«Один раз морпіх — усе життя морпіх»: як морпіхи б’ють ворога

У межах спецпроєкту «Підрозділи перемоги» продовжуємо розповідати про тих, хто зараз виборює свободу українців. Попередні лонгріди були присвячені бійцям Сухопутних військ (30 ОМБр ім. Костянтина Острозького, 72 ОМБр ім. Чорних запорожців та 93 ОМБр «Холодний Яр»). Цей матеріал — про морську піхоту України.

Як з’являлася морська піхота й чому акваторії — одвічна стратегічна ціль

Війни XXI століття — гібридні: протистояння стають усе більш технологічними, а фронт розгортається здебільшого на суші. Це бачимо на прикладі актуальних збройних протистоянь: повномасштабної фази російсько-української війни з 2022 року й боротьбі між Палестиною (а саме — терористичною організацією ХАМАС) та Ізраїлем, новий етап якої розпочався у жовтні 2023 року. Однак контроль портів і акваторій моря завжди був стратегічною ціллю. Згадати хоча б, що задовго до окупації Криму Росія зазіхала на острів Тузла, що переросло в міждержавний конфлікт. Тоді, 29 вересня 2003 року РФ почала несанкціоноване будівництво греблі, аби з’єднати український острів із російським берегом. До морського тероризму РФ вдавалася й пізніше, наприклад, у 2018 російські прикордонники захопили три українські судна в районі Керченської протоки та заарештувати 24 моряків. 

Той, хто контролює море, контролює економічну ситуацію в морських державах. Ось чому РФ почала повномасштабне вторгнення не тільки з сухопутних операцій, а й зі спроб висадки десанту в портових містах. І хоч українські Сили оборони не дали РФ реалізувати свої амбітні загарбницькі плани на морі, та ворогу вже в перший день масштабного наступу все ж вдалося захопити стратегічно важливий острів Зміїний (деокупували його 20 червня 2022 року) та заблокувати українське судноплавство, що й досі завдає шалених збитків економіці країни і впливає на глобальну ситуацію. Зрештою, окупанти обстрілюють українські портові міста протикорабельними крилатими ракетами «Калібр» іще з перших хвилин повномасштабного вторгення аж донині. 

Перші задокументовані походи морем фіксують під час Пунічних воєн між римлянами та карфагенянами у 260 році до нашої ери. На території сучасної України вже у 860 році київські князі, які мали тісні зв’язки з варягами, створили цілу бойову флотилію, яка спустилася вниз Дніпром, перетнула Чорне море й дісталася до столиці Візантійської імперії — Царгорода. 

Яскравим прикладом дій війська на морі є походи козаків. Наразі перша офіційна згадка про це з’являється в 1492 році. Тоді запорожці на території сучасного Причорномор’я успішно взяли на абордаж турецьку бойову галеру. Протягом 100 років відтоді козаки здійснили чимало вдалих морських походів і десантувань, зокрема на чайках — безпалубних веслово-вітрильних човнах, які використовували в XVI–XVII століттях.

Морська піхота (далі — МП) як спеціалізований рід Військово-Морських Сил (ВМС) уперше з’явилася 1664 року в Англії. Значний досвід із тактики застосування МП та її оснащення отримали під час Другої світової війни ВМС США.

А от перші підрозділи української морської піхоти були організовані на Чорноморському флоті в роки Перших визвольних змагань (національно-визвольна боротьба українського народу) 1917–1921 роках. Гетьман Павло Скоропадський 1918 року видав указ про початок формування бригад МП у складі трьох полків. Для морської піхоти розробили окремий однострій і прапор. Пізніше, у 1990-ті роки, саме цей прапор стане відзнакою Військово-Морських Сил незалежної України.

За Директорії Української Народної Республіки навесні 1919 року створили Дивізію морської піхоти. Особовий склад частин МП брав активну участь в боях із більшовиками, поляками й денікінцями.

Уже з відновленням незалежності України, коли створили Військово-Морські Сили, почався і новий етап в історії української морської піхоти. І зараз, попри свою назву, сучасні морські піхотинці воюють не лише в морі й узбережжях, а й у повітрі та на суші.

