країни приймати інші погляди. Через це розуміння мені тяжко читати новини чи соцмережі. Посидьте кілька місяців в окопах з якимось фанатом Януковича, який постійно слухає російський шансон, але добровільно прийшов захищати Україну і одним із перших рветься в бій, щоб захистити всіх навколо — тоді і будете розповідати про «він не за того голосував», «пісня в Потапа не інтелектуальна», «війна вже 1000 років» та інші дрібниці життя.
Алла Кошляк
До 24 лютого — ведуча «Радіо НВ»
Нині боронить країну у складі 47 ОМБр «Маґура»
Восени 2022 року я добровільно стала на військовий облік та почала цікавитись вакансіями в ЗСУ. Коли отримала запрошення долучитись до групи інформаційного забезпечення 47-ї Бригади «Маґура» — погодилась за один день.
Прокинувшись вранці 24 лютого 2022 року від вибухів, я одяглася, взяла тривожний рюкзачок і просто пішла на ефір на радіо, бо так було треба. Перші місяці після 24 лютого працювала на адреналіні, жила в редакції, дуже багато комунікувала із закордонними ЗМІ, пояснювала, передавала контакти, включалась в ефіри. Але десь влітку з’явилося відчуття, що робота в медіа особисто для мене вже не є критично важливою, цим є кому займатись, а я зі своїми навичками можу бути корисною в лавах ЗСУ.
Ми багато обговорювали з друзями «а що я буду робити, якщо». Я давно для себе ухвалила рішення: з Києва не поїду, піду на роботу, бо медіа мають працювати та інформувати (в перші тижні для багатьох людей радіо стало важливим, а іноді чи не єдиним джерелом інформації), а якщо треба буде стати до оборони Києва — давайте зброю, покажіть як стріляти, я готова.
Пам’ятаю, був момент (зараз смішно згадувати), коли сильно шкодувала, що у мене немає гранати. Раптом росіяни захоплюватимуть редакцію, то щоб їх максимум вмерло разом зі мною.
Якщо чесно, мені не вистачає тематичного контенту — про освіту, культуру, медицину та інші сфери під час війни. Вважаю, щоденні розмови з військовими аналітиками вже давно себе вичерпали. Вони рідко дають якесь нове розуміння ситуації, а часто — примарну надію на швидке завершення війни. На мою думку, треба більше говорити з аудиторією про те, що повернення до життя до 24 лютого 2022 року вже неможливе. Про те, якою є наша нова реальність і місце кожного в ній. Про те, що не військові після демобілізації будуватимуть якусь міфічну нову кращу Україну, а всі мають це робити просто зараз. Не толеруючи корупцію, працюючи в правовому полі, сплачуючи податки, навчаючись, дізнаючись нове про українську культуру та історію та поширюючи ці знання серед свого кола та по всьому світові.
Денис Бігус
До 24 лютого — засновник Bihus.Info, журналіст
Нині працює в аеророзвідці.
Десь надвечір 24 лютого 2022 року, годині о 16-й, стало зрозуміло, що стрім, який я зранку вів — не те щоб надзвичайно потрібна річ. Ноут закрив, зброю, бронік і речі взяв, поїхав до знайомих, з якими попередньо домовлялись, що «як почнеться, вони знають, що робити». Десь о 22-й годині вони сказали «речі не бери, візьми тільки ствол і бронік, сідай в машину, ми на 30 хвилинок вискочимо і подивимось, що там». І так ми на два тижні поїхали катати Києвом і околицями. Тоді це було не ЗСУ, але, здається, перший місяць всі взагалі були не дуже оформленими людьми. Дуже ініціативними, але не дуже оформленими.
Насправді, вважаю, що фронт не вчить нічому корисному. Тут би хоч якось стримати рівень деградації. Припинити її неможливо, але хоча б сповільнити.
Олександр Курбатов
До 24 лютого — журналіст
Нині — начальник служби зв’язків з громадськістю окремої бригади ТрО міста Дніпро. До цього був стрільцем стрілецької роти у тій же бригаді.
Перший день вторгнення був у шоці. На другий день я вже не міг сидіти. Воювати? «Так у мене купа спортивних травм», — думав тоді я. Але хотілося щось робити. А потім я подумав, що от прийдуть росіяни сюди і що буду робити тоді? У таких випадках краще мати зброю і бути серед людей, які вміють її застосувати. Тому поїхав і записався до ТрО. Мені відповіли: чекайте — наберем. На другий день знову поїхав — знову «чекайте». Взяв старшу доньку і поїхав показати, як роблять коктейлі Молотова. Але побачив оголошення про формування ще однієї бригади ТрО. Мене там записали і сказали залишатися. Виніс ключі від машини, віддав доньці і сказав, щоб мама відігнала. Все. З того часу я на війні.
