Київ від ONUKA

Яким було твоє дитинство в Києві?
— Дитинство [провела] на Воскресенці (житловий масив у Києві на лівому березі Дніпра. — ред.). Я до сих пір люблю це місце, бо там мало що змінюється і можна реально приїхати в дитинство. Я любила з мамою після школи збирати листя, робити гербарії — це один з найтепліших спогадів.

— Сопілка стала першим інструментом, на якому ти зіграла?
— Першим було фортепіано, але це [були] спроби щось натискати на клавішах. Моя мама — піаністка. Я вмовляла, щоб вона навчила мене якійсь мелодії, а вона весь час казала: «Тобі ще рано». Від початку мені на клавішах олівцем малювали помітки, щоб я знала, на які натискати. Потім уже була сопілка, тому що все ж таки опанувати шестидіркову сопілку легше, ніж зіграти двома руками на фортепіано.

Співачка Ната Жижченко зростала у родині музикантів та була онукою майстра народних інструментів Олександра Шльончика. Саме дідусь навчив Нату грати на сопілці та прищепив любов до музики. Влітку 2013 року це захоплення переросло у сольний проєкт ONUKA, що поєднує електронну музику з народними мотивами. Співавторами проєкту стали Ната Жижченко та її чоловік Євген Філатов, продюсер та лідер гурту «The Maneken».

— Ти пам’ятаєш, як ви познайомилась з Євгеном?
— Ми знали про існування [один одного], перетиналися на деяких виступах як артисти, а вже потім познайомились у 2008 році та почали спілкуватися. Я тоді була завзятою мопедисткою і гасала по всьому Києву. Якось вирішила Євгена прокатати до клубу «Xlіб» (нічний клуб на Подолі, який працював з квітня 2007 до січня 2013 року — ред.) і витиснула максимальну швидкість, яка взагалі була. Не знаю, як ми не розбилися, але це була перша наша така поїздка. Мені здається, перспектива була задана правильно і ми до сих пір летимо з тої гори на тій же швидкості в стратосфері.

— Чи є в Києві для тебе якесь особливе місце?
— Я недовго жила на Оболоні і довгий час — на Подолі, який залишився в серці, тому що це [був] найдовший період нашого життя з Женею. Це прогулянки і нічне життя. Зараз, живучи на лівому березі [Дніпра], ми все одно часто повертаємось до Подолу і любимо тут гуляти з собакою, надихатися атмосферою. Тут можна побачити, наскільки старовинний Київ і водночас наскільки він затишний. Це поєднання непоєднуваного для мене і є Київ.

Історія Національного комплексу «Експоцентр України», що неподалік Голосіївського парку в Києві, розпочалася влітку 1958 року. Саме тоді його відкрили для відвідувачів як Виставку передових досягнень народного господарства. Після розпаду СРСР комплекс занепадав, а його назва неодноразово змінювалася. 2015 року сюди прийшло нове керівництво, яке вже за рік підготувало концепцію розвитку комплексу на наступні сорок років. За цей час тут планують створити освітні центри, арт-резиденцію, дитячі зони, виставковий центр, бізнес-кампус та лісопарк.

Інвестиції на ці проєкти надійдуть від приватних інвесторів, які надалі зможуть управляти цими об’єктами. Весь отриманий від діяльності ВДНГ прибуток спрямують на благоустрій та інфраструктуру території, а також на догляд за лісопарковою зоною. Директор Національного комплексу «Експоцентр Україна» Євген Мушкін вважає, що програма змін, яку вони планують втілити за цей час, вплине на формування цінностей українців: «Це дуже потужне місце. Воно історично мало великий вплив на людей, але ж той вплив був штучний. По стратегії перший павільйон передбачений під «Музей Науки України». Музеїв таких сотні у світі, а в Україні і в Києві немає. Ми вважаємо, що він має розміщуватися саме на ВДНГ!»