Довідка про 36 окрему бригаду морської піхоти (ОБрМП)

Вид: Військово-Морські Сили
Тип: Морська піхота
Рік створення: 2015
Пункт базування: Миколаїв
Командування: Командування морської піхоти ВМС ЗСУ
Гімн, виконавець — «Гімн морської піхоти України», соліст — Олексій Шпортько
Символіка: дракар (дракон) — особливий вид кораблів вікінгів
Гасло: «Борітеся — поборете!»
Сторінки: фейсбук, ютуб

Довідка про 38 окрему бригаду морської піхоти (ОБрМП)

Вид: Військово-Морські Сили
Тип: Морська піхота
Рік створення: 2023
Командування: Командування морської піхоти ВМС ЗСУ
Гімн, виконавець — «Гімн морської піхоти України», соліст — Олексій Шпортько
Символіка: цербер
Гасло: «Перемога любить вірних!»
Сторінки: фейсбук, інстаграм

Хто такі морські піхотинці

Морська піхота Збройних Сил України (МП ЗСУ) — рід військ, який виконує операції в морських (повітряних) десантах і на морському узбережжі, а також обороняє військово-морські бази, ділянки узбережжя й важливі берегові об’єкти. Підпорядковується командуванню морської піхоти Військово-Морських Сил ЗСУ.

Після того, як у 2014 році Російська Федерація окупувала Крим, підрозділи Військово-Морських Сил ЗСУ були виведені з півострова. Згодом 36 окрема бригада берегової оборони, 1 та 501 окремі батальйони морської піхоти були передислоковані до Миколаєва. У 2015 році на базі цих військових частин було сформовано військову частину морської піхоти України — 36 ОБрМП імені контрадмірала Михайла Білинського.

Генерал-лейтенант Юрій Содоль — командувач морської піхоти ВМС ЗСУ. Народився в родині військових, тому й не мав іншої думки, крім пов’язати своє життя з військовою справою. На службі вже 35 років.

На думку Юрія, морську піхоту від інших родів військ відрізняє те, що вона підготовлена до ведення бойових дій на морському узбережжі й річках, її бійці можуть працювати в морських, повітряно-морських і повітряних десантах. 

— Сама специфіка виходить від визначення військово-морської піхоти. Вона призначена для захоплення військово-морських баз, прибережних аеродромів і дій із захоплення островів, дій у річках, в облозі, в оточенні. Для морського піхотинця це не є щось таке надзвичайне, це штатна ситуація, до якої він повинен бути готовий. 

Військовослужбовець наголошує, що коло завдань морського піхотинця широке. Але насамперед — це все активні бойові дії. 

— Морська піхота — щось більше, ніж спеціальність військова. Спосіб життя, можна так сказати, ставлення до своєї Батьківщини, до своїх товаришів, до своєї родини, стиль виховання своїх дітей. Це дуже глобальне поняття, на мою думку.

Ключовим моментом у переосмисленні морської піхоти у складі української армії була зміна айдентики у 2018-му, зокрема берета — відтоді він не чорний, а кольору морської хвилі. Автори концепції таких змін апелювали до звичаїв західних армій. Саме такого (наближеного до блакитного) кольору берети там носять більшість бійців підрозділів «командос» — спеціально підготовлених військовослужбовців, які входять до складу елітної піхоти чи сил спецоперацій. Також у робочій групі вважали, що інші атрибути, окрім чорних головних уборів, а також героїка української морської піхоти багато в чому збігалися з радянською, а все радянське, як відомо, успадкувала РФ, зокрема її армія.

Геральдист Олександр Руденко був одним із тих, хто відмовляв деяких морпіхів від «радянської романтики» — чорних беретів і синьо-білого тільника:

— Це для них надзвичайно важлива річ, бо берет не просто тобі зі складу видають. Ти на нього повинен пройти жорсткий іспит бойової справності, дисциплінованості, володіння зброєю, витривалості, пробігти багато, зробити купу вправ. Тому почалася робота з переконування особового складу морської піхоти, що треба міняти колір.