До вторгнення 24 лютого мені здавалося, що принесу набагато більше користі, працюючи за основним профілем. Але я не міг дивитися, як русня ґвалтує нашу країну. Врешті, у мене є кого захищати, і це теж зіграло велику роль. Мені ця війна дуже нагадала старе фантастичне кіно «Зоряний десант», бо проти нас воюють якісь грьобані жуки, а всім цим кодлом керує холодець на ніжках з кремля. Тому нема сенсу чекати, поки до твого міста увірвуться жуки — треба їх нищити, бо буде пізно.
Бачу, що медіа працюють на максимумі. Захоплювався колегами, які встановлювали особистості воєнних злочинців. Зараз у них надважлива робота — це боротьба з корупцією, яка може зжерти і армію, і країну. На війні все просто — ворог перед тобою. А тут гра сірих напівтонів, тут самоцензура і питання «а раптом я нашкоджу». Дійсно можна нашкодити — це постійно «тонка крига». Але, повторюсь, якщо не викривати корупцію, вона як гангрена зжере весь організм. Корупціонери мріють заробити мільйони на держпосзадах, соболині шуби — вони й*бнуті упирі без рефлексій і лише з жадобою до наживи.
До речі, військові шлють привіти за зрізану зарплату. Вся ця стара техніка від волонтерів рухалася по нулях за рахунок бійців. Збори на нові колеса, на запчастини, на дрони, на антидронові рушниці — все це великою мірою було на самофінансуванні. Тепер військові знову будуть просити скинутися копійчиною.
Служба на фронті навчила радіти дрібницям, помічати їх. Інколи сам факт, що ти попри все живий і відносно здоровий — це вже неабиякий привід для свята. А ще служба навчила, що всі плани, навіть на день, можуть полетіти шкереберть, і краще цим не перейматися. Ця історія надовго, дуже надовго. Це марафон, а не спринтерський забіг — треба брати це до уваги. Поки ми воюємо, наші діти ростуть, змінюються. Ця російська мразота навіть коли не в змозі дістати і вбити — все одно забирає світлі моменти нашого життя. Наше завдання — не дати забрати решту.
Юлія Тупіченко
До 24 лютого — волонтерка, SMM-менеджерка Bihus.Info
Нині — санітар-інструктор ЗСУ
До лав ЗСУ я була дотична від початку повномасштабного вторгнення. Спочатку — як волонтерка. Ми з командою забезпечували військових, що захищали Київщину, всім необхідним. Згодом — вчила військових і цивільних наданню першої допомоги. Із домедичною допомогою я пов’язана вже давно: ще до 24 лютого волонтерила у ГО «Мотохелп» і ми надавали першу допомогу постраждалим в автокатастрофах, а також мали договір зі столичною швидкою і виїжджали на вуличні виклики — допомагати медикам.
Я завжди мала патріотичну позицію, ми з друзями допомагали військовим, але я бачила своє місце в цивільному житті. А коли на твій дім нападає ворог, ти не маєш іншого вибору, як піти захищати свою державу.
Мені здається, що в медіа зараз модно висміювати російську армію і показувати, що вони обірванці, немічні і ніякі взагалі. Це дає людям відчуття безпеки, але ми маємо розуміти, що це не завжди так. Хоч Україну і підтримують закордонні партнери, але наш ворог росте теж. Так, десь у них є проблеми з постачанням, але за «гарматним м‘ясом» часто йдуть професійні та гарно екіпіровані підрозділи. Тож готуйтеся, вчіться, тренуйтеся. Ми на своїй землі і нам є що захищати.
Павло Пашко
До 24 лютого — відеооператор Ukraїner
Нині — оператор коптера у підрозділі аеророзвідки
Офіційно я долучився до лав Cил оборони влітку. До того ми вже встигли сформувати свою групу і працювали неофіційно. Пізніше всі разом оформились в ТрО.
Я вирішив, що піду, до 24 лютого 2022 року. Багато разів продумував ці варіанти і розумів, що після повномасштабного наступу я піду добровільно у Збройні сили. Бо до цього часу я часто волонтерив, їздив на фронт у якості оператора і волонтера. Тому я для себе давно вирішив, що якщо почнеться, то ми підемо.
Колеги відреагували добре. Хто міг, той ішов на фронт. Хто не міг, то займався евакуацією своїх рідних або самі виїжджали.