— У тебе є якісь дитячі спогади про ВДНГ?
— Дитячі спогади якісь дуже негативні, що тут страшно, неохайно, закинуто. Це було дуже далеко від дому, де я росла, і тут ми дуже рідко бували з батьками. Можливо, кілька разів. Я відкрила для себе ВДНГ, коли його почали реінкарнувати і все більше ініціатив долучається [до цього]. Той самий «Atlas Weekend» (музичний фестиваль, який щорічно з 2015 року проводиться в Києві. — ред.), «Кураж Базар» (благодійна барахолка. — ред.), зараз «Україна Без Сміття» (громадська організація, що впроваджує культуру сортування побутових відходів. — ред.) буде тут відкривати станцію.

— Які у тебе зараз враження від комплексу?
— Мені подобається цей комплекс, тому що він містить архаїчну радянську архітектуру, якої мало залишилося в єдиному вінці. Навіть зелені насадження в радянському стилі зроблені — такого в світі не побачиш. Усе це зібрано ще й недалеко від центру міста. Мені здається, що він [комплекс] заслуговує на те, щоб його сповивали і дали продовження життя.

— Як ти ставишся до декомунізації?
— Якщо розпочинається повне перейменування вулиць на якихось абсолютно дивних своєчасних героїв, яких через 5 років взагалі ніхто не згадає — це мені здається нездоровою тенденцією. Якщо ми зносимо пам’ятники Сталіну і Леніну на кожнім кроці, то це абсолютно нормально. Можна залишити один, як артефакт повного зла і пам’яті. Все ж таки не можна стерти історію. Ми повинні пам’ятати, щоб це не повторилося, але коли це зашкалює, я негативно ставлюся, бо «що занадто, то — не здраво».

З 2014 року на «Кураж Базарі» почали створювати свято з благодійною метою. Тут, крім вживаного одягу, продають нові дизайнерські речі українських та зарубіжних виробників. Благодійна барахолка спочатку відбувалась на арт-заводі «Платформа», а з часом перемістилась до Національного комплексу «Експоцентр Україна».

Засновниця «Кураж Базару» Альона Гудкова говорить, що цей проєкт може розвінчати міф про непоєднуваність благодійності і розваг: «Для нашого покоління ВДНГ був втраченим, тому що це [місце] вважали сповненим радянського архаїзму. Воно було не модним та не крутим. І ось, коли ми почали сюди переміщуватися, тут знову завирувало життя та розваги. На щомісячну благодійну барахолку «Кураж Базар» приходить велика кількість відвідувачів, в середньому 15 тисяч людей. Тут весь час виступають різні артисти».

— «Кураж базар» — це один із вдалих проєктів?
— Проєкт дуже натхненний, як мені здається. Він змінив думку про благодійність в Україні. Це один із проєктів, який доводить, що благодійність може бути з музикою, з модою, з веселощами. Круто, що є люди, які змінюють середовище і живуть тим, що хочуть змінювати світ. Це взагалі вищий ступінь досконалості людини, коли вона живе заради інших. І мені дуже радісно, що є люди, які це підхоплюють.

Надати можливість українцям сортувати побутові відходи і тим самим зменшувати негативний вплив на навколишнє середовище вирішила громадська організація «Україна без сміття», започаткована 2015 року. Першу свою станцію прийому та сортування відходів вони відкрили у Києві поблизу станції метро «Деміївська». Тут проводять акції щодо культури поводження з побутовими відходами та правильної утилізації.

Євгенія Аратовська, засновниця громадської організації «Україна без сміття», сподівається відкрити ще одну станцію сортування на території Національного комплексу «Експоцентр Україна» та радіє тому, що все більше свідомих та відповідальних українців мають попит на подібні проєкти: «Це як станція самообслуговування. Наші консультанти допомагають зрозуміти, що куди покласти, але в нас діють правила: все має бути чистим і ущільненим. Це наче такий портал. Зайти з одними думками про сміття, а вийти з іншими. Тобто люди не уявляють, що сміття може виглядати нормально. Зазвичай воно таке брудне, пахне неприємно, а в нас усе навпаки, тому що люди піклуються про сміття ще вдома. Коли його приносять на станцію, воно дійсно виглядає як ресурс».

— Ти підтримуєш ініціативи Євгенії Аратовської, як от «Україна без сміття»?
— У нас [з Євгенією] багато спільного, і взагалі я нею так захоплююся. Вони намагаються вести сортування сміття. Працює це складно, тому що немає налагодженої на державному рівні системи. У Києві є кілька пунктів прийому відсортованих відходів, у великих регіонах, можливо, теж.