Зараз беретний знак морської піхоти — це поєднання меча, якоря та крил, що символізують завдання, які виконують бійці цього роду військ на суходолі, на морі та в повітрі відповідно. Юрій Содоль згадує, що були, однак, такі військові, які не хотіли змінювати берет, хоча й сумлінно служили в Україні. Та невдовзі, за словами командувача, вони теж зрозуміли важливість відходження від радянських традицій в армії, і тепер кожен із гордістю носить берет кольору морської хвилі:

— Отримати берет у морськой піхоті дуже непросто. Це символ, який морський піхотинець зарабатує раз у житті і на все життя. Як кажуть: «Один раз морпєх — всю жизнь морпєх».

Згідно з Кодексом морської піхоти України, для отримання почесного берета військовослужбовець після трьох місяців бездоганної служби, позитивних відгуків командирів і складання заліків за спеціальністю може добровільно подати рапорт на проходження психологічної смуги довжиною 5 кілометрів, тобто низки випробувань на фізичну та психологічну витривалість, зокрема перевірки моральної стійкості, уміння працювати командою, вольових якостей тощо. І лише після цього воїн може отримати омріяний головний убір. 

Військовослужбовець Денис «Ахіллес» каже, що морська піхота — це рід військ трьох стихій. Тому він, слідуючи поклику своєї дитячої мрії, вступив у Військову академію Одеси, після чого пішов на контракт у 503 батальйон МП, який у 2023 році став основою для створення 38 окремої бригади морської піхоти (ОБрМП). 

Зараз Аххілес — заступник командира 1 батальйону цієї бригади.

— Усі знають, що саме 503 батальйон був самий бойовий, [з 2014 року] виконувавши ряд різних бойових завдань не в тилу, не на напрямках лайтових (з англ. — легких. — ред.), а саме де «гарячі точки» й точилися серйозні бої. Тобто загартувавши себе під час проходження навчання в академії, я прийняв рішення, що саме в 503 батальйон буду іти.

Девіз 503 батальйону: «Бачиш — стріляй!», а емблема — бойовий борсук. Цю тварину обрали, бо командир батальйону, який очолив його, Вадим Сухаревський, мав позивний «Борсук». Ахіллес так розповідає про свого командира:

— [Вадим Сухаревський] — велика людина, дуже сильна, пройшов великий бойовий шлях, просто неймовірний. Піднявши особовий склад, змотивувавши його, організував окремий батальйон. Це не дуже проста задача — організувати та скомпонувати саме окремий батальйон, який отримував накази та напряму працював з командуванням морської піхоти. Завдяки йому батальйон дуже сильно піднявся і тримав рейтинг одного з кращих.

Окупація Криму у 2014 році: як усе починалося

Юрій Содоль вважає, що з 2014 року українська морська піхота заслужила право писати свою історію. Командувач морської піхоти згадує події 2013-го, напередодні російського вторгнення на територію України. Наприкінці року українські десантники перебували з дружнім візитом у Повітряно-десантних військах (ПДВ) РФ у Рязані. І вже тоді, каже Юрій, було зрозуміло, що незабаром можуть розпочатися бойові дії:

— Пахло війною, бо те, чому навчали вже тоді молодих майбутніх офіцерів ПДВ Росії, свідчило про те, що вони готуються саме воювати проти нас.

Головний сержант 38 ОБрМП Артур Кондрюк — із Буковини, у 1 батальйон морської піхоти в Криму потрапив із третьої спроби, у 2009 році. А 2013-го, під час подій на Майдані, проходив військові навчання в Польщі. 

— Ми мало чого знали, тому що жили в полях у Польщі. До нас уже дзвонили родичі, розказували, яка ситуація в державі. Єстєствєнно, всерйоз це ніхто не прийняв. Думали, обичний мітинг — і всі розійдуться. 

