«Дідова хатчина». З міста – в гори

Share this...
Facebook
Twitter

Олег Луканюк та Дарина Фурманюк вирішили перетворити стару карпатську хату, що дісталася Олегові у спадок, на артпростір «Дідова хатчина». Тут можна зануритися в особливості гуцульської культури, а також отримати досвід життя та ведення господарства у горах. Крім «Дідової хатчини», вони разом із сусідкою Любов’ю Рибенчук заснували бренд «Ґушка». Ця справа відроджує традиції ліжникарства та популяризує вироби з овечої вовни. Згодом власники зайнялися ще одним проєктом — «Бринзою» — виготовленням сиру за давніми технологіями гуцулів.

Посеред Карпатських гір, у селі Яворів, що неподалік Івано-Франківська, розташована «Дідова хатчина», позбавлена міської метушні, оточена лісом та кількома невеличкими ґаздівствами. Взимку її двосхилий дах, який сягає долівки, — геть білий, тому хатину важко відрізнити від засніжених схилів. Зблизька уже можна розгледіти доглянутий фасад із різьбленими поруччями балконів, сучасними вікнами та дверима у тон дерев’яним стінам. Всередині, за кращими карпатськими традиціями, з дерева зроблене геть усе. У центрі кімнати — побілена грубка, на якій поміж інших дрібниць видніються ікони. Поколоті дрова праворуч від неї підтверджують, що вона тут не тільки задля краси.

Тут усюди затишок і порядок: перший поверх обрамляють капелюхи, розвішані в рядок попід стелею, на долівці майорять візерунчасті ліжники, коло делікатних мереживних фіранок ненадовго застигло крісло-гойдалка. Про метушливе місто, що залишилося десь далеко за пагорбами, вкритими снігом, нагадують лише гірлянди, намотані на центральну балку.

Гуцульське помешкання, яке дісталось Олегу Луканюку у спадок від діда, сильно змінилось за останні роки. Разом із дружиною Дариною вони перетворили його у своєрідний еко-ретрит — місце, де втомлені цивілізацією люди можуть відпочити в оточенні природи та долучитися до гуцульської культури.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Із «Дідової хатчини» виросли ще два проєкти, тісно пов’язані з гуцульськими ремеслами. Перший, «Ґушка», зосереджений на ліжникарстві — виготовленні килимів із овечої шерсті. Потім виник другий проєкт — крафтове виробництво бринзи — сичужного розсільного сиру, який тут роблять з овечого та коров’ячого молока. В обидвох випадках господарі дотримуються автентичних технологій та популяризують такі вироби в Україні.

Від хати до «Хатчини»

Родина Олега Луканюка здавна мешкала у Яворові. З часом вони перебралися у містечко Косів, залишивши по собі невеличку дідову хатину на вісім квадратних метрів. У 2015 році Олег із дружиною Дариною навідалися на ділянку у горах з ідеєю побудувати там щось цікавіше.

— Ми не задумували якусь серйозну історію. Не думали, що ми робимо проєкт. Це мав би бути простір, де би відбувалися якісь активності, які нам хотілося б реалізовувати.

У перші ж дні після відвідин ділянки засновники «Хатчини» плавно перейшли від мрій про те, у що можна перетворити цю територію, до практичних завдань. Першим викликом стали віддаленість від міста, а також відсутність будь-якої інфраструктури й мінімальних зручностей.

Олег жартома додає, що усе почалося з найнеобхіднішого:

— У нас не було якихось довгострокових стратегічних планів. Ми написали у фейсбуці: «Люди, хто хоче допомогти в горах збудувати туалет — приїжайте на толоку!»

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Пост із пошуком добровольців перевершив сподівання Олега та Дарини — друзі та знайомі вирішили допомогти, і поступово група зацікавлених розширилась. Так, заїздами раз на місяць у «Хатчині» з’являлося 10—20 людей, які потроху приводили місце до ладу.