У вересні 2018 року ONUKA представила відеокліп на пісню «Strum», відзнятий на одному з міських звалищ. У такий спосіб співачка привертає увагу до забруднення навколишнього середовища побутовим сміттям. На базі цього відео Ната Жижченко запустила екологічну ініціативу.

— Ти якось допомагала організації «Україна без сміття»?
— Ми започаткували еко-ініціативу «Ecostrum». Від кожного перегляду, поширення або вподобання нашого відео монетизація з YouTube перераховується на рахунки сміттєсортувальних станцій «No waste». Женя [Аратовська] нас підтримала, і ми разом зробили цей проєкт.

— Ти помічаєш, що ставлення до сортування відходів змінюється?
— Мені здається, що зараз покоління взагалі змінюється. Свідомих людей дуже багато. Деяким вдається зробити компостні комбайнери в себе на балконах. Тобто є люди, які дійсно настільки заморочуються цим, що я дивуюсь.

Існують давні народні інструменти, про які з часом забувають. Якщо немає майстрів, які б виготовляли або реконструювали певний інструмент, він може зникнути взагалі. Бугай є музичним інструментом, про який активно заговорили лише після виступу ONUKA на Євробаченні 2017 року. Тоді людей зацікавив цей нетиповий за виглядом та звучанням інструмент. Прочитати про цей музичний інструмент ви можете в нашому матеріалі.

— Ти помітила, що своєю музикою впроваджуєш певні зміни?
— Це була одна із цілей. Бугай — це взагалі дуже рідкісний інструмент. Не такий, як сопілка або бандура, які знають абсолютно всі. Моя особиста ціль — показувати їх Україні і світові, тому що багато молоді навіть не знає про ці інструменти.

— Коли ти вперше дізналася про бугай?
— У дитинстві, коли побачила його в майстерні дідуся. Я була шокована, що взагалі таке існує: якийсь кінський хвіст із бочки.

— Після ти бачила, щоб його десь використовували?
— Ми його знайшли в оркестрі. Він використовується серед народних інструментів, але знову ж таки, поверхнево. Мені не подобається, які там партії. Хотілося саме оцей тембр музично використати. Таким чином в [пісні] «Vidlik» з’явився цей бас. Звісно, він семпльований, але все одно зіграний наживо. І коли ми граємо з оркестром, він дублюється наживо.

— Твій дідусь настільки віддано створював свої інструменти. Ти захоплювалася його роботою?
— Так, дідусь — це людина-легенда. Мені здається, що таких людей вже немає або я їх просто ще не зустріла. У мене є мрія: відновити Чернігівську фабрику музичних інструментів, але на це потрібні величезні інвестиції. Коли в мене є якась ідея, я можу з нею довго йти, але певним чином вплинути на те, щоб вона втілилася, навіть не моїми руками. Мені здається, фабрика музичних інструментів — це щось магічне та чарівне. Дивлячись, яких масштабів була Чернігівська фабрика, так сумно за те, на що вона перетворилася.

Наприкінці серпня 2019 року за підтримки Посольства України у Китайській Народній Республіці ONUKA вирушила на гастролі до Китаю. Гурт дав два сольних концерти та взяв участь у XII Міжнародному фестивалі молодіжного мистецтва в Гуанчжоу, де представив китайській аудиторії унікальне звучання українських народних інструментів у поєднанні з електронною музикою.

— Які в тебе враження від гастролей Китаєм?
— У Китаї це взагалі був такий дивний experience (з англ. — досвід — ред.). Ми мали три концерти, і це все були величезні зали: від 500 до 1800 людей. І були аншлаги! Це була китайська публіка і десь 15-20% української громади. Тобто все було організовано на китайську нативну аудиторію.

— Чи маєш якісь кумедні спогади з гастролей?
— Ми брали участь у фестивалі, де грали всього лише один трек, але це був такий збірний концерт для виконавців з усіх країн, куди і ми потрапили. Це було дуже дивно, тому що там такі колективи академічні. Наприклад, грузинський колектив танцювальний, китайський танок під фонограму… І ми зі своїм треком електронним, який дуже вибивався, але був сприйнятий публікою та артистами, які були за сценою.