Додає, що вже коли повернулися в Україну, то зрозуміли, що це не просто мітинг. У ті дні уряд Миколи Азарова оголосив, що країна не підписуватиме угоду про асоціацію з Євросоюзом, саме тому в Києві розпочалися перші протести. Українці рішуче боролися проти тодішньої влади (ці події пізніше назвуть Революцією гідності). Тоді, ймовірно, Росія скористалася внутрішньою нестабільністю України й розпочала захоплення півдня й Кримського півострова, виправдовуючи своє вторгнення бажанням допомогти російськомовному населенню (а отже, росіянам, за логікою РФ) здобути автономність. У цей час бригаду відвезли в Крим. 

— У Криму ми трошки ще побули. І нас в якийсь певний період зняли всіх по тривозі. Сказали, що росіяни заходять у Крим морем, водою, з усіх щєлєй лізуть. І в один «прекрасний» момент я виходжу з військової частини нашої, а з нашої території вже не можна вийти. Кругом стояли морпіхи, кстаті, наші колеги — 810 бригада морської піхоти [РФ].

Артур Кондрюк пригадує, як російські військові вимагали здати зброю з боєприпасами та перейти на сторону РФ. Казали, що за це українських бійців, мовляв, чекає зарплата 20 тисяч рублів (приблизно 567 доларів за тодішнім курсом), квартира на березі моря й багато іншого. Дехто отримував безпосередні погрози від представників Кримського козацтва. Але, попри все це, українські бійці не здавалися та відмовлялися. 

— Із 2009 року по 2014-й у нас були паради сумісні, навчання сумісні з кацапами (росіянами. — ред.). Я знав ту армію на той день, вона [була] така сама бідна, як і ми. Станом на 2014 рік, якщо поставити два військовослужбовця — рускої армії та нашої, — то різниці ніякої не було. Абсолютно ніякої. Єдінствєнноє — пропаганда в них дуже добре працювала з приводу армії. І цим, я так думаю, вони весь світ залякали.

В останній день, 19 лютого 2014 року, перед окупацією Криму командир 1 окремого батальйону МП Дмитро Делятицький дав наказ здати зброю. Колишній комбат згадує, що тоді йому  пропонували перейти на бік РФ, продовжити службу на вищих посадах, навчатися в Московській Академії. Переманювали навіть грошима. Сам Дмитро не знає, якою була домовленість між Міністерствами оборони України та Росії, якщо й була. Але він отримав команду здати зброю від свого керівництва. На той час підрозділ мав бути виведений на материк.

Так о 2 ночі було здійснено команду здати зброю, згадує Артур:

— То ми обезброєні сидимо в казармах [військової частини] з лопатками, з противогазами. І в 4 часа ранку на територію частини сіли дві вертушки (гелікоптери. — ред.), 810 бригада [РФ] кольцом взяла нас БТР-ами, і вони начали нас штурмувать.

Він розказує, що російські морпіхи стріляли по вікнах, дверях, даху, травили газом. Згодом під ранок усіх українських бійців узяли в полон.

— Мішки поцепили нам на голови, зав’язали руки та повезли в порт Феодосійський. Построїли нас десь на промзону порта, не на саму парадну. Вийшов якийсь генерал і запропонував: «Хто хоче лишитися в російській армії — зробіть крок вперед. Хто не хоче — поїдете на материкову Україну».

На той момент штат українського батальйону налічував приблизно 400 осіб, 151 із них — виїхали на материкову частину та склали присягу Україні. А більш ніж половина залишилася в Криму, перейшовши на бік армії РФ, згадує Артур:

— Я вже там від других людей взнав, що ті кримські, [тобто ті], які лишилися там, також стояли напротив нас. Я знаю, що половина з них зараз у полях валяється десь, вони нахрєн нікому не нужні. Я надіюсь і дуже вірю, що колись подивлюсь їм в очі та задам декілька питань: «чому» і «для чого»?

Тих, хто не погодився долучитися до російської армії, просто відпустили. Після повернення на територію, підконтрольну Україні, їх направили виконувати завдання на Донецький напрямок у складі бригад української армії.

Пізніше, у 2018 році, 36 ОБрМП захищала лінію розмежування на маріупольському напрямку, а Дмитро Делятицький в інтерв’ю українським ЗМІ говорив про повернення Криму.