Тут я продовжую слідкувати за тими медіа, які читав раніше. Журналістам хочеться порадити, можливо, більше заглиблюватись у якісь специфічні теми, про які цивільні не завжди знають і розуміють. Бо реальність військових відрізняється від реальності в медійному середовищі. І для цивільних це також різні реальності. Кожна тема потребує дуже ретельного аналізу: журналістам дуже важливо детально розбиратися у своїх темах, вивчати ці питання з експертами, аналізувати, що насправді відбувається.
Служба на фронті навчила мене, що треба розраховувати на свої сили. На своїх побратимів і команду, з якою ти працюєш, теж. Але в першу чергу — на себе самого. Бо якщо ти сам чогось не зробив, не вивчив, не підготувався, то команда тебе, звичайно, підстрахує, але так ти створюєш проблему для побратимів. Особиста відповідальність дуже важлива. І за те, що ти робиш, і за розуміння контекстів, у яких ти перебуваєш.
Ельдар Сарахман
До 24 лютого — журналіст, відеограф, фотограф видання «Українська правда»
Нині — старший солдат ЗСУ
У березні 2022-го була спроба допомогти одній групі на одному з напрямків потенційної оборони. Так як був досвід управління дронами. Але до застосування своїх навиків не дійшло. Нашу групу зупинили біля одного міста на заході, скрутили, побили свої ж. Прийшлося ще ночувати під стінами одного з СБУ. Друга спроба була більш успішна — влітку закінчив курси аеророзвідки і через місяць приїхав до військкомату. Спочатку відбір в ССО, який не пройшов. Потім Десантно-штурмові війська, де врешті-решт і опинився в серпні 2022-го.
Анастасія Блищик
До 24 лютого — журналістка на телеканалі «Україна 24»
Нині — пресофіцерка 47 ОМБр «Маґура»
25 лютого 2022 року я прийшла до військкомату, але мене відправили додому. Там була величезна черга чоловіків, а в мене ні військового квитка, ні військової кафедри не було. Та й не була я військовозобов`язаною. Попросили не заважати їм оформлювати тих, у кого вже були підготовлені документи.
4 серпня я перемогла пекельну бюрократію військкоматів та отримала військовий квиток. Опісля — вирушила в «учєбку» на три тижні й наприкінці серпня вже була під Ізюмом, що між Харковом і Слов’янськом.
Наші медіа обрали шлях «заспокоїти». Я за те, щоб люди розуміли чітко, що і де відбувається. Мені постійно кажуть: «Так люди злякаються, втечуть з країни». Ок, хай тікають та не повертаються.
Хто готовий — зброю до рук. І чоловіки, і жінки.
Щодня гинуть наші та отримують страшні поранення, хтось мусить їх замінити.
Павло Казарін
До початку повномасштабної війни працював журналістом.
Нині — солдат Збройних сил України.
Перший день війни я ще встиг прожити як журналіст, але наступного дня ми з моїм колегою Юрою Мацарським вже стояли в черзі до військкомату. Чому так? Я не був в армії до того, тому було відчуття, що в мене є певний борг. Прийшла пора його повертати.
Київське ТрО — як і Харківське і Миколаївське, наприклад — одразу залучалось до виконання завдань. Ми навчалися вже в процесі. Саме тому б я радив тим, хто хоче себе підготувати до можливої мобілізації, не гаяти час. Курси такмеду, курси поводження зі зброєю, курси тактичної підготовки дуже полегшать вам подальше армійське життя.
Історій багато, і водночас історія одна. Спільне 24 лютого для всіх свідомих українців, яке тривало не один день, а для когось триватиме не один рік. І поки люди, які вже стали до лав Сил оборони, борються за нас, ми маємо готуватися, щоб їх замінити. Бо у всіх нас одна мета — перемога над російськими окупантами.
Тому насамкінець поради від героїв статті для тих, хто також хоче долучитися до Сил оборони.
Курси тактичної медицини, фізична підготовка, перевірка стану здоров’я у всіх лікарів і необхідні щеплення. Базовий курс поводження зі зброєю (корисний ресурс — освітня платформа «Яблуня»). Дізнавайтеся про одяг і екіпірування та купіть необхідне. Тренуйтеся копати землю. Копати доведеться постійно і багато.
Підготуйте всі потрібні документи. Бажано попросіть у тієї військової частини, де є знайомі, рекомендаційний лист від бригади (відношення).
Війна може тривати довго, тому будемо обманювати себе швидким її закінченням і відтягувати власну підготовку та залученість. Чим більше ми зробимо зараз усі разом, тим швидше святкуватимемо перемогу. І тим більше життів урятуємо.