— Отак зібралися, зговкалися у фейсбуці. Хто з машинами, хто без, хто як добирається… Приїхали. Розібрали залишки старої стайні на місці, де зараз стоїть нова. З них склепали виходок (дерев’яний туалет надворі в сільській місцевості. — ред.). Бо виходок — це перше, шо треба будувати. Без нього нема куди сильно розганятися.

А далі закрутилося: згодом група волонтерів виросла до 200 людей. Допомагали: фарбували, ремонтували — і простір поволі оживав. Ближче до зими власники вирішили, що настав час поселити когось на постійній основі. Так розпочали пошуки «ґазди», бо, за словами Олега, ведення господарства у горах — досить вимоглива та непроста справа.

— Я рахую, шо порівняно з рівниною, де родюча земля, де щось тикнув — і вже родить, тут, у горах, цілий «Форт Буаяр» треба пройти, щоб це зробити.

Форт Буаяр
Укріплення біля атлантичного узбережжя Франції, а також пригодницьке телешоу, що перевіряє гравців на силу, спритність і кмітливість.

Пост про пошуки господаря для «Дідової Хатчини» викликав у фейсбуці ажіотаж — охочих виявилося чимало. Люди планувати залишитися на кілька місяців та у результаті осідали на рік і довше. Одним із таких волонтерів став Микола Парпан, який живе у «Хатчині» близько чотирьох років. Він відповідає за господарство: опікується технічними питаннями та, зокрема, кухнею. «Ґушці» Микола допомагає як керівник, бухгалтер, вантажник, а спочатку навіть ткав. Усе це почалось із повідомлення у фейсбуці, коли він зі скептичною осторогою написав Олегу з Дариною: «Добрий день! Я хочу приїхати. Надіюся, що ви ж не будете харчуватись сонцем і ходити босі по траві?»

Олег пригадує, що вони тоді з того посміялися і відповіли, що нічого такого йому не загрожує, тож може спокійно приїздити.

— Він так із обережністю ставився до нас. Дізнавався нашу політику, нашу філософію, наш світогляд. Але з першої ж поїздки ми одразу зійшлися і залишилися в серцях один одного.

Крім нього, у «Хатчину» стали регулярно приїжджати різні люди. Згодом Олег із Дариною вирішили проводити невеликі співбесіди з кандидатами, оскільки для життя разом у горах необхідна довіра.

— Загалом було багато людей, які у такий спосіб волонтерили. Вони жили тут, дивилися за будинком, але не сильно займались господарством, бо люди з міста не зможуть так відповідально і настільки правильно доглядати за господарством тут, у горах, як місцеві.

Йшов час і люди змінювалися. «Хатчину» наповнювали нові голоси, пісні й історії (наприклад, засновниця проєкту Carpathian Cult Христина Буній також деякий час жила в артпросторі і волонтерила графічною дизайнеркою). Спочатку ті, хто сюди приїздив, залишалися жити безкоштовно. Так гості «Хатчини», як могли, допомагали із невеликим господарством: носили воду, по черзі куховарили, рубали дрова для грубки, удосконалювали ремонт. Коли з’явилися овечки, яким потрібна постійна увага та деколи стрижка, коло обов’язків розширилось.

Пізніше власники зрозуміли, що на самому ентузіазмі протриматись важко і для стабільного фінансового становища все-таки необхідно ввести оплату за проживання. Тож з весни 2021 року Олег з Дариною почали приймати гостей на інших умовах. Але переймалися, щоби їх не стали ототожнювати з готелем чи зеленою садибою. Бо простір «Дідової хатчини» суттєво відрізняється за своєю ідеєю. Тут самообслуговування, всі люди, які приїжджають у «Хатчину», насамперед — гості. Олег наголошує, що у жодному разі не назвав би цих людей туристами.