Віктор Сікоза всю свою кар’єру служив у 36 окремій бригаді берегової оборони в кримському селі Перевальне (крим. назва — Ангара), що майже за 25 кілометрів від Сімферополя. Зараз він — комбриг 36 ОБрМП. 

У 2013 році бійців бригади тодішня влада України на чолі з Віктором Януковичем хотіла відправити на Майдан для припинення нібито заворушень, хоча насправді Революція Гідності починалася з мирних мітингів, а масові протести спровокувало побиття студентів спецпідрозділом міліції «Беркут». Але через погодні умови морпіхи не змогли покинути територію півострова. Після повернення в роту вже зранку прозвучав сигнал тривоги — почалась окупація військової частини в Криму. Це був кінець січня, пригадує Віктор Сікоза:

— Спочатку почалась окупація Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ми прибули в парк, загрузили боєприпаси, вигнали колону на Мазанку (село перед Сімферополем. — ред.), потім вернули, потім знову виїхали. І на наступну добу вже зранку військова частина була взята в кільце, парк, і ще одне військове містечко, де розташовувався танковий батальйон і розвідувальна рота 25 окремої парашутно-десантної бригади, теж були взяті у кільце. З цього моменту вже розпочалась окупація військової частини.

Він додає, що командир батальйону Сергій Стороженко був зрадником, що давно проявлялося, усі це розуміли. Але бійці мусили виконувати його накази.

У середині весни ті, хто погодився «виїхати на материкову Україну», покинули Крим остаточно, вирушивши в Очаків у Миколаївській області. Віктор Сікоза каже, що третина військових частини залишилася відтоді служити в російській армії, інша третина повернулася в Україну й надалі продовжує воювати в ЗСУ, а решта — звільнилися.

Генерал-лейтенант Юрій Содоль переконаний, що саме морська піхота має підняти український прапор у Криму:

— Це наша територія, наша держава, і ми її однозначно повернемо. І потом нада ж покарати тих запроданців, які перейшли на бік противника, бо безкарність порождає нову безкарність. Тому, мабуть, ми поставимо цей прапор у взаємодії з іншими родами військ і силовими структурами, які зараз боронять нашу країну.

Початок повномасштабного вторгнення. Донеччина

За словами Юрія Содоля, у січні 2022 року українські бійці вже бачили, що ворог концентрує свої сили на українському кордоні:

— Ми готувалися до цієї війни, ми чекали. А як вже все проізошло, то вступили в бой. Але кожне рішення дається дуже нелегко. Кожна втрата — це не статистика, я сприймаю її як особисту трагедію. Якщо є втрати, значить, щось не то думали, щось не врахували. Хоча іноді часу на прийняття рішення або декількох рішень просто не буває. Тому опираєшся на свій досвід бойовий, на досвід своїх військовослужбовців, своїх командирів і приймаєш рішення. Нема рішень на війні більш складних чи менш складних — вони всі складні.

На початку широкомасштабного вторгнення в морської піхоти смуга відповідальності становила 180 кілометрів, зараз — 166. Кожна бригада займає по 30–40 кілометрів.

Юрій Содоль розказує, що головний удар військових РФ на початку повномасштабної війни прийшовся на Волноваху в Донецькій області, вочевидь, із метою розсікти українське угруповання й оточити Маріуполь. Водночас із запорізького напрямку противник теж тиснув і просувався доволі швидкими темпами.

— Частково противнику вдалося виконати своє завдання. Це стосується оточення Маріуполя, де наша 36 бригада морської піхоти 56 днів тримала оборону, [бійці] виконали завдання з честю. На жаль, дуже багато побратимів ми потєряли назавжди, дуже багато досі залишається в полоні у ворога, но ми впевнені в том, що ми всіх витащимо, а за загиблих парнєй помстимося.

На його думку, російським військовим вдалося так швидко просунутися на маріупольському напрямку через перевагу в особовому складі, артилерії та авіації. А українська сторона не мала такої потужної оборони в тих районах.