—Ти активна користувачка соцмереж?
— Я видалила всі соцмережі з телефону, на комп’ютері є одна. Рідко заходжу туди перевіряти якусь статистику, але взагалі звільнила себе від цих пут. Можливо, я вже думаю як якась стара бабка, але я щаслива, що у моєму дитинстві не було ні соцмереж, ні мобільних телефонів.

— Тому ти зараз вирішила відмовитись від соцмереж?
— Так, я вирішила відмовитись. У мене є Instagram. Я його видалила спочатку, але потім повернула, бо зрозуміла, що взагалі не маю зв’язку з командою. Решту видалила, особливо Facebook.

— Як давно ти видалила соцмережі?
— Це було минулого грудня (2018 року. — ред.). Все видалила з лептопу (портативний персональний комп’ютер — ред.), з телефону. За деякий час я зрозуміла, наскільки в мене багато з’явилося часу, бо немає цього тупого скролінгу. Я почала ще більше читати книги на гастролях, дивитися кіно мовою оригіналу, що завжди хотіла, але за цим скролінгом дуже часто не встигаєш це зробити.

Влітку 2018 року на вулиці Рейтарській у Києві започаткували «Район #1 Block Party» — свято вулиці, організоване місцевими бізнесами. Це захід, на якому представлені всі бізнеси з найближчих вулиць, а відвідувачі можуть тут розважитись та відпочити. Частину зібраних на заході коштів організатори спрямовують на благоустрій вулиці, закуповуючи сміттєві баки та ремонтуючи фасади.

Андрій Титаренко, ініціатор та організатор заходу, прагне, щоб відвідувачі приходили відпочити на Рейтарську не лише по святах, а і в будь-який інший день: «В Україні історія Радянського Союзу обрубала традицію відпочинку на вулицях міста. Торгові вулиці, куди люди приїжджають попити кави, зробити покупки, погуляти, були замінені торговими центрами. Зараз, щоб поїхати відпочити, люди їдуть в залізобетонні величезні будівлі. Ми зрозуміли, що наша вулиця буде таким анклавом, куди можна приїхати відпочити, купити собі якихось українських речей».

— Як ти ставишся до того, як осучаснюється Київ?
— Мені дуже подобається Рейтарська, тому що це така архаїчна старовина, але вона дуже осучаснилась. І сама подія «Block party» — це найкраще, що в плані міського розвитку відбувається в Києві, і дуже класно бути частинкою цього.

В одному з будинків на вулиці Рейтарській у грудні 2018 року відкрили галерею сучасного мистецтва «The Naked Room». Одним із засновників став режисер Марк Вілкінс, який переїхав з Берліна до Києва, щоб підтримати українську культуру. У галереї представляють переважно молодих українських художників, а ознайомитися з їхньою творчістю можна за кавою чи келихом вина. У просторі також розмістили книжковий куток, де відвідувачі можуть придбати книги про сучасне мистецтво, архітектуру, фотографію та дизайн.

— Ти знала раніше про співзасновника галереї «The Naked Room» Марка Вілкінса?
— Ми познайомились на зйомках нашої спільної роботи (реклами мобільного оператора, де Марк Вілкінс був режисером, а Ната Жижченко зіграла головну роль — ред.). Виявилось, що Марк, побачивши Київ, був настільки натхненний подіями 2013—2014 років (під час Революції Гідності. — ред.), що продав своє житло в Берліні, переїхав [в Україну] та став борцем за свободу Рейтарської. Ініціював мітинги проти забудови і відкрив галерею «The Naked Room».

— Як думаєш, чому Марк Вілкінс вирішив залишитися в Україні та відкрити тут галерею?
— Він побачив ситуацію з нашим сучасним мистецтвом, з нашими галереями, що вони досить-таки снобістські. Це величезні ціни [на роботи митців] і жодної взаємодії з творчою, молодіжною аудиторією. Він вирішив створити більш сучасну галерею з бібліотекою, місцем відпочинку, баром, із тими творами мистецтва, що може придбати людина, яка живе звичайним життям.