— Вони можуть з нами потусуватися, з нами пожити. Але ми нікого не будемо тут обслуговувати. Я покажу, де вода, і, якщо треба буде, можна сходити й її принести. Або дров наколоти, підкинути їх у ватру, або зготувати їсти. Це місце — мій храм, бо тут жили мої діди. Для мене це щось більше, ніж просто місце. Тому я не хочу пускати сюди якусь потокову історію.

Свій серед гуцулів

Друзі та волонтери зробили великий внесок у розвиток «Дідової хатчини». Також, на думку Олега та Дарини, важливою складовою стало сприятливе сусідське середовище. Якщо до туристів місцеві ставляться поблажливо та, на перший погляд, відкрито, то до нових постійних мешканців спершу сторожко придивляються.

— Турист приїхав і поїхав: дуже гостинно, гарно, показово і весело. Гуцули за стереотипом — веселі вуйки в кептариках і з трембітами. Приходять, грають, бавлять тебе та співають коломийки. Але насправді тусовка закрита.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Аби гуцули приймали за свого, потрібно гарно себе зарекомендувати і бажано, як у випадку Олега, мати репутацію місцевого жителя з хорошої родини. Тож родовід Олега став переконливим аргументом: мешканцям «Хатчини» вдалося завоювати довіру місцевих та побудувати дружні стосунки.

— То все почалось з одного вуйка. Він тут цей горб освоїв. У нього були діти, і він так поділив цей горб. А ті діти ще мали своїх дітей і ще поділили. В нас четверо сусідів довкола нашої ділянки. Тут всі далекі родичі переважно. Тому я знав їх ще з меншого віку.

Олег пояснює, що в Яворові спілкування між людьми має свою особливість:

— У місті людей — тьма, але зазвичай ця вся комунікація відбувається поверхнево, неякісно та нещиро. А тут немає змісту імітувати, бо нема для кого. Горби навколо.

Через географічні особливості тут потрібно багато працювати, бути готовим прийти на допомогу, будувати спільноту, адже у горах дуже нестійка погода, що часом потребує важкої праці. Тож ця необхідність мати близькі стосунки з сусідами і відрізняє Яворів від міста. Урбанізовані люди не витрачають часу на побудову спільноти, бо можуть спокійно жити у комфортній самотності великого міста.

— Якби не місцеві, якби не їхні сприяння та допомога, я б, швидше за все, тут нічого не зміг зробити зі си грішми своїми. Вони тут абсолютно не визначний фактор. Тут людиною треба бути. Бути відкритим і уважним до своїх сусідів і так само до них доброзичливим. Треба бути напоготові стати їм у пригоді. І це буде дзеркально.

Власники «Хатчини» взаємодіють з місцевими і знайомлять гостей з гуцульською культурою, зокрема, через організацію тематичних подій: днів різьбярства та гончарства, майстер-класів з розпису писанок або виготовлення ліжників. Одні з особливих тутешніх подій — фестини, під час яких розповідають про гуцульські звичаї, демонструють традиційне вбрання, грають на трембітах.

«Дідова хатчина» активно будує дружні взаємини із сусідами. Олег і Дарина люблять навідуватися до найближчої сусідки, Марії Гуменюк. Також спілкуються з родиною Копильчуків, у яких вони придбали овець — найстаршою у селі жінкою Василиною та її сином Василем, який допомагає «Хатчині» доглядати за тваринами. Із лісом та ділянкою у перші роки допомагали сім’я Паліїшинів, Василь та Марія. А от четверта сусідка, ткаля у третьому поколінні Любов Рибенчук, разом із Олегом та Дариною стала співзасновницею бренду «Ґушка». Зараз вона керує виробництвом ліжників, на які є попит як на українському ринку, так і за кордоном.

Ґушка та біогазонокосарки

Простора і світла майстерня «Ґушки» ніколи не буває порожньою. Поглянувши на стоси килимів, що височіють до стелі, важко уявити, що все це колись було шерстю на невеликій овечці.