Коли противник прорвав лінію оборони на волноваському напрямку, українські військові перемістилися з Павлополя під Маріуполь. Євген Бова, командир 38 ОБрМП, розповідає, що потрібно було завертати фланг, і за наказом начальника був зроблений маневр:

— Противник у тилу себе почував спокійно, переміщався, не було ніяких для нього трудностей. Повсюду був противник. А запасів, резервів ніяких ми не отримували.

З 14 березня 2022 року весь маріупольський гарнізон перебував у повному оточенні. Основні сили українських бійців базувалися на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Оборону тримали, скільки могли, — з 1 березня до 12 квітня. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, командира 36 ОБрМП Віктора Сікозу направили в село Розівка на Донеччині, де були склади артилерійських боєприпасів. Його завданням було виявляти колони противника, які йшли в напрямку Бердянська, Токмака, Більмака, та знищувати їх. Чоловік пригадує, що 17 чи 18 березня українські військові потрапили в оточення, але він вивів усіх своїх людей.

Після того його направили в 503 окремий батальйон МП для допомоги молодому комбату. Тоді вони були в селі Зачатівка на Донеччині, де тримали оборону чотири дні, там теж потрапили в оточення.

— Під час польоту «нічної пташки» нами було замічено три колони, які вишиковувались, які мали рухатись, я так розумію, у напрямку Волновахи. У середньому кожна колона налічувала від 70 до 80 одиниць техніки. Артилеристи наші працювали, відповідно противник цією всією масою розвернувся на нас і почав рухатись у наш бік. Понесли втрати, уже тоді була старшим начальником подана команда на відхід.

Потім перейшли на позиції в селі Євгенівка, де тримали оборону три дні. Але тоді командир батальйону Павло Сбитов загинув, що похитнуло морально-психологічний стан бійців. Тому прийняли рішення вийти звідти та закріпитися на висотах під Володимирівкою до Золотої Ниви. Оборона вугледарського напрямку почалася саме з цих окопів.

Пекельна праця: як морська піхота наступає

Після початку широкомасштабного вторгнення морська піхота вперше пішла у впевнений наступ на херсонському напрямку, згадує Юрій Содоль.

Головний сержант 38 ОБрМП Артур Кондрюк також каже, що всі говорять про повний контрнаступ, але ніхто не розуміє, наскільки це тяжко:

— Це адський труд. На сьогоднішній день піхотинцю висидіти в окопі в обороні — їм уже надо пам’ятник при жизні ставить. Така кількість артилерії, авіації, яку випускають росіяни по нашим військовослужбовцям, у 6–7 раз перевищує нашу. Тому наш контрнаступ дуже тяжкий. І помаленьку, по чуть-чуть йдем вперед.

38 ОБрМП наразі виконує різні завдання. Перехопивши ініціативу на себе, окупанти зараз сидять в обороні, окопуються та заміновують території, розказує Ахіллес:

— Ворог знає, що скоро вже настане цей день, коли ми підемо в наступ на цій ділянці фронту. Тобто всі заходи інженерні [окупанти] роблять для того, щоб оборонятися, а не готуватися до наступу, прийнявши цю ініціативу. 

Але вже зараз є ділянка фронту, де бригада виконує й штурмові дії (її розташування не вказано з міркувань безпеки). У серпні 2023-го там бійці успішно штурмували позиції ворога, використавши весь досвід, отриманий на піврічному навчанні у Великій Британії. Спочатку отримують і аналізують розвіддані щодо місцевості, позицій ворога, готують маршрути, артилеристи відпрацьовують по ворожих позиціях. І лише потім бійці готуються до просування на тій ділянці. Такого, як було раніше, коли терміново відправляли на штурм без чіткого розуміння бойового завдання, не знаючи позицій ворога, уже давно немає, зазначає Ахіллес:

— Тобто зараз цей процес спланований так, як воно досить ефективно застосовується. Не просто «вперед-вперед штурмом брати!», а дійсно, як це потрібно робити для того, щоб максимально мінімізувати наші потєрі.