— Якою була музика у твоєму дитинстві?
— «Територія А» (український телевізійний щоденний хіт-парад кліпів. — ред.) і будь-яка інша передача тих часів — це плеяда артистів, що працювали під повну фонограму. Мені здається, що це було величезне зниження загальної культури на початку 90-х і до 2000-х. Усі ці фестивалі невідомо з яких артистів [були] зроблені нашвидку. Є багато музичних каналів, які я сприймаю дуже негативно і, на жаль, зараз вони ще є. І те, що зараз вони продукують, хоча ті артисти, можливо, і не під фанеру співають, все одно паплюжить свідомість більшості людей.

— Як можна оцінити теперішній стан української музики?
—Мені здається, що ми зараз вигрібаємось з цієї ями. З початку, напевно, Революції (Революція Гідності — суспільно-політичні події, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 до лютого 2014 року. — ред.) відчувся цей рух і взагалі значна кількість самобутніх та потужних артистів.

— Які музичні проєкти тобі подобаються зараз?
— Я вважаю взірцем [гурт] «ДахаБраха» з усіх боків: успішний у світі, прекрасний на живих виступах та самобутній. Не перестану повторювати, що це «музичний велосипед», винайдений в Україні.

Українська співачка Яна Шемаєва, відома тепер як Jerry Heil, на початку знімала відео, у яких переспівувала українські та зарубіжні хіти. У пошуках саунд-продюсера співачка звернулася до студії звукозапису «Vidlik Records», створеного Євгеном Філатовим та Натою Жижченко. Подружжя розгледіло у Яні потенціал. У жовтні 2017 року лейбл видав дебютний міні-альбом Jerry Heil під назвою «Де мій дім», до якого увійшли чотири пісні.

— Jerry Heil — це була твоя знахідка?
— Вона до того часу вже була блогеркою і переспівувала акапельно пісні. Це світова практика, але вона була дівчиною, яка почала самотужки знімати і монтувати це все. Мені здається, що вона «self made» (від англ. — людина, яка сама всього досягла. — ред.) дівчина. Це велике досягнення — робити все самій і при цьому мати такий результат. Тексти, подача і взагалі мислення — це все відчувається.

— Як тобі теперішній образ Jerry Heil?
— Мені не подобається той жанр, в якому вона зараз працює. Мені здається, що вона варта набагато більшого. Одна ця пісня [«Охрана отмєна»] — це класно, весело, але вона диктує, якими будуть друга і третя. І коли вона випускає «Вільна каса» і «Тверкати», глибокі пісні мають менший шанс зайти до аудиторії. Вона пише надзвичайно круті, глибокі та унікальні пісні. Мені б хотілося, щоб вона змогла все ж таки знайти справжню себе і подарувати таку себе аудиторії.

Український композитор Володимир Савін вирушив 2012 року до міста Прип’ять, щоб записати звучання покинутих після катастрофи на Чорнобильській АЕС музичних інструментів. Упродовж семи років чоловік здійснив 25 поїздок для пошуку та збору аудіоматеріалів. Записавши звучання двадцяти музичних інструментів, Володимир оформив це у віртуальний «звуковий музей» під назвою «Pripyat Pianos»: «Місто загинуло, люди там не живуть, але там повно піаніно. Ніхто ними більш не користується. Для музичного інструмента це просто смерть. 2012 року я вперше на них грав, послухав, що вони працюють. І з’явилася ідея засемплувати їх. Тепер є інструмент, зібраний з двадцяти піаніно. Який завгодно композитор світу може взяти його і зіграти ту музику, яку хоче. Таким чином він дає друге життя цим інструментам».

— Як твоя історія пов’язана з Чорнобилем?
— По-перше, батько був ліквідатором. Я з дитинства знала, що таке Чорнобиль. А потім [з’явилася] цікавість, яка зі шкільних років почала мною керувати. Це якісь вирізки з газет, книги, записки та розмови з батьком, а потім інтерес вже більш обґрунтований. В інституті (Ната навчалася в Київському національному університеті культури і мистецтв. — ред.) я захистила роботу на тему: «Вплив катастрофи на етнорегіон Полісся». Трохи досліджувала музику самоселів і людей, які були евакуйовані. З точки зору етнографії це проблематична тема. Але всі, хто цікавиться нею, знають, що вона не відпускає.