Про овець Олег з Дариною подумали одразу, ще коли приїхали сюди вперше:

— Цей горб був зарослий. І ще до 2015 року, коли ми приїжджали сюди разом із моїм батьком, постійно змушені були чистити його. Тому мотивація була одна: завести біогазонокосарку. Вівці, я так сподівався, цю справу вирішать самі.

Після заснування «Хатчини» виникла ідея створити тут власну справу. Вирішили далеко не ходити: у Карпатах є, де «розгулятися». Тому сконцентрувалися на місцевих ремеслах, які можна осучаснити і почати відроджувати їхню цінність. Так вибір впав на ліжникарство — ткацтво виробів із овечої шерсті, яке можна перетворити на соціальний бізнес.

— Ми вирішили, шо треба паралельно завести якусь історію, яка би свої кошти перенаправляла на підтримку цього місця («Дідової хатчини». — ред.).

Оскільки сусідка Любов, що жила неподалік, була професійною ткалею, їй запропонували співпрацю. Проте подружжя не було впевнене, чи та зважиться на таку авантюру. Але Любов дуже легко погодилась. Так розпочалася «Ґушка». Спочатку Любов проводила майстер-класи для новачків і на роботу брали усіх охочих. Але згодом власники почали наймати вже більш досвідчених ткаль та збільшувати масштаби виробництва.

Любов вбачає у «Ґушці» дещо більше, ніж перспективний комерційний успіх:

— Якщо раньше в кожній хаті ткали, то тепер лишилося кілька хат, які ще роблять ці ліжники. Хочеться зберегти традицію, аби люди гордилися своєю професією. І взагалі цим користувалися, бо шерсть — це зручно і тепло. Це затишок і любов. І дуже хочеться донести всьому світові нашу любов до цього ремесла.

У цій справі Олег задіяв свої бізнес-навички, Дарина — знання маркетингових стратегій та дизайнерські вміння, а Любов — досконале володіння технікою ткацтва.

— Є три кити, на яких може їхати бізнес. Якщо є кому продати, є кому зробити, і є кому заменеджити історію. Тоді з того щось може прорости.

Вівчарство споконвіку було одним із основних промислів на Гуцульщині — важко було уявити ґаздівство без овець. Їхнє руно слугувало необхідним матеріалом для створення теплого одягу, без якого не обійтися у суворі карпатські зими.

Зараз у «Хатчині» щорічно використовують шерсть із близько тисячі овець. Стрижуть овечок власноруч, як правило, навесні. Далі вовну промивають, інколи фарбують, а опісля — розчісують на спеціальних машинах. Із розчесаної, пухкої вовни роблять кужіль (невеличку вовняну хмарку намотують на спеціальний кілок). Далі прядуть нитку, яку скачують у клубки — ґушки — і починають ткати ліжники.

У процесі ткання використовують верстати, ідентичні до тих, які існували ще сто років тому: дерев’яні, кілька метрів завдовжки, а числені нанизані нитки нагадують струни арфи, над якими повсякчас здіймаються пальці ткалі.

Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter
Share this...
Facebook
Twitter

Ручна робота вимагає відповідних цін, тому у «Ґушці» можна знайти ліжники від 2-х до 7-ми тисяч гривень, залежно від розміру і техніки виконання. Вироби бренду не схожі один на одного — тут тчуть і велентські колючі пістряві килими, і ніжні пухнасті пуфи.

У дизайні Дарина звертається до поширеного зараз мінімалізму, але нещодавно з’явилась і серія з традиційними візерунками.

— Ми шукали старі ліжники: десь у когось по стайнях, подерті, вигорівші. А ще — замальовки у старих зошитах бабусь. Вибрали собі серію з 10 узорів. І вона зараз користується великою популярністю.