Найбільша складність, на думку Ахіллеса, у тому, що в противника працює багато авіації та безпілотників на цьому напрямку, і все це вони досить ефективно застосовують. Також військові РФ мінують великі площі територій, починаючи зі своїх позицій.

36 ОБрМП наразі виконує наступальні дії (станом на жовтень 2023 року). За словами Віктора Сікози, бригада є частиною угруповання, яке проводить наступальні дії, аби відновити українські кордони. Бійці брали участь у звільненні Новодарівки, Левадного та інших територій поруч.

— Досить велику площу вже ми відбили назад, [вона] уже знаходиться під нашим контролем, але ми не зупиняємось і продовжуємо все дальше забирати своє.

Дуже складно просуватися через щільне мінування противника та його якісно підготовлені оборонні позиції. Ускладнюють завдання й погодні умови, зокрема спека, а також комахи:

— Ще мухи, пчьоли, їх тут так багато і так больно кусають. Єслі ми з противником, з мінами якось розберемось, то, канєшно, з мухами, пчьолами надо чуть усілія пріложить.

Командир 38 ОБрМП Євген Бова був у полоні близько пів року. За його словами, там він переосмислив життя й обдумав, в які моменти неправильно прийняв рішення. Однак кожен військовослужбовець, який був у полоні, мав різний досвід, та все ж Євген переконаний, що катують там (більше чи менше) геть усіх. За майже 6 місяців російського полону чоловік побачив, наскільки зазомбований наш ворог:

— У росіян настільки сильна пропаганда, що коли вони чують адекватні рішення, адекватні розповіді, вони в це не вірять, говорячи, що це постановка.

У найкритичніші моменти в полоні лишатися в здоровому глузді Євгену Бові допомагали мрії та думки про сім’ю, про те, як він проводитиме час із рідними, коли вибереться звідти.

— Кожен військовослужбовець мислить по-своєму. І в кожного військовослужбовця своя психіка. І ти не залізеш до нього в голову. Це тяжко. Тому да, не попадай [у полон]. Але єсть такі обставини, в яких більше варіантів немає.

Після повернення військовий два тижні пробув на реабілітації, а згодом повернувся в стрій. Багато бійців після такого пережитого досвіду, незважаючи ні на що, знову йдуть воювати.

Формула перемоги

Наступним поколінням Юрій Содоль хотів би сказати, що вони мають усвідомлювати себе українцями та знати свою історію.

— Ніколи більше не можна допустити цієї війни [з Росією]. А для цього потрібна консолідація всього суспільства, потрібно мати потужну армію, потужну економіку, вірити в національні ідеали нашої країни та намагатися з кожним роком робити її краще. Яку б ти не мав професію, потрібно працювати для держави, а держава повинна все робити для своїх громадян. І тоді, якщо буде ця формула виконуватись, то в нас буде перемога.

Головний сержант командування МП Сергій вважає, що покоління, яке підростає, має знати: Росія — це ворог. Дуже важливо, щоб після перемоги Україна працювала над тим, аби подвиги наших захисників і захисниць не були забуті. Також він зазначив, що в школах мають посилено вивчати історію українського народу, яка показує нашу боротьбу з імперською Росією протягом століть:

— Як ми бачимо, незважаючи на всі попередні війни, коли Україна боролася з російським режимом, до цього часу тільки незначна частина народу України дійсно це пам’ятає, а основна маса людей, у тому числі і я, раніше цього не розуміла.

Віктор Сікоза, як і всі бійці ЗСУ, чітко усвідомлює, що зараз виборює вільне майбутнє для наступного покоління. 

— Я не хочу, щоб мої діти знову побачили це (війну. — ред.). Я не хочу, щоб вони брали зброю в руки і йшли далі захищати свою країну. Їм ще потрібно вчитися, створювати нову країну, кращу, якіснішу країну європейського рівня.

Микола Палас, заступник командувача морської піхоти, хотів би, щоб наступне покоління пам’ятало, що треба поважати найбільші цінності нашої держави, зокрема історію та мову. 

— Буде наша мова — буде все! Це один із самих основних фундаментів нашої держави. Це цінності, традиції та любов до своєї батьківщини. Це саме основне!