Ткацтво, включно з ліжникарством, історично було завжди поширеним у Яворові, але складнощі з заробітком поступово знижували престижність професії. У «Хатчині» сподіваються виправити цю ситуацію та підвищити заробітну плату до рівня високої у регіоні. Зміни уже поступово відбуваються: кілька ткаль, які збиралися до Польщі на сезонні роботи, залишилися працювати у «Ґушці». Крім матеріального аспекту, Олег акцентує увагу на психологічній складовій:

— Треба повернути їм цю самовпевненість. Бо втратилася ця гордість гуцульська у доброму розумінні цього слова. Вона завжди була визначною, але загубилася багато в кого. Треба якимось чином це нагадувати — через «Ґушку», наприклад.

Олег і Дарина припускають, що гуцули могли втрачати самоцінність внаслідок руйнівного впливу Радянського Союзу. Місцева культура протиставлялась культурі великого міста, у якому потрібно було асимілюватись, зокрема, перейти на російську мову. Дарина навіть пропонувала Олегу зробити на спині татуювання «Це все совок» — так часто ця тема звучить у «Хатчині».

«Совок»
Сленгове позначення СРСР і людей, що мають радянські суспільні установки.

— Не змучуюся звинувачувати «совок» і ніколи не змучуся, бо це найгірше, що могло з нами статися. Це гірше, як Чорнобиль, це гірше, як якась техногенна катастрофа. «Совок» — це експеримент із людською свідомістю. Ми покалічені, і вже 30 років пробуємо щось робити. Тому ці хлопці, які приїхали у міста із комплексом селянина, — приклад саме цього.

Традиція сироваріння

Під час пандемії COVID-19 і пов’язаних із нею карантинних обмежень фінансове становище «Хатчини» погіршилось, тому з’явилась потреба у новому проєкті, який би поєднав утилітарність та гуцульські традиції. Так виникла «Бринза».

— Ми вибрали бринзу, того шо це продукт, який в гуцульській кухні, як олія чи сіль, чи будь-що інше, муси бичь. І це також ремесло і традиційна культура. Унікальне локальне сироваріння, яке зараз перебуває у ситуації, на мою думку, гіршій, ніж ліжникарство.

На думку Олега, традиційні ремесла — ліжникарство та сироваріння — страждають від знецінення. Доступ до товарів масового виробництва та сама можливість виготовлення товарів із низькою собівартістю роблять непотрібною кропітку працю над кожним виробом.

— Це дуже прикро, і мене це дуже дратує. Але це роздратування мене штовхає. Коли я бачу, що відбувається несправедливість по відношенню до такого чудового продукту, я хочу якось це виправити.

Сир, який виготовляють у «Бринзі», має високу вартість через унікальність технологій. Засновники «Хатчини» знайшли у регіоні кількох фахівців, які виготовляють бринзу традиційним (читайте: непростим) шляхом. Справжню бринзу виробляють лише на полонинах високо в горах. З чотирьох літрів овечого молока можна зробити один кілограм бринзи.

Спершу молоко проціджують через марлю та гілля смереки. Потім нагрівають у великому мідному казані і додають закваску (кляг). Рідину перемішують до утворення згустків — з них (обов’язково руками!) формують великі грудки сиру, який потім висушують. Грудки перетворюються у будз, який далі відігрівається та підкопчується під дахом у колибах. Згодом його подрібнюють і таким чином отримують бринзу.

Таке захопленнями місцевими звичаями Олег називає мікроінвестиціями у ремесло. На його думку, на одному ентузіазмі далеко не заїдеш, тому кінцевою метою «Бринзи» є підняття вартості закупівлі мінімум удвічі, аби у людей, залучених до виготовлення сиру, був стимул працювати у традиційних умовах.

— Для того, щоб у людини була мотивація йти туди на п’ять місяців в дощі, мокнути й у димах сидіти. Так само, щоб була мотивація у ткалі не їхати на ягоди за кордон, а залишатися тут. Починати треба з грошей. Якщо це всьо бульбашка і хтось щось говорить про ентузіазм чи про якесь покликання, то це всьо дуже короткочасно. Воно не має перспектив для сталого розвитку абсолютно ніяких. Тому я переконаний, що передовсім має стояти економіка.

Створити країну в країні

Зараз у «Хатчині» користуються одним незмінним правилом: не напрягай. Власники прислухаються до місцевих звичаїв, оскільки вони були сформовані задовго до появи «Хатчини». Тому основним завданням є пристосування до місцевої екосистеми. Тут також поважають сакральну частину життя гуцулів — дотримуються посту та не працюють у неділю.

— У піст тут ніхто концерт робити не буде. І музика тут волати не буде, бо це негарно по відношенню до громади. Є ряд правил, які ми мусимо знати. Можна почитати «Рік у віруваннях гуцулів» Петра Шекерика-Доникового, а ше ліпше почитати «Гуцульщину» Шухевича. Люди тут набагато більше збалансовані внутрішньо. Вони твердіше стоять на цій землі, бо мають сильніший стержень, ніж ми.

Микола Парпан, який доглядає артпростір, порівнює організацію «Дідової Хатчини» з ідеєю пермакультури Йозефа Гольцера, хоча перша сконцентрована швидше на мистецтві. В основі системи Гольцера лежить ідея господарства з мінімальними відходами і у злагоді з природою. Сподівається, що «Хатчина» розвиватиметься у цьому напрямі впродовж наступних років.

— Маю надію, вона не буде одна і з часом обросте ще іншими хатчинами. Мене пермакультура вперла, тому що господарство циклічне. Так воно само себе повноцінно і годувало, і споряджало ресурсами, і могло собі існувати автономно.

Олег та Дарина продовжують працювати над розвитком своїх проєктів. «Дідова Хатчина» об’єднує декілька ціннісних напрямів у своїй діяльності. По-перше, це демонстрація альтернативних варіантів життя для людей, які втомились від соціальних шаблонів. Поза звичною схемою «школа — університет — робота — машина — квартира» існує безліч інших шляхів розвитку подій, та й темп сучасного міста підходить далеко не всім. По-друге, відновлення цінності гуцульської культури, гордості за свій спадок. І хоча трансформація мислення та громади видаються глобальними комплексними завданнями, Дарина переконана, що починати варто з малого.

— Мені здається, що всі люди, які були на Майдані, зрозуміли, що свою велику країну так швидко не побудуєш. Швидше вийде зробити маленьку у великій. Ми бачимо, що це місце — це наша маленька країна, і тут буде так, як ми хочемо та відчуваємо, і, можливо, це колись ретранслюється на всю Україну.

за підтримки

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного Фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «EU4USociety». Матеріал відображає позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження» та Європейського Союзу.

Над матерiалом працювали

Автор проєкту,

Інтерв’юер:

Богдан Логвиненко

Проєктна менеджерка:

Анастасія Жохова

Авторка:

Катя Єсієва

Шеф-редакторка:

Наталія Понеділок

Редакторка:

Ксенія Чикунова

Коректорка:

Ольга Щербак

Продюсерка:

Карина Пілюгіна

Асистентка продюсера:

Наталія Вишинська

Юлія Безпечна

Вікторія Кравчук

Асистентка продюсера,

Сценаристка:

Діана Горбань

Фотографиня:

Катя Акварельна

Оператор:

Павло Пашко

Олег Марчук

Режисерка монтажу:

Ліза Літвіненко

Режисер:

Микола Носок

Звукорежисерка:

Анастасія Климова

Більд-редактор:

Юрій Стефаняк

Транскрибатор:

Валентин Гур'єв

Роман Ажнюк

Олександр Кухарчук

Віталій Кравченко

Транскрибаторка:

Ілона Миколаїшин

Василина Царик

Контент-менеджерка:

Катерина Юзефик